РЕВОЛЮЦІЯ У РОДЖАВІ: ПОБУДОВА АВТОНОМІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ

  • 27 листопада 2014
  • 2230
РЕВОЛЮЦІЯ У РОДЖАВІ: ПОБУДОВА АВТОНОМІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ

Переклала Ірина Цюпа

Курдські повстанці встановлюють самоуправління у розтерзаній війною Сирії, повторюючи досвід Сапатистського руху та забезпечуючи регіон демократичною альтернативою

Зі зростанням джихадських угрупувань на Близькому Сході, мене спантеличує як політика «партизанщини» у цьому регіоні так різко перетворилась із світського ліво-орієнтованоїго руху, який кидав виклик політичному ісламу та ісламським засадам суспільного життя, в екстремістський та ісламістський напрям, що віднаходить підвалини ідеального суспільства у часах Пророка Мохаммеда, який жив не одне століття тому. Справа не в тому, що ліві тепер ніяк не представлені чи позбавлені альтернативи, просто неможливо не помітити наскільки маргінальними вони стали.

Незадовго до цих подій, в регіоні існувало чимало радикальних та лівих рухів. Від Кабулу до Палестини радикальні студентські об’єднання, феміністичні угрупування, борці національно-визвольних та антиколоніальних протистоянь, робітничі та селянські рухи, а також ліві інтелектуали перебували на передовій боротьби проти авторитарних режимів, регресивних релігійних вірувань та імперіалістських сил, що домінували у регіоні. Де вони сьогодні? Як сталося, що джихадські угрупування змінили геополітику регіону? Як політика молодших поколінь переключилась з критики Ісламу на підтримку найбільш крайньої його інтерпретації?

Це запитання, що задає нам край, який бажає собі іншого майбутнього. І все ж, відповіді на ці запитання закладені глибоко в історії колоніалізму та імперіалізму в цьому регіоні. Безсумнівно, ті представники Заходу, які із захопленням слідкують за висвітленням у мас-медіа жорстокого просування Ісламських Держав (відомих за своїм попереднім акронімом ІДІЛ) у напрямку головних міст Іраку і Сирії, навіть не переймаються тим, щоби подивитись на роль, яку відіграють їх власні уряди у поточному хаосі. Не кажучи вже про той факт, що мас-медіа зображають людей регіону фанатиками, поділеними на сектантські релігійні та етнічні групи, які не можуть співіснувати разом і не поважають загальнолюдські цінності.

Століття пригноблення і панування

Поглянувши на сучасну історію Близького Сходу, можна знайти основну причину постання цих груп у політиці колоніальних сил регіону від початку 20-го століття і до сьогодні. Наближення столітнього ювілею таємної угоди Сайкса-Піко 1916 року, яка розділила Османську Імперію на штучні національні держави, позначає століття колоніального панування за підтримки підконтрольних нафтовим магнатам корумпованих урядів, керованих і підтримуваних імперіалістичними силами.

Ця система контролю за допомогою авторитарних режимів посилилась під час Холодної Війни, аби запобігти впливу колишнього Радянського Союзу на регіон. Результатом став тривалий хрестовий похід проти лівих зі сторони цих владних режимів. Масивна хвиля утисків, арештів і масових вбивств лівих активістів та інтелектуалів по всьому регіону, зокрема протягом 1970-х і 1980-х років, мала безповоротні наслідки у суспільній динаміці і рухах цієї місцевості.

Ліві організації було закрито, десятки тисяч членів ліво-орієнтованих партій, профспілок, студентських рухів було вбито протягом 1980-х у тюрмах Ірану, Туреччини, Іраку, Сирії, Єгипту та інших країн регіону. Багато інших було засуджено до довготривалого ув’язнення, і багато з тих, хто вижив і не потрапив до в’язниці, мусили покинути батьківщину і піти у вигнання, шукаючи безпеки для себе і своїх сімей. Саме у цей час, завдяки підтримці західних сил, які у ролі довірених організацій взялися замітати усі сліди місцевої політичної лівиці,  і почали поставати джихадські угрупування.

Моджахеди у Афганістані – лише один із багатьох прикладів подібних дій. Ці групи забезпечили додаткову допомогу в придушенні лівих, після чого стали розростатись як ракові клітини в кожному куточку регіону. Більше того, протягом останнього десятиліття, особливо після окупації Афганістану та Іраку, ці групи завоювали право на законну присутність і статус тих, хто бореться з «іноземними загарбниками» і «безбожниками», принаймні в очах людей.

Незважаючи на очевидне протистояння американській окупації Іраку і Афганістану, західні сили все ще вважають, що ці групи є найкращим вибором для контролю регіону за мінімальних витрат. В той же час, подібна стратегія перетворила край на поле смерті, де ісламістські екстремісти можуть боротись, не спричиняючи незручностей західним державам. У багатьох повідомленнях згадуються іноземні ісламістські бійці серед чинів ІДІЛ.

Неоліберальний іслам

Екстремістські ісламістські групи є лише одним із компонентів політики просування ісламу як природного ворога лівих. З початком хвилі імперіалістичних війн у регіоні після 9/11, з’явився новий порядок денний, націлений на пропаганду «помірного» політичного ісламу, у відповідності з неоліберальною світовою економікою. Головною опорою цієї програми є уряд ПСР у Туреччині. ПСР (Партія Справедливості і Розвитку) сприймалася як ідеальний варіант поміркованої ісламської структури з неоліберальною економічною політикою, яка могла б водночас втихомирити народний гнів проти Заходу, відповідаючи власним релігійним інтересам, та працювати у якості агентів глобального капіталу в своїй країні.

Турецький уряд, після його визнання у якості моделі майбутнього для Близького Сходу, здобув більше влади і впевненості у своїх претензіях на лідируючу позицію у сунітському світовому співтоваристві. Проте, лідируюча роль Туреччини лише принесла  більше руйнувань і сектантського насильства між шиїтами і сунітами. Безвідповідальна підтримка урядом ПСР, разом із урядами країн Перської затоки, джихадських угрупувань, що боролись проти режиму Асада, занурила Сирію у безпрецедентний хаос.

З початку громадянської війни у Сирії, турецький уряд відігравав ключову роль у погіршенні ситуації, перетворюючи Туреччину, зокрема південні провінції країни на кордоні з Сирією, у транзитний пункт для ісламістських екстремістів з усього світу на їхньому шляху до Сирії. Окрім забезпечення притулку для (ідейних) джихадистів, існували підозри, що Туреччина також надавала джихадським угрупуванням логістичну та військову підтримку.

ІДІЛ і Фронт ан-Нусра – дві основні джихадські групи, які отримали вигоду від цієї підтримки. З огляду на поточну ситуацію, єдиним успішним шляхом для «поміркованої» ісламської програми було продовження пригноблення і маргіналізації світської і лівої опозиції. Суворе придушення  опору в Ґезі минулого літа, що воно певним чином виражало незадоволення турецького народу неоліберальною програмою уряду, було сумним прикладом цього стану справ.

Практично немає сумнівів, що джихадські групи становлять пряму загрозу регіону. Це не лише тому, що вони знищують усі сліди цивілізації; страхітливішою є їхня роль у знеціненні людського життя, адже вони залишають на своєму шляху, куди б вони не пішли, сліди смерті та руйнувань. Питання того, «що потрібно зробити», щоб зупинити цей натиск, вже не зводиться до мрій про краще майбутнє – воно вимагає негайної відповіді.

Проте, якщо поглянути на це у ширшому контексті, стає очевидним, що ці групи – лише частина більшої проблеми. Тому будь-яка альтернатива поточній ситуації повинна принести зміни не лише для тих, хто страждає від джихадських угрупувань, а й для жертв жорстокості і пригноблення з боку авторитарних режимів та імперіалістичного панування в регіоні.

Альтернатива? Курдське автономне правління у Сирії

Kurdish

Фото 1. «Вільні курди не визнають жодних кордонів»

Курди відомі як найбільша у світі нація без власної держави. Історія курдів часто асоціюється з нескінченними повстаннями проти систематичного пригноблення національними державами, які контролюють їх землі. З часу створення національних держав британськими і французькими колоніалістами після розпаду Османської Імперії, Курдистан було розділено між чотирма державами: Іраном, Іраком, Сирією і Туреччиною. Курди стали першими жертвами колоніальних угод.

Таємний договір Сайкса-Піко 1916 року ігнорував право курдів керувати власною землею. Це призвело до багатьох десятиліть масових убивств, утисків і асиміляції. Мова курдів була заборонена, їхні права заперечувались, а самих курдів було витіснено з земель їхніх предків. Штучні кордони, про які було домовлено угодою Сайкса-Піко і Лозаннським мирним договором 1923 року 1, і які визначили кордони Туреччини, продовжують збурювати курдський народ, що живе навколо них.

Люди, які потребують їжі та ліків у курдському регіоні Сирії, не можуть отримати жодної допомоги від своїх сімей, які живуть по інший бік кордону. В той час як більшість зброї і військового спорядження сирійським повстанцям було доставлено через Туреччину, кордон між двома курдськими регіонами був закритий, і було збудовано багато нових військових постів.

Як вже було згадано раніше, Сирія на даний момент є свідком найжахливішого прояву історичної політики «розділяй і володарюй» на Близькому Сході. Суспільно-політична ситуація у Сирії не залишає простору для фантазій. Таким чином, для лівих критично важливо шукати альтернативу, щоб посилити свій фронт. З переконанням, що найреальніші альтернативи можуть з’явитись у найнесподіваніших місцях, регіон Роджава у Сирії (де «Роджава» значить «Захід», в сенсі захід Курдистану – термін використовується для позначення курдського регіону Сирії) може запропонувати альтернативу для майбутнього цього краю.

Курди у Сирії показали свої здатність і бажання бути альтернативним голосом посеред хаосу, що панує в регіоні. З того часу, як сирійський конфлікт посилився і перетворився у громадянську війну, курдський рух, очолений ПДС (Партією «Демократичний Союз») у Сирії, став контролювати більшість курдських регіонів у цій країні. У листопаді 2013 року ПДС оголосила, що закінчила усі підготовчі процеси для проголошення автономії і запропонувала конституцію під назвою Хартія Суспільного Договору.

Народна революція у Роджаві привела до створення автономного краю, поділеного на три автономних кантони, з демократичним автономним самоуправлінням у кожному з них. Кантон Джизре (Аль-Джазіра) проголосив незалежність 21 січня, за ним 27 січня послідував кантон Кобані  та 29 січня кантон Ефрін .

ПДС наполягає на формуванні альтернативи для всіх, не упосліджуючи вимог та інтересів жодної з етнічних груп. У той же час, вони відмовились стати частиною громадянської війни у Сирії і проголосили, що використовуватимуть свої збройні сили лише у цілях самозахисту від будь-яких нападів, що походять або з боку режиму Асада, або ж опозиційних груп, підтримуваних НАТО, включаючи такі джихадські групи як ІДІЛ і Фронт ан-Нусра. Не зважаючи на це, ці три кантони потерпали від безкінечних атак ІДІЛ.

Зараз ІДІЛ сконцентрував свої атаки на кантоні Кобані, де курдські сили самозахисту ЗНС (Загони Народної Самооборони) відбивають атаки рішучих радикалів ІДІЛ у історичному протистоянні.

Міжконтинентальні подібності

Невже Роджава стає Чіапасом Близького Сходу? Це питання я задаю щоразу, коли чую нові історії з цього крихітного регіону, який залишається єдиним спалахом надії серед цього всього хаосу. Незважаючи на те, що, теоретично, курдів важко визнати «корінним» народом, їхній статус і політичну ситуацію на Близькому Сході можна порівняти із певним корінним населенням у Латинській Америці.

Попри деякі політичні розбіжності між Сапатистською Армією Національного Визволення у Чіапасі і Курдським рухом, очолюваним ПДС у Сирії, між ними двома є дуже багато схожого в позиції щодо регіональних та міжнародних відносин. Прагнення до створення незалежного уряду, ріст народних зібрань, акцент на гендерній рівності і наданні жінкам прав на кожному щаблі суспільного і політичного життя, антиімперіалістична та антиавторитарна ідеологія, наголос на екологічному захисті навколишнього середовища і повазі до всіх живих істот, самозахист, та багато інших аспектів вказує на те, наскільки революція у Роджаві походить на протистояння сапатистів у Південній Мексиці.

Хартія Суспільного Договору, як базис незалежних кантонів Роджави, є історичним проривом у регіоні, якщо розглядати її у перспективі демократичних принципів, що впорядковують суспільне і політичне життя. Хартія, якою на даний момент керуються у всіх трьох автономних кантонах, виглядає як демократичний договір, що охоплює всі сторони, задіяні в управлінні Роджавою. Без перебільшення, це найдемократичніша конституція, яку люди цього регіону будь-коли мали.

У першому абзаці преамбули Хартії йдеться,

«Ми, народи демократичних самостійно керованих територій; курди, араби, ассирійці (ассирійські халдеї і арамейці), туркмени, вірмени і чеченці, добровільно проголошуємо наступне, щоби забезпечити справедливість, свободу, демократію, права жінок і дітей у відповідності з принципами екологічного балансу, свободу релігійних переконань та рівність без дискримінації на основі раси, релігії, віри, світогляду чи статі; досягти політичної і моральної побудови демократичного суспільства з метою функціонування зі взаєморозумінням, і співіснування в рамках різноманітності та поваги до принципів самовизначення і самозахисту народів.»

Далі продовження,

«Автономні території демократичного самоуправління не визнають концепцію національної держави або держави, що базується на військовій силі, релігії, централізмі» (переклад автора).

Рух за Демократичне Суспільство або, як він відомий курдською, TEV-Dem, відповідальний за втілення цих принципів у повсякденному житті. Безумовно, вони ще мають досягти ідеального суспільства, і рух визнає, що воно поки у стані побудови. Не забуваймо, що регіон Роджава перебував у немилосердній ізоляцій з усіх сторін, головним чином з боку сирійського і турецького урядів, сирійських повстанських груп, а також прозахідного курдистанського регіонального уряду в Іраку. Західні медіа, включно із незалежними та альтернативними джерелами, значною мірою ігнорували їхній спротив або ж просто не спромоглись приділити їм увагу. Курди не отримали солідарності і підтримки, на яку вони заслуговують.

Ертугрул Корку, член турецького парламенту з лівої прокурдської Народної Демократичної Партії, нещодавно сказав, що курди грають роль росіян у Європі у наслідках Першої світової війни. З політичної точки зору, курди не є гомогенною групою, проте у висловлюванні Корку є певна доля правди, так як ситуація на Близькому Сході пробуджує образ Європи початку 20-го століття. Більше того, джихадські угрупування стали інструментами в руках колоніальних сил і авторитарних режимів, що вони прагнуть встановити і зміцнити власне панування у регіоні.

Роджава може бути альтернативою, адже вона демонструє потенційну форму автономного самоуправління, яка кидає фундаментальний виклик деспотичним ритуалам релігійних спільнот і пропонує робочу схему співіснування з усіма культурами й віросповіданнями на цій території, без пригноблення чиїхось прав. Досвід Роджави у самоуправлінні може бути моделлю демократичної конфедеративної держави на Близькому Сході, де кожна спільнота має право самовизначення і самоуправління. Більше того,  це дуже прогресивний експеримент, так як жінки є безпосереднім рушієм змін. Хеві Ібрагім, голова автономного кантону Афрін, є блискучим прикладом цього.

Альтернатива Роджави є ані вигаданою, ані утопічною. Ця альтернатива вже довела свою ефективність шляхом практичних рішень і щоденного втілення ідей, представлених у Хартії Суспільного Договору. Насправді, Роджава заявляє себе як про найреалістичнішу демократичну альтернативу в найнесподіванішому місці. Вияв солідарності з революцією у Роджаві є першочерговим завданням для всіх, хто переймається майбутнім Близького Сходу.

Сардар Сааді – активіст з Торонто і докторант антропології в Університеті Торонто.

Перекладено за:  Sardar Saadi. Rojava revolution: building autonomy in the Middle East

 

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

О ХИТРОСТИ ИМПЕРИАЛИСТСКОГО РАЗУМА (П’єр Бурдьє, Лоїк Вакан)

Notes:

  1. Договір, підписаний на Лозаннський конференції між Великобританією, Францією, Японією, Італією, Грецією, Югославією, Румунією з одного боку, і Туреччиною – з іншого. Договір, зокрема, встановлював нові кордони Туреччини і юридично оформлював розпад Османської імперії.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери