Сара Кемерон — американська історикиня з Мерілендського Університету (University of Maryland). До її дослідницьких інтересів належать історія злочинів проти людства, навколишнього середовища і суспільств та культур Центральної Азії.
У 2018 році вийшла її книга про голод у Казахстані (Ашаршилик) «Голодний степ: голод, насильство і створення Радянського Казахстану» (The Hungry Steppe: Famine, Violence, and the Making of Soviet Kazakhstan). Наступного року планується вихід книги української у видавництві Academic Press. На основі цієї роботи ми поспілкувалися про причини, перебіг і наслідки Ашаршилику.
Ярослав Ковальчук: Чому Ви почали досліджувати голод у Казахстані? Що привело Вас до цієї теми?
Сара Кемерон: Спочатку я зацікавилась Центральною Азією. Мені здалося, що цей регіон недостатньо досліджений у порівнянні з іншими частинами Радянського Союзу. Наприкінці 2000-х років, будучи магістранткою Єльського університету, я займалася радянською історією. Коли почала досліджувати Центральну Азію, то помітила, що багато істориків зосереджувались на Узбекистані та узагальнювали свої спостереження на весь регіон. Але країни та суспільства Центральної Азії дуже різні. Я вирішила зосередитись на Казахстані — великій та важливій країні, про яку мало написано на Заході. Тож я вирішила вчити казахську мову.
Того літа я поїхала до Казахстану, і вже там ознайомилася з казахською історією. Шукаючи підручники для дітей та студентів, я натрапила на згадки про голод. Мене це дуже вразило — я прослухала безліч курсів з радянської історії, але жодного разу не чула про голод в Казахстані. Виявилось, що багато провідних діячів моєї галузі практично нічого про це не знали. Тоді я зрозуміла, що тема важлива — не лише для Казахстану та його минулого, але й для вивчення сталінізму і Радянського Союзу загалом. Отож, після літніх занять з казахської я й вирішила взятись за цю тему.
Яким був казахський степ до початку колонізації з боку Російської імперії? Який ризик голоду був для кочового населення?
У степу було декілька характерних особливостей. Однією з них був дефіцит води: знайти воду в такій місцевості не завжди було легко. Ще одна особливість — дефіцит пасовищ. Там, де здавалося можливим практикувати осіле землеробство, якість ґрунту могла змінюватись дуже швидко, з року в рік, через що землеробство місцевим населенням не практикувалося.
Тому казахські кочівники займались кочовим скотарством. Сторонні спостерігачі часто розглядали такий спосіб життя як відсталий, але це була адаптація до умов степової природи, тобто до дефіциту пасовищ та води. Сезонний рух з місця на місце дозволяв кочівникам використовувати обмежені природні ресурси.
Ще одна особливість степу — висока мінливість щорічних опадів. Одного року могла випасти велика кількість дощу, а наступного — вже набагато менше. У степах траплялись періоди посухи. У своїй книзі я вказую на те, що першим поселенцям з європейської частини Російської Імперії за часів російської колонізації було дуже важко пристосуватись до степових умов. Багато з них голодували. Дійшло навіть до того, що влада призупинила колонізацію степу.
Казахи в юрті. Фотокартка Сергія Борисова, початок XX століття
Як російська поселенська політика вплинула на життя кочівників?
Багато досліджень про колективізацію зосереджуються на роках сталінського правління. Звичайно, це дуже важлива тема. Але це не єдиний підхід до вивчення голоду, якщо дивитися на нього в глобальному масштабі. Голод завжди розглядають як наслідок кількох факторів. Це не тільки короткострокові рішення, але й нашарування вразливостей у суспільстві, яке зазнає голоду.
Коли я писала книгу, то хотіла розглянути історію поселень Російської імперії цього регіону в довшій часовій перспективі. Я також намагаюся показати, що чимало рішень, ухвалених Російською імперією, зробили казахів набагато більш вразливими до голоду. Наприклад, це зміни в харчовому раціоні казахів або зміни в їхніх міграційних маршрутах. Ці зміни самі по собі не спричинили голод, але сприяли йому.
Як населення Казахстану відреагувало на революцію 1917 року?
Багато казахів її не підтримали. Взагалі революційний період у Центральній Азії ще не досліджений у повному обсязі і ця тема потребує ще багато уваги від науковців. Дослідникам складно вивчати цей період, адже в регіоні тоді використовували різні мови, багато з яких у письмі послуговувалися арабицею. Усе це ускладнює відтворення ходу подій. Утім, багато казахів чинили спротив більшовицькій владі. Найвідоміший приклад — Алаш-Орда, казахський уряд, що тимчасово контролював території Середнього жузу, а саме район міста Семей (раніше Семипалатинськ). Цей короткочасний казахський уряд виступав проти більшовиків.
Наскільки проєкт радянської модернізації уживався з кочовим способом життя, особливо до першого п’ятирічного плану? Чи можливо було, цитуючи Вашу книгу, посадити соціалізм верхи на верблюда?
У цей період відбулося багато дискусій. 1920-ті роки загалом характеризувалися політичною мінливістю. Кочівництво було загадкою для Москви, оскільки воно не відповідало уявленням, сформованим у європейській частині Росії. Маркс писав про робітників та потребу включити їх у революцію. Наприкінці існування Російської імперії, яка на той час була аграрною державою, потрібно було розібратися, як включити селян у революційний процес. А перед Радянським урядом у Казахстані стояла задача із зірочкою — як залучити до революції кочове населення.
Тому більшовикам було незрозуміло, що робити з кочовим суспільством і чи існують у ньому такі самі соціальні класи, як в осілому суспільстві. Дехто вважали кочові суспільства егалітарними. А дехто — що Комуністична партія могла би працювати разом з кочівниками, а не проти них. Були думки про кочові школи та кочові лікарні. У 1920-х роках зустрічаються приклади того, як Комуністична партія справді намагалася підтримати кочовий спосіб життя.
Пізніше партія виступила проти кочівництва з кількох причин. По-перше, перехід до економічної моделі, що потребувала передбачуваної врожайності, не узгоджувався з кочовим способом життя. По-друге, деякі прихильники кочівництва в комуністичному режимі мали так зване підозріле, тобто небільшовицьке, походження. Згодом вони разом зі своїми позиціями стали жертвами радянських чисток.
Ви пишете про національну політику в контексті соціально-економічних змін у Казахстані в період першого п’ятирічного плану. Террі Мартін стверджував, що національна політика належала до політик «м’якої лінії», тобто її ціллю була популяризація основної цілі більшовиків — побудови комунізму. Водночас існували політики «жорсткої лінії», які переслідували безпосередньо побудову комунізму, до яких належала і колективізація. Тобто політики «м'якої лінії» мусили робити політики «жорсткої лінії» більш прийнятними для населення. Натомість Ви стверджуєте, що між національною політикою та колективізацією існував тісніший зв’язок. Чи не могли б Ви детальніше розповісти про зв'язок між національною політикою та колективізацією в Казахстані?
У цій книзі я не проводжу різницю між політиками «м’якої» та «жорсткої» лінії. Багато політик «м’якої лінії» призводили до руйнівних наслідків. Національну політику часто неможливо відділити від економічної політики. Чимало політик «жорсткої лінії», як-от колективізація, тісно перепліталися з національною політикою. Колективізація мала на меті не лише забезпечення стабільного постачання зерна та м’яса для режиму, вона також мала сприяти розвитку казахського народу через седентаризацію (осідання кочівників). Мої спостереження спростовують думку про те, що окремі аспекти національної політики слугували приманкою для людей. Багато казахів опирались таким політикам «м’якої лінії».
Солдати Червоної армії на верблюдах, 1920-ті роки. Фото: Мультимедіа Арт Музей, Москва
У другій половині 1920-х років голова Компартії Казахстану Філіп Голощокін проголосив курс «Малого Жовтня». Звідки така назва і в чому полягав цей курс?
Мені здається, що це промовиста назва. Комуністична партія дійшла висновку, що казахи не пройшли через Жовтневу революцію. Тому, аби наздогнати решту колишньої Російської імперії, їм була потрібна власна соціальна революція. Частково ця революція полягала в знищенні еліт шляхом конфіксації майна баїв. Баї — це щось на кшталт казахських куркулів. Більшовики вважали їх важливими і заможними фігурами у казахському суспільстві. Кампанія зачепила кількасот баїв.
То це й стало першим кроком до колективізації казахських кочівників?
Ця кампанія була дуже важливою для подальшої колективізації, адже вона створила розкол у казахському суспільстві, ставши першим кроком до його руйнування зсередини. Іноді науковці описують ці події як щось накинуте ззовні, але така інтерпретація применшує жорстокість більшовиків. Вони цілеспрямовано налаштовували людей одне проти одного, щоб саме казахи вчиняли насильство над казахами. У 1928 році, у рамках курсу «Малого Жовтня», більшовики навмисне доручили самим казахам конфісковувати майно баїв, залишивши умови кампанії доволі гнучкими. Колективізація розпочалася лише в 1930 році, але населення вже було готове та мобілізоване для нових кампаній.
У чому була вигода колективізації для казахів? Чому вони брали в ній участь?
Гадаю, що мотивація була такою ж, як і в інших частинах Радянського Союзу. Іноді влада навмисне вербувала людей, які були аутсайдерами у власному середовищі, наприклад, сиріт. Водночас деякі співпрацювали з режимом зі щирих переконань, тобто їхні погляди частково збігалися з комуністичною ідеологією. Або ж вони використовували співпрацю як спосіб звести старі рахунки.
Більшовики зазвичай описували такі кампанії як прояв класової боротьби. Але кочівників складно описати в таких самих класових термінах (як-от куркуль). Як більшовики пристосовували ці категорії до казахського суспільства?
Є певні докази того, що було дуже складно. У той час в суспільстві переважала усна, а не писемна культура. Більшість інформації, яку ми маємо про казахське кочове суспільство, походить з джерел, написаних неказахськими авторами. Ці джерела відображають певний набір упереджень і погляд на суспільство через призму еволюційної теорії. Проте я гадаю, що є певні докази на користь того, що в цих конфліктах могли зустрічатись елементи класової боротьби. Деякі учасники конфліктів дійсно виступили проти баїв. Були заможні казахи, які розбагатіли перед революцією та тримали велику кількість худоби. Це могла бути одна з ліній розколу.
Іншою важливою лінією розколу була кланова приналежність. Казахи належали до надплемінних об’єднань — трьох так званих жузів. Для деяких з них участь у впровадженні колективізації стала можливістю зміцнити свій жуз чи клан. Також можна згадати релігію — іслам. У цей період відбулося багато повстань, серед яких спроби створення ісламської держави. Це ще одна лінія розколу.
Одним із парадоксів ранньої колективізації, про який ви згадуєте, було різке зменшення поголів’я худоби. Чим це пояснюється? Москва прагнула зробити Казахстан одним з основних постачальників м’яса в СРСР. Але результат був зворотнім.
Так, подібні приклади радянського планування зустрічались усюди в СРСР. Спочатку віддавались накази, а детальні плани розробляли вже потім. Для тваринництва це стало величезною проблемою. Наприклад, ніхто не врахував, що для випасу худоби потрібна значна територія. Ніхто не подумав про забезпечення корму для худоби. І, зрештою, ніхто не подумав про можливі наслідки скупчення такої кількості худоби в одному місці — багато з них загинули через поширення різних захворювань.
Були й інші проблеми — багато казахів забили свою худобу, щоб її не конфіскували. Це також призвело до стрімкого скорочення поголів’я. Крім того, частина казахів забрала свою худобу за кордон, здебільшого до Сіньцзяну. В цьому і полягала іронія колективізації — всі ці негативні наслідки та зниження поголів’я явно не були частиною плану.
На початку колективізації багатьох казахів зобов’язали виконати план заготівлі зерна. Москва, або навіть й Алмати, дивилися на мапу Казахстану та ухвалювали різні плани заготівлі для різних регіонів. Іноді вони дуже погано розуміли специфіку цих регіонів. Наприклад, в одному з регіонів населення займалося переважно тваринництвом, але з людей вимагали здавати зерно. Як можна було виконати такий план? Оскільки люди самі не вирощували зерно, їм залишалося продавати худобу, щоб закупити зерно для здачі.
Радянський агітаційний плакат 1933 року малює дуже райдужну картину колективізації. Фото: Фонд Марджані
Коли розпочався сам голод? Ви виділяєте довший період порівняно з Голодомором, тобто голод у Казахстані розпочався раніше, ніж в Україні.
У Казахстані він розпочався взимку 1930 року. У 1931 році голод уже панував на повну. Найгіршим став 1932 рік. І лише кінець 1933 року можна назвати кінцем голоду. Тривалість цього голоду справді жахлива. І, дійсно, голод розпочався раніше, ніж в Україні.
Чому він був настільки довгим? В Україні Голодомор відбувався у 1932–33 роках, після чого було надіслано допомогу. Чому партія не відреагувала подібним чином у Казахстані?
Ми знаємо, що Сталін та інші неодноразово чули про голод у Казахстані, але дуже мало робили у відповідь. Існувало багато стереотипів про кочове життя — наприклад, про те, що кочівники тримали величезну кількість худоби чи приховували запаси харчів. Не можна сказати, що більшовицька верхівка не знала, що відбувається. Їм багато разів повідомляли про голод, так його й називаючи.
Я вважаю, що це була певного роду дегуманізація казахів. Можливо, доречно буде назвати це расизмом. Ми бачимо його прояви в тому, як поводились з голодуючими казахами. Їх не вважали повноцінними людьми, з ними поводились як із волоцюгами чи жебраками. На той час у партії були інші пріоритети. Вона почала реагувати лише тоді, коли стало помітним зменшення поголів’я худоби.
У Казахстані важливу роль відіграло поширення хвороб. Наскільки я розумію, цей фактор не був настільки значущим у випадку України. Багато казахів почали помирати, і, як це часто трапляється під час голоду, помирали вони від епідемічних захворювань. Центр сильно боявся їх подальшого поширення.
Біженство, спричинене голодом, теж мало свої особливості в Казахстані. Близько мільйона голодуючих казахів втекли в Росію та сусідні республіки Центральної Азії. Це стало великою проблемою для цих республік, і вони зверталися за допомогою до Москви, бо не могли самостійно впоратися з кризою.
Ще однією проблемою став брак робочої сили. Не було кому працювати в колгоспах, на тваринницьких фермах, бо населення масово тікало. Лише коли все це створило величезну політичну проблему, більшовики почали реагувати.
На кого Ви покладаєте основну відповідальність за голод? На республіканське керівництво чи Москву?
Звичайно ж, на Москву, Сталіна. У книзі я намагаюсь дещо згладити портрет Голощокіна, якого іноді зображують катом казахського народу. Він був жорстким керівником, але, на мою думку, існують докази того, що він намагався пом’якшити політику Москви, коли це було можливо. Насамперед необхідно дивитись на Москву.
Політика Кремля цілеспрямовано руйнувала казахське суспільство зсередини, налаштовуючи людей одне проти одного. Широка участь казахів у колективізації стала ключовим чинником, який сприяв голоду. Більшовикам частково вдалося мобілізувати та задіяти місцевих людей. Проте головна провина лежить на Москві.
Казахи під час голоду, 1932-1934 роки. Фото: Центральний державний архів відео- та фотодокументів Республіки Казахстан
Ви вже згадували, що багато казахів тікали через голод. Як казахи реагували на голод у цілому? Як можна охарактеризувати їхню реакцію? Як втечу, опір чи прийняття своєї долі? Яка реакція була найтиповішою для регіону?
Конкретні цифри залишаються проблематичною і недослідженою темою. Для Казахстану не існує такої статистики, як для України. Дослідники Голодомору дуже вміло вирахували кількість жертв в Україні, але для Казахстану таких обрахунків немає. Я завжди закликаю до того, щоб опрацювати тему демографії голоду в Казахстані набагато детальніше. Відомо, що жертв було надзвичайно багато, але якісної статистики немає, особливо в розрізі районів.
Приблизно можна сказати, що внаслідок голоду помер кожен третій казах. Це неймовірно багато людей. З тих, хто пережили голод, близько половини втекли. Це призвело до значного територіального перемішування. Хтось тікав до іншої частини Казахстану, а хтось за його межі.
Також відбулась низка повстань. Але переважна більшість людей опинилася в безвихідній ситуації. Їжа повністю зникла, люди були у відчаї та шукали хоч якусь допомогу. Саме гостротою голоду можна пояснити такий колосальний рух населення — більший, ніж у багатьох інших випадках голоду в Радянському Союзі в самий період.
До масштабу міграції додався ще один фактор — кочовий спосіб життя. Для кочівників втеча була звичною кризовою стратегією, відповіддю на несприятливі політичні обставини. Ми бачимо, що навіть під час голоду казахи користувались міграційними маршрутами, що склалися історично.
Чи наявна статистика показує різницю між кочовими казахами та поселенцями?
Так, різниця величезна. Знову ж, нам бракує якісної оцінки жертв голоду в Казахстані. Мінімальна кількість, яку я наводжу в книзі, — 1,5 мільйона. Є дослідники в Казахстані, які говорять навіть про 2,5 чи 3,5 мільйона. Чесно кажучи, ми не знаємо, бо досі ніхто не опрацював це питання. Але навіть наші обмежені дані свідчать про велику різницю між казахами та поселенцями інших національностей. Моя приблизна оцінка на основі наявних досліджень — з 1,5 мільйона загиблих у Казахстані етнічні казахи становлять 1,3 мільйона. Національний склад у республіці тоді був 60 на 40: 60% казахів, 40% — інших народностей. Однак приблизно 90% від числа жертв становили казахи. Тобто переважно від голоду постраждали саме казахи.
Наскільки знаю, окремі українські демографи — наприклад, Олег Воловина — трохи вивчали питання смертності серед казахів у рамках своїх досліджень про весь Радянський Союз. На жаль, дослідження Воловини має певне обмеження — воно не охоплює весь період голоду в Казахстані. Воловина зосередився на 1932 році, але у випадку Казахстану значна кількість смертей припала на 1931 рік. Тим не менше, він також констатує, що постраждали переважно етнічні казахи.
Казахи під час голоду, 1932-1934 роки. Фото: Центральний державний архів відео- та фотодокументів Республіки Казахстан
Голод у Казахстані виділяється навіть на фоні інших кочових регіонів Радянського Союзу. Чому саме Казахстан постраждав найбільше з цієї групи?
Це питання потрібно вивчити детальніше. На жаль, у нас мало якісних досліджень про колективізацію. Для багатьох кочових регіонів — Бурятії, Киргизстану, Туркменістану — бракує детальних досліджень голоду. Утім, є кілька факторів, які могли би пояснити цю різницю.
По-перше, Казахстан потрапив до першої фази повної колективізації. Інші регіони, такі як Киргизстан чи Туркменістан, підпорядковувались Середньоазійському бюро ЦК ВКП(б). Проте Казахстан та казахський степ цьому бюро не підпорядковувались. Тобто існувала різниця в адміністративній структурі.
По-друге, під час голоду в Казахстані більшовики вислали декілька хвиль селян-поселенців, загалом — кілька сотень тисяч осіб. На території Казахстану будували Карлаг (Карагандинський виправно-трудовий табір) та ГУЛАГ. Це ще один можливий фактор.
Але головна причина полягала в тому, що більшовики погано розуміли спроможності цієї землі. На перший погляд це великі площі, на яких можна уявити зелені поля з великими тваринницькими фермами. Уявлення про Казакстан як про «родючу землю» зберігалося і в пізніші роки, зокрема під час програми освоєння цілинних земель.
Тому додатковим фактором міг бути сам ландшафт Казахстану. Наприклад, Киргизстан має переважно гірський ландшафт, а Туркменістан — пустельний. Уявляти їх житницями Радянського Союзу було неможливо.
Казахи під час голоду, 1932-1934 роки. Фото: Центральний державний архів відео- та фотодокументів Республіки Казахстан
Як закінчився голод? Як виглядав процес подолання голоду? Покращились природні умови чи почав більше допомагати Центр?
Як фактор можна назвати посилення цілеспрямованої боротьби проти захворювань. З’явились різні програми з щеплення населення від хвороб, що поширювалися. Були знижені обсяги заготівлі зерна та м’яса. У Казахстані, як і в Україні, проводили жорстку політику — «чорні дошки», заборона в’їзду до міст, закриття кордонів тощо. Частину з цих рішень було пом’якшено. Була й харчова допомога республіці, але доволі пізно, у 1932 році. Допомога потрапила до людей лише через тривалий час.
Ще одна можлива причина — щасливий випадок. У 1933 році погода була сприятливою і врожай виявився добрим. Погода дійсно відіграла роль у голоді, але ця роль була не настільки лінійною, як могло б здаватись. Традиційно голод пояснюють саме поганою погодою. Проте Москву та інших багаторазово попереджали, що степ — це дуже нестабільний регіон для сільського господарства. Кількість опадів може бути достатньою одного року, а вже наступного — катастрофічно малою. Але попри всі застереження, Москва все одно вирішила впроваджувати осіле землеробство. Коли ж у період колективізації степ пережив посуху, казахам наказали компенсувати втрати — без жодних поправок на погоду. Тому я не вважаю погоду незалежним чинником голоду в Казахстані, погодні умови не знімають відповідальності зі Сталіна.
Провину за нестачу зерна поклали на Голощокіна. Наприкінці голоду він втратив свою посаду в Казахстані. На його місце Москва прислала вірменина Левона Мірзояна. Можна сказати, що Мірзоян був більш прагматичним та, ймовірно, кращим керівником. Можливо, йому краще вдавалось пом’якшувати політику партії.
Якими були наслідки голоду для казахського суспільства?
Наслідки були колосальними. Ключовим з них став кінець кочівництва як основи економіки. Після голоду казахи стали переважно осілим суспільством. Не можна сказати, що голод повністю знищив кочове скотарство — певною мірою воно існує і сьогодні. Голод знищив його як економічну систему. Утім окремі елементи казахського скотарства та кочового способу життя досі впливають на суспільство. Наприклад, сучасний уряд Казахстану намагається використовувати кочове життя як важливу частину національної історії (usable past) та спиратися на нього у своїх зусиллях з розбудови національної держави.
Клани були невід’ємною частиною казахського суспільства. Клан був основою як соціальних, так і економічних звʼязків. Частково вони досі відіграють роль у казахському житті, але суттєве зменшення їхнього впливу також можна назвати важливим наслідком голоду.
Ще один наслідок — змішування населення через великий міграційний рух. Люди переїздили до різних частин републіки. Внаслідок цього з’явилася велика казахська діаспора в Сіньцзяні, Росії тощо. Це також ускладнює обчислення. Потрібно зрозуміти, хто загинув, хто куди втік, хто помер вже в Китаї, хто там залишився, а хто повернувся. Це все дуже складно з’ясувати. Ці проблеми дуже характерні для голоду в Казахстані.
Казахстан став більш урбанізованим внаслідок голоду. Голод значною мірою розпочав і прискорив радикальне демографічне перетворення республіки. Москва посилала нових поселенців на колишні пасовища казахів, у їхні колишні оселі. Збільшення розмірів ГУЛАГу в післявоєнний період та етнічні депортації до Казахстану під час війни також призвели до демографічних змін. Голод призвів до радикальних демографічних змін. Він перетворив Казахстан на більш багатонаціональне суспільство, а самі казахи стали меншиною у власній республіці.
Казахські робітники будують залізницю до Сибіру, 1930 рік
Тема голоду знову почала звучати після розпаду Радянського Союзу. Якою була політика пам’яті щодо голоду в той час? Як про голод говорили в уряді Казахстану?
Голод викликав велике зацікавлення. Спочатку про нього говорили в казахськомовних романах. Інтерес стрімко зріс одразу після розпаду Союзу. Було скликано президентську комісію для вивчення голоду, яка проголосила його геноцидом. Також відбулась перша хвиля реабілітацій.
У той самий період з’явилось кілька основних досліджень на тему голоду. Але через десять років ця хвиля інтересу спала. Тема голоду стала політично чутливою. В ній почали вбачати потенційну загрозу для відносин з Росією.
Чи був тут зв’язок з політикою пам’яті в Україні та її впливом на російсько-українські відносини?
Взагалі нам потрібне ґрунтовне дослідження пам’яті про голод у Казахстані. Я постійно намагаюсь заохотити когось написати таку роботу. Під час написання книги я помітила, що часто впираюсь у цю тему. Достатньо згадати, скільки праць присвячено памʼяті про голод в Україні. А про Казахстан так мало — словом, це дійсно недостатньо досліджена тема.
Так, я вважаю, що пам’ять про голод в Україні та політика щодо Голодомору справді вплинули на Казахстан. Наприклад, казахські науковці називали голод у Казахстані казахським Голодомором. Вони свідомо проводили цю паралель. Низка політиків у Казахстані висловлювали думку про те, що голод не повинен стати об’єктом політизації. Вони безпосередньо не згадували Голодомор, але натякали на пам’ять про голод в Україні.
Голодомор вплинув ще в один спосіб. У літературі про голод в Україні є течія, що поєднує Голодомор і голод часів громадянської війни, створюючи один цілісний наратив страждань українців. Останнім часом я помічаю великий інтерес до такої спроби осмислити голод в його історичній тяглості. Дослідники починають аналізувати голод часів громадянської війни та голод часів колективізації через спільну призму страждань. Мені здається, що це сталось під впливом українських поглядів на Голодомор.
На жаль, у сьогоднішньому Казахстані небагато дослідників теми голоду. Це питання є проблематичним для молодих науковців, зацікавлених у побудові кар’єри. Я чула від багатьох молодих дослідників, що писати на цю тему дозволяється, але це створює постійні проблеми. В результаті маємо брак експертів. Старше покоління казахських науковців працювало в 1990-ті роки, створивши чимало прекрасних досліджень. Однак це покоління вже втрачає своїх представників. Зокрема, нещодавно помер Малік-Айдар Асилбеков — один із провідних дослідників голоду в Казахстані. А молоде покоління не заохочують братися за цю тему.
Я була б дуже рада побачити більше діалогу між дослідниками голоду в Казахстані та Україні. На жаль, поки ще ніхто не взявся за ініціативу зібрати разом дослідників з цих двох країн. Думаю, що це було б дуже цікаво та важливо.
Обкладинка книги Сари Кемерон «Голодний степ: голод, насильство і створення Радянського Казахстану» (The Hungry Steppe: Famine, Violence, and the Making of Soviet Kazakhstan)
Яка різниця існує між історіографією голоду на Заході та в Казахстані?
На Заході багато обговорювали національну політику. Мені здається, в Казахстані ця тема не має такого значення. Там питання ставлять дещо інакше.
Я, наприклад, цікавлюсь екологічною історією, що нетипово для дослідників голоду в Казахстані. Мені також пощастило бути дослідницею із Заходу, і це був великий привілей — я мала змогу проводити час в архівах і читати цілими днями. Багато дослідників у Казахстані не мають такої можливості. Крім того, для подібної роботи потрібен грант від уряду, який дуже складно отримати через надзвичайну чутливість до цієї теми. Навряд чи уряд дасть грант на роботу в архівах у Казахстані та на довгострокові проєкти в цій галузі.
Чи є в дослідників проблеми з доступом до архівів у Казахстані? Можливо, якісь архіви були закриті?
На відміну від України, в Казахстані архіви таємної поліції закриті для громадськості. Це велика прогалина. Ми бачимо, що обсяг інформації про голод в Україні та в Казахстані неоднаковий. Архіви таємної поліції та деякі інші архівні фонди залишаються закритими. У питанні розсекречення документів у Казахстані відбувся значний прогрес. Мені пощастило використати кілька нещодавно відкритих фондів у своїй книзі, але доступ до багатьох інших фондів досі закритий.
Вашу книгу переклали як російською, так і казахською. Який відгук отримала книга в Казахстані та в Росії? Чи була якась цінна критика?
Мене абсолютно вразила реакція у Казахстані. Здається, що більше людей прочитали книгу в перекладі, ніж англійською. Найбільша винагорода для мене як авторки — це те, що мою працю читають люди в самому регіоні. Загалом відгуки у Казахстані були позитивним. Я дуже хвилювалась, що деякі мої твердження можуть викликати негативну реакцію в Казахстані. Але для багатьох було дуже символічно, що за цю тему взялась американка. Вийшло так, що мені вдалося привернути увагу до важливого питання на міжнародному рівні. Тому переважно відповідь на книгу була дуже вдячною.
Ще до публікації моєї книги в Казахстані зростав інтерес до голоду серед молодшого покоління. У цей період спостерігався попит на деколонізацію минулого країни через історію. Моя книга з’явилась у Казахстані в момент, коли інтерес до історії, а також бажання вивчати злочини радянського минулого, значно зріс. Тому вона стала такою успішною і досі перевидається. На мою думку, казахський переклад також мав велике значення: багато людей казали, що хоча вони і можуть прочитати книгу російською мовою, проте хочуть — казахською. Вже сам процес читання казахською став своєрідним актом деколонізації, декларації проти російського гніту.
Реакція російського уряду була не дуже позитивною. Дехто переносили різні проєкції на книгу, а самі її насправді не читали. Звідси виникло уявлення, що я начебто є агенткою Державного департаменту США і намагаюся вбити клин між Росією та Казахстаном, здійснити в Казахстані «український сценарій». Подібну критику та образи озвучували російські державні ЗМІ. Тож їхня реакція, звісно, не була позитивною. Але знову ж, не впевнена, що вони справді читали книгу, адже критика не відображала моєї позиції, яку я чітко виклала у самій книзі. Проте така реакція викликала жваві обговорення та інтерес до теми — що, зрештою, чудово.
