З БУДНІВ ВІЙНИ ПРОТИ БІДНИХ: цілі поліцейського свавілля у Сполучених Штатах

  • 28 вересня 2012
  • 8980
З БУДНІВ ВІЙНИ ПРОТИ БІДНИХ: цілі поліцейського свавілля у Сполучених Штатах

Кирило Ткаченко   – автор книжки «Від конкретного до загального: історія американського в’язня» про  справу Абу-Джамала, расизм і каральну  державу в США

Авторський переклад за редакцією Олексія Вєдрова

Вже не перше десятиліття Сполучені Штати ведуть війну на власній території – масштабну та відкриту війну, яка, попри те, не викликає особливого занепокоєння. Щодня ворогів убивають, калічать, беруть у полон, катують, принижують та вкривають ганьбою. Перемоги тривають без кінця, але переможені виявляються співвітчизниками.

Чи не найважливіше завдання даної статті полягає в спробі зрозуміти, яким чином описана ситуація можлива у суспільстві, яке вважає себе вільним та демократичним. Ми розбиратимемо це на прикладі поліцейського свавілля – одного з найстрашніших і водночас найнеобхідніших елементів війни.

***

Час від часу в Сполучених Штатах задокументовані випадки поліцейського насилля спричиняють справжні скандали. Одним із найзначніших випадків було побиття демонстрантів поліцейськими під час маршу з Сельми до Монтгомері 1965 року. Ці події вважаються піком руху за громадянські права – пряма трансляція з місця подій шокувала всю країну, а фотографії потрапили на перші шпальти навіть зарубіжних видань й стали одними з найпотужніших негативних символів расизму на Півдні США. Після сельмського маршу прихильники расової сегрегації остаточно втратили підтримку суспільства. Іншим відомим випадком є побиття Родні Кінга. Хоча саме побиття відзняли на відеоплівку, суд поліцейських виправдав, що й призвело до Лос-Анджелеського повстання 1992 року –  найбільших міських заворушень у США за останні півстоліття. Як на національному, так і на локальному рівні поліцейське насилля періодично призводить до скандалів меншого масштабу. Втім, задокументовані випадки свавілля «охоронців правопорядку» рідко потрапляють до поля уваги ЗМІ. 1. Але навіть тоді, коли це стається, їх зазвичай подають як щось на кшталт безпрецедентних винятків, загалом нетипових для буденної поліцейської роботи.

На жаль, існує не так багато джерел, які дозволяють реконструювати загальну картину поліцейського свавілля у Сполучених Штатах, і навіть наявні джерела є неповними. Одним із них є статистика смертей під час затримань (Arrest-Related Deaths), яку з 2003 року збирає Міністерство юстиції 2. Протягом 2003-2009 рр. до неї потрапили 4 813 випадки «смертей під час затримань». Тобто в США таким шляхом у середньому гине дві людини на день. При цьому поліція записує на свій рахунок більшість випадків – 60,9% від загальної кількості зафіксованих смертей належать до категорії «вбиті поліцейськими». Нижче ми ще звернемося до інших категорій, наразі ж слід зауважити, що уряд принаймні визнає: в США не минає й дня без того, щоб когось було вбито поліцією. Щоб увиразнити найгостріший прояв поліцейської сваволі, вдамося до двох порівнянь.

З часу відновлення смертної кари в 1976 році в США стратили 1 273 людини 3. Натомість лише протягом 2007-2009 років по той бік «камер смерті» поліцейські вбили 1 353 людини. Порівняння засвідчує, що протягом 2003-2009 рр. на одну легальну страту припадали як мінімум вісім квазілегальних страт.

Наступне порівняння: з часу інтервенції в Афганістані загинуло приблизно півтори тисячі американських солдатів 4. Протягом 2003-2009 років американські поліцейські вбили вдвічі більше американців, ніж Талібан з квітня 2002 по квітень 2012.

Тоді як у випадку легальних страт офіційна статистика, ймовірно, є повною, у випадку другого порівняння можна заперечити, що – як, приміром, випливає з опублікованих на Wikileaks документів  –  офіційні дані про втрати серед американських вояків є неповними. В будь-якому разі, це точно стосується даних статистики Arrest-Related Deaths. Так, тринадцять із п’ятдесяти штатів або взагалі не приймали участь у збиранні даних, або давали їх не щороку. Крім того, ця статистика взагалі не охоплює вбитих федеральними поліцейськими (ФБР).

Але навіть зареєстровані випадки викликають певні питання. Нагадаємо, що від загальної кількості майже п’яти тисячі випадків смертей під час затримань протягом 2003-2009 років 60% зареєстровані як «убиті поліцейськими». Утім, інші сорок відсотків потрапили, зокрема, до таких категорій, як «випадкове поранення» (5,7%) та «нез’ясовані обставини» (також 5,7%). На долю «природних причин» припало 5,1% смертей, а категорія «самогубство» виявилася неочікувано високою (11,2%). Але найбільше підозру щодо неповноти навіть у вихолощених межах цієї статистики викликає вже та обставина, що її упорядники вирішальним чином залежали від співпраці з органами поліції, які аж ніяк не зацікавлені в доповненні цієї статистики. Упорядники Arrest-Related Deaths дійсно вказують на серйозні проблеми в справі отримання відповідних даних від органів поліції й навіть виходять із того, що зареєстроване ними зростання кількості «вбитих поліцейськими» з 2003 року (376 убивств) по 2009 рік (497 убивств) свідчить не стільки про зростання дійсної кількості випадків, скільки про вдосконалення методів збору даних.

Обидва порівняння ми наводимо в першу чергу для того, щоб унаочнити, наскільки диспропорційно малою є увага американського суспільства у випадку поліцейського насилля. Так, поліцейському насиллю в самих Сполучених Штатах не дістається навіть десятої частини медійної уваги порівняно з війною в Афганістані. На відміну від обох воєн на Близькому Сході, поліцейське насилля рідко проговорюється в політичному дискурсі. Під час виборчих кампаній протягом останнього десятиліття жоден із кандидатів на посаду президента – ані республіканець, ані демократ – цю тему не піднімав. Як засвідчують опитування про «найсерйозніші проблеми країни», ця парадоксальна диспропорція стосується й переконань, що домінують у суспільстві, для якого війни на Близькому Сході належать до політичних пріоритетів першого рангу. У період між 2003 та 2009 роками від 11% до 34% американців зараховували війну в Іраці до найважливіших проблем країни. Хоча протягом цього часу арешти на батьківщині забрали більше життів американських громадян, ніж війна в Іраці 5, поліцейське свавілля навіть не потрапило до списку «найважливіших проблем країни», не кажучи вже про те, щоб викликати аналогічний рівень занепокоєння.

Це порівняння є точним остільки, оскільки осердя суспільного занепокоєння в США у зв’язку з війнами за кордоном становлять не жертви серед цивільного населення, а, в першу чергу, «наші солдати». Так, пік занепокоєння американського суспільства війною в Іраці припав на 2007 рік – найкривавіший для американських вояків рік протягом усієї кампанії (в той час як втрати серед іракців 2007 року, імовірно, були меншими ніж, приміром, у 2006 році 6). Відсоток американців, які вважали вторгнення до Афганістану помилкою, зростав не лише разом із втратами серед американських військових, а й паралельно зі збільшенням відсотку тих, хто оцінював окуповану країну негативно 7. Отже, попри численні суттєві відмінності між війнами за кордоном та поліцейським свавіллям на батьківщині, по суті ми порівняли ставлення до життя власних громадян, які гинуть насильницькою смертю.

Звісно ж, наслідки війни не обмежуються загиблими. Так, кількість поранених американців у війнах на Близькому Сході в обох випадках перевищує кількість загиблих вдесятеро 8. Статистика «смертей під час затримань» не уточнює, які види зброї застосовували поліцейські під час убивств, але це робить інша статистика поліцейського свавілля, яка, на жаль, обмежується лише оприлюдненими в ЗМІ випадками 9. Згідно з цією статистикою, 71% вбивств поліцейські вчинили, застосувавши вогнепальну зброю. Зрозуміло, що не кожне вогнепальне поранення є смертельним. Імовірно, кількість поранених у даному випадку переважає кількість убитих. Втім, про те, для якої кількості людей зустріч з поліцією завершилась вогнепальним пораненням, ми можемо лише здогадуватися. В інших випадках поліція застосувала електрошокери (9%) та «фізичне насильство» (15%). Якщо застосування електрошокерів та фізичного насильства поліцейськими призводить навіть до смертей, то дуже ймовірно, що ще в більшій кількості випадків воно призводить до тяжких поранень.

Приблизну оцінку загальної кількості поранених можна скласти на основі іншої статистики Міністерства юстиції. Між 1999 та 2008 роками було проведено чотири опитування на тему «контакти між поліцією та громадянами». Надалі ми посилатимемося лише на дані 2008 року 10, року з найменшими показниками поліцейської сваволі. Загалом, протягом 2008 року 776 000 американців або зазнали насилля з боку поліцейських, або отримали відповідні погрози (автори цієї статистики, на жаль, не розрізняють обидві категорії, але зазначають, що переважну частину випадків становить дійсне застосування насилля). П’ята частина тих, хто зазнав насильства, дістали поранення, що відповідає числу щонайменше 80 000 людей 11. Хоча в переважній більшості випадків скоріше за все ідеться про нетяжкі поранення, обсяги поліцейської сваволі, певне уявлення про яку надає ця статистика, є вражаючими.

Чому поліцейське насилля не викликає якогось особливого занепокоєння в Сполучених Штатах? Слід назвати дві наступні причини. По-перше, переважна частина населення не належить до категорії потенційних жертв поліцейської сваволі й особисто стикається з нею дуже рідко. Дві третини мешканців країни, міський простір якої детермінований соціальною сегрегацією, визнають, що в їхніх власних районах поліцейського насилля нема 12. Поліцейське насилля обмежується головним чином таким витвором неоліберального повороту, як «андерклас», точніше кажучи, збідненою, маргіналізованою та приниженою частиною американського суспільства. Друга причина пов’язана з цим безпосередньо й полягає в тому, що ця категорія була визначена як ворог усього суспільства. Фундаментальною передумовою війни є заперечення ворога як людини. Американське суспільство прийняло війну проти своєї найбільш безпорадної частини тією мірою, якою останню вдалося позбавити людської подоби. Цей суспільний консенсус вирішальним чином детермінований расистським ресентиментом та належить до реакції на здобуття чорношкірими громадянських прав у 60-х, яке – про що згадують дуже рідко – відбулося водночас із найбільшим розширенням соціальної держави та наймасштабнішим обмеженням влади багатіїв за всю історію Сполучених Штатів. З того часу расистський ресентимент став однією з найважливіших передумов політики демонтажу соціальної держави та перерозподілу нагору, яка домінує в США протягом останніх сорока років. Невипадково сорок років тому одночасно (1973 рік) розпочалося кілька процесів: зростання кількості в’язнів та відсотку чорношкірих серед них, зростання частки населення, яке живе за межею бідності, та збільшення прибутків багатіїв. З соціально-економічного погляду для більшої частини американського суспільства неолібералізація обернулася втратами. Втім, підігріваючи та вдало використовуючи расистський ресентимент, тих, хто потерпів найбільше, в очах суспільства вдалося перетворити на головних винуватців, тим надійніше підтримавши названі процеси.

Якщо уважніше придивитися до функціонування американської каральної держави, то починає здаватися, ніби її механізми керуються такою собі  proportio diabolica.  У порівнянні зі середньостатистичним мешканцем США поліцейські обшуковують чорношкірих американців утричі частіше, утричі частіше чорношкірі стають і жертвами поліцейського насилля; серед «убитих поліцією» чорношкірих утричі більше. Цієї ж пропорції дотримуються й при наповненні тюрем та доборі смертників.

Названі диспропорції є більш-менш відомими. Але ще більшими диспропорції виявляться, якщо ми залишимо расові ознаки поза увагою та звернемося до соціально-економічних характеристик. Попри те, що «загальний» американський рівень ув’язнення є й без того неймовірно високий (0,7% населення країни перебуває за ґратами), в’язниці зарезервовані головним чином для найбіднішої п’ятої частини суспільства, а покарання у вигляді позбавлення волі практично не застосовуються за межами біднішої третини суспільства. В порівнянні з «загальним» рівнем ув’язнення у сучасних США найвищий рівень ув’язнення в СРСР за часів Сталіна 13 вдвічі вищий, проте навіть колишній сталінський рекорд виявляється нижчим за сучасний відсоток ув’язнень для найбіднішої третини американського суспільства. Навіть якщо поділити американське суспільство на біднішу та багатшу половини, то різниця в рівнях ув’язнення між ними виявиться більшою, ніж відповідна різниця між чорношкірими на білими 14. Звісно, повністю заперечити расовий чинник або, наприклад, редукувати його до набору соціальних характеристик не випадає, адже йому цілком притаманне власне значення, як і здатність співвизначати інші соціальні характеристики в межах певної конкретної соціальної динаміки, що й можна простежити на прикладі сучасних США. Але навіть якщо різницю в рівні ув’язнення між чорношкірими та білими не можна звести до відмінності в рівнях бідності, слід вказати на те, що, приміром, рівень ув’язнення для багатшої половини афроамериканців є нижчим, ніж рівень ув’язнення для найбіднішої п’ятої частини сукупного суспільства (за межами якої багатша половина чорношкірих і знаходиться). Чорношкірі становлять всього лише близько третини від найбіднішої п’ятої частини суспільства. Навіть якщо це «всього лише» означає, що чорношкірі втричі надрепрезентовані серед незаможної частини суспільства, слід наголосити на тому, що серед найбідніших 20% населення білі кількісно переважають. Безумовно, чорношкірі надрепрезентовані серед підопічних каральної держави на всіх її рівнях. Утім, вони все ще становлять менше половини американських в’язнів. Понад те, у найсмертоносніших сферах боротьби проти бідних – серед  жертв поліцейського насилля та засуджених до смертної кари – навіть попри більший відсоток чорношкірих абсолютна кількість білих є вищою.

Важливо підкреслити, що війна проти бідних не має нічого спільного з боротьбою проти злочинності, а є натомість одним із найважливіших засобів для встановлення та підтримки неоліберального режиму. Під час тюремного буму та підігрівання істерії довкола злочинності, коли протягом 1985-2000 рр. в США відкривали по новій в’язниці щотижня 15, якогось істотного зростання рівня злочинності  взагалі не спостерігалося. Якщо не брати до уваги кількість убивств, рівень злочинності в США не вищий, ніж, скажімо, у Швеції. І якби зниження рівня вбивств справді було пріоритетом, то в США вже давно б заборонили вогнепальну зброю, замість того, щоб засуджувати до неймовірних термінів ув’язнення людей, які вчинили ненасильницькі злочини, а то й навіть не вчиняли жодних (ув’язнені, які відбувають покарання за насильницькі злочини, вже давно становлять меншість серед американських в’язнів). Підозрювані у вчиненні зумисних та ненавмисних вбивств становлять 4,8% від загальної кількості загиблих під час арештів. Натомість винуваті/підозрювані в порушенні громадського порядку становлять 14,5% загиблих. Причому слід зважати на те, що перша цифра, ймовірно, є завищеною 16. У такий спосіб борються не так зі злочинністю, як з маргінальністю, що різко зросла під час наступу на доходи та соціальний захист непривілейованих прошарків населення. Неважко унаочнити, наскільки облудною є аргументація на користь «боротьби зі злочинністю». У 2007 році, коли тюремний бум сягнув свого апогею, сукупний збиток від насильницьких та майнових злочинів, за оцінками ФБР, склав 17 мільярдів доларів. Переважна частина правопорушників  необов’язково належить до бідних і навіть не була затримана, не кажучи вже про те, щоб понести покарання. У той же рік ув’язнення понад двох мільйонів бідних коштувало країні більше 70 мільярдів доларів. Картина буде неповною, якщо не згадати, що в 2007 році економічні злочини, навіть за скромною оцінкою ФБР, обійшлися країні приблизно в сімнадцять разів дорожче (приблизно 300 мільярдів) за збитки, завдані «простими» злочинцями 17. Особливо вражає те, що відповідальність за економічні злочини головним чином несуть представники того прошарку суспільства, який має найнижчий рівень ув’язнення.

На кінець нашої розвідки ми хотіли би звернутися до теми карального консенсусу, що вже не перше десятиліття домінує в американському суспільстві та, схоже, лише нещодавно почав зазнавати ерозії, а також вказати на місце поліції у війні проти бідних. У самих Сполучених Штатах рідко говорять про війну проти бідних, але добре відома її облудна назва, «війна проти злочинності». Ця назва позначає як найпотужнішу суспільну істерію кінця минулого століття, так і відповідні заходи, на кшталт застосування смертної кари проти неповнолітніх та психічно хворих, катування понад 80 000 в’язнів одиночним ув’язненням, повторне ув’язнення величезної маси випущених на волю лише на підставі технічних порушень вимог умовно-дострокового звільнення (найпоширеніший спосіб, у який люди стають «рецидивістами»), позбавлення колишніх в’язнів виборчих прав та інші засоби приниження їх до статусу неповноцінних громадян. Сюди ж належить і поліцейське насилля з його щоденними жертвами. Стверджувати, що політичний курс і настанови, які домінують у суспільстві, не мають до цього жодного стосунку, не випадає. Більша частина тих, хто не належить до категорії ризику, прекрасно знають про особливі методи «забезпечення правопорядку». «Не відають» хіба що ті, хто не хоче про це й чути. «Кому повірять люди? Такому-от нігеру, як ти, чи такому поліцейському, як я?», – не раз перепитував один з офіцерів чиказької поліції своїх жертв, катуючи їх у відділку. Попри скарги та позови, йому вдалося займатися цим майже два десятки років, звісно, за підтримки колег та під прикриттям начальства 18. Найбільш моторошним із того, що зафіксувала камера у випадку Родні Кінга, є навіть не стільки саме побиття Кінга трьома поліцейськими, як те, що вони робили це під наглядом свого начальника та в присутності одинадцятьох інших поліцейських, а також наявність автомобілів, які просто проїжджають повз місце пригоди. Крім того, контент-аналіз численних поліцейських реаліті-шоу, які належали до найрейтинговіших телепрограм під час загострення «війни зі злочинністю», демонструє, що поліцейські поводилися під час зйомок значно жорстокіше, ніж ті, кому в цих телевиставах традиційно діставалася роль bad guys – криміналізована молодь з бідних районів 19. Страждання ворогів передбачені самою логікою війни. Співчуття призначене не для них. Статус жертви в першу чергу зарезервований для «наших солдатів». Смерть звичайного представника американського суспільства рідко отримує більше медійної уваги, ніж смерть поліцейського. На відміну від війн закордоном, жертви серед «наших солдатів» в цьому випадку не тільки не замовчуються, а навіть навпаки, зазнають медійної надпрезентації, що, своєю чергою, належить до одного з найефективніших засобів виправдання війни. Саме тому безпосередня реакція численних хардлайнерів на випадки поліцейської жорстокості, які набули розголосу, й полягає в посиланнях на кількість загиблих поліцейських. При цьому слід зважати на те, що серед жертв убивств відсоток поліцейських є навіть дещо нижчим, ніж відсоток американських чоловіків 20 (які становлять майже 90% особового складу поліції 21). Тобто небезпечніше бути середньостатистичним американським чоловіком, ніж американським поліцейським. Зовсім іншу картину отримуємо, коли йдеться не про вбитих поліцейських, а про вбитих поліцією. На одного вбитого при виконанні службових обов’язків поліцейського припадає щонайменше семеро людей, убитих поліцейськими 22. У порівнянні з рештою населення, тобто у випадках звинувачень в аналогічних злочинах, суди не лише вдвічі рідше визнають співробітників поліції винними, але й, у разі засудження, вдвічі рідше засуджують їх до тюремного ув’язнення, при чому терміни ув’язнення для останніх у середньому на третину коротші, ніж для решти людей 23. Але «привілеї» поліції починаються ще раніше: чим тяжчий злочин вчинений співробітником поліції, тим рідше справа доходить до судового розгляду. Такі аномалії пояснюються вже тим, що держава, якій у таких випадках доводиться ставити під сумнів власну монополію на насилля, стикається з серйозною структурною проблемою. Проте ще вирішальнішим чинником є соціальний профіль типової жертви поліцейського насилля. Як влучно зазначено в одній з доповідей, адресованій комітету ООН з питань подолання расової дискримінації групою американських правозахисних організацій: «Ті самі характеристики, які роблять жертв вразливими до поліцейського насилля, спричинюють брак довіри до них з боку присяжних» 24. Якщо брати до уваги всі ці обставини, то стає зрозумілим, чому дев’ять із десяти випадків застосування насилля поліцейськими залишаються навіть без оскарження 25.

Свавілля наявного соціального ладу проявляється не лише в безпосередньому покаранні бідності за допомогою квазілегальних поліцейських засобів. Свавілля, як засаднича риса функціонування поліції, закладене вже в самій справі «постачання сировини» для в’язниць. Як ми вже згадували, поліція обшуковує чорношкірих приблизно втричі частіше, ніж білих. Це засвідчує одне дослідження Міністерства юстиції на національному рівні. Те, чого це дослідження не показує, показують щонайменше півдесятка досліджень, проведених на рівні штатів та на локальному рівні, які не лише підтверджують, що чорношкірих затримують та обшуковують частіше, але й демонструють, що обшуки чорношкірих в середньому давали менше підстав для затримання порівняно з обшуками білих. Міжрасову диспропорцію слід у цьому випадку брати як індикатор (імовірно, ще більшої) диспропорції соціального характеру. Наступні ланки карального апарату є лише завершальними етапами процесу класового відсіювання, «пунктом призначення» якого є в’язниця.

Оригінал статті опубліковано на сайті Freiheit fuer Mumia Abu-Jamal!

Notes:

  1. З поширенням портативних камер та появою інтернет-порталів на кшталт YouTube зафіксовані сотні випадків поліцейського насилля в США – в тому числі й зі смертельними наслідками.
  2. Bureau of Justice Statistics, ArrestRelated Deaths, 2003-2009 – Statistical Tables. Доступ за: http://bjs.ojp.usdoj.gov/content/pub/pdf/ard0309st.pdf.
  3. Станом на кінець 2011 року. Sourcebook of Criminal Justice Statistics, Prisoners Executed Under Civil Authority. Доступ за: http://www.albany.edu/sourcebook/pdf/t6852011.pdf
  4. Станом на квітень 2012 року. Department of Defence, Casualty Status. Доступ за: http://www.defense.gov/news/casualty.pdf.
  5. Протягом 2003-2009 рр. 4 486 загиблих в Іраці vs. 4 813 загиблих під час арештів у США (Casualty Status; Arrest-Related Deaths)
  6. Iraq Body Count, Iraqi Deaths from violence 2003-2011. Доступ за: http://www.iraqbodycount.org/analysis/numbers/2011/
  7. Gallup, Afghanistan. Доступ за: http://www.gallup.com/poll/116233/Afghanistan.aspx.
  8. 3 479 загиблих в ході бойових дій vs. 31 923 поранених в ході бойових дій в Іраці та 1 518 загиблих vs. 15 594 поранених в Афганістані (Casualty Status).
  9. The National Police Misconduct Statistics and Reporting Project, 2010 Annual Report. Доступ за: http://www.policemisconduct.net/statistics/2010-annual-report/
  10. Bureau of Justice Statistics, Contacts between Police and the Public, 2008. Доступ за: http://bjs.ojp.usdoj.gov/content/pub/pdf/cpp08.pdf.
  11. Власне, кількість поранених становить від 80.000 до 110.000 людей. На жаль, дані в цій статистиці наведені таким чином, що встановлення точної кількості поранених виявляється неможливим.
  12. Gallup, Confidence in Local Police Drops to 10-year Low. Доступ за: http://www.gallup.com/poll/19783/Confidence-Local-Police-Drops-10Year-Low.aspx. 
  13. Найвищий рівень ув’язнення в СРСР припав на початок 50-х років і становив 1 423 ув’язнених на 100 000 населення (Christie, Nils. 1994. Crime Control as Industry: Towards Gulags Western Style, p. 33).
  14. Заради більшої виразності ми обмежуємо наш виклад лише білими не-латиноамериканського походження, не зараховуючи латиносів до категорії «білі». Щодо латиносів слід зазначити таке: з соціально-економічного погляду вони традиційно перебували посередині між чорношкірими та білими. Але протягом останніх тридцяти років, разом із різким збільшенням латиноамериканців як частки населення Сполучених Штатів їхня соціальна позиція стала значно ближчою до афроамериканців  (включно з рівнем ув’язнення).
  15. Mauer, Marc. 2006. Race to Incarcerate.
  16. Слід ще раз наголосити на тому, що головним джерелом статистики Arrest-Related Deaths є поліція, співробітники якої у випадках вчинення вбивств часто виправдовуються, звинувачуючи жертв у скоєнні тяжких злочинів. Так, поліцейський, який у березні 2003 року застрелив мешканця Чикаго Майкла Плізанса, стверджував, що останній напав на нього. Втім, відеозапис пригоди засвідчує, що поліцейський збрехав. Після того, як у червні 2004 року в Сан-Франциско поліцейські 39 разів вистрелили в Гаса Раґлі, вони стверджували, що той стріляв у них. Втім, експертиза не виявила жодних слідів пороху на шкірі та одязі вбитого. Згідно з доповіддю American Civilian Liberty Union після того, як поліцейські застрелили Бернарда Монро, вони поклали поряд із його тілом пістолет (2009 рік, штат Луїзіана). Посилаючись на доповіді Міжнародної Амністії, Human Rights Watch та інших правозахисних організацій список можна продовжити.
  17. Hartley, Richard D. 2008. Corporate Crime: A Reference Handbook, p. 184.
  18. Human Rights Watch, Shielded from Justice. Доступ за: http://www.hrw.org/legacy/reports98/police/index.htm. 
  19. Bolton, K., Feagin, J. 2004. Black in Blue: AfricanAmerican Police Officers and Racism, pp. 2-3.
  20. Bureau of Justice Statistics, Homicide trends in the United States. Доступ за: http://bjs.ojp.usdoj.gov/content/pub/pdf/htius.pdf
  21. Дані за 2003 рік. Sourcebook of Criminal Justice Statistics, Race, ethnicity, and sex of full-time sworn personnel in local police departments. Доступ за: http://www.albany.edu/sourcebook/pdf/t1372003.pdf.
  22. Ткаченко, Кирило. 2011. Від конкретного до загального: історія американського в’язня, с. 57. – http://commons.com.ua/?page_id=9108.
  23. The National Police Misconduct Statistics and Reporting Project, The Problem with Prosecuting Police in Washington State. Доступ за:  www.injusticeeverywhere.com/?p=3928.
  24. In the Shadows of the War on Terror: Persistent Police Brutality and Abuse of People of Color in the United States. Доступ за: http://www2.ohchr.org/english/bodies/cerd/docs/ngos/usa/USHRN15.pdf.
  25. Bureau of Justice Statistics, Citizens Complaints about Police Use of Force. Доступ за: http://bjs.ojp.usdoj.gov/content/pub/pdf/ccpuf.pdf.

Наступна конференція

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери