Джеймс Ґілліґан
Протягом останніх трьох тисячоліть, ще з часів перших законотворців: Хаммурапі та Мойсея, Дракона і Солона, Платона й Арістотеля, Цицерона та Юстініана, – людство було залучене до масштабного соціального дослідження. Ми проводили великий соціальний експеримент для перевірки гіпотези про те, що насильству можна запобігти, визначивши його як злочин (або ж військовий злочин) і згодом караючи тих, хто його скоїв, новим насильством зі свого боку (яке ми визначаємо як правосуддя). Трьох тисяч років достатньо для того, щоб перевірити будь-яку гіпотезу, і результати цього експерименту були з’ясовані вже давно. Такий підхід до насильства, який я називатиму моральним і правовим підходом, аж ніяк не вирішує проблему насильства, ба навіть не зменшує загрози, яку воно становить для нашого подальшого виживання. Натомість цей підхід супроводжувався невпинною і дедалі швидшою ескалацією масштабу людського насильства – аж до того, що століття, яке ми щойно пережили, було найкривавішим за всю історію людства. Ба гірше, зараз ми цілеспрямованими зусиллями досягли технологічної спроможності знищити всіх на землі, ставши, таким чином, найпершим видом в еволюційній історії, який перебуває під загрозою самостійно спричинити власне вимирання – якщо ми не посилимо нашу спроможність запобігати насильству набагато ефективніше, ніж дозволяють способи мислення, якими ми користувалися протягом останніх трьох тисячоліть, і засновані на них стратегії.
Ніцше казав, що історія світу є остаточним запереченням ідеї про те, що у всесвіті існує моральний лад. Я лише перефразую його, зауваживши, що історія є остаточним запереченням теорії про те, що покарання запобігає насильству або стримує його. Навпаки, покарання — найбільш потужний з усіх відкритих нами стимулів до насильства. Щоб зрозуміти, чому це так, нам потрібно зрозуміти психологію покарання. Оскільки етимологія слів є одним із найлегших шляхів до розуміння колективного, чи то культурного, несвідомого, тут доречно зазначити, що етимологія слова «покарання» (англ. “punishment”) говорить нам про те, яке значення лежить в його основі. Слово походить від грецького poine та похідного від нього латинського poena, що означає «помста». Більше того, це слово, написане з великої букви — Пене (Poine) — є ім’ям грецької богині помсти. Poine і poena також є коренями слів біль (pain), а також покарання (penalty), карний (penal), в’язниця (penitentiary) і спокута (penance). Відтак, покарання – це цілеспрямоване заподіяння людині болю задля досягнення помсти. А в’язниці (penitentiaries, або prisons) – це інституції, призначені заподіювати людям болю задля досягнення помсти (завдання, з яким вони аж надто добре впоруються). Але, як помітила одна дитина з тих, кого опитував Піаже в ході своїх досліджень морального розвитку, проблема помсти в тому, що вона нескінченна: в той самий момент, коли одна людина мститься, та, якій помстилися, отримує мотивацію відповісти тим самим, що в результаті призводить до порочного кола (Piaget 1932).
Це може допомогти нам зрозуміти, чому моральний і правовий підхід до попередження злочинності був настільки неуспішним – направду, не просто неуспішним, а контрпродуктивним, адже призводив до більшої кількості насильства, ніж було до його винайдення. З іншого боку, якщо цей підхід не спрацював, то з яких причин ми можемо вважати, що будь-який інший підхід був би більш успішним? Одним із завдань цієї статті буде запропонувати відповіді на це питання.
Основне когнітивне обмеження, яке ми накладаємо самі на себе, визначаючи насильство як моральну і правову проблему – це те, що ця точка зору не здатна допомогти нам зрозуміти, що спричиняє насильство і як йому можна запобігти. Єдиними питаннями, які можна поставити з моральної та правової перспективи, є: «Наскільки лихим (або ж героїчним) був цей конкретний насильницький акт, і якого покарання (або винагороди) заслуговує його винуватець?» Але навіть якби було можливо (а це неможливо) здобути знання, необхідне для відповіді на ці питання, відповіді ніяк не допомогли би нам ні зрозуміти, що спричинило насильство, ні знайти спосіб йому запобігти. Це емпіричне питання, а не моральне чи правове. І лише розглядаючи насильство з точки зору емпіричних дисциплін, як проблему суспільного здоров’я і профілактичної медицини, включаючи соціальну і профілактичну психіатрію та психологію, ми можемо здобути відповіді на ці питання, займаючись клінічними, експериментальними й епідеміологічними дослідженнями насильства.
Основним припущенням, на якому донині ґрунтується моральний і правовий підхід, є теза, що покарання здатне відвернути чи стримати насильство, запобігти йому. Але це емпірична гіпотеза, а не моральна або правова. Існує кілька типів соціальних та психологічних досліджень, які постачають нам дані про це питання. Перший тип, який я огляну – це дослідження людей, схильних до насильства (як злочинців, так і пацієнтів психіатрії), якими я займався протягом останніх тридцяти років у в’язницях, ізоляторах, колоніях для неповнолітніх та тюремних психлікарнях для «кримінально божевільних»: спрямовував або оцінював психіатричні процедури, зосереджені на запобіганні насильству (як вбивствам, так і самовбивствам) у цих закладах і в ширшому суспільстві після звільнення пацієнтів.
З того часу, коли я почав працювати зі схильними до насильства людьми у службі тюремної психіатрії, я зрозумів, що немає жодної групи людей, яких би карали так суворо і з такого раннього віку, як цю групу. Найперший ув’язнений, якого я побачив у психотерапевтичному відділенні – чоловік, який вчинив кілька брутальних вуличних пограбувань і збройних пограбувань, – описав, як його батько бив усіх в його родині: його самого, його матір, братів і сестер. Спершу я подумав, що він лише шахрай, який намагається викликати в мене співчуття й виправдати власну антисоціальну поведінку. Згодом я дізнався, що його батько теж був у в’язниці – за вбивство власної доньки (сестри мого пацієнта). Так я зрозумів, що, незважаючи на те, можна чи ні довіряти цьому пацієнтові в багатьох інших випадках, тут він не просто сказав правду, а описав щось доведене в суді «без підстав для сумнівів».
Тіло іншого ув’язненого було вкрите шрамами від окропу, яким його мати багато разів обливала його в дитинстві, щоб покарати. Батьки третього ув’язненого покарали його, замкнувши на кілька годин у холодильнику; хоч він і не помер, але пробув там достатньо довго, щоб зазнати пошкоджень мозку від браку кисню. Ще один чоловік, який вчинив жахливе зґвалтування і вбивство, заходив до мого офісу в тюремній службі психічного здоров’я після засудження за свій злочин, і я помітив, що на зап’ястках та щиколотках він мав маленькі шрами, завбільшки в десятицентову монету. Я спитав, звідки вони, і він відповів: «У ці місця стріляла моя мати». Я перепитав, про що він, і він описав, як його мати щоразу, коли хотіла його покарати, не задовольнялася простими прочуханами. Вона діставала пістолет і стріляла в нього – не туди, де постріл міг його вбити, а так, щоб «провчити». І, звісно ж, це його провчило – навчило тому, що з іншими людьми треба поводитися саме в такий спосіб. (Не дивно, що цей учень, як і багато інших, перевершив свого вчителя і дійшов до вбивства тих, кого він карав. Можливо, на нього також вплинуло і те, що його батька вбили на його очах два інші родичі. Це навчило його, що саме так дорослі люди поводяться одне з одним.)
Ще один ув’язнений був серійним убивцею, який позбавив життя кількох людей у своєму будинку в одному з південно-західних штатів, а згодом вбивав інших ув’язнених після того, як у в’язниці, до якої він був направлений, спалахнула расова війна. Після цього його перевели до массачусетської тюремної системи в обмін на іншого в’язня, якого Массачусетс не хотів тримати у себе, і став учасником програми з психічного здоров’я, якою керував я (по закінченні якої він став абсолютно не схильним до насильства). Досліджуючи корені власного насильства, він описував, як у дитинстві його мати багато разів нападала на нього: викидала з вікна, кидалася на нього з сокирою під час сну, підпалювала і так далі, і так далі. Перерахувавши це все, він сказав — радше ніяково, ніж зі злістю: «Думаю, вона хотіла мене вбити – але я просто не помирав». Але, звісно ж, цей досвід навчив його вбивати людей.
Коротше кажучи, що я дізнався в результаті десятиліть клінічної практики з найбільш схильними до насильства людьми, яких продукує наше суспільство, — це те, що багато вбивць самі пережили спробу вбивства або ж вбивство їхніх найближчих родичів (батьків, матерів, сестер і братів), часто — спостерігали таке вбивство. Якби покарання перешкоджало або запобігало насильству, ці люди від початку не вдавалися б до насильства, адже вони вже пережили найбільш суворі покарання, які можливо завдати людині, не вбиваючи її.
Але цей зв’язок між покаранням і насильством підтверджується не лише їхнім минулим або історіями з дитинства. Я бачив приклади такого зв’язку, які траплялися у в’язницях щодня: що суворіше тюремна влада карала в’язнів, то більш схильними до насильства вони ставали, і що більше вони вдавалися до насильства, то суворіше їх карали. Одним із найекстремальніших покарань, які службовці в’язниць застосовували до ув’язнених, було розміщення в камерах одиночного ув’язнення. Тюремники вимикали в’язню світло, забирали матрац і закривали туалет (який був дірою у підлозі), щоб йому доводилося спати на бетоні в оточенні власних екскрементів і гризунів-паразитів, яких природно приваблює таке середовище. Фактично, його ховали заживо, зачиняючи масивні сталеві двері так, щоб він опинявся у повній темряві і тиші. Це покарання могло тривати протягом місяців, навіть років. Але, очевидно, воно не було успішним для запобігання або стримування насильства ув’язнених – інакше ці камери не були би постійно заповненими. Натомість ув’язнені, за якими я спостерігав, ставали такими розлюченими і злими, що їм було байдуже, виживуть вони або помруть, — аби лише була змога відплатити своїм мучителям або будь-якій іншій жертві, на якій вони могли би вимстити свою лють.
Наведу два приклади. Один із ув’язнених, який сидів у в’язниці за вбивство двох членів своєї спільноти, перебував в одиночному ув’язненні протягом двох років, — головним чином через те, що кожного разу, коли тюремники відчиняли двері його камери, він негайно нападав на них. Коли зрештою він достатньо серйозно поранив одного зі службовців, було вирішено звинуватити його в рукоприкладстві у зовнішньому суді, і в цей час його адвокат попрохав мене провести психіатричний огляд звинувачуваного. Після огляду стало зрозуміло, що він страждав від галюцинацій та ілюзій, а також мав інші психічні симптоми, на які раніше ніколи не страждав, — імовірно, обумовлені обставинами сенсорної депривації та соціальної ізоляції, якими він був обмежений. (Цей феномен спостерігається в тюремних середовищах настільки часто і так давно, що на його позначення є окремий сленговий термін – stir-crazy. Ще з п’ятдесятих відомо, що навіть психічно здорові піддослідні інколи переживали галюцинації після відносно коротких періодів повної сенсорної депривації.) Після того, як суд погодився зі мною, що ув’язнений був невинний через божевілля, його перевели до тюремної психічної лікарні під моїм керівництвом, де він жив у звичайному житловому блоці разом із іншими пацієнтами і брав участь в індивідуальній та груповій психотерапії. Його симптоми припинилися, він абсолютно не вдавався до насильства і навіть зголосився виконувати корисну роботу, яка зробила його конструктивним членом лікарняної спільноти. Виявилося, що коли він отримав можливість висловитися за допомогою слів, а не жорстоких дій, і коли йому запропонували лікування замість покарання, його насильство зникло.
Інший приклад завершився трагічно, а не конструктивно. Молодий хлопець, якого засудили до перебування у в’язниці із м’яким режимом за ненасильницький злочин (проникнення зі зломом), і який не мав попередньої історії насильства, був, тим не менш, нестерпним бунтівником проти тюремної влади. Охоронці знали лише один спосіб реагувати на його постійні порушення дрібних правил і приписів – карати його дедалі суворіше й суворіше в надії, що коли його покарають достатньо, він нарешті почне дотримуватися правил. Втім, сталося абсолютно протилежне: його розташовували в дедалі більш каральних середовищах, поки він, нарешті, не провів останні два роки свого в’язничного терміну в одиночному ув’язненні — в умовах, які я описував вище. Оскільки тюремне керівництво помістило його в ув’язнення максимального рівня, рада з умовно-дострокового звільнення не дозволяла звільнити його достроково. Зрештою, він відсидів у в’язниці повний термін ув’язнення, не лише провівши за ґратами більше часу, ніж міг би, але й залишившись без жодної суспільної підтримки (на кшталт наглядача з умовно-дострокового звільнення, адаптаційного житла, консультацій з працевлаштування) після звільнення. Натомість, коли сталеві двері відчинилися і він, мружачись від сонця, вийшов із дверей в’язниці, він не мав нічого, крім власного одягу — не мав навіть куди піти. Протягом двох днів після свого звільнення він вбив одного з перших зустрічних, подорожуючи автостопом, і спробував вбити ще двох студентів, які запропонували його підвезти. Очевидно, покарання не зробило цю людину менш жорстокою, так само як і не посилило безпеку широкого загалу. Насправді воно, схоже, призвело до прямо протилежних наслідків. (Пізніше один зі старших і мудріших тюремних службовців сказав мені: «Можна на місяць зачинити собаку в шафі, але я не хотів би бути поруч, коли його випускатимуть».)
Як щодо найжорсткішого і незворотного способу покарання – смертної кари? Чи запобігає і чи стримує вона насильницькі злочини? Звичайно, вона не дозволяє страченій людині чинити подальші злочини. Але це не доречно розглядати з перспективи громадського здоров’я і попереджувальної медицини. Доречним питанням: «Який вплив має смертна кара на частоту насильства, особливо летального насильства, в суспільстві в цілому?» Адже якщо вона заохочує загал більше вдаватися до насильства, тоді превентивний ефект від страти людей, котрі вже вчиняли вбивства, переважується ефектом стимулювання ще більшої кількості вбивств серед тих, хто їх ще не скоював.
Національна Академія наук після розгляду цього питання зробила висновок, що немає переконливих доказів того, що смертна кара стримує насильницькі злочини чи запобігає їм (Silberman, 1978). Всі змінні, пов’язані з рівнем насильства в суспільстві, емпірично проконтролювати неможливо. А практикувати контрольовані експерименти, необхідні для доведення гіпотези, що смертна кара насправді збільшує загальний рівень насильства, — морально неприпустимо. Втім, існує багато свідчень, щонайменше сумісних із висновком, що смертна кара більш імовірно стимулює насильство, ніж запобігає йому. Наприклад, найбільшим ризиком для людей, які відвідували публічні повішення кишенькових злодіїв в Англії на початку модерну, були цілі орди кишенькових крадіїв, яких ніяк не стримувало (може, навіть заохочувало) жахливе покарання за крадіжки, яке виконували просто у них на очах! Цей парадоксальний феномен такий горезвісний, що став одним із головних аргументів на користь скасування публічних (а згодом навіть прихованих) страт в Англії. Контрпродуктивна природа покарання стала просто надто очевидною, щоб далі її ігнорувати – принаймні в Англії. (Схоже на те, що у нас в Америці не вчилися на цьому досвіді так само швидко, як в Англії. Або, можливо, річ у тому, що наша країна молодша і не мала такого тривалого досвіду смертної кари, як британці.)
Сполучені Штати – єдина західна демократія, в якій досі практикується смертна кара. Якби вона справді була ефективною для стримування вбивств або запобігання їм, можна було б очікувати, що в нашій країні буде набагато менший рівень убивств, ніж в інших. Натомість реальність абсолютно протилежна – рівень убивств в США у п’ять-десять разів перевищує показники будь-якої з демократичних країн. Навіть всередині Сполучених Штатів рівень убивств у штатах зі смертною карою майже вдвічі вищий, ніж у штатах без неї. І коли смертну кару почали знову застосовувати в 1976 році, то в штатах, які впроваджували її, переважно значно зростав рівень убивств. Там, де смертну кару застосовували рідше, цей рівень зростав менше, а там, де зовсім не повернулися до смертної кари, рівень убивств зменшився. Насправді існує набагато більше даних, які відповідають висновку, що смертна кара стимулює насильство, і заперечують тезу, ніби таке покарання насильству запобігає, ніж даних на користь протилежних висновків. Як нам зрозуміти, чому смертна кара дає протилежний ефект? Я почну з розгляду психології вбивства – як убивства в законній формі (яка називається смертною карою), так і в незаконній (яка називається умисним вбивством).
Для початку, вже багато років відомо, що значно більше вбивць вчинили самогубство, ніж були вбиті державою – навіть тоді, коли звичним покаранням за вбивство була смерть. Так, рівень самогубств серед убивць у всіх країнах, де збиралися такі дані, перевищує показник для населення в цілому у від кількох сотень до кількох тисяч разів (Wolfgang, 1958). Ці люди доведені до такого розпачу та спустошені, що всередині вже відчувають себе мертвими — психологічно, духовно і навіть фізично — так що вони почуваються, мов ходячі мерці (як мені казали найбільш схильні до насильства в’язні). Їм особисто байдуже, житимуть вони чи помруть у звичному (фізичному) значенні цього слова, адже вони вже почуваються мертвими психологічно. Через це вони часто вирішують, що їм краще було би бути також і фізично мертвими. Ідея про те, що смертна кара стримає цих людей від убивств або інших насильницьких злочинів, ґрунтується на повному й категоричному незнанні психології людей, схильних до насильства. Якщо вже на те пішло, вони радше вітають смерть, провокуючи або активно шукаючи її. Наприклад, коли в 1976 році в Америці відновили смертну кару після кількарічного мораторію, один вбивця, Ґері Ґілмор, активно намагався переконати державу стратити його і відмовлявся співпрацювати зі спробами власного адвоката врятувати його життя. Смертна кара для нього, як і для багатьох інших вбивць, була просто непрямою формою суїциду. Уявляти, ніби страти таких людей запобігатимуть насильству або стримуватимуть його, — так само наївно, як вірити, що погрози терористам-смертникам або пілотам-камікадзе часів Другої світової війни завадили би їм убивати.
Інший приклад: стрімке шестикратне зростання рівня вбивств поміж американськими підлітками протягом сорока років — з 1955 до 1994 — супроводжувалося п’ятикратним збільшенням рівня самогубств у цій самій групі протягом тридцяти п’яти років — з 1956 до 1990. Іншими словами, якими б не були соціальні та історичні причини, які зумовлюють зростання рівня вбивств серед молодих людей, вони також зумовлюють майже ідентичне зростання рівня самогубств у цій самій групі. Певно, єдиний урок, який ми можемо з цього винести, — це те, що коли люди в такому відчаї, що здатні вбити когось іншого, їхнього відчаю з такою самою ймовірністю вистачить, щоб убити себе (на додачу до вбивства інших, замість нього або ж опосередковано – тобто, провокуючи державу це зробити). Чому ж смертна кара така контрпродуктивна, якщо нашою задачею є запобігати насильству? Одне з найкращих пояснень можна знайти, якщо застосувати проникливі міркування покійного судді Верховного суду Брандіса, який писав:
Наша держава – це могутній, всюдисущий учитель. Вона, добре це чи погано, навчає всіх людей на власному прикладі. Злочинність заразна. Якщо держава стає порушником закону, вона породжує зневагу до закону. Вона схиляє кожного ставати самому собі законом; вона схиляє до анархії…
Перефразовуючи останні два речення: Злочинність заразна. Якщо держава здійснює холоднокровні вбивства (тобто смертну кару), вона породжує зневагу до життя. Вона схиляє кожного ставати самому собі законом (ставати вбивцею). Вона схиляє до анархії (необмеженого насильства). Насильство так само заразне, як і багато інших смертельних хвороб, адже його так легко навчитися. Воно відрізняється від решти тільки тим, що способом передачі є не мікроорганізми, а навчання на прикладі, — будь то через виховання, через систему кримінального правосуддя і ширшу правову та політичну систему, частиною якої є це правосуддя, або ж через будь-які інші засоби акультурації та соціалізації. Найпотужнішим навчальним інструментом – тим, поруч з котрим слова навряд чи мають щось важать – є приклад. Або, точніше, поведінка.
Як щодо ув’язнення? Чи запобігає і чи стримує воно насильство? Вивчати вплив ув’язнення на рівень насильства складно, адже в’язниці виконують різноманітні функції. Зрозуміло, що роззброєння когось і видалення його з суспільства у замкнений житловий об’єкт (будь то в’язниця чи лікарня) може утримати його від застосування насильства (проти себе або інших). До цієї надто обмеженої міри, якою в’язниці просто позбавляють людей волі, не караючи, але при цьому ставляться до в’язнів з повагою, а не презирством, і надають їм доступ до засобів для розвитку самоповаги, достатньої, щоб перерости потребу вдаватися до насильницьких дій (наприклад, доступ до освіти, психотерапії, роботи, лікування алкоголізму і таке інше), в’язниці могли би (а деякі вдалі винятки вже це роблять) справді запобігати насильству.
Втім, очевидно, що цей опис не стосується переважної більшості американських в’язниць. Традиційно вирок «ув’язнення» включає в себе не лише позбавлення волі (або позбавлення можливостей) і реабілітацію — як у моделі, котру я щойно накреслив, — але й покарання. Покарання в цьому випадку є навмисним заподіянням страждань ув’язненому (на додачу до неуникних страждань через позбавлення волі). Завдавати йому цих страждань не є необхідно, адже його вже знешкодили: роззброїли, позбавили волі й видалили з суспільства як загрозу. Страждання — це і є покарання, і до тієї міри, до якої в’язниці слугують каральним цілям (що вони явно роблять, з дуже рідкісними винятками), – вони стимулюють набагато більше насильства, ніж відвертають.
Наприклад, протягом чверті століття — з 1942 до 1966 — рівень ув’язнення в Америці становив у середньому 100 в’язнів на 100 000 населення (рівень, на якому цей показник перебував з початку століття), а рівень вбивств у середньому становив 5 на 100 000 населення на рік. Протягом чверті століття після 1972 року ми почали безпрецедентний масштабний соціальний експеримент з дедалі більшими і більшими рівнями дедалі довших і довших ув’язнювальних вироків у дедалі більш каральних умовах. Середній рівень ув’язнення зріс у шість разів протягом останньої чверті двадцятого століття, досягнувши рекордного значення в понад 600 ув’язнених на 100 000 населення (найвищий рівень у світі). Рівень убивств подвоївся порівняно з тим, яким він був у попередній чверті століття, і становить в середньому 10 на 100 000 населення на рік (також абсолютний рекорд для США). Іншими словами, протягом більш ніж чверті століття — з сімдесятих до кінця дев’яностих, — поки ми постійно, рік за роком, збільшували рівень ув’язнень, Сполучені Штати накрила епідемія злочинного насильства. В цей час рівень убивств становив від 8 до 11 на 100 000 — вдвічі більше, ніж протягом попередньої чверті століття. За весь цей час він ніколи не падав нижче, ніж 8. Якби надзвичайно розширене використання дедалі більш каральних в’язниць справді запобігало насильству, а не підбурювало його, цього не мало б відбуватися. Цей висновок також підкріплює порівняння з іншими розвиненими країнами. Наші рівні як ув’язнення, так і вбивств у середньому від п’яти до десяти разів вищі, ніж у будь-якій іншій розвиненій країні (Західній Європі, Канаді, Новій Зеландії чи Японії). Якби ув’язнення запобігало насильству, можна було б розраховувати, що рівні вбивств у США стануть у п’ять-десять разів меншими, ніж в інших країнах, а не у п’ять-десять разів більшими.
Чи є якісь свідчення того, що збільшення рівня ув’язнень зменшують рівень убивств? У 1970, коли національний рівень ув’язнень був на тому самому рівні, на якому він перебував протягом останніх сімдесяти років – приблизно 100 людей на 100 000, – рівень убивств у США становив 8,3 на 100 000. П’ятнадцять років по тому, у 1985, рівень ув’язнень подвоївся до значення, трохи більшого за 200 на 100 000 населення. Яким був рівень вбивств того року? Абсолютно незмінним: 8,4 на 100 000. Одинадцять років по тому рівень ув’язнень знову подвоївся, до понад 400 на 100 000, — а рівень вбивств і досі був точно таким, як на початку: 8,3 на 100 000! Іншими словами, подвійне і навіть чотирикратне зростання рівня ув’язнення не спричинило жодного помітного спаду рівня вбивств.
Якщо збільшення рівня ув’язнень не зменшило рівень вбивств, то що ж нарешті дозволило йому впасти трохи нижче за епідемічний діапазон від 8 до 11 на 100 000 населення в останні два роки двадцятого століття? Якби за це відповідало збільшення рівня ув’язнень, зменшення рівня вбивств мало б початися задовго до кінця дев’яностих, адже рівень ув’язнень невпинно зростав протягом попередніх тридцяти років. Тож яка зміна наприкінці дев’яностих здатна пояснити початок виходу з цієї епідемії насильства вперше за тридцять років? По-перше, рівень безробіття досяг найнижчого показника за ці тридцять років. По-друге, медіанна зарплатня і мінімальна зарплатня вперше за тридцять років зросли. По-третє, рівень відносної бідності вперше за тридцять років почав знижуватись, особливо в демографічних групах, найбільш вразливих до насильницької поведінки, — таких як молодь та найбідніші меншини. Рівні насильства по всьому світу і всередині Сполучених Штатів корелює з цими соціальними та економічними змінними (Brenner, 1973 and 1977; Hsieh, Ching-Chi and M.D. Pugh, 1999), але вони ніде не корелюють бодай якось послідовно з рівнями ув’язнень (Christie, 1993). (Крім того, стало менше насильства, пов’язаного з продажем креку, бо продавці нарешті розділили ринок і домовилися про ринкові межі. Це уможливило перемир’я у війнах за наркотики – війнах, які, звісно, і не почалися б, якби продаж цих наркотиків не був криміналізованим і не загрожував би покаранням так само, як сухий закон стимулював бутлегерські війни буремних двадцятих.)
Розглядаючи показники середнього терміну ув’язнення за насильницький злочин, Комітет із розуміння та контролю насильницької поведінки Національної Академії наук дійшов таких самих висновків: потроєння частоти призначення цього покарання між 1975 і 1989 мало «певно, дуже малий» вилив на загальний рівень насильницьких злочинів, який не виказував абсолютно жодних ознак спадання. Висновок Комітету такий: «Якби потроєння середнього терміну ув’язнення мало сильний превентивний ефект, рівні насильницьких злочинів мали би зменшуватися за браку інших релевантних змін» (Reiss, 1993, p. 6).
Зрозуміло, що досвід США підтверджує слова голови експертної комісії Ради Європи зі злочину та кари у 1982: «Немає прямого зв’язку між рівнем злочинності та кількістю ув’язнень або [рівнем ув’язнень] у будь-який момент часу» (Ганс Генрік Бріденсгольт, цитовано в Christie, 1993, p. 34). Це одна з причин того, чому країни Західної Європи вирішили не покладатися на ув’язнення як основний інструмент контролю над злочинністю. Це, в свою чергу, є причиною і поясненням, чому рівні вбивств та інших серйозних насильницьких злочинів у цих країнах настільки нижчі за ці показники в США.
Звісно, це правда, що якби ми ув’язнили всіх молодих людей у віці від 14 до 39 років, то рівень тих видів насильства, які закон визначає як злочини, різко впав би — адже саме ця група вчиняє майже всі випадки такого насильства. В Італії за Муссоліні майже не було злочинності — справді, він був єдиним із італійських лідерів, здатним контролювати Мафію. Також злочинності майже не було в гітлерівській Німеччині та Росії за Сталіна. Якби ми створили поліцейську державу, як зробили ці диктатори, і ув’язнили б достатньо людей, то цілком імовірно, що нам вдалося б зменшити рівень «злочинного» насильства в нашому суспільстві. Проблемою такого розв’язку, втім, є те, що держава може вчиняти набагато більше насильства і є набагато небезпечнішою, ніж усі такі «злочинці» разом узяті. Коли держава має таку велику монополію як на владу, так і на насильство, вона сама стає злочинцем і вчиняє військові злочини, злочини проти людства та інші форми колективного насильства замість спорадичних індивідуальних злочинів, що їх коять окремі вбивці. І щойно поліцейська держава втрачає або віддає свою владу, вся соціальна напруга, яка була придушена, а не вирішена, вивергається у вибуху насильства. Це можна спостерегти в хвилі злочинності в Росії, яка слідувала за кінцем сталінізму, і в епідемії геноцидів та етнічних чисток на Балканах після завершення диктатури Тіто.
Існує й інше поле досліджень, яке теж проливає світло на зв’язок між покаранням і насильством. Ми наразі маємо щонайменше дев’яносторічний досвід досліджень виховання дітей, зосереджений на впливі різного виховання та дисциплінарних практик на розвиток морального мислення, сумління, вірності, чесності, насильства й агресії, іншої антисоціальної поведінки, спроможності до емпатії та альтруїзму тощо. Виховання дітей є питомо такою складною і непевною справою, воно пов’язане зі стількома тисячами різноманітних змінних, не всі з яких можливо контролювати, аж не дивно, що мало знахідок цих досліджень послідовно відтворюються. Але є одна знахідка, настільки послідовна, що між дослідниками щодо неї існує істотний консенсус. Що суворіше карають дітей, то більш схильними до насильства вони стають. Як у дитинстві, так і пізніше, в дорослому житті. Наприклад, Роджер Браун у стандартному посібнику з цієї теми так підсумовує ці дослідження:
Дуже мало зв’язків між практиками виховання й особистістю дитини надійно встановлені. На користь зв’язку між фізичним покаранням і агресивністю дитини говорять більше свідчень, ніж про будь-який інший. … Свідчення, що стосуються покарання й агресії є … надійнішими [ніж для будь-якого іншого зв’язку, як-от зв’язку між раннім навчанням незалежності та сильною мотивацією дитини до досягнень]. … Суворе покарання супроводжувалося більшою агресивністю (Brown, 1965, p. 387).
В іншому огляді цього поля Берельсон і Штайнер підсумували наукові знахідки в галузі людської поведінки, на підтримку яких існує така потужна емпірична база, що стосовно них встановився широкий консенсус між дослідниками поведінки з усіх основних наукових шкіл. Вони підсумовують дослідження покарань так: «Конкретна дисциплінарна техніка [яка називається] покарання, вочевидь, справді призводити до ефекту бумеранга…» (Berelson and Steiner 1964, p. 72). Далі вони цитують класичний і ґрунтовний огляд дослідницьких знахідок у цій сфері:
Неприємні наслідки покарання гнітючою ниткою прошивають наші знахідки. Матері, які жорстко карали туалетні проблеми, виховували дітей, які мочилися в ліжку. Матері, які карали залежність, щоб від неї позбутися, виховували більш залежних дітей, ніж матері, які за це не карали. Матері, які жорстко карали агресивну поведінку, виховували більш агресивних дітей, ніж матері, які карали менш суворо. Жорстке покарання було пов’язане з агресивністю в дитинстві (Sears, Maccoby and Levin, 1957, процитовано за Berelson and Steiner, 1964, p. 72).
Інше дослідження, яке вони цитують, приходить до висновку, що «чим суворіше матері карали хлопчиків за агресію, тим агресивніше ті поводилися в дошкільних установах» (Sears, Whiting, Nowlis and Sears,1953, процитовано за Berelson and Steiner, 1964, 73).
Зрештою, вони підсумовують:
Що більше контроль над дитиною орієнтується на любов, а не ґрунтується на фізичному покаранні, то ефективнішим є контроль батьків над бажаною поведінкою і то сильнішим є розвиток у дитини почуття провини за неправильну поведінку. … Що менш теплим є ставлення батьків… і що жорсткішим є батьківське покарання, то повільніше розвивається сумління [у дитини]. … Що суворішим є покарання за агресію в дитинстві, то більше … агресії згодом. … Що менше застосовується в дитинстві фізичне покарання і що більше – переконання, то з меншою ймовірністю дитина або підліток братиме участь у делінквентній поведінці (Berelson and Steiner, 1964, 77-82).
Роджер Браун також наголошує на тому, що
… ретельність дитячого сумління … не є пропорційною до суворості батьківського покарання. Насправді, як правило, діє зворотний зв’язок. … Як там казав Фройд? «Дитина, до якої ставилися дуже поблажливо, може розвинути дуже строге сумління».
Наскільки добре фізичне покарання [на противагу «простому вгамуванню або відволіканню дитини»] працює як відсіч агресії проти батьків? Не надто добре. Батьки, які користувалися покаранням, виховували більш агресивних дітей. Тож, певно, покарання не може виробити в цілому сильне сумління, та й неспроможне протидіяти конкретній формі проступків, проти яких воно найчастіше і спрямоване – агресії проти батьків.
Найбільше підстав говорити…, що відторгнення і фізичне покарання з боку батьків зазвичай виховує агресивних дітей з недорозвиненим суперего (Brown 1965, 394).
Існує багато інших досліджень, які це підтверджують. Ґлюеки (Glueck and Glueck 1950) виявили, що жорстке фізичне покарання є одним із основних чинників, пов’язаних із делінквентною поведінкою серед малих хлопців. Бандура і Уолтерс (Bandura and Walters 1959) виявили, що фізичні покарання та батьківське відторгнення пов’язані з послабленим відчуттям провини, гіперагресивністю та проблемами з законом… Більше того, вони виявили, що «батьки відкидали хлопчиків задовго до того, як ті ставали винятково агресивними» (Bandura and Walters 1965, 388-389).
Але чому існує цей на перший погляд парадоксальний чи контрінтуїтивний зв’язок між покаранням і поведінкою? Щоб відповісти на це питання, для початку Браун звертає увагу, що
Така дисциплінарна практика має своєрідну і цікаву властивість: вона сама по собі є випадком поведінки, яку прагне викорінити. Покарання, відповідь на агресію, є саме по собі агресивним. Чого навчиться дитина?… Якщо… вона навчається, імітуючи дії інших, вона може навчитися бути агресивною. Вона може навіть засвоїти більш тонкий урок, який включає у себе всю інформацію: Не будь агресивним до батьків, адже це карається, але будь агресивним до менших або підлеглих тобі, як успішно роблять твої батьки.
… [Багато досліджень, наприклад,] Бандура, Росс і Росс (Bandura, Ross and Ross 1961), продемонстрували, що діти з великою готовністю імітують агресивні дії інших, тож, поза сумнівом, батьки, які застосовують покарання, можуть виховати агресивних дітей.
Що б не було першим у житті дитини — покарання чи агресивність, — здається ймовірним, що скоро ці дві змінні стають взаємопідсилювальною системою [тобто в буквальному сенсі «порочне» коло]. Покарання злить дитину й забезпечує їй агресивну модель поведінки, тож цим самим підвищує її власну агресію, а це зростання мотивує батьків до подальшого насильства.
Думка про покарання як форму агресії підказала нам, що покарання може породжувати агресію, бо являє собою модель агресії, відкриту для імітації. Аналогічним чином «прийом» під назвою «утримання від любові» може бути переосмислений як модель неагресивності у відповідь на провокацію. … [Наприклад,] батьки, які не дозволяють собі вдарити дитину або кричати на неї, тим не менше, скривджені, розчаровані й обурені…. Намагання не «зірватися» [саме по собі є сигналом]. Утримання від любові можна описати як відкриту для імітації модель неагресивності в умовах стресу, а імітування цієї моделі виховало б неагресивну дитину.
Якими є причини психопатії?… Найбільш надійною ознакою, що дозволяє передбачити психопатію в дорослому віці, є… суворе відторгнення з боку батьків і в багатьох випадах жорстокі побитиття (McCord and McCord, 1956).
…Батьки, котрі б’ють своїх дітей за агресивність, прагнуть «викорінити» агресію. Те, що цей спосіб не працює так, як вони передбачають, свідчить, що теорія імпліцитного навчання є хибною. Якщо діти більш схильні навчатися за допомогою імітування або на прикладі, ніж за допомогою «викорінення», в результаті побиття вони скоріше за все навчаться лише бити. Здається, це саме те, що й відбувається насравді (McCord and McCord 1956, 389).
…батьки, які б’ють своїх дітей за агресивність, тим не менш, усе одно виховують агресивних дітей, — навіть більш агресивних за дітей, яких не б’ють. Це не було б так, якби пряме заохочення й покарання були єдиними детермінантами поведінки. Все відбуватиметься саме так, якщо діти справді навчаються на прикладі (McCord and McCord 1956, 395).
… агресивні діти навчаються на прикладі своїх батьків і на прикладі агресії, показаної в мас-медіа (McCord and McCord 1956, 396).
Та для того, щоб зрозуміти, чому покарання стимулює насильство замість запобігати йому, корисно буде розглянути психологічні причини насильства. У книзі, в якій я підсумував спостереження та висновки з клінічної роботи з індивідами і групами, схильними до насильства (Gilligan, 1996), я виокремив патоген, необхідний (але не достатній) для розвитку насильства, так само конкретно, як паличка Коха є необхідною (але не достатньою) для розвитку туберкульозу. Втім, у випадку з насильством патогеном є емоція, а не мікроб – емоція сорому та/або приниження. Ця емоція така потужна і всепроникна, така провідна для досвіду такої великої кількості людей, що на її позначення існує сорок синонімів — так само як інуїти, кажуть, мають сорок слів на позначення снігу через його центральність для їхнього досвіду. Це почуття меншовартості й недоречності; відчуття знехтуваності, приниження, неповаги, знеславлення, ганьби, презирства, наклепу, зневаги, висміювання, коли людину дражнять, над нею кепкують, глузують, відкидають її, завдають їй поразки, піддають приниженню; почуття слабкості, потворності, некомпетентності або провалу, «втрати обличчя», ставлення як до чогось незначущого, неважливого або нікчемного або численні інші форми того, що психоаналітики називають «нарцисичними травмами». Люди стають обуреними (indignant) (і можуть вдатися до насильницьких дій), коли вони зазнають приниження (indignity) – сама наша мова розкриває зв’язок між соромом і люттю.
Цей зв’язок вперше став очевидним для мене під час психотерапевтичної практики з насильницькими злочинцями, коли я усвідомив, що отримую одну й ту саму відповідь від кожного співрозмовника на питання, чому він на когось напав або навіть убив: «Тому що він мене зневажив» («He disrespected me»). Насправді вони говорили це речення так часто, що скоротили його до сленгової фрази: «He dis`ed me». А коли люди використовують слово так часто, що аж скорочують його, очевидно, що це поняття є провідним для їхнього морального та емоційного словника. Цей досвід і багато подібних переконали мене, що основним психологічним мотивом насильницької поведінки є бажання відвернути або позбутися відчуття сорому і приниження – болючого, нестерпного і нездоланного відчуття – і замінити його протилежністю, почуттям гордості (ще одне основне почуття, на позначення якого існує багато синонімів – самооцінка, любов до себе, самоповага, почуття власної гідності і таке інше).
Так само як на вразливість до туберкульозу впливає стан захисних механізмів тіла (імунна система), на вразливість до насильства справляє вплив стан механізмів психологічного захисту людини. Особливо важливою і доречною в цьому сенсі є рівень, до якого людина розвинула здатність переживати емоцію, протилежну сорому, а саме провину і каяття, які стримують підбурене соромом насильство до інших. Цієї здатності помітно бракує індивідам, найбільш схильним до насильства.
Той самий висновок стосовно психологічних причин насильства зробили дослідники з широкого спектру дисциплін, що вивчають поведінку, серед яких клінічний психоаналіз, експериментальна психологія, соціологія, кримінологія і правоохоронні дослідження. Психоаналітик Хайнц Когут, наприклад, писав: «Найглибший рівень, до якого може дістатися психоаналіз, відстежуючи деструктивність, – це наявність серйозної нарцисичної травми, травми, яка загрожувала цілісності Я» (Kohut, 1977). Інший психоаналітик, Грегорі Рохлін, сказав те саме, наголошуючи на «зв’язку ураженого нарцисизму з агресією [і зв’язку] приниження з насильством». Його висновок такий: «Питання… полягає в тому… що робить людей… такими схильними до почуття вразливості і приниження, і, таким чином, в кінцевому рахунку спричиняє насильство» (Rochlin, 1973, viii).
Експериментальні психологи дійшли того самого висновку. Численні окремі дослідження і кілька оглядів опублікованої дослідницької літератури були присвячені вивченню агресивної поведінки та симулювали насильство, викликаючи його в експериментальних умовах у психологічних лабораторіях. Вони складалися з, наприклад, експериментів, у рамках яких піддослідного намагаються переконати натиснути на кнопку, яка, як йому кажуть, завдасть болючого, потенційно травматичного або навіть летального електричного шоку іншій людині. З цієї роботи постав консенсус, що найбільш потужним стимулом до агресії та насильства, — тим, який найбільш імовірно викличе таку реакцію, — є не фрустрація як така (як стверджувала гіпотеза «фрустрації-агресії»), а радше обра́зи та приниження. Іншими словами, найбільш ефективний (а часто і єдиний) спосіб спровокувати когось до насильства – це образити його. Фешбах, наприклад, після огляду літератури на цю тему підсумував, що «порушення самоповаги через обра́зи, приниження або залякування є… імовірно, найбільш вагомим джерелом злості й потягу до агресії у людей» (Feshbach, 1971, 285). (Варто підкреслити, що залякування як порушення автономії також створює почуття сорому, як підкреслив Ерік Еріксон. Тобто гордість ґрунтується на незалежності, а залякування є прямим запереченням автономії.) Ґін зробив висновок, що особиста образа є більш потужним провокатором агресивної поведінки, ніж фрустрація як така (Geen, 1968). В іншому огляді літератури Сабіні узагальнила, що:
Фрустрація сама по собі не веде до злості. Якщо причиною злості є не фрустрація, то що тоді? Згідно з Арістотелем, до злості веде усвідомлення того, що тебе образили. …Цікаво, що коли психологи намагалися спровокувати злість у лабораторії, навіть коли вони описували результати в термінах наслідків фрустрації, вони не надто покладалися на засмучування людей, а набагато частіше ображали їх – можливо, тому, що дуже складно розлютити дорослих людей, просто засмутивши їх (Sabini, 1978, 347).
Єдиними випадками, коли фрустрація без навмисної образи викликала злість, були ситуації, коли фрустрація була невиправданою — наприклад, водій автобуса спеціально пропускав зупинку. Втім, це не є винятком із принципу, що до насильства призводить почуття приниження: адже усвідомлення того, що людина стала жертвою несправедливості, викликає почуття сорому. Сором тут з’являється через те, що інша людина так мало тебе цінує, і через те, що ти надто слабкий, щоб змінити її поведінку. Справді, латинське слово «несправедливість», iniuria, також значить «обра́за» (а також «поранення»). Не потрібно додавати образу до поранення 1 або до несправедливості: вона і так міститься в обох цих досвідах, так само як і у словах на їхнє позначення. (Карл Маркс, ще один дослідник людських реакцій на усвідомлену несправедливість та експлуатацію, казав: «Сором – це емоція революції».) Усвідомлення того, що ти став винуватцем несправедливості, натомість, викликає почуття провини.
Багато соціологів прийшли до такого пояснення психологічних коренів людського насильства. Шеф і Рецінгер, наприклад, писали: «Певна послідовність емоцій лежить в основі всієї деструктивної агресії: спершу виникає сором, який призводить до люті, а потім до насильства» (Scheff and Retzinger, 1991, 3) Кримінолог Девід Лакенбілл проаналізував покрокову ескалацію протистояння між жертвою та злочинцем, які призвели до всіх сімдесяти вбивств, що відбулися в одному каліфорнійському окрузі протягом десяти років — з 1963 до 1972. Він встановив, що в усіх випадках убивця вважав своє насильство єдиним способом врятувати або підтримати «обличчя» та репутацію і продемонструвати, що в нього сильний, а не слабкий характер у ситуації, яку він витлумачив як таку, що кидає сумів на його самооцінку. Цей процес починався з певної поведінки жертви, яку злочинець сприйняв як образливу або зневажливу до себе. Це спричинило би «втрату обличчя», якби він «відступив» замість відповісти насильством – навіть якщо жертвою була всього лиш дитина, яка відмовилася припинити плакати, коли їй наказали це зробити (Luckenbill, 1977).
Але до таких висновків дійшли не лише дослідники поведінки й академічні вчені. Про такі самі знахідки розповідали правоохоронці, які розслідували мотиви вбивць та інших насильницьких злочинців. Джон Дуглас, наприклад, був «профілювальником» у ФБР: його робота полягала у вивченні особистостей та розгляді мотивів найбільш жорстоких і небезпечних злочинців у Сполучених Штатах. Він зробив висновок, що будь-який насильницький акт «є результатом глибокого почуття неповноцінності», і що люди, які вдаються до насильства, намагаються приглушити свою низьку самооцінку, звинувачуючи інших за власні реальні або вигадані недоліки, котрі, як виявив Дуглас, часто були спричинені ставленням до дитини з боку надмірно авторитарних батьків (Douglas, 1999).
Тож з позицій щойно розглянутих етіологічних закономірностей зрозуміло, чому покарання стимулює насильство замість його стримувати. Покарання посилює почуття сорому (так і задумано: покарання має бути принизливим) і зменшує відчуття провини (знову-таки, як це і задумано). Власне, законне покарання, зрештою, і призначене бути засобом, за допомогою якого злочинець спокутує свою провину, а отже, «віддає свій борг суспільству» — після чого він більше не винний ні перед законом, ні, імовірно, у власних очах. Те, що покарання заспокоює почуття провини і призводить до приниження чи сорому, стає очевидним і на такому на прикладі: саме з цих причин церква інституціалізувала релігійне таїнство покаяння, або ж самокарання. Покаяння, тобто самоприниження, — це ритуал, який полегшує відчуття гріховності, або ж провини (як це і задумано). Як ми щойно побачили, насильство найбільш імовірне тоді, коли сором максимізований, а почуття провини мінімізоване – точно ті умови, які створює покарання.
Що ж ми тоді можемо зробити зі злочином і карою? Так поставлене питання – це питання, що ми можемо зробити з насильством, якої би форми воно не набувало, злочину чи кари. Першим і найважливішим міг би стати принцип «нічого не треба робити». Іншими словами, припинити робити те, що ми вже робимо і що лише стимулює насильство — як-от відповідати на один вид насильства, який ми називаємо злочином, іншим видом, який ми називаємо покаранням. Я не говорю, що логічно було би дозволити тим, хто активно ґвалтує і вбиває інших, вільно ходити по вулицях. Фізичне позбавлення волі тих, хто зараз активно вдається до фізичного насильства – включаючи їхнє утримання або «карантин» у закритих об’єктах — іноді є, в силу нашого незнання, єдиним способом, який ми досі відкрили для тимчасового попередження подальшого насильства. Але покарання людей – тобто навмисне завдавання їм болю понад ту міру, яка неуникна в ході позбавлення волі – являє собою лише подальше насильство (з нашого боку) і спричиняє тільки подальше насильство (з боку покараних «злочинців»).
Через те, що позбавлення волі саме по собі неуникно передбачає залякування та фізичну силу, хтось (хоч і не всі) неминуче переживатиме його як форму покарання. Тому логічно було б застосовувати його тільки до тих, хто сам вдається до фізичного насильства. Іншими словами, час припинити перевантажувати наші в’язниці, виснажуючи нашу економіку, піддаючи ненасильницьких людей насильству і навчаючи їх застосовувати насильство. Годі кидати людей до в’язниці за ненасильницькі злочини. Ідея використовувати наші в’язниці для тих, хто вчиняв злочини проти власності, злочини, пов’язані з наркотиками, або порушення чийогось відчуття моральності (як у випадку з проституцією й азартними іграми) прирікає сама себе на провал. Нашою задачею нібито є зменшення рівня насильства в суспільстві, проте найефективнішим способом перетворити ненасильницьку людину на насильницьку є відправити її до в’язниці. Звісно, це не завжди так, про що свідчать приклади Торо, Ганді, Мартіна Лютера Кінга, Нельсона Мандели та інших, які пережили насильство ув’язнення, не вдаючись до насильства самі. Втім, основну масу людей, яких відсилають до в’язниці за ненасильницькі правопорушення, відсилають туди не тому, що вони брали участь у принципових політичних протестах. Їх відсилають туди за дрібні злочини (часто без жертви), які породжені слабкістю, бідністю і розпачем, такі як наркотична залежність або (у випадку жінок) проституція. Хоча вони могли нікому й не завдати шкоди, багатьом із них бракує сили особистості і морального ресурсу Кінга або Мандели. Я бачив надто багато тих, хто вирішив, що найкращим захистом (проти звіряче жорстокого поводження охоронців та інших ув’язнених) є насильницький наступ – стратегія, яку вони перенесли на суспільство після свого звільнення з в’язниці.
В’язниці самі по собі могли би почати справді запобігати насильству, а не стимулювати його (як вони це роблять зараз). Ми могли би взяти кожну з них, зруйнувати будівлі і замінити їх на новий і відмінний тип установи, а саме на закриті, безпечні школи і коледжі-інтернати, призначення і функція яких були б передусім освітніми й терапевтичними. Логічно було б організувати такий об’єкт як терапевтичну спільноту, з повним спектром процедур для лікування зловживання шкідливими речовинами та з будь-якими іншими медичними та психіатрічними послугами, необхідними для допомоги індивіду загоїти шкоду, яка деформувала його характер та принизила його людську гідність.
Якщо заміна в’язниць на школи здається вам утопічною, дозвольте нагадати, що в’язниці вже й так є школами (і завжди ними були) – школами злочину та насильства, навмисного і систематичного приниження, деградації, звірячої брутальності, експлуатації та дегуманізації, а не миру, любові та гідності. Я всього лише пропоную замінити вже наявний вид школи на інший. Така програма дозволила б тим, хто вдавався до насильства, розвинути ненасильницькі засоби розвитку самооцінки й самоповаги. Це дозволило би їм також здобути повагу інших і бути здатними на обґрунтовану й реалістичну гордість за свої навички, знання і досягнення — ту гордість, яка необхідна всім людям (і яку більшість із нас уже мають, принаймні до необхідної найменшої міри). Така атмосфера необхідна, якщо ми хочемо, щоб ув’язнені знайшли альтернативи насильницькій поведінці, коли їхня самооцінка перебуває під загрозою (як буває з усіма в той чи інший момент). Це також дозволило би їм стати здатними до працевлаштування і самодостатніми, внести свій вклад у суспільство, коли вони повертаються до своїх спільнот. Але перш ніж це може трапитися, ми маємо зректися потягу вдаватися до насильства – тобто покарання – і вирішити, що ми натомість прагнемо докладати освітніх і терапевтичних зусиль, щоб сприяти зрілості, розвитку та одужанню.
Та я не хочу залишити враження, ніби причина чи ліки від насильства заховані перш за все в системі кримінального правосуддя або карній системі. Я не вірю, що в’язниці є основною причиною насильства (хоч вони поміж головних причин). Так само я не вірю в те, що в’язниці могли би стати основним рішенням — навіть якби їх було скасовано і замінено на щось краще. Натомість усе насильство – як те, що називається злочином, так і те, яке називають покаранням – це симптом епідемічної соціальної патології, яка носить назву структурного насильства, адже є результатом нашої соціальної та економічної структури. Тобто як злочин, так і покарання є симптомом соціальної патології, яка походить від поділу суспільства на «вищі» та «нижчі» соціальні класи, касти і вікові групи з величезними відмінностями у владі, багатстві, престижі, честі та привілеях (багаті проти бідних, білі проти кольорових, старі проти молодих). Відносна бідність, яку терплять люди з низів соціальної структури, спричиняє втрату незрівнянно більшої кількості життів, ніж усі прояви насильницької поведінки разом узяті — набагато більше, ніж рак і серцево-судинні хвороби разом узяті, і більше за СНІД чи будь-яку іншу заразну хворобу. Але, крім того, бідність є і головною причиною насильства (Gilligan, 1999). Додатковою причиною є поділ нашого суспільства на поляризовані, асиметричні гендерні групи. Одним із наслідків цього стало те, що чоловіків традиційно хвалили за насильницьку поведінку і соромили за відмову від неї, тоді як жінок соромили за агресивність, змагальність або незалежність, що проявлялися навіть у ненасильницький спосіб, і шанували лише до тієї міри, до якої вони залишались залежними від «свого чоловіка» (спершу батька, згодом чоловіка), покірливими та підпорядкованими йому.
Як сказав Лоренс Фрідман,
Система кримінального правосуддя не може… – в нашому суспільстві – навіть сподіватися знищити злочинність. Злочинність надто складна; її корені надто глибокі… вони йдуть до витоків культури… [джерела злочинності] не лежать у рамках системи кримінального правосуддя.
Несамовите будівництво в’язниць, жорсткі закони, вимоги дедалі більшого, більшого, більшого покарання – і який результат? Вплив на злочинність – непомітний. …Якщо нова жорсткість і має який-небудь вплив на рівень злочинності, це точно складно довести. Чіткі причинно-наслідкові зв’язки йдуть у зворотньому напрямку. …Але що вищий рівень злочинності, то більше люди схиляються до «закону і порядку.»
Сумною правдою залишається те, що скільки б не було втручань, скільки б ми не побудували в’язниць або написали додатків до карних кодексів — усе це не спрацює, принаймні не в цьому суспільстві. …«Проблема зі злочинністю» великою мірою випливає зі змін у самій культурі; вона є частиною нас, нашим поганим близнюком, нашою тінню; її створило наше власне суспільство (Friedman, 1993, 446-7, 460-464).
Саме тому розв’язку проблеми злочинності й запобігання насильству не можна досягти за допомогою карної системи. Проблеми злочинності та насильства можуть бути вирішені лише за допомогою реформування нашої соціальної та економічної системи й переформулювання культурних і моральних цінностей, які створили таку систему і які, в свою чергу, ця система підтримуює. Хорошим першим кроком у цьому напрямку було б відкинути донкіхотську ілюзію, що помста (покарання) може стримати насильство або запобігти йому.
Перекладено за: James Gilligan. “Punishment and Violence: Is Criminal Law Based on One Huge Mistake?” In: Social Research, Vol. 67, No. 3, Violence (Fall 2000), pp. 745-772.
Переклав Роман Дрямов
Читайте також:
Мікросоціологія насильства (Ренделл Коллінз)
Чому не варто шукати (і карати) «винних» (Іван Шматко)
З буднів війни проти бідних: цілі поліцейського свавілля у Сполучених Штатах (Кирило Ткаченко)
Неолібералізм та індивідуалізм: Чи стає «его» причиною міжособистісного насильства? (Кандейс Сміт)
Посилання:
Berelson, Bernard and Gary A. Steiner. Human Behavior: An Inventory of Scientific Findings. New York: Harcourt, Brace & World,1964.
Brenner, M. H. Mental Illness and the Economy, Cambridge, MA: Harvard University Press,1973.
Brenner, M. H. “Personal Stability and Economic Security. Social Policy 8 (1977): 2-4.
Brown, Roger. Social Psychology. New York: Free Press,1965.
Christie, Nils. Crime Control as Industry: Towards GULAGS,Western Style? Routledge,1993.
Douglas, John,and MarkOlshaker. The Anatomy of Motive: The FBI’s Legendary Mindhunter Explores the Key to Understanding and Catching Violent Criminals. New York: Lisa Drew/Scribner, 1999.
Erikson, Erik H. Childhood and Society. New York: W. W. Norton, 1963.
Feshbach, S. “The Dynamics and Morality of Violence and Aggression.” American Psychologist. 26 (1971): 281-292.
Friedman, Lawrence M. Crime and Punishment in American History. New York: Basic Books, 1993.
Geen, R.G. “Effects of Frustration, Attack, and Prior Training in Aggressiveness upon Aggressive Behavior.” Journal of Personality and Social Psychology. 9 (1968): 316-321.
Gilligan, James. Violence: Our Deadly Epidemic and Its Causes. New York: Grosset/Putnam,1996; also published in paperback as Violence: Reflections on a National Epidemic. NewYork: VintageBooks, 1997.
———-. “Structural Violence.” Violence in America: An Encyclopedia. Ed., Ronald Gottesman. New York: Charles Scribners Sons, 1999.
Glueck, Sheldon and Eleanor. Unraveling Juvenile Delinquency. Cambridge, MA: Harvard University Press,1950.
Hsieh, Ching-Chi and M. D. Pugh. “Poverty, Income Inequality, and Violent Crime: A Meta-Analysis of Recent AggregateData Studies.” Criminal Justice Review, 18 (1993): 182-202, 1993.
Kohut, Heinz. The Restoration of the Self. New York: International Universities Press,1977.
Piaget, Jean. The Moral Judgment of the Child. New York: Free Press,1965.
Reiss, Albert J. and Roth, Jeffrey A., Eds. Understanding and Preventing Violence. Washington, D.C.: National Academy Press,1993.
Rochlin, Gregory. Man’s Aggression: The Defense of the Self. Boston: Gambit,1973.
Sabini, John. “Aggression in the Laboratory.” Violence: Perspectives on Murderand Aggression. Eds., Irwin L. Kutash, Samuel B. Kutash, and Louis B. Schlesinger. San Francisco: lossey-Bass, 1978, pp. 343-371.
Scheff, Thomas and Suzanne Retzinger. Emotions and Violence: Shame and Rage in Destructive Conflicts. Lexington, MA: Lexington Books, 1991.
Sears, Robert R., John W. M. Whiting, Vincent Nowlis, and Pauline S. Sears. “Some Child-Rearing Antecedents of Aggression and Dependency in Young Children.” Genet. Psychol. Monogr. 47 (1953): 135-263.
Sears, Robert R., Eleanor E. Maccoby, and Harry Levin. Patterns of Child Rearing. Harper and Row, 1957.
Silberman, Charles E., Criminal Violence, Criminal Justice, New York: Random House, 1978, p. 47.
Wolfgang, Marvin E., Patterns in Criminal Homicide (1958). New York: John Wiley & Sons (Science Editions), 1966.