Які думки викликають у непідготовленого читача словосполучення «Східний Тимор», «Тимор-Лешті» чи «Демократична республіка Тимор-Лешті» – а так офіційно називається одна з останніх держав на політичній карті світу, що здобула незалежність (після неї у цьому списку лише Чорногорія, якщо не враховувати три частково визнані маріонеткові республіки)? Мабуть, не викликають жодних. І справа тут не тільки в тому, що мова йде про молоду у політичному плані державу, яка займає всього половину одного з багатьох островів, розташованих між Індокитаєм та Австралією. Це ще й одна з тих країн, де найбільш наочно проявилася людиноненависницька сутність неоліберального капіталізму – адже тут він призвів до геноциду тривалістю понад 20 років. А говорити про такі речі у світі, який намагаються представити найкращим із усіх можливих, не прийнято…
Острів несвободи
Починаючи з перших відомостей про Тимор, населення якого у XIV ст. виплачувало данину яванській імперії Маджапахіт, острів виступав як периферія Великих Зондських островів. Коли на зміну ранньофеодальним острівним утворенням на кшталт Сурвіанґу прийшли португальські (1511 р.) та голландські (1613 р.) завойовники, Тимор став ареною їх протиборства, що тривало два століття, доки за Лісабонським договором 1859 р. південно-західна частина острова з центром у Купангу не відійшла до Нідерландів, а східна з центром у Ділі (початково в Ліфау) залишилася за португальцями. Цікаво буде зазначити, що Західний Тимор після економічної кризи 1997-1998 рр. є одним із найбільш депресивних регіонів Індонезії – показники безробіття та бідності перевищують тут 80%.
Таким чином, аж до 1975 р. Східний Тимор був найвідсталішою колонією найвідсталішої з європейських колоніальних імперій – Португалії (володіння якої також включали нинішні Анголу, Мозамбік, Гвінею-Бісау, Кабо-Верде, Сан-Томе і Прінсіпі, а також Макао, або ж Аоминь китайською, та ряд індійських прибережних територій з центром у Ґоа). Орієнтоване на експорт (кава, каучук, копра) сільське господарство, що велося примітивними знаряддями праці, навіть не забезпечувало локальних продовольчих потреб. Наприкінці португальського панування близько 32 % бюджету йшло на військові витрати (утримання 7-тисячного контингенту колоніальних військ), у той час як на соціальне забезпечення — всього 4 %. Разом із тим, традиції тривалої визвольної боротьби тиморців також беруть початок у колоніальній добі: жорстокість португальських плантаторів неодноразово ставала причиною антиколоніальних повстань (1719, 1726, 1769, 1895-1912 рр.).
Щоправда, Друга світова війна могла породити надію, що країни антигітлерівської коаліції не допустять збереження залежності Східного Тимору від Лісабона, де при владі знаходився фашистський режим Салазара. Проте розвиток подій на Тихоокеанському театрі всього лише продемонстрував, що на зміну традиційним господарям острова приходять нові: 12 грудня 1941 р., щоб не допустити японського вторгнення, Тимор був окупований військами Австралії – країни, що надалі відіграватиме важливу роль у вирішенні його долі. У лютому 1943 р. австралійський контингент став останнім з числа союзницьких сил, евакуйованих з Південно-Східної Азії. Війна дорого обійшлася місцевому населенню: у результаті японської окупації, що тривала до самого вересня 1945 р., загинуло від 40 000 до 70 000 осіб («можливо, їх героїзм допоміг вберегти Австралію від японського вторгнення», – зазначає Ноам Хомський [1]). А сам Східний Тимор був після війни повернутий португальським фашистам – салазарівська диктатура цілком влаштовувала панівні кола США, які дозволили стати їй однією із співзасновниць НАТО.
Тим часом у «Нідерландській Індії», яка 17 серпня 1945 р. проголосила свою незалежність як Індонезія, на повну силу розгорнулася антиколоніальна боротьба. У результаті деколонізації Західний Тимор, який у роки боротьби за незалежність у 1945-1949 рр. виступав як оплот пронідерландських лоялістів, став частиною Індонезії. Остання не виказувала інтересу у приєднанні східної, португальської, частини острова аж до знаменного падіння Салазара із крісла-качалки і наступного падіння фашистського режиму його спадкоємця Каетану. У середовищі найближчих сусідів антиімперіалістична риторика індонезійського президента Сукарно стосувалася виключно приналежності Західного Іріану та правомірності існування Малайської Федерації. Натомість Португальський Тимор, який у 1955 р. одержав статус «заморської території», обрісся організованими колоніальними властями концтаборами для політв’язнів. Тиморських ж опозиціонерів (у їх числі був, наприклад, 21-річний журналіст Жозе Мануель Рамуш-Орта, який сам був сином дисидента, засланого до Тимору Салазаром), висилали до Мозамбіку. Коли у 1960 р. Генеральна Асамблея ООН включила пункт «Тимор та залежні території» у список несамоврядних територій, до яких застосовні положення глави XI Статуту ООН, Лісабон відмовлявся визнати належність цієї та решти своїх колоній до даної категорії.
1975: Революційні сподівання і тінь Сухарто
Португалія, будучи останньою з відкрито колоніальних держав, відмовлялася надати найменші самоврядні повноваження своїм володінням, але цим тільки стимулювала наростання незадоволення підкорених народів. Поширення антиколоніальних та соціалістичних ідей, якому так протидіяли колоніальні власті, стало стрижнем для оформлення політичних організацій, які ставили за мету національне і соціальне визволення колоній імперії, часто за зразком африканських націоналістичних рухів. Заснована у 1970 р. Тиморська соціал-демократична асоціація, перейменована через деякий час на Революційний фронт за незалежність Східного Тимору (більш відомий за своєю абревіатурою ФРЕТІЛІН), ставила за свою мету національне визволення і вимагала негайної незалежності. Загальні риси ФРЕТІЛІН, яка проголосила своїми засадами «універсальні доктрини соціалізму» та «право на самовизначення», нагадували подібні революційні рухи лівого спрямування в інших португальських колоніях – ФРЕЛІМО у Мозамбіку, МПЛА в Анголі, ПАІГК у Гвінеї-Бісау та Кабо-Верде (схожим чином, після розпаду Радянського Союзу у 1990-их рр. вони перейшли на соціал-демократичні позиції і були прийняті до Соціалістичного Інтернаціоналу – ФРЕТІЛІН має там консультативний статус).
Як і для решти португальських колоній, перемога «Революції гвоздик» 25 квітня 1974 р. у метрополії відкривала перед Східним Тимором перспективу здобуття незалежності під проводом лівонаціоналістичного руху. Легалізація політичних партій, проведена губернатором Маріо Лемушем Пірешем у світлі підготовки до запланованих на 1976 р. виборів до Установчих зборів, підтвердила статус ФРЕТІЛІН як найбільшої політичної сили. Однак ситуація в регіоні на цей момент сильно змінилася: у Джакарті у ході військового перевороту 1965 р. Сукарно був усунутий генералом Сухарто, який встановив жорстку антикомуністичну та проамериканську диктатуру в Індонезії. Аби не допустити до влади в Ділі лівих, індонезійська військова розвідка (БАКІН), розробляючи програму під кодовою назвою «Операція Комодо», надавала допомогу ряду альтернативних організацій, таким чином вносячи розлад у єдність тиморських активістів. Серед одержувачів індонезійських коштів особливо виділялася АПОДЕТІ (Народно-демократична асоціація Тимору), що вимагала тісної інтеграції з Індонезією. АПОДЕТІ, у яку влився помітний відсоток колишніх колабораціоністів з японськими окупантами, проголошувала себе виразником інтересів мусульманської меншини, чим різко контрастувала із підкреслено світським фронтом ФРЕТІЛІН (до якого входили як вихідці із католицького населення, включно із священнослужителями, так і мусульмани, зокрема нинішній генеральний секретар партії, єменець у третьому поколінні Марі Алкатірі; відкритість для всіх тридцяти етнічних груп, котрі проживають на острові, стала запорукою широкої підтримки руху). Крім ФРЕТІЛІН та АПОДЕТІ, у політичному спектрі присутні були також УДТ (Демократичний союз Тимору), що спирався на традиційні еліти у їх прагненні зберегти Тимор у «тіні португальського прапора», та маргінальна монархічна КОТА (Асоціація тиморських героїв), заснована місцевими вождями (ліураї).
У червні 1975 р. сили ФРЕТІЛІН, очолювані колишнім португальським військовиком Герменґільдо Альварешем, узяли під контроль Окусі, невеликий анклав португальської території у Західному Тиморі; проте у результаті переговорів вони погодилися розділити владу з УДТ, що здавалося прологом майбутнього незалежного шляху решти Східного Тимору. Але цим надіям не судилося справдитися: у ніч на 11 серпня 1975 р. УДТ за підтримки місцевої поліції здійснив переворот, зайнявши столицю володіння Ділі. Змовники заарештували понад 80 прибічників ФРЕТІЛІН, після чого стратили низку активістів фронту. У відповідь на терор з боку проіндонезійських сил і бездіяльність скинутого губернатора, ФРЕТІЛІН, який весь цей час намагався заручитися підтримкою португальської адміністрації, формально підпорядкованої лівоцентристському уряду в Лісабоні, зневірився у пошуках зовнішньої підтримки і перейшов до рішучих дій. До кінця вересня 1975 р. сили УДТ були відтіснені регулярними частинами, які перейшли під контроль ФРЕТІЛІН, до індонезійського кордону. Однак там безпосередні операції проти східнотиморських військ почала і індонезійська армія (яка відзначилася ще й вбивством п’яти австралійських тележурналістів у Балібо).
У таких умовах Фронт в односторонньому порядку проголосив 28 листопада 1975 р. незалежність Демократичної республіки Східний Тимор на чолі з президентом Франсишку Амаралем. У числі 18 членів її уряду знайшлося місце для двох арабів та одного португальця. Іноземні держави у своєму загалі – і «західний», і «східний» блоки – одностайно проігнорували проголошення незалежності Тимор-Лешті. Якщо міжнародне визнання найвідомішого прецеденту самовільного проголошення незалежності у 60-их рр., а саме нігерійської Біафри, охопило два десятки держав, то незалежний Східний Тимор був визнаний лише Албанією, Гвінеєю, Гвінеєю-Бісау, Кабо-Верде та Сан-Томе і Прінсіпі – у списку три інші деколонізовані португальські колонії, а також очолювана відомим діячем антиколоніального руху Ахмедом Секу Туре Гвінея та ізоляціоністська ходжаїстська Албанія, яка знаходилася у стані неоголошеної війни мало не з усім світом. Не допомогла і відправка 4 грудня 1975 р. делегації від ФРЕТІЛІН у складі Хосе Рамуш-Орти, Марі Алкатірі та Рожеріу Лобату, покликаної здобути дипломатичну та економічну допомогу для новоутвореної держави. Посланники Демократичної республіки Тимор-Лешті об’їздили два з половиною десятки країн, від яких можна було сподіватися на допомогу – від Радянського Союзу до Швеції – але все було марно.
Та й самій першій незалежності Тимор-Лешті судилося тривати всього 9 днів: уже наступного дня, 29 листопада 1975 р. індонезійська армія перетнула кордон між двома частинами острова, а міністр збройних сил Індонезії підписав документ про приєднання території Східного Тимору. 30 листопада індонезійці домоглися підписання сервільних лідерами «чотирьох партій» (дві з яких були без перебільшення мікроскопічними) спільної декларації, що заднім числом виправдовувала дії агресорів у Тиморі (офіційно місцем її підписання було названо Балібо на Тиморі, хоча насправді все відбувалося на індонезійському острові Балі). Виставляючи події як «громадянську війну», а не зовнішнє втручання, Індонезія довершила окупацію країни. Не інакше, як «громадянською війною», називала вона й наступну окупацію незалежної республіки, яка триватиме ще 24 роки – за словами Ноама Хомського, на таких самих підставах «громадянською війною» індонезійські пропагандисти могли б називати окупацію Європи нацистами [2].
7 грудня 1975 р. індонезійські війська вдерлися до Ділі, а 17 липня 1976 р. Східний Тимор було офіційно анексовано Індонезією у якості 27-ї провінції – Тимор Тимур. Проте тиморці, перейшовши до партизанської війни у важкодоступних східних районах, продовжували збройний опір. До кінця 1976 р. 32-тисячне індонезійське військо у Східному Тиморі понесло 10-тисячні втрати у боях з менш чисельними і гірше вишколеними тиморськими партизанами; за окремими оцінками, воно контролювало не більше 20% зайнятої території. «Швидкої переможної війни», на яку сподівалися генерали у Джакарті, не вийшло; повномасштабні бойові дії тривали до 1980 р. І навіть після проголошеної «нормалізації» у 1980-их рр. індонезійське командування у Ділі визнавало, що підпільні мережі ФРЕТІЛІН та контрольовані ним загони – оголошені у офіційних документах «бандами порушників безпеки» – існували «у всіх поселеннях, всіх селах, так само, як і в містах».
24 роки індонезійської окупації: Геноцид, терор, голод
Що ж дозволило індонезійському диктатору безперешкодно окупувати незалежну державу та почати фізичне знищення її населення? Те саме, що десятиліттям раніше дозволило винищити величезну кількість політичних опонентів, переважно з числа комуністів, всередині власної країни – мовчання «світової спільноти» та «зелене світло» для репресій з боку Сполучених Штатів. Перемога у В’єтнамській війні соціалістичної Півночі вкотре розбурхала параноїдальний страх у середовищі американського істеблішменту: побоювання «поширення комунізму» в Азії за «ефектом доміно» спонукало його до агресивної протидії будь-якому більш-менш радикальному національно-визвольному руху у регіоні. Словесна підтримка, надана лівій іредентистській партії ФРЕТІЛІН з боку маоїстської Китайської народної республіки, була для Вашингтона цілком достатньою, аби проголосити тиморський національно-визвольний рух комуністичним і санкціонувати індонезійську розправу над ним. Вкрай показово, що у день вторгнення Сухарто зустрічався у Джакарті з президентом Джеральдом Фордом та держсекретарем Генрі Кіссінджером. Останній, майбутній лауреат Нобелівської премії миру, порадив індонезійському диктатору «діяти швидко» у відношенні Східного Тимору [3] (згадуючи ту зустріч пізніше, Кіссінджер набрався нахабства стверджувати, що тема вторгнення на ній навіть не піднімалася). Ще за півроку до цієї події, 5 липня 1975 р., ця ж трійка джентльменів зустрічалася у Кемп-Девіді; саме спливало два місяці з дня остаточної перемоги комуністів у В’єтнамі. Ще тоді Сухарто заявляв стосовно Тимору, що усі прибічники незалежності «знаходяться під комуністичним впливом», звертаючи особливу увагу на активістів ФРЕТІЛІН з числа студентів-маоїстів, котрі брали участь у революційних подіях у Португалії. Оголосивши східнотиморських борців за свободу «лівоекстремістською загрозою», глави держав одночасно зійшлися на думці, що камбоджійські «червоні кхмери», як противага «радянсько-в’єтнамському експансіонізму», є цілком прийнятними партнерами.
Геноцид, здійснений індонезійською армією у Тиморі, був неможливим без систематичного надходження озброєнь вартістю понад мільярд доларів від «західних демократій» – Великої Британії, Франції, Австралії і, звичайно ж, США. 90% зброї, що застосовувалася індонезійськими силами під час вторгнення, походило із США; американці ж тренували одіозні ескадрони смерті «Копассос», користуючись багатим досвідом підготовки ультраправих офіцерів та парамілітарес у Центральній Америці [4]. А представник США Даніел Патрік Мойніган міг успішно блокувати у Раді Безпеки ООН спроби накласти санкції на агресора (звичайно ж, РБ одноголосно закликала Джакарту вивести війська зі Східного Тимору, але вона могла тримати їх там необмежений строк під виглядом «добровольців»; а вже через рік США не дали ходу спробам дрібних держав типу Гвінеї-Бісау чи Ісландії ініціювати дії для забезпечення самовизначення народу Тимор-Лешті). Тому хоча Генеральна Асамблея ООН і прийняла запропоновану Алжиром, Ґайяною, Кубою і Сенегалом резолюцію, яка не визнавала окупації Східного Тимору, нічого більшого за церемоніальне засудження порушення міжнародного права хунтою Сухарто міжнародні організації зробити не могли. До того ж, Австралія як важливий союзник США в особі прем’єрів Е. Г. Вітлема та Д. М. Фрезера також підтримала індонезійську агресію: Вітлем ще у 1974 р. навіть заявив на зустрічі з Сухарто, що «незалежний Португальський Тимор був би нежиттєздатним утворенням і потенційною загрозою стабільності у регіоні».
Сумнозвісний індонезійський диктатор Сухарто, чия родина на момент його скинення контролювала активи на суму понад 40 млрд. доларів США, «відзначався» на ниві державного терору і масового геноциду не вперше: він був організатором наймасштабніших політичних репресій у повоєнній історії (усього за 1965-1967 рр. було знищено від півмільйона до півтори мільйонів осіб, запідозрених у симпатіях до найбільшої у «Третьому світі» трьохмільйонної Комуністичної партії Індонезії) та етнічних зачисток у провінціях Ачех та Західний Іріан (Папуа). За висловом Таріка Алі, репресії у Тиморі проводилися за командою офіцерів, на руках яких ще не встигла висохнути кров від вбивства мільйона власних громадян [5].
Не варто забувати, що ринковий фундаменталізм, впроваджуваний економічними радниками диктатора («берклійською мафією», яка хронологічно випередила «чиказьких хлопчиків» Піночета у справі насадження неоліберальної економічної моделі) теж мав трагічні наслідки для пересічних індонезійців. Наомі Кляйн, зупиняючись у книзі «Доктрина шоку» на тій ролі, яку Індонезія відігравала як тестовий майданчик неолібералізму задовго до штурму Ла Монеди 11 вересня 1973 р. і рейганівсько-тетчерівських 80-их, згадує, що мандрівники, які побували на Східній Яві після антикомуністичного перевороту 1965 р., «розповідали про маленькі ріки, буквально запруджені тілами» [6]. Схожим чином описує ситуацію у Східному Тиморі Едуардо Ґалеано: «У 1994 р. Джон Пілгер відвідав Східний Тимор. Куди би він не глянув – поля, гори, дороги – всюди виднілися хрести. Весь острів було перетворено на велетенське кладовище. Ніхто у світі не знав про ці бійні» [7].
У результаті індонезійської окупації загалом було вбито, закатовано чи доведено до голодної смерті від 150 000 до 250 000 чоловік (відповідно, від 1/5 до третини населення), майже стільки ж стали біженцями. Було знищено 80% домівок. Жахи, втілені у Східному Тиморі, змушували згадати про найтемніші сторінки планомірного винищення цілих народів у XX столітті, включаючи нацистський терор та геноцид вірмен у Османській імперії [8].
Індонезійсько-східнотиморська Комісія з правди та примирення, сформована за подобою аналогічних ініціатив у Південній Африці та Центральній Америці, підготувала докладну статистичну доповідь, у якій доводиться загибель внаслідок іноземної окупації і політики індонезійської влади 102800 чоловік, з яких 84200 були заморено голодом чи померли від хвороб у «стратегічних селах», куди заганялося майже все населення східної половини острова. Злочини сухартівського режиму в Східному Тиморі за усіма параметрами підпадають під категорію геноциду за міжнародною конвенцією «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Разом із тим, міжнародний трибунал, який би засудив відповідальних за військові злочини і злочини проти людяності у Східному Тиморі та Індонезії загалом так і не був скликаний, попри всі заклики правозахисників. Видається, що видача організаторів геноциду на Малайських островах лякає великі держави, які наполягали на створенні аналогічних трибуналів щодо колишньої Югославії та Руанди.
Ряд західних дослідників, зокрема Бен Кірнан, наводять крамольні з точки зору панівного ідеологічного дискурсу паралелі політики Індонезії із діями кривавого режиму «червоних кхмерів» у Кампучії – адже, окрім масовості геноциду (хоча чисельність жертв у Східному Тиморі набагато нижча в абсолютних показниках, але у відсотковому співвідношенні до загальної чисельності населення приблизно рівна кількості загиблих у Камбоджі [9]), їх ріднить ще й те, що як Сухарто, так і Пол Пот користувалися підтримкою Сполучених Штатів на міжнародній арені. Безпрецедентною для другої половини ХХ століття була і тривалість геноциду в Тиморі – він починався майже одночасно із початком полпотівського геноциду в Кампучії, коли Іді Амін масово винищував людей в Уганді, а праві диктатури в Латинській Америці полювали за своїми політичними опонентами, а закінчився після того, як Руандою та колишньої Югославією прокотилися етнічні зачистки 90-их. [10]
По суті, геноцид почався вже у перші дні «яванської окупації», як ці події сприйняло багатонаціональне населення острова. Скажімо, на другу добу після здобуття Ділі (8 грудня 1975 р.) націоналістично налаштовані індонезійські військові розстріляли 500 китайців – при тому, що ця етнічна група, становлячи основу міської торгівельної буржуазії, в масі своїй не підтримувала ФРЕТІЛІН (на кінець окупації, практично вся 20-тисячна китайська діаспора на Тиморі була знищена «расовими воїнами» індонезійської хунти). Про селища Ремешіо та Аілеу, на південь від Ділі, говорили, що у них індонезійці застрелили все населення, старше за 3 роки. У червні 1976 р. армія вчинила бійню у таборі біженців у західнотиморському Ламакнані, підпаливши поселення, у якому знаходилося до 6 000 чоловіків, жінок і дітей, і розстрілюючи всіх, хто намагався вирватися із вогняного полону. Із особливою жорстокістю війська Сухарто вбивали «носіїв марксистської зарази» – на місці страчували цілі родини, в оселях яких виявляли партійні прапори ФРЕТІЛІН. Сам міністр закордонних справ Індонезії у 1979 р. визнав, що у Східному Тиморі загинуло 120 000 чоловік.
Не менш безжально, ніж із своїми політичними опонентами, котрі не боялися боротися проти окупації зі зброєю в руках, індонезійці обійшлися і з проіндонезійською «п’ятою колоною». Коли окупанти висадилися у Ділі, визволені з в’язниць прибічники АПОДЕТІ вийшли привітати своїх індонезійських «визволителів», а ті, у свою чергу, холоднокровно відкрили кулеметний вогонь по дружній їм демонстрації, вбивши понад 30 осіб. Колишні політичні лідери, орієнтовані на Індонезію, у переважній більшості втекли з країни, після чого індонезійські власті оголосили про «саморозпуск» усіх тиморських партій (31 січня 1976 р.) і про всяк випадок заборонили їх. На чолі провінції Тимор Тимур режим Сухарто поставив маріонеткового губернатора з числа вождів-ліураї.
Щоб виправдати геноцидальну політику у переважно католицькому Східному Тиморі (як і в інших немусульманських територіях, зокрема в провінції Ачех та на Молукських островах), індонезійські власті активно використовували ісламістську риторику. На цьому фоні не можна розцінювати інакше, як прояв виняткового цинізму, зроблений Сухарто у 1996 р. «подарунок» тиморській християнській громаді – статую Христа Спасителя на горі Фатукама, що віддалено нагадує відомий прототип у Ріо-де-Жанейро.
Ті, хто боровся: довгий шлях до свободи
25 років опору індонезійській окупації – ось те, що дозволило тиморцям вижити в умовах здійснюваного прозахідним авторитарним режимом Сухарто жахливого геноциду, про який так рідко згадували у «цивілізованих країнах». Ключову роль у спротиві зіграли ліві повстанці зі Збройних сил національного визволення (скорочено ФАЛІНТІЛ – воєнізоване крило ФРЕТІЛІН), масову базу яких складало загнане індонезійською верхівкою на межу фізичного виживання селянство. Не можна не відмітити і важливий внесок у боротьбу за свободу Східного Тимору студентського та молодіжного руху, а також місцевої католицької церкви (остання виступала з прогресивних позицій часто на противагу офіційним директивам Ватикану, що ріднило її з латиноамериканською «теологією визволення»).
Революційний фронт за незалежність Східного Тимору (ФРЕТІЛІН) не був однорідною організацією. По суті, він об’єднав усіх, хто був готовий до рішучої визвольної боротьби – спочатку із португальськими колоніалістами, а згодом із індонезійськими окупантами. Між 1975 та 1978 рр. сили ФРЕТІЛІН/ФАЛІНТІЛ контролювали більшість внутрішніх районів країни, узявши під свій захист значну кількість населення, яке індонезійська армія обернула на біженців. На з’їзді Фронту у Соїбаді у 1976 р. було прийнято маоїстську стратегію «Народної війни», а також встановлено «визволені зони» (zonas libertadas) та «бази опору» (bases de apoio). Хоча у лютому 1979 р. окупаційні війська покінчили з останніми двома «базами опору», розташованими на заході країни, однак широка мережа підпілля продовжувала вести підривну боротьбу проти ворога.
Попри організаційно-політичну єдність Фронту у протистоянні режиму Сухарто, усередині ФРЕТІЛІН точилася тривала дискусія щодо стратегії боротьби та майбутнього країни після здобуття незалежності. Три питання, що викликали ідеологічні розбіжності у середовищі національно-визвольного руху, стосувалися можливості компромісу з ворогом, природи війни та перспектив соціалістичного розвитку Тимору. Марксистське крило ФРЕТІЛІН підтримувало егалітаристську соціальну політику, інноваційний розвиток села на основі передачі землі тим, хто на ній працює, та механізації сільського господарства, і універсалістське бачення своєї боротьби, що потребувало подолання етнорегіональних розбіжностей, а також солідарності з революційними рухами по всьому світу. Натомість «помірковані» вихідці із феодально-традиціоналістських кіл намагалися зберегти традиційні ієрархічні та локально роз’єднані структури. У цілому, слід констатувати, що ФРЕТІЛІН залишався аморфною в ідейному плані організацією передусім з об’єктивних причин – давалися взнаки умови окупації, існування пережитків кланової структури суспільства та низький рівень освітньо-теоретичної підготовки лідерів тиморського визвольного руху. Міністр освіти ФРЕТІЛІН Гаміс Бассерван, відповідальний за ідеологічну підготовку партійних кадрів, визнавав, що навіть його досвід участі в лівому русі Португалії був недостатнім: «У Лісабоні я з моїми товаришами із Португальської комуністичної партії витрачав більшість часу, обмальовуючи стіни гаслами» [11].
Часто суттєвих трансформацій зазнавали і світоглядні позиції того чи іншого діяча. Прикладом може слугувати міністр інформації та національної безпеки в кабінеті ФРЕТІЛІН Аларіко Фернандеш, метеоролог за фахом. Почавши свою політичну діяльність як соціал-демократ, який орієнтувався на економіко-політичні моделі Австрії та скандинавських країн, під впливом заколоту УДТ він перейшов на радикальніші позиції. Підтримавши «марксизм як єдиний шлях до визволення нашого народу», Фернандеш одночасно приєднався до фракції професійних військових, що мали за плечима минуле у колоніальній армії Португалії і заперечували проти знаменитої тези Мао Цзедуна «Наш принцип – партія командує гвинтівкою; цілком недопустимо, щоб гвинтівка командувала партією» [12], перешкоджаючи, зокрема, озброєнню селян. Розчарувавшись у марних пошуках підтримки справи тиморської незалежності у країн «розвинутого соціалізму», Фернандеш почав відстоювати опортуністичний компроміс із Індонезією. Ще ілюстративнішим є приклад Шанани Ґужмау, обраного свого часу командуючим ФАЛІНТІЛ та національним політичним комісаром Центрального комітету ФРЕТІЛІН: у 1987 р., виражаючи незгоду з генеральним курсом свого власного Фронту, він домігся переводу Збройних сил національного визволення під контроль союзу усіх тиморських іредентистських партій.
12 листопада 1991 р. індонезійські військові у Ділі відкрили вогонь по мирній демонстрації молоді, що супроводжувала похорони юнака, вбитого тими самими військовими. Стрілянина солдат призвела до загибелі 271 цивільних осіб і поранення ще 362. Ця «бійня у Санта-Круз» стала переломною для сприйняття масштабів трагедії Східного Тимору у світі. Міжнародні кампанії солідарності, хоч і пізно, але стали приносити плоди. Утім, світ би міг і не дізнатися про масштаби вбивств, якби не героїчні дії двох незалежних журналістів лівого спрямування зі США – Емі Ґудмен, нині ведучої на радіостанції «Democracy Now!», та Алана Нерна, які, ризикуючи своїм життям, записали розстріл людей на плівку і самі ледве врятувалися від розстрілу індонезійськими властями [13]. До речі, Нерну, який пізніше оприлюднив свідчення участі американців у підготовці «загонів смерті» у Східному Тиморі, нещодавно висунули звинувачення у… «розголошенні таємної інформації», яка стосувалася масового винищення громадських активістів режимом Сухарто за американського сприяння.
Якщо раніше на захист народу Східного Тімору виступали лічені одиниці відомих діячів, як-от лінгвіст із світовим ім’ям Ноам Хомський, котрий ніколи не приховував своїх ліворадикальних і анархістських поглядів та виступав із жорсткою критикою зовнішньої політики США, чи лівий історик Бенедикт Андерсон (брат іншого відомого історика-марксиста Перрі Андерсона), котрий був удостоєний від індонезійських властей заборони в’їжджати в країну, то у 1996 р. на тиморських борців за незалежність свою увагу нарешті звернув Нобелівський комітет, нагородивши премією, яку раніше вручав Кіссінджеру, двох активістів, що відкривали світу правду про злочини індонезійських окупаційних військ. Ними були Жозе Мануель Рамуш-Орта, котрий виступав як «міністр закордонних справ у вигнанні» та представник ФРЕТІЛІН при ООН, і єпископ Карлуш Феліпе Хіменес Белу, який протестував проти масових вбивств та переховував у себе учасників підпілля – для сухартівського «Нового порядку» святий отець був таким самим «ворогом № 1» у священицькій рясі, як Десмонд Туту для режиму апартеїду чи Оскар Ромеро для сальвадорської хунти. Знаком часу було й те, що у 1997 р. Нельсон Мандела, здійснюючи візит до Індонезії, відвідав не лише Сухарто, а й ув’язненого 5 роками раніше Шанану Ґужмау (тоді для демонстрації своєї «доброї волі» Джакарта навіть погодилася скоротити 20-річний термін репресованого лідера ФРЕТІЛІНу… на цілих три місяці).
Після падіння режиму генерала Сухарто у 1998 р. масові народні виступи та тиск світової спільноти змусили нового президента Хабібі погодитися на широку автономію та особливий статус для Східного Тимору. Одночасно Джакарта давала знати, що про жодну незалежність мова йти не може. Референдум щодо питання самовизначення Східного Тимору, що проходив під егідою ООН 30 серпня 1999 р., був відмічений атмосферою залякування і терору з боку індонезійських властей. Проте 78,5% голосів жителів східної частини острову, подані «за» самовизначення, були незаперечним аргументом. Проіндонезійська поліція інспірувала спалах насильства і розв’язала неприхований терор – результатом стали майже 2 тисячі людських жертв, включаючи міжнародних спостерігачів та дітей, та до 300 тисяч біженців, половина з яких фактично опинилася наприкінці року у стані полонених. До того ж, за оцінками фахівців ООН, з 880 000 населення Східного Тимору 750 000 покинули свої домівки. Тільки присутність сил ООН, що почали прибувати з 17 держав 12 вересня 1999 р. і досягли чисельності у 9900 чоловік, дозволила припинити бійню, але одночасно вона робила нове східнотиморське керівництво фактичними заручниками іноземної підтримки.
Протягом 1999 р., американська, австралійська та британська військова допомога індонезійському авторитарному режиму не припинялася, ба навіть зростала, коли звірства досягли масштабів, що набагато переважали ті, припинення яких було офіційною мотивацією для втручання цих самих держав до Косова під приводом «гуманітарної інтервенції». «ВПС, що спромоглися завдати точних ударів по цивільним цілям у Нові-Саді та Белграді за декілька місяців до того, не мали можливостей скинути харчі для сотень тисяч людей, які стояли на порозі голодної смерті у горах, куди їх витіснили індонезійські війська, озброєні та натреновані США та їх не менш цинічними союзниками», – коментує Ноам Хомський [14].
Саме у рік «гуманітарної інтервенції» у Косові, у лютому 1999 р., індонезійські командуючі Адам Дамірі та Махідін Сімболон віддали розпорядження «винищити усіх лідерів та прибічників» руху за незалежність, а підполковник Яхьят Судраджад закликав вбити не лише керівників опору, а й «їхніх дітей та онуків». Призначений із Джакарти губернатор Суареш наказав – цілком у дусі сальвадорського шанувальника Гітлера і паяльних ламп д’Обюссона – вбивати ще і «священиків та монахинь», цих «розповсюджувачів комунізму». Нарешті, в індонезійському військовому документі травня 1999 р. містилося розпорядження знищити східнотиморський рух за незалежність «від верхівки до самого низу» [15].
Історик Індонезії Джон Руза, який входив до числа запрошених міжнародних спостерігачів, так оцінив дану ситуацію: «Враховуючи, що погром був цілком передбачуваним, його можна були легко запобігти… Але напередодні волевиявлення адміністрація Клінтона відмовилася обговорювати з Австралією та іншими країнами створення [міжнародного контингенту]. Навіть коли спалахнуло насилля, адміністрація залишалася бездіяльною протягом двох днів, поки міжнародний та внутрішній тиск не змусив піти на деякі нерішучі кроки. Ці обмежені заходи зводилися до спонукання індонезійського генералітету змінити курс і погодитися на міжнародну присутність, чим підтвердили, що [у США] постійно був вплив, особливо після економічного колапсу Індонезії у 1997 р.» [16]
Коли останні індонезійські війська покинули окуповану територію 30 жовтня 1999 р., здавалося, що для Тимор-Лешті століття колоніальної залежності нарешті закінчилися. Створена 23 лютого 2000 р. Тимчасова адміністрація ООН замістила попередню владу, але «перехідний період» виявився помітно довшим за заплановані 3 місяці. Довгоочікувана незалежність була проголошена у столиці нової держави, Ділі, на спеціальній церемонії, що відбулася лише через два з половиною роки після деколонізації – 20 травня 2002 р.
ФРЕТІЛІН при владі: між молотом та наковадлом
Незадовго до проголошення незалежності у Тимор-Лешті були проведені перші загальні вільні вибори: 30 серпня 2001 р. – до Установчих зборів (Конституційної асамблеї, як стали часто перекладати це словосполучення), трансформованих за Конституцією від 22 березня 2002 р. в однопалатний національний парламент; 14 квітня 2002 р. – президентські. Парламентські вибори принесли колосальний успіх лівим із Революційного фронту за незалежний Східний Тимор (ФРЕТІЛІН), беззаперечний авторитет якого базувався на десятиліттях героїчного спротиву: вчорашні партизани одержали 57,3% голосів, що конвертувалися у 55 із 88 депутатських місць. На президентських ж виборах з великим відривом (82,69% голосів) переміг Жозе Алешандрі Гусман (Кай Рала Шанана Ґужмау), колишній повстанський лідер ФРЕТІЛІН, тюремне ув’язнення якого дало підстави називати його «Нельсоном Манделою Східного Тимору». Перший уряд незалежної Тимор-Лешті очолив генеральний секретар ФРЕТІЛІН Марі Алкатірі, який взявся за серйозні соціально-економічні перетворення.
І все ж, попри успішні демократичні перетворення (іноземні спостерігачі в один голос визнають, що вибори проходять без суттєвих порушень), Тимор-Лешті було вкинуто в атмосфері постійної політичної напруги, що значною мірою підсилюється ззовні, з боку регіональних потуг, які змагаються за контроль над енергетичними ресурсами на дні Тиморського моря, що прилягає до острова. Станом на початок століття сумарні запаси нафти та газу в цьому районі оцінювалися у $30 мільярдів – а це 12 річних обсягів ВВП країни. Австралія та Індонезія домовилися про спільне користування нафтогазовим шельфом Тиморського моря ще за часів диктатури Сухарто, 11 грудня 1989 р. (Timor Gap Treaty). Питання шельфу має для новоствореної держави таке велике значення, що її першим міжнародним актом у день проголошення незалежності 20 травня 2002 р. стало підписання нової угоди з Австралією, що дозволяла Тимор-Лешті почати промислову розробку природного газу. Угода передбачала, що тиморська сторона одержуватиме 90% прибутків від експлуатації газоносного родовища Баю-Ундан. Проте, незважаючи на укладену угоду, Канберра продовжує висувати претензії на поклади нафти та газу, які лежать у територіальних водах Східного Тимору.
Слід зазначити, що Марі Алкатірі, маючи репутацію одного з найбільш непоступливих критиків МВФ [17], був вкрай «незручним» для впливових кіл у країні та за кордоном. Особливе невдоволення у транснаціональних корпорацій та фінансових інституцій викликало те, що кабінет Алкатірі намагався рівнятися на венесуельський досвід використання прибутків від продажів нафти. Зокрема, він ініціював у серпні 2005 р. створення Нафтового фонду (90% активів якого відводилися під довгострокові інвестиції, а 10% – під різноманітні освітні, медичні та сільськогосподарські програми), покликаного стати запорукою сталого розвитку для прийдешніх поколінь тиморців. Існування такого фонду ще й убезпечує країну від нафтодоларової залежності, а також від сповзання до корупції та громадянських конфліктів за нігерійським сценарієм. До того ж, уряд ініціював створення державної компанії, яка б співпрацювала з Малайзією, Китайською народною республікою та Бразилією у видобутку нафтогазових ресурсів в Тиморському морі. У списку потенційних партнерів цілком свідомо відсутні Австралія та Індонезія – ті регіональні потуги, які об’єктивно прагнуть до економічного поглинання Східного Тимору.
Недивно, що консервативний уряд у Канберрі вів активну підривну кампанію, спрямовану на дестабілізацію положення кабінету, сформованого ФРЕТІЛІН. Австралійська верхівка висувала претензії у переговорах щодо проведення лінії морського кордону з Тимор-Лешті, від яких залежить розмежування нафтогазового шельфу Тиморського моря. По суті, австралійська сторона заперечувала і проти права Східного Тимору як суверенної держави на вільне і самостійне визначення кола іноземних партнерів у видобутку викопних вуглеводнів. Тверде небажання Ділі поступатися позиціями у двосторонніх переговорах дозволило зберегти контроль над більшістю нафтогазових покладів, зокрема досягти сприятливого компромісного рішення по найбільшому газоносному родовищу «Greater Sunrise». Однак у той самий час в умовах, коли питання про проходження кордону на морі залишається відкритим, Австралія здобула важливу стратегічну перевагу, нав’язавши як складову угоди умову, за якою сторони зобов’язувалися відмовитися у наступні 50 років від звернень до міжнародних організацій, судів чи арбітражу для врегулювання спірних питань. У результаті, у коротко- і середньостроковій перспективі дрібна острівна держава залишилася один на один із регіональним гігантом у питанні, від якого залежить її економічне виживання [18].
Але соціально-економічний курс Східного Тимору не вдовольняв неолібералів не тільки у столиці Австралії, а й у економічних столицях світу. Маючи перед очима приклад сусідньої Індонезії, де руйнівна економічна криза 1997 року була спричинена сліпим слідуванням рецептам Міжнародного валютного фонду і Світового банку, ФРЕТІЛІН, не піддавшись тиску фінансових інституцій, узяв курс на створення потужної системи соціального забезпечення. Попри недоброзичливі прогнози економістів монетаристської школи, така стратегія давала плоди і у зростанні економічної ефективності. Так, на 2004 р. виробництво рису зросло до 65 000 тон у порівнянні з 37 000 на 1998 р., при цьому державні субсидії витрачалися на громадські елеватори, що йшло врозріз з рекомендаціями Світового банку. Ще одна важлива ціль, яка була поставлена перед тиморським суспільством – створення системи безкоштовної освіти та охорони здоров’я на державних засадах – також йшла в розріз із заповідями Мільтона Фрідмена та інших гуру неолібералізму. Тим паче, що для її реалізації кабінет Алкатірі активно використовував кубинську допомогу. Кубинські спеціалісти були залучені до кампанії з ліквідації неписьменності, у якій вдалося досягти певних успіхів, особливо враховуючи, що система середньої освіти, як і медицини, створюється фактично з нуля: частка неписьменних серед осіб старше 15 р., котра становила понад 90% на 1975 р., скоротилася з 65% станом на 1999 р. до 49% у 2009 р. Сотні тиморських студентів вивчають медицину на Кубі – адже на їх батьківщині налічувалося всього 55 дипломованих лікарів. Відчутна і діяльність десанту з 250 кубинських медпрацівників, які прибули на острів після 1999 р.
Нарешті, уряд Сполучених Штатів, який не помічав злочинів індонезійських властей за два десятиліття геноциду, виступив із засудженням такої чергової «лівацької витівки» незалежної східнотиморської влади, як відділення церкви від держави. Варто пам’ятати, що Тимор-Лешті представляє собою одну з двох (поруч із Філіппінами) азіатських країн, де тривале європейське панування мало своїм наслідком домінування католицької церкви. Після здобуття незалежності шляхи революціонерів з ФРЕТІЛІН та католицького кліру, які плідно співпрацювали у справі боротьби із іноземною окупацією, розійшлися, оскільки католицька церква претендувала на законодавчо закріплене привілейоване становище, а учорашні партизани бажали створити секулярну державу з правом на свободу совісті (примітно, що у 2002 р. країну покинув згаданий вище єпископ Белу, який через його прогресивні погляди розглядався як своєрідний місток між двома таборами – Нобелівський лауреат очолив єпископат у мозамбікській столиці Мапуту, що, за його словами, «було мрією усього життя»). Коли відмова уряду впровадити обов’язкове релігійне навчання в школі викликала протести клерикальних кіл, останні були підтримані посольством США. У числі висунутих ними вимог, ясна річ, фігурувало й усунення «комуністів» з уряду,
2006: «Позбутися ліваків»
Головною підставою для політичної кризи 2006 р., яка призвела до відставки уряду Марі Алкатірі, стали протиріччя всередині армії, що відображають суперечності всередині тиморського суспільства загалом. Збройні сили ДРТЛ (F-FDTL) свого часу були засновані на базі майже 5-тисячних партизанських загонів ФАЛІНТІЛ, що складалися переважно із вихідців зі східних областей, у той час, як поліцейські сили залишилися у спадок від часів окупації і комплектуються більшою мірою із вихідців із заходу та навіть колишніх індонезійських військових. У лютому 2006 р. 593 військовослужбовців (а це більш ніж третина із загального складу в 1433 чоловік) дезертирували зі своїх казарм, вимагаючи пом’якшення правил армійського статуту та регіонально-етнічного перерозподілу контролю над армією.
Незадоволеним військовим було віддано наказ повернутися на місце служби. Ухильники, які відмовилися виконувати це розпорядження, були звільнені з лав збройних сил бригадним генералом Тауром Матаном Руаком, проте з казарм вони пішли зі зброєю в руках. До дезертирів приєдналися вуличні банди безробітної молоді та частина військової поліції під проводом майора Алфреду Рейнаду, що спричинило мародерство, погроми, сутички та вибухи у самому центрі Ділі. Вуличні сутички почалися 24 квітня, коли хода звільнених військовослужбовців завершилася погромом ринку, на якому торгували місцеві китайці. Уряд кинув проти демонстрантів, чий настрій ставав усе більш агресивним, віддані йому війська, а ті відкрили по натовпу вогонь, у результаті чого загинуло 5 чоловік. Ділі охопили масові безлади і підпали, і вихідці зі сходу тисячами покидали столицю. Бунтівні військові висунули президенту Ґужмау ультиматум: відставка прем’єра та розформування існуючої армії.
Ситуація ускладнювалася тим, що миротворчі сили ООН покинули Тимор ще у травні 2005 р., залишивши лише обмежений поліцейський контингент. Керівництво в Ділі зробило офіційний запит на відправку спеціального посланника ООН з прав людини, після чого звернулося за безпосередньою військовою допомогою до урядів Австралії, Нової Зеландії, Малайзії та Португалії. Іноземні сили, оснащені бронетранспортерами-амфібіями та вертольотами для захисту офіційних установ, стали надходити вже наступного дня, 25 травня 2006 р., але безпорядки, які забрали життя щонайменше 23 людей, не вщухали ще місяць, доки не відбулася зміна уряду. У всіх відношеннях масові протести грали на руку президенту Ґужмау. Справа в тому, що президент Тимор-Лешті, будучи формальним главою держави, має обмежені владні повноваження; сили, що стояли за Ґужмау, прагнули поставити його на чолі уряду, де він би мав усі можливості для згортання «занадто підозрілої» економічної політики, яку здійснював тодішній прем’єр Алкатірі. Користуючись вибухонебезпечною ситуацією, президент Ґужмау впровадив надзвичайний стан, в умовах якого перебрав одноосібний контроль над армією та поліцією. Були відправлені у відставку міністри оборони (Рокі Родрігеш) і внутрішніх справ (Рожеріу Лобату), після чого настала черга і самого голови уряду – Марі Алкатірі. В умовах, коли майор Рейнаду оголосив Алкатірі «злочинцем» і винуватцем у збройному розгоні демонстрантів, пообіцявши вести збройну боротьбу до його усунення, президент Ґужмау у червні 2006 р. теж висловився на користь відставки прем’єр-міністра, погрожуючи власною відставкою. Нарешті, Алкатірі, знаходячись під багатостороннім тиском з боку озброєних бунтівників, президента та іноземних гравців, покинув свою посаду. До наступних виборів його заступив Жозе Рамуш-Орта, але його заступником залишався близький соратник Алкатірі Естаніслау да Сілва.
Загалом на кінець травня на острів прибули 1000 австралійських військовослужбовців, а також 120 солдат і офіцерів португальської республіканської гвардії. Врешті-решт, мандат Інтегрованої місії ООН в Тимор-Лешті (UNIMET) був подовжений до 2009 р., а нещодавно – за закликом президента Рамуш-Орти – і до 2012 р. Знову, як і в 1999 р., військове втручання та його результат виявилися вигіднішими для регіональної субімперіалістичної потуги Австралії (чий найчисельніший контингент на острові, до речі, не підкоряється безпосередньо багатонаціональним силам ООН), яка підтвердила залежність Ділі від неї – «гаранта стабільності та миру». Дійшло до того, що прем’єр-міністр Австралії Джон Говард, який до цього відкрито підтримав маніфестації проти уряду ФРЕТІЛІН, в інтерв’ю «The Times» поставив під сумнів доцільність незалежності Східного Тимору: мовляв, він одержав її «занадто рано».
Дестабілізація уряду сприяла падінню рейтингу ФРЕТІЛІН. На парламентських виборах, проведених 30 червня 2007 р., Фронту все ж вдалося повторити перше місце, але при цьому він продемонстрував значно гірші показники – 29,02% голосів і лише 21 місце. Значною мірою це пов’язано з відколом від Фронту екс-президента Ґужмау, який створив власний Національний конгрес за тиморську реконструкцію (CNRT; 24,1%). По суті, напередодні виборів поляризація протистояння між ФРЕТІЛІН та його колишнім провідником Ґужмау досягла свого завершеного вигляду. Протиріччя між ними стали явними вже наприкінці боротьби проти індонезійської окупації, коли майбутній президент закинув Центральному комітету Фронту, а також контрольованій ним Верховній раді опору, звинувачення у «політичному інфантилізмі» та «доктринерському марксизмі». Проте претензії радше мали стосуватися «прагматика» Ґужмау, котрий у світлі зовнішньополітичної кон’юнктури різко змінив свій курс, щоб задовольняти Захід і заретушувати своє ліворадикальне минуле в угоду неоліберальному мейнстріму. На попереднє місце працевлаштування Ґужмау – у президентський кабінет – дещо раніше, у другому турі президентських виборів, що пройшов 9 травня, було обрано Жозе Рамуш-Орту, котрий висувався як незалежний кандидат (69,18% голосів громадян проти 30,82% у його опонента, спікера парламенту від ФРЕТІЛІН «Лу Оло» Гутьєреша).
Тривалі переговори після виборів 2007 р. закінчилися формуванням коаліції без участі ФРЕТІЛІН (Ґужмау став прем’єром), хоча президент Жозе Рамуш-Орта закликав до утворення коаліції національної єдності. Не зайвим буде зазначити, що і ФРЕТІЛІН, і CNRT проголосили своїми принципами демократичний соціалізм, прогресизм та секуляризм; дві інші провідні політичні сили країни – ліволіберальна Демократична партія та альянс Тиморської соціал-демократичної асоціації та Соціал-демократичної партії – ідентифікуються з лівоцентристським спектром. Формально розбіжності між чотирма силами радше стосуються регіональної підтримки, ніж проголошеного ідеологічного спрямування. Таким чином, в умовах функціонуючої плюралістичної демократії ліві ідеї майже здобули грамшіанську гегемонію: на виборах 2007 р. до парламенту не пройшла жодна сила, що позиціонувала себе як ліберальна чи християнсько-демократична; виняток становила лише правоконсервативна «Асоціація тиморських героїв» з 2 місцями. У цьому плані ситуація схожа на політичний дискурс у колишній метрополії, Португалії, та іншій колонії останньої, Бразилії, де навіть правоцентристські політичні партії приміряють на себе назву «соціал-демократичних».
Інша справа, що назви і декларації зазвичай насправді мають мало що спільного з дійсністю. Скажімо, Революційний фронт за незалежність Східного Тимору, усередині якого у роки визвольної боротьби точилися гострі суперечки між маоїстами, реформістськими соціалістами, лібералами та націоналістами, вже давно не стільки «революційний» чи ліворадикальний, скільки соціал-демократичний. А та сама коаліція декларовано лівоцентристського Національного конгресу за тиморську реконструкцію та Тиморської соціал-демократичної асоціації (ця партія недарма носить ту ж назву, що і попередниця ФРЕТІЛІН – засновником обох був Франсішку ду Амарал, перший номінальний президент Східного Тимору у 1975 р., арештований своїми ж та виключений з ФРЕТІЛІН у 1977 р. за відстоювання ним діалогу із індонезійськими окупантами), прийшовши до влади, насправді взялася за згортання соціал-демократичної політики.
2008: Стрілянина з переслідуванням чи театралізований фарс?
Відголоском безладів 2006 р. стала спроба фізичної ліквідації вищого керівництва Тимор-Лешті, у якій чимало політиків вкотре побачили спробу закордонних сил дестабілізувати ситуацію в країні, щоб прибрати до рук її національні багатства. Ситуація набула нових обертів у січні 2008 р., коли президент Рамуш-Орта пообіцяв амністію майору Алфреду Рейнаду, якому у серпні 2006 р. вдалося втекти з ув’язнення, якщо той здасться властям. Одночасно Рейнаду у розповсюдженому ним зверненні звинуватив свого колишнього союзника Ґужмау у підбурюванні збройних сил до бунту у 2006 р. Йшлося про телезвернення Ґужмау, тоді ще президента, у березні 2006 р., у якому той звинуватив урядовців з ФРЕТІЛІН у авторитарних замашках, корупції і непотизмі по відношенню до вихідців зі східних районів. Справді, цей виступ стимулював незадоволених всередині армії на протести, які у кінцевому рахунку призвели до відставки головного опонента Ґужмау – прем’єра Алкатірі, – чию посаду той одразу ж зайняв.
11 лютого 2008 р. заколотники на чолі з майором Рейнаду напали на будинок глави держави з імовірною метою його викрадення чи вбивства. Президентська варта відкрила вогонь по цим невідомим озброєним порушникам. Змовники ж тричі вистрілили у президента Жозе Рамуш-Орту (який, довідавшись про стрілянину від представника австралійського банку, котрий саме здійснював прогулянку на велосипеді, прибув до свого будинку аж через годину після вторгнення сторонніх осіб) і завдали йому важке поранення, причому Рейнаду, один його спільник та охоронець президента загинули в стрілянині. Решті нападників вдалося втекти з місця подій, а Рамуш-Орта у важкому стані був відправлений на літаку до госпіталю у північноавстралійському місті Дарвін. Майже синхронно було обстріляно автомобіль, у якому знаходився голова уряду Ґужмау, та його будинок, однак прем’єр не постраждав. Принаймні, так стверджує офіційна версія.
Проте обставини цих драматичних подій змусили засумніватися в правдивості такого їх викладення. Скептики, а у їх числі і колишній прем’єр Алкатірі, котрий назвав офіційну трактовку «подвійного замаху» «дешевою вигадкою» [19], звернули увагу на численні уразливі моменти. Зокрема, надуманим видавався інцидент із обстрілом автомобіля Ґужмау – так, як повідомили представники ФРЕТІЛІН, на транспортному засобі було насправді сліди від 2, а не 16, пострілів. Та й мотивація Рейнаду не зрозуміла: навіщо майору вбивати президента, котрий збирався його амністувати? Натомість виграв від теорії, як і в результаті подій 2006 р., знову Ґужмау: під приводом заходів безпеки і надзвичайного положення було арештовано понад 200 чоловік, включаючи журналістів, політичних активістів та депутатів парламенту. До того ж, були зірвані домовленості президента Рамуш-Орти та опозиції провести дострокові вибори у 2009 р. Тому ряд критиків офіційної версії, зокрема, оглядачі «World Socialist Web Site» Патрік О’Коннор [20] та Майк Гід [21], вважають, що насправді Рейнаду прибув для переговорів і був вбитий урядовими солдатами, причому вони ж стріляли і в Рамуш-Орту; замах на Ґужмау ж був повністю інсценованим. У такому разі, прем’єр-міністр, стоячи за підготовкою замаху на президента, свідомо підставив майора Рейнаду, щоб не дати розголосу гучним викриттям, зробленим останнім. Здається, останні новини з острова говорять на користь спростування офіційної версії: зокрема, було виправдано юриста і коханку Рейнаду Анжеліту Піреш, яку звинувачували, поруч із 27 соратниками бунтівного майора, у державній зраді та спробі заколоту. До того ж, було доведено, що звинувачений у пораненні Рамуш-Орти спільник Рейнаду Марселу Каетану (дуже промовисте ім’я та прізвище! [22]) не стріляв у президента (який, до речі, декілька раз змінював покази і відмовився свідчити в суді), хоча у результаті все одно отримав максимальний строк у 16 років [23].
До того ж, ситуацією у країні вкотре скористалася Австралія, яка знову збільшила чисельність свого контингенту, дислокованого у Східному Тиморі. Попри те, що ФРЕТІЛІН покладав надії на зміну зовнішньополітичного курсу новим лейбористським кабінетом Кевіна Радда, той продовжив лінію своїх консервативних попередників, виголосивши, що австралійські війська залишатимуться у Східному Тиморі «стільки, скільки потрібно». Економічно стратегія Австралія зрозуміла – на той момент Канберра вже витратила на проведення воєнно-поліцейської операції на території острівної держави $4 млрд., починаючи з введення контингенту під егідою ООН у 1999 р. (для порівняння: на допомогу у відновленні та розвитку Тимор-Лешті з австралійських коштів пішло всього $550 млн., причому більша частина матеріальної допомоги осідала у австралійських компаній, що вели тут свою діяльність).
Та хитка рівновага, яка встановилася після провалу спроби заколоту, зберігається до сьогоднішнього часу. Одночасно уряд у Ділі був змушений піти на помітні поступки у міжнародних установках, що стосуються пацифізму та неприєднання, задекларованих при поверненні незалежності: за договором зі США, що передбачає розміщення американської військової бази на Тиморі, військовий персонал одержує повний дипломатичний імунітет від будь-якого юридичного переслідування (навіть перед міжнародним трибуналом).
Разом із тим, свідченням продовження політичної нестабільності став фактичний розпад правлячої коаліції у травні 2008 р., коли Тиморська соціал-демократична асоціація покинула уряд «альянсу парламентської більшості». ТСДА підтримала ініціативу опозиції з ФРЕТІЛІН, яка закликала президента Рамуш-Орту провести дострокові вибори або ж сформувати «уряд національної єдності», у якому політичні партії були б представлені пропорційно кількості місць у парламенті. В умовах, коли пропагандистська кампанія прем’єра Ґужмау, розгорнута за гарячими стопами подій 2008 р., обернулася для нього протилежними результатами, підмоченою виявилася сама його репутація як національного героя. Образ голови уряду, створений у роки боротьби за незалежність, втрачає довіру, особливо у середовищі молоді, якій він видається австралійською маріонеткою та інтриганом, а його розтиражована «поміркованість» дає привід для здогадок на рахунок його співпраці з індонезійськими силами у якості командуючого ФАЛІНТІЛ для боротьби з радикальним крилом партизанського руху. Козирем опозиції у дебатах із нинішньою владою виступає і перегляд останньою попередньої соціально-економічної політики: наприклад, у планах створення «фонду економічної стабілізації» за рахунок активів Нафтового фонду ($4,2 млрд. на кінець 2008 р.) вона вбачає прагнення перерозподілити державні фінанси на користь бізнесменів, пов’язаних із вищими ешелонами влади.
Не можна забувати і про активні антисоціальні заходи, до яких вдалася влада після усунення Алкатірі: зменшення податків для великих приватних компаній, урізання пенсій ветеранам визвольної боротьби, підвищення цін на рис та пальне, обмеження державних пайків біженцям і особам, які втратили домівку (згідно з даними «Міжнародної амністії» на 2009 р., число переміщених осіб і надалі складає близько 40 000 чоловік, які потребують харчів, укриття, питну воду та медичну допомогу). Таким чином, кабінет Ґужмау взяв курс на скорочення державних витрат і максимальне сприяння місцевій капіталістичній верхівці. Це задовольняє функціонерів МВФ, але не тиморських трудящих. Адже високі показники росту економіки, характерні не тільки для Тимору, а й для доволі значної кількості держав, що розвиваються, не означають автоматичного покращення умов життя громадян: так, за 2007 р. зростання ВВП склало 21% (реальне зростання – без продажів нафти і газу – становило 12,5%, що також вражає), тоді як через поганий врожай культур люди в одинадцяти районах голодували.
Все ще попереду?
Говорячи про труднощі становлення першої незалежної держави третього тисячоліття, слід пам’ятати, що Східному Тимору дістався важкий постколоніальний спадок. Він обумовив економічну відсталість країни з річним доходом близько $400 на душу населення, яка до того ж була відкинута ще далі через спровоковані індонезійцями безлади 1999 р. Покидаючи країну, окупанти подбали про знищення транспортної інфраструктури, комунального господарства, системи охорони здоров’я. Низький ВВП, невелика тривалість життя і система освіти, яку змушені будувати з нуля – усе разом це означає, що за Індексом розвитку людського потенціалу Тимор-Лешті займає 162 місце – передостаннє в Азії після Афганістану.
Східний Тимор, переживши іноземну окупацію та неприхований геноцид, став зрештою прикладом країни, де партизанська боротьба у сільських районах, що відповідала маоїстським установкам «Народної війни», увінчалася перемогою. Уже наприкінці війни за незалежність Тимор-Лешті, подібне повстання підняла Комуністична партія Непалу (маоїстська), яка у кінцевому рахунку домоглася ліквідації монархії та проголошення федеративної республіки, довівши життєздатність маоїстських ідей у країнах «Третього світу». Проте майбутнє моделей радикальної суспільно-політичної трансформації у Тимор-Лешті та Непалі залишається відкритим, особливо з урахуванням небезпеки виродження революційного процесу в умовах замикання його в рамках окремо взятої держави, про яку говорив ідеолог непальських маоїстів Бабурам Бхаттарай, визнаючи правоту «перманентної революції» Троцького в історичному протистоянні зі сталінським «соціалізмом в окремо взятій країні» [24].
Проте, у будь-якому разі, говорити про ДРТЛ як про «failed state» у термінології американського Держдепу передчасно [25]. Це країна, чиї економічні проблеми витікають зі століть колоніалізму, а політичні суперечності супроводжують становлення її як молодого політичного утворення. До того ж, слід мати на увазі, що перманентна нестабільність у Тимор-Лешті означає необхідність іноземної військової присутності. Іноземна військова присутність означає австралійську. Австралійська присутність означає вплив на політичні та економічні процеси, а це, в свою чергу, означає контроль Австралії над природними ресурсами країни. Аби не стати жертвою неоколоніального зашморгу, Східний Тимор потребує продовження революції – як мінімум, у тому сенсі, що його політичне майбутнє залежить від виконання обіцянок радикальних соціально-економічних перетворень, раціонального використання нафтогазових ресурсів та розвитку інститутів громадянського суспільства, які б дозволяли забезпечити реальне рівноправ’я для вихідців з різних регіонів цієї маленької, але неоднорідної країни.
