ЩЕ ОДНА ЦЕГЛИНА У СТІНІ (розділ 3)

  • 06 вересня 2013
  • 1542
ЩЕ ОДНА ЦЕГЛИНА У СТІНІ (розділ 3)

Уривок із рукопису повісті

РОЗДІЛ 1
РОЗДІЛ 2

В середній школі в мене дома з’явився комп’ютер, і хоча на той час це вже не була новинка, і багато моїх однокласників мали його вдома, для мене це був справжній прорив у сфері ІТ-технологій. Я забивав на уроки і годинами грав у Quake 3. Зазвичай тато, проходячи повз мене, дивився на картинку на моніторі і думав, нащо ж він мені його купив. Я, звичайно, виправдовувався, знаходив різні причини на кшталт роздруковування рефератів чи читання електронних книг, яких я в очі не бачив. Моя успішність дещо впала, але не тому, що комп’ютер робив мене тупішим. Зовсім ні.Просто коли його не було я більше часу витрачав на уроки, бо крім цього витрачати його більш не було на що. Тепер же я робив усі справи якнайскоріше, аби довше пограти у відеоігри. За рік я набув значного досвіду у цій галузі. Якщо спочатку я знав лише кілька ігор і не зовсім розумівся в технічних аспектах, то протягом року я обріс сленгом, купою дисків, низкою пройдених ігор. Був в курсі всіх новинок комп’ютерного світу, і разом з багатьма такими самими обговорював якісь там моменти геймерського ремесла. Ми навіть створили серед однокласників свою команду в Counter Strike, і кілька разів на тиждень після занять відвідували комп’ютерні клуби, де по локальній мережі вдосконалювали свою майстерність і вправність. Це були добрі часи, хоча старша за мене генерація вважає, нібито мені немає що згадати. Хоча, б’юсь об заклад, я так само казатиму про наступну генерацію.

Але коли в мене вдома з’явився Інтернет, я зрозумів, що все, що було до цього — лише розминка. Інтернет повністю втягнув мене липкими лапами в своє павутиння. Я почав сидіти на форумах, спілкувався чортзна з ким ні про що цілими годинами, грав в онлайн-ігри. З часом я помітив, що все це ІТ-мракобісся починає забирати все більше частину мого життя, воно почало ставати небезпечним, немов онкозахворювання мого вільного часу.

З часом онлайн-життя почало тягнути реальні гроші з моєї кишені, так що я був змушений зекономити на шкільних обідах, аби перекинути кошти на Webmoney — себто оцифрувати ті невеликі кошти, за які, як думали батьки, я харчуюся в смердючій шкільній їдальні чи деінде. Однокласники-задроти почали радитися зі мною, як і що робити в онлайн-іграх, випитувати якісь цікаві нюанси. Гра стала для мене ремеслом, моєю професією. Час від часу я мріяв стати тестувальником ігор (не знаю, чи ця міфічна посада справді існує в якій-небудь компанії — розробнику відеоігор). Я купував в одних і продавав іншим цілком віртуальні речі, такі як мечі, посохи, луки, обладунки. Потім цю різницю отримував готівкою через той таки Webmoney. І — о чудо! У моїй кишені почався грошовий кругообіг, який залежав не лише від батьківських інвестицій. В мене з’явилися купа нових віртуальних друзів, яких я не тільки ніколи вживу не бачив — я навіть не знав їхньої статі, віку та інших атрибутів. Проте вони не раз доводили свою дружбу і відданість у віртуальних баталіях.

З часом я помітив, що Інтернет не просто забирає моє життя — він забирає моє мислення, видозмінює його, деформує категорії мислення. Часом, сидячи перед монітором, я переставав реагувати на зовнішній світ. Стало важко відрізнити дійсність від віртуального світу. Здавалося, що справжнє «я» знаходиться по той бік монітору, що те чим я маніпулюю — це є я сам. Ззовні не було помітно якихось суттєвих аномалій у моїй психіці, зате вони помітно вплинули на моє навчання. Коли я взимку приніс зі школи табель, в якому рясніли трійки, тато викликав мене на розмову. Я пам’ятаю, як зайшов до нього на кухню зимнього вечора. За вікном було темно. Лише сніг відбивав світло від вуличних ліхтарів. Тої зими було багато снігу. Тато почав розказувати стандартні речі про те, як важко працювати на будівництві чи підмітати вулиці. Здалеку заходячи, він врешті-решт дійшов до мого табелю, а саме — до трійок. Особливого його зачепили трійки з точних наук. Для інженера дізнатися, що його син нетямущий в математиці — велике горе. Тож він продовжував щось там розказувати, його монолог йшов паралельно з якоюсь передачею по телевізору. Тоді телевізор стояв у нас на холодильнику. Час від часу я поглядав на нього. Йшлося про важке життя якогось співака, вихідця з України. Демонстрували його чорно-білі записи, з яких стало ясно, що йшлося про оперного співака. І хоча опера мені на той час була зовсім не цікава, все ж хоч якийсь лікбез — цікавіший за слухання моралей.

Отже, та зима вийшла в мене зимою комп’ютерних технологій. Прозаїчніше було би сказати, що від цього вона зовсім не зіпсувалася, але, на жаль, це зовсім не так. Після новорічних свят ми тинялися холодними вулицями. Для санчат ми вже були завеликі, чи що, а для якихось тусівок — замалі. Ось у такий переломний період я, Шапка і Петя опинилися на вулицях, посеред брудного міського снігу і прикрашених новорічних вітрин.

До речі, тої зими ми вперше побували вдома у Шапки. Одної нашої прогулянки Шапка каже:

— Пацани, немає що робити, йдемо до мене.

— Ну, ходімо, — кажемо ми і йдемо на тролейбусну зупинку. Шапка живе в кінці міста, в приватному секторі.

Ми заходимо в напівпорожній тролейбус. Шапка і Петро витягають свої учнівські проїзні і починають показувати їх одному, хоча вони однакові. Потім дивляться на мене в очікуванні того, що я теж покажу їм проїзний, і тим самим приєднаюсь до їх братерства. Тобто теж зможу їхати на шару в тролейбус. Принаймні до кінця місяця. Але в мене немає проїзного, оскільки до школи йти небагато, того в мене немає потреби в такій розкоші. Вони сміють з мене.

— Ти лох, — каже Шапка. Це його улюблена фраза. Він вставляє її завжди, коли хтось, на його думку, схибив. Наприклад, показали по телебаченню інтерв’ю з кандидатом в президенти, який набрав найменше відсотків. «Лох!» — відреагував Шапка. До речі, найгучніше він репетував, коли ми отримали табелі. При чому байдуже, що в нього немає жодної четвірки. Ну і п’ятірок, очевидно теж.

— Дивися, Шапка, я зараз навіть проїзд не оплачу. Нащо мені проїзний.

— Подивлюся! — каже з викликом Шапка, і я весь проїзд мігрую в межах салону аби не потрапити на очі кондуктору. Весь на ножах просто. В такій ситуації розумієш, як добре оплатити проїзд і їхати впевнено і спокійно.

Коли ми вийшли майже на кінцевій, то я знайшов Петра з Шапкою, які стояли на одному місці, а наприкінці ще й зайняли сидячі місця. Отож ми рушили до будинку Шапки, який, як виявилося , був далеченько від зупинки. І як він тільки в школу добирається?

— Ти в п’ятій ранку встаєш чи що? — питає Петро.

— Та ні, о сьомій. То тобі здається, що далеко, просто вперше йдеш. Ото й прийшли, — відповідає Шапка і ми заходимо на подвір’я двоповерхового особняка ще дорадянських часів. Проте вікна стоять металопластикові. Мені цікаво, як вдома у Шапки, бо от мені, наприклад, завжди було соромно приводити когось додому — в мене напівсавдепівський ремонт.

На порозі нас зустріла мама Шапки. Вона була досить молодою, народила його у ранньому віці. Шапку виховувала сама, бо батько десь зник. За все своє життя Шапка бачив батька лише на світлинах. Ранні шлюби — гіркі сльози. Вона пропонує нам чай, від якого ми не відмовляємося, бо очікуємо до чаю щось ще, адже трохи голодні. Ми проходимо всередину домівки, яка, на мій подив, виявляється такою ж напівсавдепівською як і у мене. Шапка веде нас до своєї кімнати через довгий коридор, в якому ще триває ремонт.

— Беріть капці, — кидає він нам через плече, але ми ігноруємо його пропозицію і проходимо далі. У кімнаті все доволі скромно: телевізор, ліжко, письмовий стіл, шафа. Через сині штори до кімнати пробивається зимове світло. Шапка дістає з великої дерев’яної шафи комп’ютерну приставку.

— Ого! Крутий! — промовляє Петро. Він у захваті підходить до шафи, з якої витягли приставку, і дістає звідти диски з іграми.

Довго обираємо, в що грати, перебираємо диски знову і знову, сперечаємось. Наш балаган перебиває матір Шапки, яка занесла до кімнати тацю з чаєм та печивом. Ми починаємо чаювати, відклавши наш нашу дилему на потім. Чай досить смачний, хоча в ньому занадто багато цукру. Вдома ми п’ємо чай майже без цукру. Хоча у кожної сім’ї є якісь свої кухонні традиції щодо приготування страв чи правила прийому їжі. Це дуже цікава штука, здається, хоча якщо глибоко розібратися — нічого цікавого. Просто в кожної соціальної групи свій побут.

— Скоро канікули закінчуються! — невчасно нагадує Шапка, аби хоч якось порушити тишу під час трапези.

— Хтось із вас робив задачі з математики? — питає Петро.

— Ні, звичайно.

— Які задачі? Нам що, щось задавали на канікули?

— Двадцять задач чи скільки. Там фігня. Квадратні рівняння.

— Ну якщо тобі фігня, то, може, ти й мені зробиш? — сміючись, питаю в Шапки, але він не відповідає.

В останній чашці закінчується чай, і ми знову сперечаємося, у що би пограти. Зрештою зупиняємося на Need for Speed. Вирішуємо грати по двоє, потім переможець з переможцем і так аж до фіналу. Хоча турнірна сітка, складена нами, була далека від логіки, якось ми вже зіграли. Грали ми так десь аж до вечора, доки від кінескопа не почали боліти очі. Та й час уже був розходитись. Шапка провів нас до подвір’я, а звідти ми пішли на тролейбусну зупинку. Дорога була без розгалужень, тому загроза заблукати була примарна.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери