Я буду дуже різким: є дещо морально огидне в лицемірстві Заходу, який завжди вбивав або дозволяв вбивати мирних жителів по всьому світу в ім'я демократії і прав людини. Але є дещо не менш огидне в лицемірстві так званої «антиімперіалістичної» лівиці, яка дозволяла і дозволяє вбивати мирних жителів в ім'я «геополітики». На відміну від західного ліберального лицемірства, «антиімперіалістичному» лицемірству вдається, по суті, задушити визвольні прагнення багатьох маленьких народів під горою пафосних досліджень про «співвідношення сил», «капіталістичні інтереси» і «зовнішні маніпуляції», в яких, що найцікавіше, головною дійовою особою завжди виявляються США або хтось із їхніх «пішаків», створених в лабораторіях ЦРУ. Хоч би що і хоч би де не відбувалося, їм все уже відомо і зрозуміло; вони переносять свої схеми ХХ століття на дедалі складнішу й невловимішу реальність і зневажають усіх, хто бореться і гине, усіх «обманутих» Злом, що має лиш одне ім'я, лиш одну волю.
Семюел Джонсон казав, що «патріотизм — це останній притулок негідників». Те ж саме можна сказати і про «геополітику»: це також притулок ледарів, фанатиків і конспірологів. Безперечно, хоч і шкода, без геополітики не обійтися; ніхто не може зрозуміти нічого з того, що відбувається сьогодні у світі, без ретельного аналізу справ «на землі», але лицемірний і сектантський характер геополітичної одержимості деяких лівих виявляється в тому, що чим більше вони зосереджують свою увагу на Великій грі або на Свiтовій шахівниці, тим більше змінних вони залишають поза увагою: одну за одною вони ігнорують усі змінні, що не вписуються в їхнє монотеїстичне бачення Історії, і, насамперед, ті самі народи, від чийого імені, за їхніми ж словами, вони нібито діють. Коли десь у світі відбувається щось, що не вписується в їхню схему (від Майдану в Україні до «арабських революцій»), перше, що вони роблять, — це відрікаються від найбільш незручної дійової особи, народу, зневажливо дегуманізуючи його. При цьому їхній нігілізм не поступається нігілізму європейських ультраправих. Це презирство прямо чи опосередковано тягне за собою підтримку Путіна в Україні та Башара Асада в Сирії.
Повстанець стріляє по банеру з зображенням Асада, що висить на фасаді муніципальної будівлі в Хамі, 5 грудня. Фото: Bakr Alkasem/AFP
Інструментальність та упередженість цієї пристрасті до геополітики стає зрозумілою, якщо порівняти, наприклад, ставлення «антиімперіалістичної» лівиці до Палестини й Сирії. За палестинцями визнається право на боротьбу з окупацією будь-якими засобами; водночас, право сирійців на боротьбу з тиранією — ні. У випадку Палестини посилаються на права людини, міжнародне право й навіть на ООН з її міжнародними судами, які в інших контекстах ті самі люди повсякчас засуджують із презирством; у випадку Сирії, з іншого боку, бомбардування й масові вбивства виправдовуються в ім'я тієї ж «боротьби з тероризмом», яку в інших місцях не без підстав відкидають. У випадку Палестини обговорюється не ісламізм ХАМАСу чи втручання іранської теократії, а злочини Ізраїлю і право палестинців на суверенітет; у випадку Сирії, натомість, обговорюється лише ісламізм ХТШ, довга рука Туреччини та інтереси США, але ніколи не йдеться про злочини режиму чи його міжнародних союзників (Росії, Ірану, «Хезболли»); і, звісно, не йдеться про право населення хоч на частку тієї свободи, про загрози якій ми так переймаємося у себе в Іспанії. Палестинцям не заважають захищатися від свого ката на тій підставі, що вільна Палестина може перетворитися на чергову арабську диктатуру або потрапити в руки джихаду; сирійцям кажуть, що вони не можуть скинути свого ката на тій підставі, що альтернатива аль-Асаду може бути ще гіршою (гіршою для кого?). Палестинці — жертви, яких цілком справедливо і палко вимагають визнати суб'єктами; сирійці — лише пішаки американців або пішаки їхніх ісламістських пішаків (так само, як українці, що захищають свою землю від росіян, — це «нацисти»). У Палестині, зрештою, все пояснюється людьми; у Сирії (і в Україні) все пояснюється контекстом.
Я вже писав про це в іншому місці: Україною переймаються західні лицеміри, Палестиною — «антиімперіалістичні» лицеміри. Сирією — ніхто. Всі три країни у програші. За останній рік багато разів наголошувалося, що палестинські випробування почалися не 7 жовтня, після військових злочинів ісламістського опору; що все почалося в 1947 році, якщо не раніше, і що в останні роки, поки ЗМІ закривали на це очі, Ізраїль продовжував викорчовувати дерева, зносити будинки, катувати дітей, грабувати територію, регулярно бомбардувати Газу. Те ж саме можна сказати і про Сирію: все почалося не 1 грудня цього року, коли маловідома ісламістська організація захопила місто Алеппо. Якщо немає бажання повертатися до державного перевороту Хафіза аль-Асада в 1971 році, ми можемо почати з березня 2011 року, коли мирна народна революція вимагала спочатку реформ, а потім, перед обличчям жорстоких репресій, — повалення режиму його сина і наступника Башара аль-Асада. З того часу загинуло 320 000 цивільних осіб, переважно від рук режиму та його союзників, а станом на цей тиждень налічувалося 100 000 ув'язнених і зниклих безвісти — також жертв цього жорстокого режиму, падіння якого багато хто з нас святкує сьогодні.
Жінка плаче після того, як знайшла тіло свого сина в морзі лікарні Аль-Моджтахед у Дамаску, Сирія, 11 грудня. Багато людей збираються біля моргів, сподіваючись впізнати рідних, які були вбиті або ув’язнені за режиму Башара аль-Асада. Фото: Hussein Malla/AP
Крім того, з 2016 року, коли втручання Росії та Ірану змінило баланс сил на користь диктатури, бомби продовжували падати в районах, таких як Ідліб, що не контролювалися Дамаском. Ці російські бомбардування, які знищували пекарні, лікарні та школи, як в Україні (і [ізраїльські бомбардування] в Газі), ніколи не мали значення для так званих «антиімперіалістів». Навпаки: вони не довіряли революції, поки вона була мирною, і раділи її мілітаризації, радикалізації та ісламізації, що дозволяло їм, як і самому Асаду, розглядати будь-якого опозиціонера як «терориста». Вони ніколи не підтримували, навіть риторично, всіх тих активістів, які, будь вони іспанцями, виходили б на площі руху «15М», і які закінчили своє життя в братських могилах Хами чи Хомса; вони ніколи не знаходили предмета для захоплення в сотнях демократичних рад, які певний час керували звільненими містами, в тому числі й самим Алеппо; і навіть сьогодні я все ще чую, як деякі друзі (друзі, так!) розповідають про знищення Сирії… Сполученими Штатами, чий президент Обама — я пам'ятаю — навіть дозволив режиму застосувати хімічну зброю в 2013 році проти цивільного населення; і які втрутилися в країну лише проти ІДІЛ та на підтримку курдських комуністів (що, зізнаюся відверто, мене втішало).
Тепер, після повалення Асада, «антиімперіалісти» не тільки не радіють звільненню в'язнів з катівень диктатури, возз'єднанню родин, розлучених роками, або полегшенню й ентузіазму більшості сирійців, без чиєї підтримки несподіваний тріумф цього надзвичайно стрімкого наступу був би неможливий. Якраз навпаки: вони прагнуть — як показують деякі з отриманих мною повідомлень — щоб люті джихадисти, які, за їхніми словами, звільнили Дамаск, почали відрубувати голови і насаджувати закони шаріату. Їм не подобається, що повстанці, лицемірно чи ні, але уникають репресій, виступають з інклюзивними промовами і ведуть переговори з усіма силами на місцях, включно з тими представниками режиму, які не втекли з країни і без яких перехідний період буде неможливим. Справа не в тому, що «антиімперіалісти» очікують, що щось піде не так (це цілком ймовірно), а в тому, що вони цього хочуть.
Як і в Палестині, в період з 2011 по 2016 роки в Сирії все відбувалося у всіх на очах. Це неправда, що сьогодні в Палестині масове вбивство вперше скоюється в прямому ефірі; це також відбувалося в Сирії на початку минулого десятиліття. Багато сирійців, наприклад, моя подруга Лейла Нашаваті, наївно сподівалися, що цілковита публічність злочинств Асада, про які в прямому ефірі з місця подій повідомляв легіон активістів і журналістів, допоможе запобігти їм або принаймні зменшити їхню кількість та інтенсивність. «Сьогодні, — думала вона тоді, — не може повторитися те, що сталося в Хамі в 1982 році», коли сім'я Асада забезпечила контроль над країною на три десятиліття, нишком убивши від 10 000 до 30 000 сирійців. На жаль, вона помилялася, і це вона визнала у своєму чудовому романі «Коли закінчиться революція», герої якого з болем діляться тим, скільки страждань та безнадії додала міжнародна байдужість до мук і відчаю сирійського народу. Ми всі на власні очі бачили масові вбивства режиму, як і сьогодні в Палестині, і теж нічого не зробили. Ну, дехто щось все-таки зробив: дехто підтримував Башара аль-Асада в ім'я антиімперіалізму (так само, як вони підтримують Путіна в Україні), подібно до того, як світова крайня правиця підтримує Ізраїль всупереч законним прагненням палестинців.
Сирійці піднімають величезний прапор, святкуючи падіння режиму Асада на центральній площі в Дамаску, Сирія, 13 грудня. Фото: Omar Haj Kadour/AFP
Інша геополітика можлива. Це продемонструвала кілька днів тому, коли ніхто ще не міг подумати про стрімке падіння сирійської тиранії, чудова стаття вищезгаданої Лейли Нашаваті, в якій описується вся складність, ендогенна і екзогенна, яка звалилася на цей регіон і яка, звичайно, виключає будь-яке магічне революційне рішення для Сирії так само, як його немає для Палестини. Однак ця складність не повинна завадити нам сьогодні приєднатися до надій мільйонів сирійців, які мають підстави дивитися в майбутнє із пересторогами, але також святкувати повалення Башара аль-Асада, його мафіозної сім'ї й автократичних союзників: вони знають, що це повалення є мінімальною і необхідною, хоча, можливо, і недостатньою умовою для побудови більш справедливого і демократичного майбутнього в їхній країні й у всьому світі. Хіба це не те саме, що ми зараз робимо для Палестини? Там злочини ХАМАСу 7 жовтня не заважають нам бути солідарними з палестинським народом і усвідомлювати складність його справедливої боротьби проти ізраїльського сіонізму; складність, яка в їхньому випадку не завадила б нам радіти, якби навіть в умовах нового, недемократичного світового порядку (або за немислимої підтримки США і ЄС) вони домоглися свого звільнення: без поразки геноцидного ізраїльського сіонізму, як ми також знаємо, у Палестини й у всього світу немає майбутнього.
Перша версія цієї статті, написана п'ять днів тому, коли ще не можна було передбачити швидкого падіння Дамаска, містила в цьому місці рекомендацію прекрасного тексту Айхама Аль-Саті, сирійського біженця в Іспанії, в якому автор чудовою іспанською мовою пояснював це нестерпне поєднання страху і надії, що супроводжувало протягом десятиліть один з найбільш багатостраждальних народів на планеті. Я залишаю її в цій версії як данину пам'яті сирійцям, котрі страждають так само, як і він, і думають так само; і котрі, як і він, сьогодні відчувають трохи менше страху і трохи більше надії. Дозвольте сирійцям, будь ласка, насолоджуватися цією «неділею історії»; не псуйте їм свято, ставлячи під сумнів легітимність їхньої радості з далекої дистанції трюкачів, які пересувають фігури на геополітичній шахівниці минулого століття.
Жінка святкує повалення режиму Асада у Хомсі, 8 грудня. Фото: Muhammad Haj Kadour/AFP
Інша геополітика можлива: складність аналізу, простота принципів, контекст і людяність. Це протилежність тому, що так звані «антиімперіалісти» робили в останні роки по відношенню до Сирії і продовжують робити щодо України, застосовуючи бритву Оккама на догоду своїм нігілістичним ідеологічним шорам і нехтуючи людьми, що повстають проти диктатур, якщо ці люди не є «своїми», або тими, хто захищає свою землю від загарбників, якщо вони не є палестинцями. Все набагато складніше, ніж вдають ці геополітичні шахові фанатики, які насправді грають у шашки; все також набагато простіше. Нам потрібно більше читати, більше вивчати, а також ставити людям більше запитань, прямо чи опосередковано. Сирійці самі показали нам шлях: так, це можливо — можливо підтримувати водночас і палестинців, і українців, і сирійців. Ми не знаємо, що буде післязавтра. Є багато різних сирійців і багато міжнародних інтересів, задіяних у цьому регіоні, але надзвичайно швидкий крах кровожерливого режиму, який, за сприяння Росії та Ірану, здавалося, консолідував свою владу (і збирався нормалізувати свої відносини з Європою), показує, що падіння Дамаска не стояло на порядку денному; це мало би змусити нас переглянути зарозумілість усіх наших уявлень про світ. Так було й під час арабських революцій: багато гравців будуть змушені скоригувати свої стратегії, але вони повинні будуть зробити це на основі визнання відносної автономії місцевих сил (ісламістів, курдів, Сирійської національної армії, демократичної опозиції, залишків режиму) і, перш за все, на основі несподіваного існування (після стількох років знущань) народу, його амбіцій і його опору.
Усі сирійці перемогли, і всі сирійці програли. Той, хто захоче керувати Сирією, повинен буде покладатися на всі ті сили, котрі виявив сам наступ ХТШ, чим релятивізував свою власну геґемонію. У ситуації, коли ніхто не може претендувати на перемогу, коли кожен відчуває, що за ці роки втратив щось — чи багато, чи взагалі все, — можливо, укладання угод стає більш здійсненним завданням. Раптом з'явилася імовірність (немислима ще тиждень тому), що саме сирійці вирішуватимуть свою долю; а ми повинні дозволити їм дослідити цю можливість. Сьогодні, в будь-якому випадку, дозвольте їм поховати своїх загиблих, віддати шану своїм героям, привітати своїх друзів, звільнених з підземель, возз'єднатися зі своїми матерями, повернутися з вигнання й танцювати на звільнених площах, пестячи в думках і в обіймах ту Сирію, яку в них на десятиліття вкрав режим. Що би не сталося з цього моменту, ніхто не зможе заперечити, що сьогодні Сирія стала кращою країною. Більше того, на тлі страждань цих десятиліть, ми можемо сказати, що на кілька годин вона є і буде найвільнішою країною у світі.
