До 25 листопада в Малій галереї «Мистецького арсеналу» триває виставка «Швидко, зручно, небезпечно», присвячена феномену гіг-економіки. Подія значуща для українського культурного поля. Адже критичні проєкти на тему трудових відносин відбуваються в країні в кращому випадку раз на кілька років. Про те, чому «швидко» та «зручно» часто означає «небезпечно», про прекаризацію ринку праці та становища культурних робітників і про роль у цих процесах капіталізму цифрових платформ ми поговорили з кураторкою проєкту, дослідницею й культурологинею Ганною Цибою.
Кому належить ідея виставки?
Виставку на тему гіг-економіки та публічну програму до неї підтримала ГО «Трудові ініціативи» за кошт фінансування на просвітницьку кампанію про цифрову економіку.
У нас досить рідко куратор(ка) адресно отримує гроші на виставковий проєкт. Становище незалежної кураторки досить прекарне: щоб реалізувати творчий задум, зазвичай необхідно самостійно шукати фінансування, подаючись на грантові програми або звертаючись за підтримкою до спонсорів. Без жодних гарантій в обох випадках.
Цього ж разу я працювала в комфортних умовах: дослідила тему, розробила проєкт і запросила до співпраці як інституційного партнера Лабораторію сучасного мистецтва «Мистецького арсеналу», відому як Мала галерея.
Ця виставка для мене стала нагодою подумати та поговорити про прекарність у більш широкому контексті — й у контексті цифрової економіки й у контексті прекарного становища митців та мисткинь. Зокрема — мого власного.
Цікавить механіка кураторської роботи на подібних проєктах. Більшість творів в експозиції створено спеціально для виставки. За яким критерієм ти запрошувала художників до участі?
Серед українських художників та художниць мало тих, хто свідомо працює з темою гіг-економіки, попри її актуальність. Тож я запросила тих, хто або мав безпосередній досвід взаємодії з цифровими платформами, або звертався до теми праці загалом, розмірковуючи критично про її контекст.
Створення нових робіт — це завжди складний, часто стресовий процес. Але, коли ти, як акушерка, приймаєш від автора чи авторки цей плід, розумієш, що поява нового твору варта витрачених зусиль, часу та ризиків. До речі, це порівняння з акушеркою належить Моніці Шевчик, польській кураторці та директорці білостоцького музею сучасного мистецтва «Арсенал». Я часто її цитую, коли говорю про кураторство.
Окрім новостворених робіт, на виставці представлена документація перформансу групи eeefff, художня практика якої вже впродовж декількох років фокусується на дослідженні цифрової реальності.
Як би ти пояснила людині, яка взагалі на цьому не знається, що таке гіг-економіка?
Термін gig-work, що оригінально відсилає до підробітку різноробом на концерті, означає різного роду тимчасову зайнятість. З англійської на українську його можна перекласти як «халтура» або «шабашка». В цьому, як мені здається, ключ до розуміння поняття. Тобто гіг-робітники — це «халтурники» та «шабашники»: люди, які десь підпрацьовують без контракту, тимчасові робітники, працівники за викликом і, зокрема, працівники онлайн-платформ.
Проблема в тому, що цифрові платформи, які людство дуже активно використовує для замовлення таксі, доставки, пошуку житла або інших послуг, підміняють працевлаштування фіктивною самозайнятістю й у такий спосіб не сплачують податки, не забезпечують робітників відпустками, медичним страхуванням та навіть зарплатою. Так звані «партнери» платформи самостійно знаходять замовлення й виконують його на власному транспортному засобі.
Гіг-економіка, масштаби якої лише збільшилися в часи пандемії, формує дуже загрозливий тренд на ринку праці, бо руйнує усталені структури трудових відносин і пропонує натомість так званий нульовий трудовий договір, тобто стосунки без зобов’язань із боку працедавця.
Водночас «незалежному партнерові» платформи необхідно носити корпоративний одяг та дотримуватись корпоративної етики й правил. А платформа стежить за їх дотриманням, як і за графіком виконання роботи, за допомогою алгоритмів. Якщо такі нелюдські умови праці стануть нормою, це призведе до безпрецедентного урізання трудових прав у всіх сферах.
Всім, для кого тема гіг-економіки нова та цікава, я дуже раджу прочитати збірку «Цифровий капіталізм і утопії Інтернету». Тому я запросила упорядника збірки Віталія Атанасова, який також є журналістом, дослідником та автором подкасту «Антропоген» і телеграм-каналу «Цифрова тінь», прочитати лекцію про капіталізм цифрових платформ у рамках публічної програми виставки.
Як ти вважаєш, чому в Україні, на відміну від європейських країн, ця тема все ще мало публічно артикулюється? Коли в Європі створюються профспілки, що намагаються на законодавчому рівні боротися з негативним впливом гіг-економіки на трудові відносини, у нас все ще домінує дискурс про «зручний фріланс» та самозайнятість як сучасну альтернативу.
У багатьох країнах світу, зокрема на Заході, великі профспілкові об’єднання та окремі політичні партії відкрито критикують негативний вплив гіг-економіки на трудові відносини. Натомість у липні 2021 року Верховна Рада України ухвалила законопроєкт «Про стимулювання розвитку цифрової економіки в Україні», який на законодавчому рівні ввів поняття «гіг-контракт» та «гіг-працівник».
Україна стала однією з перших «цифрових держав», готових закріпити прекарність у трудовому законодавстві. З огляду на відсутність політичних партій, які реально б представляли трудові інтереси людей, Україні як ніколи потрібен розвиток профспілкового руху та долучення до нього представників нових професій.
Співробітники цифрових платформ можуть утворити окрему профспілку чи первинну профспілкову організацію, адже очевидні ознаки трудових відносин у цих платформах та наявні великі трудові колективи, особливо серед доставників, яким потрібно лише об'єднатися.
Просвітницьку роботу в цьому напрямку в Україні ведуть деякі ініціативи, зокрема ГО «Трудові ініціативи» та організація «Соціальний рух», які надають також юридичну підтримку прекаризованим робітникам та робітницям.
Яким чином вписуються в феномен гіг-економіки дейтингові платформи, функціонуванню яких присвячено роботу Валерії Зубатенко? Адже вони не створені для заробітку й формально більше нагадують соцмережі.
Мені було цікаво говорити у виставці не тільки про трудові стосунки з цифровими платформами, але про відносини користувачів та платформ загалом — показати, наскільки різнобічно життя сучасної людини з ними пов’язане. Тому деякі роботи відсилають до клієнтського досвіду. Зокрема, фотосерія Анни Сорокової досліджує умови безпеки, які пропонує популярна платформа для пошуку тимчасового житла Airbnb.
Я не могла оминути онлайн-платформи для знайомств, які так само популярні, як і сервіси доставки. Вони задають моду на специфічну економіку сексуальних стосунків. І об'єднує їх самопозиціювання користувачів як товару.
Це дуже схоже на демонстрацію успішності й хизування тілами людей в соціальних мережах, але на платформах для знайомств цей тренд до нарощування популярності зводиться до необхідності «продати» себе якомога вигідніше, щоб здобути потенційного партнера чи партнерку. Тому я запросила Валерію Зубатенко, художня практика якої невіддільна від її політичної позиції лівої феміністки, дослідити дейтингову платформу Tinder.
Робота Ірини Стасюк присвячена ghost writing (написанню студентських робіт за гроші). Це явище також є частиною гіг-економіки?
Ірина Стасюк, як і я, випускниця кафедри культурології Києво-Могилянської академії. Людині з такою освітою, що не дає набору конкретних професійних навичок, нелегко знайти роботу: доводиться балансувати на перетині широкого кола компетенцій і часто поєднувати різного роду підробітки. Коли Іра влаштувалася на роботу в українську компанію, яка пропонувала сервіс із написання студентських робіт англійською мовою, популярних сьогодні компаній на зразок Glovo, Bolt, Uber та Uklon ще не існувало. Однак схема експлуатації робітників за характерним для гіг-економіки принципом фіктивної самозайнятості уже діяла.
Сьогодні, щоб мати можливість займатися художньою практикою, Іра вимушена брати підробітки, як і більшість молодих українських митців та мисткинь. Тому ми говоримо також про прекарність художньої роботи в цілому.
Цікаво, що ця тема й справді проходить червоною ниткою в експозиції. Причому на кількох рівнях — і як передумова для участі художників в гіг-економіці, і як певна метафора «гігізації» становища художника в сучасному світі. Чи, може, прекарність завжди була ознакою становища художника?
Гіг-робота як один із різновидів прекарної праці стала приводом для нас осмислити власний досвід прекарності. Так, історично становище художника одне з найбільш прекаризованих: щоб мистецтво було постійною зайнятістю, а не хобі, митцю або мисткині потрібен покровитель. У минулому це були багаті родини або церква. Сьогодні до приватних спонсорів та колекціонерів додалися профільні інституції та фундації, які створюють для митців програми та стипендії.
Однак уся ця підтримка ненадійна: сьогодні вона є, а завтра вже немає. Тому професійні художники та художниці знаходяться в прекаризованій позиції апріорі, і це змушує шукати підробітки. На виставці є робота Бориса Кашапова, який після народження дитини влаштувався на роботу до онлайн-служби доставки, адже його родина потребувала стабільних фінансових надходжень. Медіаінсталяція Кашапова інтерактивна й покликана занурити глядачів у його досвід роботи доставником Glovo. Саме тому в ній використаний власний велосипед художника, на якому він понад рік їздив Києвом, виконуючи замовлення.
Робота ж, яка безпосередньо апелює до прекарності художньої праці та культурної роботи в цілому, — це відео «Бартер» групи SOSка (2007), що не втрачає актуальності, а також новий текстовий коментар до нього, — справжній маніфест художника, — написаний на моє прохання учасником групи Миколою Рідним.
В історії сучасного українського мистецтва є не так багато проєктів, присвячених безпосередньо трудовим відносинам. Наприклад, пригадую «Трудову виставку», що відбулася в Центрі візуальної культури. Чи можеш згадати інші проєкти, від яких «Швидко, зручно, небезпечно» веде свою генеалогію?
«Трудову виставку», куровану об’єднанням «Худрада», я пам'ятаю досить фрагментарно. Мені запам'яталась кураторська концепція та декілька робіт, зокрема, представлена в експозиції робота групи «Р.Е.П.» 2008 року про нелегальне працевлаштування українських робітників й робітниць у Польщі під назвою «Суперпропозиція»: це іронічна серія відео, в якій художники(ці) зімітували рекламні ролики, що пропонують послуги працівників й працівниць з України.
Натомість мені дуже добре запам'яталась виставка на тему праці, представлена також у ЦВК, але вже 2014 року — «Локаут» під кураторством Оксани Брюховецької та Станіслава Рукші. Назва відсилала до зупинки роботи підприємства з ініціативи роботодавця. Куратори концептуалізували це явище як метафору суспільної ситуації в постсоціалістичному світі та у своєму тексті говорили, що саме мистецтво тоді мало взяти на себе функцію з проведення публічного слідства злочинів на ринку праці.
І ця ситуація не змінилася. Критичне мистецтво сьогодні так само залишається рупором, що говорить про соціальну несправедливість та привертає увагу до актуальних проблем, які залишаються поза увагою мейнстрімних медіа. Таку функцію виконує й наша виставка, досліджуючи феномен гіг-економіки та оприявнюючи правила гри на ринку праці, але тепер уже в ситуації цифрового капіталізму.
Якою ти бачиш «місію» цього й подібних проєктів?
Я обстоюю позицію, що мистецтво не зобов'язане виконувати певну місію чи функцію — йому достатньо просто бути. Однак визнаю, що інструменти мистецтва досить дієві, адже через взаємодію з образом людина легше сприймає нову інформацію. Художнє мислення революційне, а тому мистецтво часто опиняється в авангарді суспільних процесів і вказує на майбутні напрямки. Очевидно, в цьому й полягає його місія.
У цьому разі ми робили просвітницький та адвокаційний виставковий проєкт, покликаний пролити світло на експлуатацію робітників, зайнятих у галузі онлайн-платформ. Однак його завданням було створення не лише дискурсу, але й нових художніх робіт, стимуляція художнього та інтелектуального процесу, підтримка художників та художниць.
Коли йдеться про тематичні виставки, завжди є ризик скотитися в плакатність. Як цього уникнути?
У більшості виставкових проєктів є тема. Питання в тому, скільки свободи мають куратор(к)и, щоб її розкрити, адже до цього можливо дійти різними шляхами. Особисто я проти формального підходу до роботи в художніх проєктах. Для мене важливо забезпечити автор(к)ам максимальну свободу самовираження.
Я думаю, плакатність виникає там, де є лобовий або, так би мовити, «радянський» підхід до роботи з темою, яку потрібно розкрити з тієї чи іншої нагоди. Коли ж отримуєш фінансування на реалізацію авторського концептуального задуму, ти маєш більше свободи та можливостей створити для мистецтва умови, за яких воно зможе залишатися «річчю в собі». У цьому й полягає одне з надзавдань кураторки — забезпечити свободу творчості для художників та художниць, виступаючи проміжною ланкою між ними та замовниками.
