ШАНГАЛ: Ісламська Держава, Курдська (не)залежність, Західне лицемірство, провал парадигми національної держави

  • 29 грудня 2014
  • 1967
ШАНГАЛ: Ісламська Держава, Курдська (не)залежність, Західне лицемірство, провал парадигми національної держави

Переклала Ірина Цюпа

Одного дня світ прокинувся та раптом усвідомив, що така релігійна спільнота як єзиди існує, і що радикальна джихадська група під назвою Ісламська Держава, ІД (раніше відома як ІДІЛ, Ісламська Держава Іраку та Леванту) винищує людей в Іраку.

Очевидно, попередження курдів у Рожаві («Рожава» – курдське слово, яке значить «Захід», наприклад Західний Курдистан/Північна Сирія), які боролись проти радикальних ісламістських груп як ан-Нусра та ІД з 2012 року і на масові жертви яких від убивчих джихадських атак ніхто не звертав уваги, не мали значення. Імовірно, ІД «пронеслась крізь регіон», заскочивши нас зненацька, без попередження, неочікувано, не прогнозовано, нізвідки! І наступне, що спадає на думку в контексті вирішення кризи, це втручання Заходу і бомби…

Кажуть, що у часи кризи не слід шукати винуватих – дуже зручний вихід із ситуації для усіх цих партій, інституцій і держав, які активно або пасивно зробили свій внесок у розвиток, поширення і встановлення Ісламської Держави. Яким хворобливим є це маскування, що прагне заховати несправедливу війну в Іраку, міжнародний грабунок та інструменталізацію так званої «Арабської Весни», глобальну торгівлю зброєю, сектантство, ісламофобію, боротьбу з тероризмом у суцільному темному загадковому безладі, відкидаючи відповідальність далеко-далеко, до тих пір, поки не трапиться наступна «неминуча» трагедія! Навпаки, щоби вшанувати жертв цього сьогоденного геноциду потрібно говорити відкрито і критично, так щоби винуватці могли бути притягнені до відповідальності. Наскільки неминучим було те пекло, що наразі обпалює Близький Схід? Чи справді ІД з’явилася нізвідки? І наскільки реалістично вірити у те, що ІД зникне після кількох американських авіаатак?

Розуміння поточної кризи як результату політики домінуючого міжнародного порядку, який встановлює своє регулювання крізь призму держав, влади і гегемонії, дозволить нам зрозуміти лицемірство американського комплексу спасителя і злочинність «європейського морального обов’язку», який озброював союзників по боротьбі з ІД після жвавого продажу зброї таким країнам як Саудівська Аравія і Катар, що вони відкрито підтримують джихадистів. В той же час, союзник НАТО – Туреччина забезпечувала ісламістів коридором через кордон, а також медичною допомогою в турецьких лікарнях. Це надалі допоможе нам розібратися, чому та ж підтримувана Америкою Курдська партія, що впродовж довгого часу зверхньо та шовіністично просувала незалежність від Іраку за рахунок курдів з інших регіонів, так швидко і без бою відвела свої війська з Шангалу, залишаючи єзидів на поталу ІД, і як натомість курди, яких на міжнародному рівні маргіналізували і приймали за терористів, без жодної іноземної підтримки врятували десять тисяч єзидів. Яким чином гуманітарна катастрофа у Шангалі ілюструє справжнє обличчя статусу-кво, а саме – парадигми національної держави з її капіталістичними, шовіністичними і патріархальними устоями? І як так сталось, що Курдська партія «за незалежність» опинилась у такій залежності від інших, в той час, як ті курдські партії, які більше не борються за державу, тому що відкидають державність як невід’ємно деспотичну, і яких націоналісти звинуватили у втраті віри в «незалежність», врятували усю спільноту, демонструючи альтернативну, більш змістовну форму незалежності за допомогою діяльності за межами наперед встановлених параметрів держави?

Перш за все, трохи контексту: Ісламська Держава не нова. У Рожаві протягом останніх двох років вже мали місце кілька погромів, вчинених тією ж джихадською групою, які не викликали жодного обурення міжнародної спільноти. Абсолютна мовчанка і цілковита відсутність ознайомлення громадськості з гуманітарною катастрофою у Рожаві, незважаючи на невтомні спроби активістів залучити громадських і політичних діячів, вказують на факт, що небагато з поточних проблем, які викликають занепокоєння в суспільстві, пов’язані зі справжніми етичними зобов’язаннями щодо дотримання людських прав.

Винищивши по-варварському тисячі цивільних жителів у Сирії, і особливо у Рожаві, ІД на даний момент здійснює приголомшливі погроми в іншій частині Курдистану, так само як в Іраку та Сирії. Людей обезголовлюють, розпинають, стріляють, катують і силою виселяють. Жінок ґвалтують, викрадають, продають на ринках рабів, дітей залишають помирати від голоду і спраги. Будинки і святі місця спалюються, плюндруються, знищуються і оскверняються. Систематичні етнічні і релігійні чистки загрожують винищенням цілих спільнот і культур на Близькому Сході. Про ці нелюдські звірства навіть соромно писати у такому нейтральному викладі.

В результаті атак ІД на початку серпня, тисячі єзидських курдів, членів старовинної релігійної спільноти, яка вже зіткнулась із 72 побоїщами протягом власної історії і тепер постає перед новим геноцидом, стали жертвами масових вбивств ІД у Шангалі, священному місці для цієї спільноти. Десять тисяч людей були змушені покинути свої домівки і тікати у гори поблизу Шангалу. Багато людей, зокрема старих та дітей, померло під час втечі, а десять тисяч чоловік, переховуючись довгий час у горах, опинились у скрутному становищі, помираючи від голоду та зневоднення. ІД продовжує свої жорстокі вбивства в довколишніх селах. Є шокуючі повідомлення про ринки секс-рабів та масові самогубства серед жінок, які радше вб’ють себе, аніж потраплять до рук ІД. Рівень смертності зростає з кожним днем…

Єзидів у Шангалі мали охороняти підрозділи пешмерга (курдські винищувальні батальйони, в буквальному розумінні означають «ті, хто протистоїть смерті») Демократичної Партії Курдистану (ДПК), яка є правлячою партією Регіонального Уряду Курдистану (РУК) у Південному Курдистані (Північному Іраку). Проте, коли ІД здійснили атаку на Шангал, ці сили негайно відійшли без бою і попередження, залишаючи населення на милість ІД і, згідно свідчень, відмовились забезпечити людей зброєю, щоби ті могли захистити себе.

Навпаки, саме Загони народної самооборони (ЗНС) і Жіночі Частини Оборони (ЖЧО) захищали Рожаву від сил режиму Асада, так само як і від джихадистів, таких як ІД протягом останніх двох років. Вони перетнули непевний іраксько-сирійський кордон з метою захисту єзидського народу, який, по суті, мала захищати набагато краще озброєна ДПК. Створивши гуманітарний коридор, ЗНС та ЖЧО спромоглися врятувати десять тисяч знедолених біженців. Зараз вони облаштували табір біженців Навроз у Деріку (Рожава), де незліченні біженці чекають подальшої гуманітарної допомоги. Незабаром після втручання ЗНС/ЖЧО, партизани робочої партії Курдистану (РПК) також зайшли у регіон з боку гори Кандиль, щоби приєднатися до боротьби проти ІД і захистити людей та довколишні землі від атак. ПДС, Партія демократичного союзу у Рожаві, яка була рушійною силою у встановленні автономних кантонів у Рожаві на початку 2014, так само як і в створенні батальйонів ЗНС/ЖЧО як захисних одиниць, є ідеологічно з’єднаною з Робітничою партією Курдистану (РПК), яка є партизанською організацією, що боролась проти Турецької держави і яка домагається визнання курдської ідентичності та рівноправ’я. Незважаючи на те, що вона відмовилася від створення курдської держави, проголосила кілька односторонніх припинень вогню та наразі долучилася до мирного процесу з державою, РПК досі вважається сепаратистським угрупуванням і перебуває у списку терористичних організацій у Туреччині, ЄС і США, оскільки Туреччина є важливим членом НАТО. Це стало причиною криміналізації і маргіналізації прогресивних кантонів Рожави міжнародною спільнотою. Прикладом цього може бути виключення курдів з мирної конференції Женева-2 щодо питань вирішення Сирійської кризи,  не зважаючи на те, що Рожава – єдиний регіон у Сирії, який спромігся створити світські, демократичні інклюзивні структури самоуправління посеред громадянської війни і попри атаки режиму Асада та джихадських груп. Тепер єзидські біженці, шоковані і розчаровані відведенням сил пешмерга, які до того ідеалізували, проклинають ДПК і кажуть наступне «Бог та РПК врятували нас», «Якби РПК не врятувала єзидів, ви не побачили жодного з них живим»  або «Ті, хто не знають про РПК – нехай дізнаються. Вони визволили гору Сінджар». Багато хто приєднався до ЗНС/ЖЧО щоби повернути і визволити свої священні рідні землі.

На вигоду ДПК, мас-медіа аплодували «курдським бійцям», які визволили єзидів з гір, представляючи «курдів» гомогенною групою. Хоча сили першмега наразі здобувають стратегічні перемоги із підстраховкою США, ДПК, яка нещодавно сміялась з іракської армії, що під атакам ІД у червні покинула Мосул та Кіркук, покинула єзидів у Шангалі. Існують статті і телепередачі, які дивом зуміли випустити цілі звіти щодо ситуації у Шангалі, жодного разу не згадавши ключової ролі ЗНС/ЖЧО і партизанів РПК, які безсумнівно провели вражаючу рятувальну операцію і яких в односторонньому порядку схвалили біженці. Деякі статті побіжно згадують «сирійських курдів» одним-двома реченнями, перш ніж перейти до обговорення того, чому «американські союзники, прозахідні іракські курди заслуговують на озброєння» проти ІД. В одному звіті ЗНС/ЖЧО в показаннях одного зі свідків, були перекладені як «пешмерга». Вражаюча кількість статей була опублікована про жінок-пешмерга, які навіть за відсутності військового досвіду  хочуть боротись з ІД. Хоча наміри цих пешмерга сміливі, цікаво, що жінки з рядів ЗНС/ЖЧО, які мають великий досвід боротьби з ІД, так як вони гинули у ній впродовж двох років, не отримували настільки швидкої підтримки.

Примітивний націоналізм, братовбивча продажна політика, та (не)залежність.

Протягом тривалого періоду часу ДПК і їхній лідер,Масуд Барзані, були задіяні у кампанії за курдську незалежну державу. При цьому вони активно маргіналізували курдів у Туреччині, Сирії та Ірані. Одним із найближчих союзників ДПК є Туреччина, країна, у якій 10,000 курдів утримуються у в’язницях,  де курди досі борються за визнання їх як рівноправних громадян. Іншою країною, яка домінує у політиці ДПК є Іран, де курдських активістів страчують регулярно. Опортунізм ДПК заради консолідації власних сил досягнув вершини, коли партія прийняла дуже ворожу позицію стостовно курдів у Рожаві, які серед сирійської громадянської війни створили 3 автономні кантони для регіонального самоуправління. Окрім агресивної пропагандистської мови, ДПК закрила кордон біженцям з Рожави, які втікали від винищування ІД, а також затримала гуманітарні конвої. У квітні партія зайшла настільки далеко, що викопала траншею на кордоні між Західним і Південним Курдистаном і виставила бійців пешмерга із зброєю, націленою на людей, які виступали проти цього кордону. Народ сприйняв це як прояв державної зради, називаючи це «Другою Лозанною» (Лозаннська угода 1923 року розділила Курдистан на 4 частини). Як іронічно – захищати курдську незалежну державність і бути названим Другою Лозанною іншими курдами. Концепція звільнення ДПК базується на економічному, капіталістичному зростанні, ідеалізованому «незалежними» продажами нафти, розкішними готелями, торгівельними центрами, водночас із активним зміцненням кордонів, визначених у Лозанні, сприяючи пригнобленню інших курдів. Усвідомлюючи це, відведення сил пешмергів також не видається надто несподіваним. Пешмергів було інструменталізовано для пропаганди незалежності, щоби символізувати мужність «непоборної» де-факто країни. Існує містифікація образу пешмерга, яка асоціює цю його з курдською сміливістю і боротьбою за свободу. Але те, що свого часу справді  було «протистоянням смерті» проти армії Саддама Хусейна, перетворилось у звичайну роботу, прив’язану до зарплатні. Окремо від цього, одиниці пешмерга здебільшого опираються на партизанську прихильність, спонукаючи дві домінуючі курдські партії – ДПК і ПУК до формування власних міліцейських загонів. Отже не дивно, що багато старших  ветеранів зарахувало себе до бійців з ІД, в той час як молодше покоління без досвіду боротьби мало менше мотивацій, особливо враховуючи, що багатьом з ним платили нерегулярно через скорочення бюджетів КРГ центральним урядом Іраку. Захист людей прославляється, якщо це вигідно пропаганді, у інших випадках він нівелюється до звичайної частини апарату державної інституції.

Ідеологічно, племінно-феодальна, консервативна ДПК сильно відрізняється від лівоспрямованої і феміністичної ідеології курдського політичного руху, об’єднаного з РПК, традиційним суперником ДПК. Революція у Рожаві є ідеологічно близькою РПК і система, яка там встановлюється, заснована на концепції «демократичного конфедералізму» ідеологічного представника РПК Абдулли Оджалана. Хоча РПК почала діяльність без цілі створення незалежної курдської держави наприкінці 70-х, вона сильно трансформувала свою точку зору і зараз підтримує радикальні місцеві паростки самоврядування, гендерної рівності, захисту довкілля, націлені на визнання існуючих кордонів недійсними й безпідставними. Вона відмовляється від державного інституту як від пригноблюючого і панівного за своєю суттю та відкидає націоналізм як примітивну, відсталу концепцію. Цей перехід від держави як кінцевої маніфестації «незалежності» змусило націоналістичні підрозділи штибу ДПК звинувачувати рух, об’єднаний довкола ПРК, у відмові від «курдської мрії».

Але чи справді ідеологія у політиці не має жодного значення, як багато хто стверджує? Ні. Навіть якщо критичні ситуації часто вимагають певного прагматизму, багато в чому події у Шангалі ілюструють провал національно-державної парадигми і реалізацію демократичного конфедералізму в дії. Намагаючись визначити звільнення з в термінах капіталістичного зростання, що воно призводить до химерної гордості у сфері нафтової торгівлі, яка насправді приносить користь лише декільком племенам-мультимільйонерам, замість того, щоби сприяти правдивому розвитку суспільства, і прагнучи стверджувати незалежність лише в тісних рамках національної держави, що вимагає опори на якусь більшу силу, ДПК поневолила себе повністю і залишилась у повній залежності від інших. Незважаючи на свої мужні спроби проголосити незалежність на спинах інших курдів та решти народів регіону, вона не спромоглась захистити своїх громадян і показала, що згода із пануючим порядком є протилежною незалежності. Ті, хто зараз повністю заперечують той факт, що їхні герої відступили, намагаються зберегти обличчя, уникаючи будь-якої критики у бік ДПК і звертаючись до цього таємничого поняття під назвою «курдська єдність».  Звісно, це дуже зручно – зображати критику ДПК як сприяння розколу. Але насправді, дуже очевидно і чітко, хто ж насправді роз’єднував курдів своєю опортуністською політикою. ДПК зробила свій внесок у підйом ІД з її ворожим ставленням до Рожави. Коли ІД знищувала курдів у Рожаві, ДПК копала кордонну траншею і цілила зі зброї у людей. І тепер, коли ІД загрожує регіональному уряду Курдистану, це вже не та партія, що копала траншеї на кордоні і торгувала нафтою, не багата, добре влаштована і схвалена на міжнародному рівні курдська партія державності, ДПК, яка врятувала десять тисяч життів у межах своєї сфери контролю, незважаючи на власну зарозумілу кампанію за незалежність. Ті, хто заперечував доцільність національної держави, незалежно почали власну рятувальну операцію, незалежно боролись із ІД без іноземної політичної, економічної чи військової підтримки, та незалежно влаштувати табір біженців для десяти тисяч єзидів, тому що їхнє розуміння самовідданості, свободи, автономії та незалежності здатне розпізнати межі пригноблення та обмежень, у яких працює державний апарат. Їхня концентрація на самостійності і самодостатності продемонструвала більш значущу концепцію незалежності, і в той же час шляхом критики націоналізму як відсталого поняття, також проілюструвала справжню єдність. Зрештою, партизани РПК і дружні до них бійці, наприклад ЗНС/ЖЧО з Рожави і партизани ПВЖК з Рожхелату (Східний Курдистан/Західний Іран) вже проголосили свою підтримку мешканців Південного Курдистану як тільки на Мосул і Кіркук було здійснено атаки, так само як і зараз вони захищають Південний Курдистан, незважаючи на опортуністські дії ДПК. Їхня ідеологія і політична практика також прагне єдності між людьми, а не лише націоналістичної єдності серед курдів. Очевидно, існує величезна різниця між різними розуміннями «незалежності» і «єдності».

Політика ДПК експлуатує зрозумілу емоційну прив’язку людей, які пережили геноцид за Саддама Хусейна, до своєї живої колективної пам’яті. Ця ментальність спотворює свідомість людей настільки, що кожен виклик його корумпованому правлінню розцінюється як «спроба знищити те, що ми так важко здобували». Таке розуміння свободи полягає у володінні тим, що всі інші мають  –  владу, еліти, гегемонію,коли насправді абсолютно жодна з держав на Близькому Сході не є насправді автономною і незалежною. Що змушує людей думати, що РУК, який є досі прив’язаним до уряду Іраку, уряд, який по суті є маріонеткою США, буде гідним називатись незалежним? Якщо люди хочуть долучитись до такої системи, базованої на шовіністському порожньому націоналізмі та цілковитій залежності, будучи маріонеткою іноземних сил, плекаючи ілюзію незалежності, вони повинні прийняти парадигму національної держави з усіма вадами і корупцією, які прийдуть з нею. Їм потрібно вирішити, чи є гідною «курдська мрія», коли посольство Ірану в РУК може виступити з заявою, в якій йдеться: «Курдська – це не мова». Або чи це має бути предметом гордості – бачити закордонного міністра Туреччини Давутоглу, який звертається до людей Південного Курдистану курдською, в той час як тисячі політичних в’язнів перебувають у турецьких тюрмах, тому що вони хочуть щоби курдська мова була легальною в Туреччині.

Якщо про такий Курдистан мріють люди, то вони повинні менше дивуватись тому, що подібний різновид «незалежності» означає відчайдушне очікування американської допомоги, поки єзидських громадян жорстоко вбивають. Але тоді вони не повинні були насміхатися з іракської армії за дезертирство в Мосулі і Кіркуку. Або, можливо, вони повинні просто перестати зловживати словом «незалежність». Але розумна і підступна пропаганда державності ДПК, яка використовує терміни на кшталт «незалежності», – розумну термінологію, якій жоден розумний курд не скаже ні – щоб посили власну владу, мала би бути образою для людей, які сміливо боролись проти Саддама Хусейна з надією на свободу.

Не дивно, що той же одержимий державністю менталітет з ентузіазмом вихваляв Нетаньяху за його підтримку курдської державності у червні. Хоча можна подумати, що курди мали би співчувати стражданням палестинців за окупаційного фашистського режиму апартеїду в Ізраїльській державі, догма державності, яка розуміє мораль лише через призму власного інтересу, приводить до дивного висновку щодо необхідності об’єднання з Ізраїлем. Можливо, курди, які аплодували Нетаньяху, відчули сором, коли незабаром після заяви Нетаньяху на підтримку курдської державності, Ізраїль розпочав військову кампанію, яка призвела до масових вбивств палестинців.

Ця ж ментальність, що спирається на ілюзію незалежності, приводить до настільки схибленої свідомості, що люди практично кричать «Дякуємо за бомби, Америко!», так ніби закордонна політика Сполучених Штатів роздавала бомби з несподіваної безумної любові до курдського народу. Насамперед, поточний дискурс міжнародних медіа, який ставиться до курдів як до сміття, вираховуючи потребують вони допомоги чи ні, залежно від того наскільки «лояльними» вони можуть бути до Заходу, є абсолютно безсоромним, жорстоким і принизливим. Через голови людей, які дивляться в обличчя геноциду, західні аналітики спекулюють на тому, хто буде краще служити західним інтересам, і чи правильно благословити їх тією ж зброєю, що її було колись продано іншим корумпованим урядам, які,в свою чергу, передали її джихадистам. По-друге, глобальна торгівля зброєю і політика США є одними з факторів, що породили цю жахливу ситуацію, яка є правдивою Третьою світовою війною, хіба що так не називається. Тож важко уявити, як вони можуть вирішити ситуацію. Важка зброя, якою володіє ІД, була здебільшого захоплена, коли вони вторглись в Мосул, і це переважно американська зброя. Віра в те, що ІД буде ліквідовано за допомогою кількох ударів з повітря або ж – озброєнням маріонеткових режимів на землі, є прийманням бажаного за дійсне. Принаймні, для тих, хто хоче відчувати, що вони зробили щось корисне, аби спати із чистим сумлінням. Але для домінуючих сил це залишається найрозумнішим способом насадження власних інтересів у регіоні. Задумайтесь на хвилинку: почавши несправедливу війну в Іраку, граючи у другу Холодну війну у Сирії, ігноруючи курдські кантони в Сирії, засновані прогресивними структурами попри екстремальність ситуації, закриваючи очі на очевидну підтримку джихадистів своїми ж союзниками, наразі США знову бомбардує територію, щоби знищити джихадистську групу, яка має американську зброю і яка б ніколи не зайшла так далеко без іноземної підтримки (особливо від американських союзників, таких як Туреччина, Саудівська Аравія і Катар), і багато хто свідомо закриває на це очі – Америка знову бере участь у військових діях, досі називаючи тих, хто врятував єзидів, терористами – і від нас очікують бурхливих овацій! Американців в черговий раз розцінюють як рятівників Близького Сходу, хоча їхня допомога була доставлена на гору Сінджар вже опісля того, як ті, кого називають терористами, порятували людей! Як по кафкіанськи!

Крім того, повітряні атаки є короткостроковою спробою вирішення проблеми і лише відкладають занепад регіону на пізніший термін. Брутальна військова кампанія ігнорує той факт, що ІД має неабияку базу підтримки, особливо серед сунітів, які були відчуджені та маргіналізовані шиїтським режимом аль-Малікі, така само як і алавітським режимом Асада. Американська і європейська політика активно експлуатували ці наявні поділи між сектами. ІД була в змозі захопити важку артилерію США в Мосулі з такою легкістю частково саме через ці міжконфесійні напруженості. Ігнорується також той факт, що ІД не складається з купи  божевільних, ірраціональних бандитів, а є добре організованою групою, яка використовує складну риторику і технології. Ігнорується і те, що так звані «побічні збитки» в несправедливих війнах в країнах з мусульманською більшістю були насправді загибеллю сотень тисяч реальних людей, чиї спільноти тепер прагнуть помсти. Насамкінець, ігнорується те, що багато джихадистів приїхали з європейських держав, пізнавши ксенофобську і ісламофобську дискримінацію в суспільствах, які вчать рівним можливостям. Звісно, абсолютно ЖОДЕН з цих аспектів не виправдовує варварські масові вбивства ІД, але стає очевидним, що примітивне бомбардування симптому не зупинить саму хворобу. Хворобу, яку підживлюють іноземна політика США і Європи, глобальна торгівля зброєю і підтримка джихадистів союзниками НАТО, поверх існуючою міжконфесійної напруги. Народи Близького Сходу, так само як жителі ЄС і США заслуговують на те, щоб знати про це.

Вирішенням цієї проблеми не може бути просте бомбардування ІД, воно має бути радикальним і політичним, а також повинне включати в себе визнання акторів, таких як кантони у Рожаві, так само як і РПК, які були головними дійовими особами в порятунку єзидів, і які боролись з джихадистами протягом двох років. Не тому, що вони «заслуговують» на підтримку, а тому що вони мають народну легітимність через підтримку мільйонів людей, які сприймають їх як своїх представників. Це повинно включати вилучення РПК зі списків терористичних організацій ЄС і США. Як і в багатьох випадках «списків терору», маркування РПК як «терориста» є іноземною політикою умиротворення і контролю, інтер-НАТОвським подарунком для Туреччини. Принаймні вилучення із цього списку прояснить плутанину для громадськості і мас-медіа, яка ламають свої голови над тим як терористи можуть боротись з терористами, після того, як вони були змушені прийняти поділ світу на біле та чорне. Списки терористів не бачать різниці між жорстокими, варварськими, негуманними бандитами і політичними діячами, які кидають виклик інтересам статусу-кво. І у випадку РПК, визнання її терористичною організацією криміналізує цілі спільноти звичайних людей. Співпрезиденти ПДС у Рожаві намагались брати участь у дипломатичних контактах з політичними діячами, але їм було відмовлено у візах до деяких країн ЄС, а також декілька разів до США.

Незалежність і свобода

Бомбардування території заради короткочасного рішення, та вперте застосування тих же політичних стратегій, увіковічить корумповану, сектантську систему залежності у регіоні і лише продовжить процес повільної смерті Близького Сходу. Відмова від догми національної держави і гегемонії влади таким чином має потенціал, щоби звільнити народи Близького Сходу від Стокгольмського синдрому – як гамівної сорочки, яка дивиться на Захід щоразу, коли виникає криза. Звісно, стан бездержавності робить цілі спільноти вразливими у системі, яка заперечує життєві реалії, визнаючи лише декілька узаконених форм влади, які називаються державами. Курди знають про це найкраще. Проте проблема не у бездержавності, а у державі. Відмовитись від держави – не значить здатись, так як державу не слід плутати з автономією, свободою чи незалежністю. На противагу цьому, події у Шангалі чітко демонструють недоліки цієї ідеї. Командир РПК Дуран Калкан викладає це наступним чином: «Суть держави полягає у силі організованого придушення та експлуатації. Держава це система, бути державою означає бути частиною системи. Це означає залежність і колабораціонізм. Менші держави залежні від більших держав, і всі вони залежні від державної системи. Цілком очевидно, що держава не може бути вільною і незалежною. Державна парадигма не має місця для незалежності і свободи. Лише спільноти з вільною і незалежною свідомістю можуть насправді бути вільними та незалежними. Цього можна досягти лише організацією індивідів і суспільства, що призведе до появи демократичного індивіда і суспільства».

Інституція держави навіювала нам моделі мислення настільки, що ми нездатні породити альтернативну систему. Проте, якщо ми поглянемо на кантони у Рожаві, то зможемо побачити позитивний приклад того, як попри певні недоліки пов’язані з недосвідченістю і браком ресурсів, спричиненим економічним і політичним ембарго, можуть розвиватись демократичні, світські і гендерно-егалітарні структури вільного волевиявлення. Посеред сирійської громадянської війни народ Рожави проголосив 3 кантони, кожен з 22 міністерствами, де кожен міністр має трьох заступників – одного курда, одного араба, одного ассирійця – і  як мінімум одною з них має бути жінка. Вони збудували народні ради у містах, селах, районах, так само як фермерські і житлові кооперативи, жіночі ради, жіночі академії. Натхненний РПК, використовується принцип спільного президентства, який ділить владу між жінкою і чоловіком, так само як поділ 50 на 50 між жінками і чоловіками на всіх адміністративних рівнях. Навіть якщо мас-медіа закарбує це твердження, революція у Рожаві не має на меті відокремитись від Сирії, так як не вважає більше кордони Сайкса-Піко дійсними. Ця своєрідна незалежність і автономія покладається сама на себе, незважаючи на непевні державні структури, нав’язані ззовні. Таким чином, незважаючи на міжнародну маргіналізацію та війну із Асадом та ІД у поганих умовах, саме бійці з Рожави прийшли на допомогу єзидам у Південному Курдистані. Це мало би бути більш бажаною ціллю, аніж просто можливість заявити: «У мене є держава, я – частина системи».

І останнє, але не менш важливе – групи зачистки ІД ведуть війну проти жінок. Зокрема, вони дегуманізують жінок для досягнення своє мети, поневолюючи їх для так званого «джихадського шлюбу», який триває одну-дві години, що дозволяє ґвалтувати їх за так званою «релігійною згодою». У своїй війні проти жінок вони оголосили це «халяль» (тобто «дозволеним») – ґвалтувати жінок зі сторони ворога, використовуючи сексуальне насилля як постійний інструмент війни. Заявлено про тисячі жінок, яких було викрадено, зґвалтовано чи продано ІД на ринках рабів. Згідно із свідченнями делегацій, які відвідали Шангал, сотні жінок вкоротили собі віку, щоби не потрапити до рук ІД. На противагу цьому ультра-патріархальному пеклу, концепція демократичного конфедералізму та ідеологія звільнення жінок РПК є також сильною і радикальною протидією огидній ментальності ІД. Згідно свідчень бійців ЗНС/ЖЧО, джихадисти вірять, що втрачають свій статус бійця, якщо загинуть від руки жінки. Проте курдські жіночі рухи не лише борються з ультра-патріархальною ментальністю джихадистів на полі бою, боротьба точиться у рамках у ширшого суспільного емансипаційного проекту, вона вже кинула виклик патріархату в Курдистані, значною мірою змінивши його. Поглиблюючи обізнаність суспільства  у гендерних питаннях і базуючи його свободу на фундаментальних принципах гендерної рівності, як це було проголошено на усіх рівнях руху [Будь це в адміністрації Рожави чи Північного Курдистану (Східної Туреччини), де курдські жінки складають більше 60% усіх жінок мерів в усій Туреччині (більше 80%, якщо враховувати спільне президентство), завдяки зусиллям рухів змінити суспільство – щось, що знову ж таки протиставляється феодально-патріархальним племінним характеристикам ДПК], є набагато більш сталою формою боротьби проти ментальності ІД. Зрештою, ІД експлуатувала консервативне поняття «честі» задля контролю над жіночою сексуальністю і тілом, що вже було поширеним в регіоні для виправдання вбивства жінок. Виклик державі як інституційному продовженню патріархату вклав величезний внесок у визволення жінок в Курдистані. Це та ідеологія, яка стоїть за борчинями, котрі наганяють стільки страху на джихадистів ІД, що вони ведуть війну проти жінок.

Бійці курдських захисних сил з Рожави (Західний Курдистан/Сирія), яких маргіналізували і піддавали остракізму на міжнародному рівні протягом двох років, а також партизани робочої партії Курдистану РПК, яких визначено терористичною організацією, надали міжнародній спільноті урок гуманітарного втручання. Пізніше вони навчили ДПК, мачо від державності, що значать справжня незалежність і автономія. Люди можуть звільнити себе власноруч, і ці кілька останніх днів показали, що бути маріонеткою глобального капіталістичного порядку, орієнтованого на національну державу, чи політики партії Барзані, означає перебувати у цілковитій залежності й несвободі, в той час як ті, хто знаходився зовні домінуючої системи, ефективно і вражаюче врятували тисячі життів. Зараз саме час, щоби ми переглянули яку саме свободу ми собі уявляємо. Я вірю, що ми зобов’язані усім тим людям, які зараз страждають у цьому пеклі на землі.

Перекладено за: Dilar Dirik. ŞENGAL: ISLAMIC STATE, KURDISH (IN)DEPENDENCE, WESTERN HYPOCRISY, AND THE FAILURE OF THE NATION-STATE PARADIGM

ЧИТАЙТЕ ЩЕ:

РЕВОЛЮЦІЯ У РОДЖАВІ: ПОБУДОВА АВТОНОМІЇ НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ (Сардар Сааді)

ПОЗА ПОЛЕМ БОЮ: радикальна боротьба курдських жінок (Ділар Дірік)

ПІСЛЯ КЕМАЛЯ: від Кемаля до Озала (Перрі Андерсон)

 

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери