Передісторія
Ще рік тому лівиця Житомира майже нічого з себе не представляла в політичному плані. На перший погляд, до неї входили лише панки-субкультурники та жменька інтелектуалів-хіпстерів, як і багато де в регіонах України.
Однак насправді не все було так просто. Перш за все, ліві хіпстери були не типовими диванними інтелектуалами, а достатньо переконаними анархістами. Політичні невдачі спонукали їх перейти до іншої тактики — просвітницької. Всупереч поширеній схемі, такий перехід призвів не до фактичного кінця їхньої ініціативи, а навпаки — до поступового розвиткк. За кілька років проведення кінопоказів, дискусійних та літературних клубів із компанії кількох товаришів вони розрослися до групи в десяток активістів під назвою Chaotic Good, яка регулярно організовувала якісь публічні інтелектуальні заходи на базі кафе, що належало їхньому знайомому. Субкультурники також проявляли певний інтерес до громадської активності поза панк-концертами, здебільшого на тему веганства.
Такі ініціативи можуть зріти до якого-небудь помітного політичного руху багато років. А можуть і просто розпастися, як це траплялося з їхніми аналогами в деяких інших містах. Про те ж, щоб (трішки забіжу наперед) сколихнути ціле місто, не могло бути й мови.
Усе змінилося, коли у в’ялий хід подій втрутився Євромайдан.
Майдан
Місцевий Євромайдан мав дві характерні особливості: переважно антикомуністичну (чи антирадянську) позицію і, водночас, слабкість ультраправих. Перша з цих рис була звичною в тій чи іншій мірі для кожного регіону, перешкоджаючи всім лівим, хоча й різною мірою 1. Але ось із другою рисою житомирцям пощастило: без наці тут лідирувала навіть не парламентська опозиція, а вкрай активна в регіоні молода (і ще відносно чесна) партія християнських демократів «Демократичний альянс». Таким чином, дорога до на Майдан для житомирських лівих була відкрита без погроз і особливих маніпуляцій.
Як і багато анархістів по Україні, житомирські лібертарії йшли на Майдан поодинці чи невеличкими групами друзів, бо не могли стерпіти державного насилля. Результатом такого стихійного виходу стали несподівані зв’язки: інтелектуали та субкультурники почали тісніше контактувати, бачити один одного в дії і потроху розвіювати взаємні упередження. Саме через співпрацю під час акцій місцевого Майдану в Житомирі постала єдина анархістська спільнота, спільнота із власними лівим баченням та відносно великою чисельністю учасників (близько півсотні), а також інтересом до публічного та інтелектуального. В результаті від цього виграли обидві попередні ініціативи, здійснивши після Майдану стрибок у своєму доти пригальмованому розвитку.
Першотравень: підготовка
Рішення провести першотравень виявилося логічним продовженням попередньої активності, з якої і постала вся спільнота анархістів. Адже все, в чому вони брали участь у рамках Майдану, нічим не відрізняло їх від пересічної націонал-ліберальної масовки. Тож, аби заявити про соціальну повістку та себе як політичного суб’єкта, і була обрана найперша принагідна дата — перше травня. Шкереберть же все полетіло просто миттєво.
Прокинувшись одного ранку, організатори першотравня виявили, що по більшості майданівських пабліків у соціальних мережах розійшлась інформація, буцімто сепаратисти хочуть провести свій марш першого травня. Сепаратистською тут називали саме їхню акцію. Але на цьому все не закінчилося. Знайшла відгук новина й у провідних житомирських мас-медіа, і вже до вечора все місто обговорювало сепаратистську ходу.
Як виявилося, така дезінформаційна кампанія була розгорнута після того, як ультраправі з «Правого сектору» помітили активне просування першотравня в соцмережах 2. Праві так само наростили свою чисельність після Майдану, до того ж мали потужні зв’язки з медіа. Перша їхня спроба дискредитації шляхом попередження про про ЛГБТ-марш, який нібито мали проводити анархісти, не вдалася. Зате друга вигадка про сепаратистів на фоні подій на Південному Сході виявилася просто бомбою.
Наступного дня організаторів маршу покликали в міську раду, де було зібране спеціальне засідання за участі громадськості для обговорення єдиного питання — сепаратизму в Житомирі. Анархістам залишалася в ньому єдина роль — виправдовуватися. Головним питанням для присутніх було: «Ви проти української держаності чи ні?»
У підсумку виснажливих переговорів житомирську громадськість вдалося заспокоїти і навіть заручитися підтримкою деяких ініціатив. Для цього анархістам довелося дечим поступитися (взяти на акцію пару синьо-жовтих прапорів) 3, зробити наголос на супротиві російському імперіалізму і задіяти особисті зв’язки, домовившись із Автомайданом про захист. Переважна частина майданівців відмовилися від ідеї «бити пики», погодившись із тим, що анархісти, в принципі, не сепаратисти, особливо, якщо вони матимуть якусь національну атрибутику. Але ультраправі, звісно, поступатися не збирались.
Першотравень: проведення
Уже в день маршу місцеві анархісти знали, що ультраправі планують здійснювати напад. Їм залишалися дві альтернативи: скасувати першотравень з міркувань безпеки або проводити його, не зважаючи ні на що. Вони обрали друге. Один із організаторів пізніше описував ситуацію так:
Коли ми вже переконали всіх цих десантників, афганців і Самооборону, коли вмовили заступитися за нас Автомайдан, відступити і відмінити акцію означало би тільки одне — заявити на увесь Житомир, що ми не просто невдахи, але таки і сепаратисти, оскільки злякалися нібито справедливого гніву нациків із Правого сектору.
Спершу, коли ультраправі й телебачення приїхали в зазначений час на місце акції, так і відбулося. Час проведення маршу перенесли на дві години. Правий сектор самовпевнено почав заявляти на камери, що усунув сепаратистську загрозу в Житомирі. Але задумка перехитрити ультраправих не вдалася: і вони, і ТБ таки дочекалися до справжнього часу початку першотравня. Анархістам взагалі дивом вдалося потрапити туди — по всьому центрі міста снували банди нациків, вишукуючи «сепаратистів», і організована група учасників, майже нарвавшись на одну із них, змушена була хутко бігти до телекамер.
Перед камерами почалося найцікавіше. В підсумку на акцію прибули лише близько двадцяти осіб — решту було залякано чи побито. Їх і оточила значно переважаюча кількість журналістів, майданівців, простих перехожих та ультраправих.
Камери застали анархістів, що ще хвилину назад тікали від побиття. Ультраправі одразу ж почали привселюдно звинувачувати їх, аморфна міліція не додавала впевненості. Але згодом анархісти продемонстрували ту якість, якою вони далеко перевершували ультраправих опонентів — вміння аргументувати. У правих аргументація була просто дитячою — підтасовка фактів і відверта брехня. Учасники акції надавали в противагу чітку позицію з авторитетними відсилками (наприклад, до Нестора Махна). Своє значення відіграла і компромісна символіка. Які ж сепаратисти можуть бути з українськими прапорами і банером «Проти Рашизму»! А от у одного із лідерів ультраправих уважні опоненти помітили рунічне татуювання на руці, підозріло схоже на напис «SS». Логіка «захисників від сепаратизму» була цілком дискредитована на очах у сотні спостерігачів та десятка телекамер, а нечисленні учасники першотравня щонайменше спромоглися виразити свою позицію.
Далі все було досить легко. В колі охоронців, до яких окрім Автомайдану приєдналася вже й та сама Самооброна, учасникам маршу нічого не загрожувало — попри контрмарш наці. А їхні соціально-орієнтовані гасла про робочі години та солідарність вигідно відрізнялися від субкультурних гасел ультраправих (типу «Анті-анті-фа!»), чим лише закріпили публічну перевагу. Після закінчення маршу анархісти сіли у наперед замовлений автобус у супроводі Автомайдану, залишивши нациків ні з чим.
Підсумок
Які ж висновки можна зробити з цього всього? Щонайменше два:
Для зростання політичного руху (в тому числі лівого) важливими є такі масові народні підйоми як Майдан. Останній став для місцевої спільноти не лише політичним викликом, але й джерелом ресурсів.
Майдан далеко не монолітний. Виражаючи лояльність до деяких центральних ідеологем (наприклад, державної символіки), можна з успіхом просувати ліві соціальні вимоги. Таке просування змінює не тільки попередній порядок денний, але і старі мережі союзництва ультраправих.
Але будьмо чесними: весь зовнішній успіх місцевих анархістів поки що — це лише досить розмитий соціальний і політичний капітал. Однак навіть при самостійній дії зароблена впізнаваність серед містян і контакт із медіа неабияк знадобиться. До того ж, клин між правими лібералами й ультраправими був вбитий вдало, і його варто лише забивати глибше.
Анархістська ж спільнота зараз перебуває на правильному шляху. Варто продовжувати по ньому йти.
