Up. Ця колонка писалася 21 січня, тобто до вбивств протестувальників.
Ті кілька речей, які я скажу нижче, я скажу не тому, що в мене є оригінальні думки з приводу розвитку подій, і навіть не тому, що впевнений у сказаному, а тільки для того, щоби попередній і поки що єдиний блоговий запис на «Спільному» на тему нової фази протестів не залишався єдиним і не виглядав як такий, що відображає загальну настанову редакції. Коли він писався, було зрозуміло значно менше, ніж зараз, але зараз можна сказати, що в багатьох відношеннях реальна картина подій відрізняється від представленої там, і розставити акценти зовсім інакше.
Перший момент стосується складу протестувальників. Незалежно від того, який саме сегмент Майдану розпочав дії на Грушевського, ні для кого вже не секрет, що соціальний склад і погляди тих, хто кидає бруківку і коктейлі Молотова, на відміну від 1 грудня, є дуже різноманітними. Так, активним там є «Правий сектор» (чия присутність і погляди вже не є секретом навіть для мейнстрімних ЗМІ). Так, нацистські гасла звучать і на Грушевського, і зі сцени, і їх інколи підхоплюють «звичайні» протестувальники, часто не усвідомлюючи того, що ці гасла нацистські. Але роблять це далеко не всі, і нацисти починають розчинятися серед просто обурених ухваленими 19 січня законами людей. Лівих там тепер теж побільшало, до речі. Навіть поодинокі анархістькі графіті можна побачити де-не-де поміж численними портретами Бандери. Апофеоз патріотизму не позбавляє багатьох пересічних протестувальників здорового глузду, про що свідчить хоча б такий епізод: коли в десятиградусний мороз ведучий зі сцени вчергове закликав людей зняти головні убори для виконання гімну, одна жінка сказала: «Що, дурак? Вони ж голови повідморожують!!»
Друга велика відмінність від подій 1 грудня під адміністрацією президента полягає в геть іншому ставленні людей до лідерів опозиції. Якщо тоді саме від них чекали ініціативи та плану дій, то через півтора місяці терпець урвався, і Кличка, Яценюка та Тягнибока вже ніхто особливо не слухає, що останні й самі відверто визнають. Останньої ночі спробу повернути людей у касках з Грушевського на Майдан здійснив лідер «Батьківщини», але його послали куди подалі. Шукати якогось прихованого сценарію чи то в кулуарах опозиції, чи то за кордоном не випадає. Та і взагалі, саме теорії змови, а не їх заперечення, вимагають великої доказової бази. (Тому зовсім не факт, що антисемітські інциденти є провокацією влади. Відрізнити провокацію від «щирих» дій дуже важко, що заплутує ситуацію ще більше та вселяє ще глибшу тривогу). Гадаю, що, коли (якщо) загострення дещо спаде, через позицію Тягнибока щодо подій на Грушевського в рядах ультраправих треба чекати посилення внутрішніх чвар.
Третій, і, мабуть, найважливіший момент – це те, чим викликано нову фазу протестів. Це вже не сумнівна з погляду соціально-економічних наслідків торгівельна угода й навіть не одинокий випадок силового розгону протестної акції. Ідеться про свободу зібрань і свободу слова як такі. Я не думаю, що твердження про встановлення диктатури і перехід до поліцейської держави, – це нагнітання істерії. Одна тільки відповідальність за наклеп підвішує на гачок фактично всіх користувачів інтернету в країні, адже не тільки президент і його оточення, а й будь-який депутат, ректор, міліціонер, дрібний начальник зможе судитися будь із ким, хто спробує поскаржитися на нього десь у фейсбуці. Це правда, що серед прийнятих норм є подібні до тих, що діють у деяких європейських країнах: не тільки в Росії є «антиекстремістське» законодавство, а сім-карти продаються за паспортом. Криміналізація прихованих під час протестів облич – теж доволі «європейська» норма. Але, по-перше, не всі ухвалені норми належать до таких (відповідальність за наклеп чи абсурдне поняття «іноземні агенти» до таких не належать), по-друге, важко сумніватися в тому, що законодавство використовуватиметься саме для того, щоб змусити замовкнути критиків, по-третє – і це найголовніше – що з того, що частина ухвалених норм є «європейською»? Якщо в європейських країнах є норми, що обмежують свободу зібрань, це ще не привід імітувати їх. Парадоксальним чином той, хто хоче бути «справжнім європейцем», має керуватися розумом і демократичними (в найширшому сенсі) світоглядними принципами, а не шукати ідеалу для наслідування в будь-якому фактичному устрої, включно з «європейським», і саме тому, між іншим, має відмовитися від пошуків якоїсь спільної для всіх людей в Україні «європейської» ідентичності.
Це тільки з позицій ультраправого світогляду заперечення проти ухвалених законів не можуть бути принциповими та радикальними, бо для нього проблема не в забороні зібрань чи висловлення певних думок як такій, а в тому, що забороняється не те, що треба заборонити. Натомість із лівого погляду відбувається подальша консолідація всіх державних інститутів у руках однієї фракції великої буржуазії з радикальним обмеженням можливості пролетаріату та інших фракцій буржуазії бодай якось вплинути на ситуацію. А ліберальний світогляд чітко передбачає право народу на повстання в тому разі, коли його конституційні права та свободи намагаються обмежити силою, особливо якщо інші можливості впливу вичерпано. Тож, виходячи з лівих і навіть із ліберальних принципів, навряд чи можна засуджувати людей, що беруть активну участь у подіях на Грушевського.
Складно впевнено висловлюватися, коли ситуація є геть непередбачуваною і радикальні зміни можуть ставатися протягом кількох хвилин. Коли дієш або говориш за цього становища, майже неможливо зважати на наслідки, тому що незрозуміло, якими ці наслідки будуть, – результат мало залежить від наміру кожного окремого дієвця. Це, до речі, стосується не тільки дій, а й бездіяльності. Але всі дії та вислови через роки неуникно будуть сприйматися крізь призму їхніх наслідків, про які ми зараз не знаємо, що ускладнить розуміння нинішніх мотивів людей для журналістів, істориків чи й для нас самих через кілька років. Саме тому я ще раз повторюю про мотив цієї колонки, написаної без ентузіазму та попри повну розгубленість і невпевненість: бажання, щоб на «Спільному» було представлено основні факти та чинники, без яких неможливе критичне осмислення цього складного для мешканців країни моменту.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЧОТИРИ ГОДИНИ (Олексій Бумагін)
ДОЛОЙ ЕВРОСОЮЗ! ДА ЗДРАВСТВУЕТ БОРЬБА ЗА АБСТРАКЦИИ! (Владимир Ищенко)
ПАДІННЯ ЛЕНІНА ЯК СИМПТОМ (Тарас Саламанюк)
ЄВРОПЕЙСЬКІ ЦІННОСТІ: МОРАЛЬ ЯК ТОВАР (Альона Ляшева)
УКРАЇНА ТА ЄС: ЧОМУ ДЕЯКІ ПРОТЕСТУВАЛЬНИКИ РІВНІШІ ЗА ІНШИХ? (Ніл Кларк)
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ЦЕЗАРИЗМ (Седрик Дюран, Разміґ Кешеян)
ВАРШАВСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ (Яків Яковенко)
ДО ЄВРОПИ БЕЗ ЗМІН (Андрій Гладун)
