Уривок із рукопису повісті
Вперше я зрозумів, що люди відрізняються одне від одного не лише за статтю, рівнем інтелекту та кольором шкіри, а й за майном у п’ятому класі. Тоді я розквасив пику однокласнику, цьому товстому виродку, синові дрібного бізнесмена з нашого міста. Величезне черево його татка втілювало весь голод і злидні середини дев’яностих. Він тоді займався реалізацією турецьких кросівок, які весь мій район носив до школи, ПТУ, церкви, навіть на весілля.
Усі протирали штани на зарубіжній літературі і мали глибоко в дупі дітей капітана Гранта (як, власне, й самого капітана). Навряд чи когось цікавило його зникнення. Проте вчительку Галину Семенівну, колишню радянську інтелігентку, вочевидь, це дуже цікавило, бо вона торочила про це вже хвилин двадцять. Було чути як в коридорі прибиральниці миють підлогу: хлюпіт води, торохкотіння швабр об металеве відро. Говорити в неї на уроці ми боялися. Підлабузники боялися зіпсувати свій авторитет у її очах, а інші просто не хотіли зачіпатися з нею, аби потім не вислуховувати моралі. Бідна жінка бальзаківського віку намагалася щось втовкмачити в наші голови, але у п’ятому класі ми ще нічого з того не розуміли.
Всі чекали на дзвінок на перерву. Окрім Галини Семенівни, звісно. Щойно той продзвенів, усі нервово засовалися на стільцях, потягнулися до шкільного приладдя і потроху почали закидувати його до ранців.
— Дзвінок для вчителя! — загорлала Семенівна так, що кілька дівчат аж підстрибнули на стільцях.
Усі відкрили щоденники і записали домашнє завдання. Вже не пригадаю, яке саме.
З самого початку перерви зграя хлопців з’юрмилась довкола парти Бориса (того самого, якому я потім розквасив пику). Борисів сусід по парті демонстрував усім касетний плеєр і касети якихось огидних для слуху гуртів. Певно, він місяць економив на шкільних обідах, аби купити такий крутий на той час девайс. Зараз таке на барахолках навіть задарма не беруть.
Він переставляє касети, тримає плеєр у долоні так, щоб збільшити акустичний ефект. Я підходжу до них і спостерігаю за цією месою. Потім він демонструє диктофон. Вони по черзі записують свої голоси, кажуть безглузді фрази типу «вася, ти дурень» чи «лох», а потім слухають і сміються. До кінця перерви ще п’ять хвилин. Дехто вже розходиться готуватися до наступного уроку. Здавалось б, вистава завершилася — але Боря (оцей самий виродок, який від’їв пузо на турецьких кросівках, що потім рвалися на ногах гопників, коли ті тікали від міліції), раптом витяг із кишені щось на кшталт рації, підняв цю штуку, немов смолоскип у печері, та вигукнув: «Дивіться, що я маю, пацани!»
Тут запала мертва тиша. Це був один із перших разів, коли я побачив мобільний телефон наживо. Тобто не взагалі перший раз. До того я бачив їх у бритоголових биків на вокзальному ринку. Але то лише здалеку.
Тож усі ми кидаємо свої портфелі, ранці та інше нечисте і обступаємо Борю, цього мудака. Він перекидає телефон у руках, демонструючи, що йому байдуже: мовляв, у нього таких телефонів цілий склад, і якщо цей розіб’ється — немає проблем. Ми жадібно поїдаємо очами іграшку. Зараз я розумію, що дивитися там особливо не було на що: чорно-білий дисплей, монофонія — всі радощі і смутки побутової електроніки того часу. Я прошу його подивитись телефон, хочу потримати його у руках, та він каже: «Не дам — а раптом зламаєш?»
— Дай телефона, що, шкода? — прошу його я. Але він впирається.
— Ти ж ним користуватися не вмієш. В тебе дома хоч телевізор є, босота? — каже він, і однокласники сміються. Особливо Вітьок Мельник, який дійсно не має дома телевізора, бо живе лише з матір’ю. Його тато повісився того Різдва.
— Взагалі-то є. Та пішов ти з своїм телефоном, Боря! — кажу я і закипаю від зневаги до нього. Він кліпає своїми оченятами.
— Сам пішов, злидень. Зміни светра, бо ходиш в ньому вже третій тиждень, а ще…
Однокласники знову засміялися, навіть дівчата. Для них це просто шоу. Хліба і видовищ. Я не дослухав його репліки (хоча зараз мені цікаво, що ще він міг придумати). Я накинувся на нього. Він одразу заверещав, чомусь російською: «Мой папа тєбя парвьот!» Я дав йому кулаком у живіт, і він завалився на парту, зачепивши мене за собою. Ніхто з присутніх навіть не поворухнувся. Він дав мені своєю масивною рукою у вухо і, сам злякавшись власного удару, сповз по парті далі. Користуючись тимчасовою капітуляцією, я дав йому в ніс, потім ще і ще раз. Із нього потекла юшка. Він, певне, відчув, що щось гаряче тече по його обличчю, і схопився за ніс. Подивився на долоню — вона вся червона від крові. І тут залетів у клас наш трудовик і почав нібито рознімати нас, хоча ми вже не билися. Боря ще раз подивився на долоню, потім на свою сорочку, заляпану кров’ю, і гнівно заревів: «Мой папа тєбя точно парвьот!» Аякже. До речі, зараз його тато працює в міській раді.
Трудовик повів його до медпункту, а всі вчителі вже збіглися до нас. На фоні цієї феєрії — дзвоник на урок. Мене ведуть до завуча, аби звідти подзвонити батькам.
Учні розходяться по класах, але дехто затримується подивитися на видовище — як мене конвоюють до кабінету завуча школи. Коридори потроху порожніють, останні класи позаду нас закриваються, залишаючи мене і вчительку історії наодинці. На диво ми йдемо мовчки, хоча я сподівався на нелюдські крики чи принаймні на вичитування моралі. Здається, їй байдуже, що я розбив йому обличчя, її хвилює лише адміністративний аспект цього випадку.
— Світлано Григорівно, в нас ЧП! — зімітувала істерію історичка.
Вона заводить мене до кабінету, обклеєного світлинами випусків попередніх років. Також на стінах висять грамоти, які управління культури періодично видає працівникам освіти, аби їх не ображати і демонструвати, що пам’ятає про них. У кабінеті пахне зеленим чаєм. Завучка кволо встає зі свого офісного стільця (посиділа б на тих, що стоять у класах) і вислуховує історичку, що спокійним тоном, немов слідчий чи якийсь іще працівник правоохоронних органів, розповідає про мій проступок. Завучка каже, що будуть проблеми з батьками Борі, бо його тато купив м’ячі в спортзал і принтер у кабінет інформатики — мовляв, мій вчинок знижує шанси школи отримати спонсорську допомогу від заможної родини. Ну а те, що бійка була, то, звичайно, теж погано, але що вже поробиш — усі хлопці в цьому віці б’ються. Але батькам усе одно повідомлять.
Історичка пішла у вчительську, бо там знаходиться один із двох телефонних апаратів на всю школу, а мене лишила у завучки, яка вже сіла заповнювати інструктажі з техніки безпеки заднім числом і перестала звертати на мене увагу. Від нудьги я оглядаю кабінет, який має досить печальний вигляд. На фоні савдепівського ремонту і старих книжкових шаф дещо викликає просто когнітивний дисонанс. Відчуття оксюморону. Вчорашня комсомолка і комуністка підперла томами вождя ніжки стола, аби той не хитався. На стопці інших книжок, пов’язаних з соціалістичним минулим, лежить кип’ятильник та склянка з залишками чаю. Де-не-де можна знайти предмети європейського побуту, які дарували їй батьки чи якісь класи на день вчителя. Загалом добра нажито немало: сервізи, статуетки, кілька репродукцій сумнівної якості, магнітофон.
— Зараз за тобою батьки прийдуть. Сиди тут, — каже захекана історичка, увірвавшись до кабінету, і падає на стілець навпроти завучки. Вмостившись, починає пошепки розказувати тій як вона телефонувала батькам Борі, як вибачалася і принижувалась (натякала, певне, на премію), як запевняла їх, що я буду максимально покараний, а з Борею вже все гаразд і він живий-здоровий чекає на них у школі.
За мною приходить тато, неголений і у джинсовій сорочці. Історичка вітає його і починає теж пошепки втирати йому, що ніби все нормально. Всі хлопці б’ються, але все-таки я потребую особливої педагогічної уваги. Хоча її шепіт був начебто покликаний зберегти секретність інформації, я все одно все почув. Батькові байдуже до того, що вона говорить. Він забирає мене з того жахливого кабінету, з того зламу ненажерливого капіталізму і насадженого соціалізму.
Ми виходимо на подвір’я школи. Воно гарне і осяяне сонцем. Моя школа збудована сто п’ятдесят років тому і могла би становити якусь архітектурну цінність, але стіни облуплені, а ті місця, що пофарбовані, відрізняються за кольорами між собою. Додому ми йдемо пішки: у нас не було машини. Коли ми вже заходили за ріг, я озирнувся на шкільні ворота і побачив, як до них під’їхав чорний джип, і з нього вийшов товстий чоловік у костюмі. Обличчя чоловіка нагадувало поросяче рильце, і він досліджував ним нові ворота школи, поставлені за його кошти кілька років тому. Нахабною ходою він зайшов всередину і зник з мого поля зору. Я хотів сказати татові про це, але потім подумав, що це буде недоречним.
— Ну і на чорта ти побив того крутелика? — спитав з усмішкою тато. Певне, він гордився, що його син набив комусь пику.
— Він сказав, що ми бідні, сказав, що я ношу один і той самий светр.
— Розумієш, синку… Є речі, на які не варто ображатися. Частота зміни твого светра зовсім не визначає твоїх людський якостей. Ти можеш ходити в ньому все життя і бути доброю людиною, а можеш міняти щодня дорогі прикиди, але всередині бути пустим. Розумієш? Це дуже важливо. Не ганяйся в цьому житті за грошима, бо то все лише папір. Не повторюй помилки інших.
— Які помилки?
— Ну от дивися. Людина працює, аби заробити гроші, аби купити їсти, пити, іноді ще й стає грошей сходити в нічний клуб чи кінотеатр. Але щоб далі жити, треба далі працювати. Працюєш на унітаз та низькосортні розваги. Це дуже вбоге життя, проте більшість замкнені на такому способі життєдіяльності, бо альтернатив немає. Всі беруть участь у гонитві за грошима та набитою утробою. Той, хто досяг у цьому успіху, не обов’язково зробив це чесним шляхом. Тобто майже завжди нечесним. Тому я тебе дуже прошу: якщо тобі випаде якась альтернатива — зроби все можливе, аби не опинитися в капіталістичній клітці.
Він подивився на мене і зрозумів, що я нічогісінько не второпав. Зараз я усвідомлюю всю глибину його слів, усю діалектику людського існування в соціумі, але тоді для мене це взагалі нічого не означало. Хоча ні, означало: не стати таким, як тато Борі, коли я подорослішаю.
Ми зайшли в крамницю з одягом, де на початку вересня батьки купили мені нові штанці до школи. Підійшли до ряду з светрами, і тато сказав, що я можу вибрати з них будь-який. Я передивився всі светри, що були, і обрав сірий светр із символом Бетмена на грудях. Поклавши обновку до сумки, ми рушили додому.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
ЗА МАРКСА. СОЧИНЕНИЕ НА ТЕМУ КИНОКАРТИНЫ (Илья Власюк)
ЗАЗИРНУТИ У МАЙБУТНЄ (Тарас Саламанюк)
НЕ ЖАДАН. НЕ ФОНТАН (Денис Пілаш)