Костянтин Труєвцев
«Спільне» публікує фрагмент із книги «Життя без держави: революція в Курдистані», котру підготувала дослідницька група з Hevale.
Експерти на разі стверджують, що ближньосхідний конфлікт добігає кінця, але що? вважати ближньосхідним конфліктом? Якщо говорити про його сирійський вимір — скоріше так, ніж ні. Але інші складники конфлікту — іракське, палестинсько-ізраїльське, турецьке, єменське, саудівське — геть не близькі до вичерпання. Подекуди все тільки починається.
Ця книга в основному присвячена одному з фраґментів багатошарової ближньосхідної драми — Сирійському Курдистанові. Те, що відбувається там, спричиняє інтерес, змішаний з подивом, навіть, якщо оглядати події поверхнево. Разом із зануренням в матеріял відповіді на деякі питання неначебто з’ясовуються. Наприклад, на питання про те, чому саме сирійські курди досягли найбільших успіхів у боротьбі проти «Ісламської держави» з-поміж усіх інших учасників протиборства. Але разом із тим питань-то стає дедалі більше й вони починають мати дедалі фундаментальніший характер.
У Рожаві, коли вона тільки постала, багато людей убачили пряме продовження проєкту Іракського Курдистану, в котрому державність уже відбулася, хоча й у межах (покй) федеративного Іраку. Ну й, відповідно — наступний крок до створення об’єднаної Курдської держави.
Далебі. На відміну від Іракського Курдистану, побудованого формально за всіма лекалами представницької демократії з багатопартійністю, президентсько-парламентським устроєм, за яким фактично ховається домінування клану Барзані в центрі — Ербілє та клану Талабані в Сулейманії, у Рожаві ми бачимо цілком інакший суспільно-політичний проєкт. І цей варіянт абсолютно несумісний із першим.
Побудована знизу, відповідно до розроблених лідером Робітничої партії Курдистану (РПК) Оджаланом принципами муніципальної демократії, політична система Сирійського Курдистану має нині відносно завершений вигляд. Вона містить тимчасову конституцію, парламент, Народну раду Західного Курдистану, уряд, багатопартійність, у котрій панівну позицію посідає Демократичний союз та, нарешті, повністю сформовані збройні сили під назвою Загони народної самооборони.
Отже, державність — практично збудована, але самі сирійські курди (услід за Оджаланом) на це відповідають: «Ні, держави нема й не буде взагалі». А замість неї буде конфедерація автономій, де все суспільне, політичне й економічне життя будується за принципами прямої демократії. Причім не тільки для курдів, а й для всіх без винятку народів і конфесій, населяючих Ближній Схід.
Стоп. Десь це ми з вами вже читали. Якщо про економіку — це опис роботи комуни Роберта Овена. Якщо про політичний лад, не вдаючись у деталі, — це «Місто Сонця» Томмаза Кампанелли. А якщо й про те, й про інше разом — купляйте квиток на острів Утопію в виконанні сера Томаса Мора.
Але між тим це працює. І працює принаймні вже чотири роки, з того часу, як почала вибудовуватися курдська автономія на півночі Сирії. Причому працює не тільки політична структура, а й економіка, де не тільки виробництво, але й ціни реґулюються загальними зборами членів муніціпальної громади. В усілякім разі, працює так, що забезпечує основними продуктами, хай і на мінімальнім рівні, населення курдських кантонів. І це — тим часом, коли в багатьох частинах Ближнього Сходу нерідкі випадки загибелі людей від голоду.
"Сьогодні фактор Рожави — це не тільки протиставлення проєктові Іракського Курдистану. Це ще й протиставлення існуючим національним державам, насамперед сирійській та турецькій"
З висоти років, прожитих у СРСР, розумієш, що нерідко на кожну «Утопію» може знайтися свій «Чевенгур», а на кожне «Місто Сонця» можливий свій «Котлован». І тим не менше сьогодні фактор Рожави — це не тільки протиставлення проєктові Іракського Курдистану. Це — ще й протиставлення існуючим національним державам, насамперед сирійській та турецькій. Але, знов же, не тільки. Багато дослідників відзначали, що привабливість «Ісламської держави» зовсім не обмежується авдиторією індоктринованих малоосвічених молодих мешканців ісламського світу. Фактор північноамериканських, європейських і слов’янських неофітів поміж новобранців ІДІЛ у цім контексті набуває особливого значення. Це означає цивілізаційну привабливість цього ісламістського проєкту як антитези “гнилої” західної цивілізації.
«П’ємо за лютих, за нескорених. За зневаживших грошовий затишок. Майорить по вітрі „Веселий Роджер“. Люди Флінта гімн морям співають», — співав бард Юрій Візбор про корсарів. Тепер замість моря — Сирійська пустеля, а стяг такий же чорний, що й піратський «Веселий Роджер». «Ісламська держава» — адже теж утопія, хоч і вельми вже “звіряча”. Але тут, коли простір ІДІЛ виказав свою скінченність, ресурси його потрохи починають виснажуватись, а лідери й польові командири нерідко виказують ганебну невідповідність проголошеним ідеалам, починаючи від заборони куріння й алкоголю та кінчаючи всім іншим, привабливість образу починає потрохи зникати. А разом з тим зменшується й потік неофітів, особливо з ліку тієї молоді, чий культурний код не був початково пов’язаним з ісламськими традиціями.
І як раз цієї миті виявляється, що зовсім поруч із «Ісламською державою» з’явився геть інший утопічний проєкт. Причому для молодіжної контркультури Заходу, та й Росії теж (чому би нї) значно зрозуміліший і привабливіший.
Ізнову після 1968 року чутні по всьому Заходу заклики до прямої демократії — просимо, ось вам пряма демократія: усі рішення приймаються більшістю на зборах громадян. Замість атомізації індивіда — гуртова солідарність. Замість гнітючого епатажу — відкрита, хай трохи наївна, але досяжна без ґвалту чистота моральности. Замість суроґатного мультикультуралізму — призабутий, але воскреслий інтернаціоналізм. Тому й листи бійців, приїхавших у Рожаву з різних кінців світу, від Америки до Китаю, та портрети цих юнаків, наведені в книзі, — все це так нагадує й документи інтернаціональних бриґад Громадянської війни в Іспанії, і майже документальний роман «По кому подзвін» Ернеста Гемінґвея.
Не забуто й жіноче питання. Замість західного фемінізму третьої хвилі тут на кожній виборній посаді є дві співголови — жінка й чоловік. І ще — жіночі загони самооборони як одна з найважливіших частин народної армії, наводяча особливий жах на ісламістів у зв’язку з їхнім забобоном, що вбитий жінкою не потрапить у рай.
Один із видимих парадоксів полягає в тім, що політична система Рожави постала, насамперед, як альтернатива сирійському режимові, але сьогодні її армія фактично виступає в якості союзниці державної армії Сирії, а головними суперницями після ІДІЛ виявилася Сирійська свобідна армія та інші сили сирійської опозиції, за котрими тепер уже прямо стоять збройні сили Туреччини. Останні увійшли на сирійську територію в межах операції «Щит Євфрата» під приводом боротьби проти ІДІЛ, але їхньою головною задачею стало запобігти возз’єднанню курдських кантонів на півночі Сирії.
Президент Туреччини Ердоган оголосив сирійських курдів і їхню панівну партію «Демократичний союз» терористами нарівні з ІДІЛ, хоча не існує жодної вказівки на здійснення сирійськими курдами терористичних актів, чи то в Туреччині чи то в якому-небудь іншім місці. Справжня причина таких звинувачень — у тім, що успіх автономії Сирійського Курдистану спричинить загострення курдського питання в самій Туреччині.
Утім, там і загострятися вже далі нікуди. Громадянська війна в курдських районах, то загостряючись, то вщухаючи або призупиняючись, точиться в Турецькім Курдистані вже протягом декількох десятиріч. Причому в Туреччині курдам удалося побудувати систему місцевого самокерування ще раніше, ніж у Сирії. Саме звідти, з досвіду РПК сирійські курди почерпнули свій досвід муніціпального будівництва.
2016 року, коли турецькі збройні сили завдавали вдарів по містах у курдських районах своєї країни, поліція арештувала багатьох голів курдських муніціпалітетів. Але саму систему-то зруйнувати не вдалось. Іще один парадокс полягає в тім, що після спроби перевороту Ердоган арештував за звинуваченням у причетності до нього армійську й поліцейську верхівку в Турецькому Курдистані, тобто саме тих, хто й здійснювали репресії та збройні вдари по курдських містах. А вже в квітні 2017 року турецька армія завдала вдар по Сирійському й Іракському Курдистані. Однак цілком очевидно, що все це навряд чи зупинить визвольну боротьбу турецьких курдів.
При цьому суспільно-політичний устрій і Сирійського, й Турецького Курдистану здійснюється за одним сценарієм, наміченим свого часу керівником РПК. Останній продовжує перебувати в тюрмі на одному з островів у Мармуровім морі, але його портрети — незмінний атрибут усіх громадських й адміністративных установ як у Турецькому, так і в Сирійському Курдистанах.
Таким чином, сьогодні в Курдистані наявні дві протилежні й несумісні суспільно-політичні моделі, одну з них можна охарактеризувати як лінію Барзані, іншу — як лінію Оджалана. Сирійський Курдистан виглядає привабливішим для тих сил і на Заході, й у Росії, котрі шукають альтернативи існуючим порядкам.
Модель Іракського Курдистану в цьому відношенні, звісно, програє. Та не варто забувати, що і в Іраці курдський рух представляв собою історично лівий проєкт. Мені довелося зустрічатися з Барзані в Лівії 1986 року. Це був самий розпал джамахірійського експерименту з прямою демократією, тоді лівійці чомусь вирішили, що й Горбачов незабаром піде лівійським шляхом. У розмові зі мною Барзані з ностальґією згадував про дні свого дитинства в Москві й не ховав надії на те, що СРСР знову зверне свою увагу на Іракський Курдистан.
"Якщо Сирійський Курдистан привабливий для лівої молоді, то Іракський — для інвесторів зі США, Турції, країн Перської затоки"
Історія склалась інакше. Саме на американців іракські курди дивляться як на визволителів від режиму Хусейна. Становище в країні сам Барзані в кінці 2016 року характеризував як економічну й політичну кризу. Але криза кризою, а багатомільярдні надходження від продажів кіркуцької нафти — річ історично безпрецедентна для Іракського Курдистану. Тому якщо Сирійський Курдистан привабливий для лівої молоді, то Іракський — для інвесторів зі США, Турції, країн Перської затоки. Та й «Роснафта» уклала контракт на купівлю кіркуцької нафти.
Унутрішньополітична ситуація в Іракському Курдистані — непроста. Внутрішньополітичні розбіжності погрожують розгорнутися в нові сутички. Міжкланові суперечки теж ніхто не скасовував. Але стосовно до моделі розвитку тут доречно згадати досвід Об’єднаних Арабських Еміратів, на котрі в Іракському Курдистані дивляться як на реґіональний еталон. Під час свого розвитку цій державі вдалося, використовуючи свої нафтові багатства, знайти таку формулу не тільки економічної, а й політичної модернізації, котра сумістила необхідні перетворення з дбайливим ставленням до наявних племінних і кланових стосунків, поступово перетворюваним на інститути сучасного суспільства. На виході сьогодні — одна з найпередовіших країн не тільки в економічнім, а й у науково-технічнім аспекті.
Чи вдасться Іракському Курдистанові, перемагаючи кризове становище вийти на такий шлях розвитку, — велике питання, враховуючи й той факт, що він, як колись, знаходиться в епіцентрі неприпинившогося й погрожуючого розповзатися далі конфликту.
Доля Сирійського Курдистану при всіх цілком певних воєнних і політичних успіхах — ще невизначеніша. Ураховувати ж бо доводиться не тільки ворожість Туреччини, готової принагідно переступити тут будь-які «червоні лінії», але й незручність рожавського експерименту для сирійського режиму. Не менш важливий і той факт, що цей лівий експеримент знаходиться під тісним наглядом американських друзів, військова присутність котрих також є одним із факторів політичного життя Сирійського Курдистану.
Переклав з російської Мінченко Михайло.
Читайте також:
Поза полем бою: радикальна боротьба курдських жінок (Ділар Дірік)
Революція у Роджаві: побудова автономії на Близькому Сході (Сардар Сааді)
Шангал: Ісламська Держава, Курдська (не)залежність, Західне лицемірство, провал парадигми національної держави (Ділар Дірік)
