Окрім перерваних польових досліджень в Україні (2021 рік), мій внесок у дискусію щодо війни базується на польових дослідженнях, проведених в Білорусі (в 2015–2017 роках) та висновках стосовно того, як «цезаристський режим» Лукашенка мутував внаслідок зіткнення з народним опором та геополітичними викликами, котрі постали перед його «пасивно-революційною стратегією» (Artiukh 2020, 2021), якщо вдатися до термінів Ґрамші. Спираючись на свої спостереження щодо України й Білорусі, я характеризую політичну логіку агресивної територіальної експансії Росії на тлі занепаду гегемонії США. Я стверджую наступне: керована логікою легітимізму, згідно з якою Росія пропонує своїм потенційним клієнтам новий антиреволюційний «Священний союз», як це робила в ХІХ столітті царська Росія, така експансія породжує систему «антимайданних» режимів, об’єднаних важливими культурними й політичними схожостями.
Ця політична логіка, чітко окреслена в промові Путіна в ООН у 2015 році, відображає зміни російської імперіалістичної стратегії. За словами політекономіста Іллі Матвєєва (2021), приблизно в 2014 році російський імперіалізм перейшов від економічної до територіальної логіки: російська держава відмовилася від стратегії розбудови російського приватного бізнесу в Україні та інших пострадянських республіках і почала встановлювати політичний контроль над територіями цих країн, навіть якщо при цьому доводилося жертвувати інтересами приватного капіталу. Анексія Криму й підтримка проросійських бойовиків на Донбасі – найяскравіший приклад нової стратегії, однак, як видається, вона є ширшою і включає в себе реактивацію інших «заморожених конфліктів» (грузинського конфлікту 2008 року й, потенційно, молдовського конфлікту), втручання у внутрішні конфлікти (в Україні в 2014 році, у Білорусі в 2020 році, у Казахстані в 2022 році) та надання військових послуг (Сирія, деякі країни Африки).
Центральний принцип легітимістської територіальної стратегії – збереження неопатримоніальних режимів, яким загрожує народне невдоволення. Сепаратистські квазідержави Донбасу – перші з низки режимів, які почали з’являтися на пострадянському просторі після 2014 року у відповідь на реальну чи уявну загрозу народних протестів. Я називаю такі форми правління «антимайданними» з огляду на те, що першим наративом, до якого вони вдалися для самолегітимізації, був наратив про протистояння українському Майдану. Їх об’єднує те, що вони: постали у відповідь на масові повстання, заохочують радше демобілізацію, а не мобілізацію свого населення, покладаються на поліцейський і військовий примус, а не на гегемонічні проєкти. Приєднання до цього «Священного союзу» еліт, які відчували потребу в подібному альянсі, викликало відповідну трансформацію державних режимів, серед яких режим Асада в Сирії й режим Лукашенка в Білорусі; згодом до їхнього числа долучився Казахстан і нещодавно окуповані українські регіони. Повернення цієї логіки додому, до самої Росії, означало перетворення її власного режиму на авторитарну поліцейську державу з постфашистськими нахилами.
Витоки згаданого проєкту слід шукати в тривалій системній кризі, яка прорвалася на поверхню у 2008 році й уможливила ситуацію, що склалася напередодні майданного 2013 року. Українські протести на Майдані стали однією з локалізованих «всесвітніх мобілізацій» (Kalb & Mollona, 2018) проти неолібералізованих неопатримоніальних режимів в умовах кризи; найпримітніше втілення таких рухів – Арабська весна. Ці повстання, сформовані навколо територіалізованих проявів політичних пристрастей, засновувалися на чомусь подібному до описаного Сорелем політичного міфу, здатного породити розкол між «нами й ними», але нездатного призвести до тривалих змін через відсутність у нього організаційних рамок і лідерів. Відповідно, подібними рухами скористалися якраз радикальні екстремістські групи, сучасні кондотьєри, які, однак, не змогли втілити колективну волю (Gopal, 2020).
Ці неопатримоніальні режими, що полишили позаду пост-колоніальну стратегію соціального та економічного розвитку, перебували на різних стадіях занепаду та в різних відносинах зі своїми сусідами. Так, туніському й білоруському режимам – сильнішим державам, які могли покластися на своїх покровителів, – вдалося інтегрувати повстання у свої постійні пасивно-революційні стратегії. Частина режимів, як-от у Бахрейні, Ємені та Україні, зазнала втручання сусідів. Ще в деяких країнах – Лівії, Сирії – почалася тривала громадянська війна; вони стали полем битви між американським, турецьким і російським імперіалізмами-конкурентами.
Усупереч поширеним упередженням, США при зіткненні з описаними ситуаціями продемонстрували провал своєї гегемонії. Тут я використовую термін «гегемонія» в сенсі, який йому надавали Ґрамші й Аррігі: набір інститутів та ідеологій, підкріплений потенціалом використання реальної сили, спроможний долати кризи та узгоджувати інтереси основної та периферійної еліт. Центральний банк США відносно успішно пом’якшив наслідки кризи 2008 року в Європі, проте йому не вдалося навести лад на своїй периферії (Tooze, 2019). Аналогічним чином, військові операції США мали непередбачувані наслідки. Щойно відкрилася ця гегемонічна діра, щойно США виказали свою слабкість, як настав «балаган» (за висловом Обами), а суперники США негайно увійшли до гри, пропонуючи свою допомогу у наведенні порядку.
Одним із претендентів на гегемонію виступила Росія, неопатримоніальний режим якої тільки почав виявляти ознаки занепаду. Першими ознаками цього занепаду стали швидко придушені протести міського середнього класу в 2011–2013 роках. Оскільки домінування в системі міжнародних відносин, за Ґрамші, є продовженням засобів домінування, які має у своєму розпорядженні правлячий клас, система неопатримоніальних міжнародних залежностей також вислизала в Росії з рук. Отож Росія висунула доктрину підтримки «легітимних режимів» в умовах розв’язаної Заходом гібридної війни (Göransson, 2021). У ролі альтернативи до хисткої гегемонії США, опертої на «підтримку демократії», включно з підтримкою народних повстань, Росія виступила з пропозицією створити «Священний союз», актуальний для XXI століття. У термінах Ґрамші, то була пропозиція зберегти історичний блок, заснований на цезаристському пануванні замість гегемонії. Таким чином, на противагу гегемонії США, яка похитнулася, Росія запропонувала міжнародну систему панування без гегемонії. Ця пропозиція мала б вирішити два завдання: зміцнити силу внутрішнього російського режиму й забезпечити стабільність режимів у державах, які приєднуються до «Священного союзу».
Розвиток подій після Майдану можна інтерпретувати наступним чином. Падіння Януковича сигналізувало про нестійкість неопатримоніальних режимів і, таким чином, поставило під загрозу позицію Росії як гаранта безпеки після того, як наприкінці 2013 року Янукович пристав на її пропозицію. Слабка політико-міфічна природа повстання на Майдані вилилася в розкол на «нас і них», що викликало відчуження значної частини населення України (Zhuravlev & Ishchenkо, 2020). Очікувано, за цим послідував етап ультраправого кондотьєрства, який ще більше поглибив розкол. Європа відчувала дезорієнтацію, США побоювалися встрягнути у черговий «балаган». Анексія Криму та розпалювання громадянської війни в Україні – логічні приклади застосування доктрини легітимізму. Перший крок Росії був типово цезаристським заходом, спецоперацією путінської «преторіанської гвардії». «Кримський ефект» посилив внутрішню легітимність панівного режиму, тим часом як в Україні намагалися реалізувати іншу мету: встановлення легітимного режиму.
Російські аналітики очікували, що постмайданна влада мало чим відрізнятиметься від своїх попередників, а тому потребуватиме гаранта безпеки в умовах сепаратистської загрози, яку сама ж Росія й підживлювала. Російське керівництво також знало, що ні ЄС, ні США не захочуть надати Україні відповідні гарантії в повному обсязі. Отож, Росія запропонувала Україні пакет так званих Мінських угод – військово-дипломатичний підсумок військової перемоги Росії над слабким постмайданним режимом. Мінські домовленості передбачали присутність у федеративній українській державі де-факто російських політичних і військових сил, які потенційно могли перемогти в громадянській війні, яка, як очікувалося, мала відтак розгорнутися (Koshiw, 2022). У ЄС не було іншого вибору, окрім як спробувати заморозити ситуацію, яка передбачала і відсутність війни, і відсутність миру, сподіваючись, що вона сама по собі вирішиться в майбутньому. США у період президентства Трампа здебільшого трималися осторонь.
Проте влада у Києві й спадкоємці кондотьєрів Майдану відчайдушно намагалися уникнути цієї ситуації. Вони встановили постмайданний консенсус, користаючись із розколу, спричиненого політичними пристрастями Майдану, і сприяння кондотьєрів. За обмеженої підтримки ЄС та США київська влада змогла відновити державні інституції й відбудувати армію. Захід мусив прийняти новий київський цезаризм. Росія зайняла вичікувальну позицію, розвиваючи тим часом сепаратистські республіки на Донбасі, покликані стати форпостом майбутньої битви.
ЛНР/ДНР, які утримував на плаву постійний режим надзвичайного стану й жорсткі репресії проти дисидентів: політичних, культурних і трудових активістів, – до того часу перетворилися на сіру зону, контрольовану російськими державними й приватними структурами (Savelyeva, 2022). Зміцнивши свій суверенітет над донбаським форпостом Антимайдану, Росія заявила про досягнення беззаперечного успіху в Сирії, де відновила владу Асада над більшою частиною країни та розправилася з тим, що лишалося від повстання 2011 року. Нарешті, Білорусь після 2020 року – держава, де замість авторитарного популізму тепер панував відверто диктаторський поліцейський режим (Artiukh, готується до публікації), – безсумнівно являє собою найуспішніший приклад міжнародної допомоги, отриманої від Росії в рамках «Священного союзу». Наслідуючи керівництво ЛНР/ДНР, Лукашенко сконструював свою постпротестну легітимність навколо власного образу як озброєного кулеметом рятівника країни від інспірованої Заходом спроби державного перевороту, яку прямо порівнювали з українським Майданом. Політична, медійна та економічна підтримка з боку Росії не лише стабілізувала режим Лукашенка, а й прив’язала його до Росії, забезпечивши їй у такий спосіб військовий плацдарм.
Ця низка успіхів на тлі американських і європейських невдач підбадьорила російські еліти. Якщо Росії вдалося відновити владу Асада в Сирії, експортувати свої послуги до африканських країн і придушити протести вдома, США загрузли в «балагані» президентства Трампа всередині країни, ледь не втратили своїх союзників по НАТО й оголосили про переорієнтацію на Азію, а виведення військ з Афганістану обернулося для них повним фіаско. Єдиною справою, яку «Священний союз» не довів до кінця, лишалася Україна. З початку 2021 року Росія розпочала ідеологічну, економічну й політичну інтеграцію сепаратистських квазідержав на Донбасі, водночас тиснучи на українську владу з метою домогтися якомога швидшого виконання політичної частини Мінських угод.
Після нетривалого загравання з Путіним уряд Зеленського усвідомив, що не зможе відновити суверенітет над сепаратистськими регіонами, якщо Мінський процес контролюватиме Росія, а внутрішню політику оспорюватимуть націоналісти. Дії Росії натякали на можливість повної інтеграції сепаратистських квазідержав до Росії (як відбулося з Кримом) або використання їх як форпосту «русского мира», як проголошувала ідеологічна доктрина ЛНР/ДНР на початку 2021 року. На думку деяких аналітиків, саме тоді російська влада почала готуватися до потенційної повномасштабної військової операції проти України. Подальші кроки були лише питанням часу та можливостей.
Шанс утілити таку операцію з’явився наприкінці 2021 або на початку 2022 року. У той момент збіглися численні фактори, які послаблювали Захід і сприяли Росії, і російські еліти це зрозуміли. США та Європа не тільки постраждали від пандемії, але й постали перед політичними змінами: США отримали нового й слабкого президента, який продовжував орієнтуватися на Азію, у Німеччині обрали нового канцлера, у Франції скоро мали відбутися вибори. Справи Росії йшли набагато краще: Білорусь – символ «Священного союзу» – перебувала під упевненим контролем Росії, російська економіка стабілізувалася й накопичила безпрецедентно великі ресурси, блискавична спецоперація в Казахстані показала, що Росія є надійним донором безпеки. Відтак Росія оголосила наступ, уперше продемонструвавши готовність до війни у квітні 2021 року; як видавалося, це відкрило діалог з питань стратегічної безпеки між США та Росією. Далі Путін і Медведєв опублікували свої тексти про Україну і Зеленського, по суті висунувши ультиматум: Україну буде або знищено як державу, або перекроєно так, як бажала Росія.
Ймовірно, Зеленський усвідомлював небезпеку, що насувалася, тож прискорив процес очищення внутрішньополітичної сфери й доклав максимальних зусиль, щоб посилити армію; водночас він продовжував триматися за режим припинення вогню на Донбасі. Зеленський сподівався, що, балансуючи, зможе знайти вихід із небезпечної ситуації, яка розгорталася. Росія ж у грудні 2021 року висунула ще один ультиматум, у якому вже вимагала, щоб НАТО прибрало свою інфраструктуру з колишніх країн Варшавського договору та відмовилося від прийняття нових членів. Подібно до ультиматуму, перед яким Австрія поставила Сербію в 1914 році, ультиматум Путіна не було розраховано на те, що хтось реально виконуватиме озвучені вимоги. Після початкових невдач російська армія продовжує захоплювати територію України за межами ЛНР/ДНР, формулюючи політичні цілі війни навмисно обтічно.
Через три місяці після початку війни новоокуповані території на півдні України контролюються за допомогою методів, розроблених іншими антимайданними режимами, насамперед Білоруссю та ЛНР/ДНР. Приголомшливий успіх репресій, яким Лукашенко піддав тих, хто протестував проти результатів фальсифікованих виборів 2020 року, – результат небаченої доти поліцейської жорстокості, тривалих термінів ув’язнення та деморалізації незгодних. Відкинувши свій фірмовий популізм, Лукашенко довів, що за умови значної атомізації містян і робітників достатньо використання самої лише грубої сили. Початкові масові демонстрації проти російської окупації було придушено внаслідок зміцнення російського поліцейського контролю в тилу окупаційної армії. Надходять повідомлення про викрадення й катування політичних активістів – за аналогією до того, як це раніше відбувалося на Донбасі. Нещодавно в Херсонській області повторили один із використаних у Білорусі прийомів – систематичну відеозйомку вимушених зречень: незадоволених окупацією громадян змусили вибачатися на камеру та заявити, що вони «пройшли курс денацифікації». Згадані тактики не супроводжуються цілісним ідеологічним наративом; натомість російські ЗМІ транслюють шалену суміш радянської, царистської й неявно фашистської символіки, єдина мета якої – залякати й переконати в марності опору (Artiukh, 2022).
У ході розбудови системи антимайданних режимів Росія також перетворилася з «керованої демократії» на поліцейську державу з постфашистськими тенденціями, що транслює постмодерну суміш ідеологій, які насправді не мають на меті переконати маси (Budraitskis, 2022). Якщо Сполучені Штати стояли біля витоків пострадянського світу – за рахунок пропаганди неоліберальних практик і через те, що їм не вдалося створити гегемоністську безпекову парадигму, – то в результаті застосування російської антимайданної стратегії настав кінець пострадянського простору, оскільки вона знищила залишки радянської цивілізації, якими живилися держави-наступниці. З одного боку, перед нами символічна декомунізація – від буквального знищення пам’ятників в Україні до зомбіфікації радянських символів, які перетворюються на символи колоніальних завоювань Російської Федерації; з іншого боку, тут ми маємо справу з політичною та економічною «декомунізацією» – делегітимізацією кордонів колишніх республік і знищенням центрів радянської індустріалізації на Донбасі, у Маріуполі й Харкові. Тривалий занепад pax postsovietica майже завершився.
Цей текст підготовлено на основі доповіді на конференції ‘New Times? Confronting the Escalating Crises of Capitalism’ («Нові часи? «Протистояння наростаючій кризі капіталізму»), яка відбулася в Будапешті 26-27 травня і була організована Дослідницьким центром глобальних соціальних студій імені Карла Поланьї (Karl Polanyi Research Center for Global Social Studies) та Комісією з питань глобальних трансформацій і марксистської антропології Міжнародної спілки антропологічних й етнологічних наук (Commission of Global Transformations and Marxian Anthropology-IUAES) у співпраці з Робочою групою з питань громадської соціології «Хейзет» («Helyzet»), журналами «Capitalism Nature Socialism», «Focaal – Journal of Global and Historical Anthropology» та «FocaalBlog».
