ТЕОРЕТИЧНЕ, НАДТО ТЕОРЕТИЧНЕ

  • 15 ноября 2013
  • 1713
ТЕОРЕТИЧНЕ, НАДТО ТЕОРЕТИЧНЕ

Відповідь на замітку Романа Копилєва
«Хто такі ліві активісти і що їм робити?»

Теорія, хороша релевантна наукова теорія, безумовно потрібна лівому руху завжди. Як відомо, саме за рахунок цього ще з часів Маркса й Енгельса і виїхав марксизм, вигідно вирізнившись серед інших утопічних сучасників. Однак тоді — чи то через сприятливіші історичні умови, чи то просто переживаючи певний політичний бум — лівому рухові вдавалося суміщати цю теорію із безпосередньою (революційною) практикою, відповідаючи на конкретні політичні запити досить вивіреною тактикою і стратегією. По-іншому складається зараз. Як точно вловив автор, зв’язок між теорією та практикою в цілому розірваний. Тому безпосередня практична політика скидається в «лівацьке» русло — марне безсистемне витрачання особистих та організаційних зусиль, пришпорене субкультурними намірами та «бунтом на продаж». Однак чи слідує з цього інший висновок автора: зараз активно потрібно розвивати лише теорію, а практика — поки що безперспективна? Сумніваюся. Це і спробую довести далі.

Академія на барикадах

Почну, напевно, з того, що теорія — далеко не така самостійна, якою намагався змалювати її автор. Дивно, що з марксистської точки зору взагалі можна пропонувати таке — відсторонено теоретизувати, поки неолібералізм розгортає свою антисоціальну політику по всіх фронтах. Адже ця політика стосується в тому числі й академічної науки. Останні буремні події в російській — та вже і в українській — академії яскравий тому приклад. Зачахлу там науку неоліберальні реформатори хочуть остаточно виполоти як зайву і неефективну. Так політика проникає в академію.

Звісно, ККД вітчизняної академії справді наближається до нуля (як і відсоток соціально критичних науковців серед її членів), і краще би вже витратити ці кошти на підтримку якоїсь соціальної програми. Але наївно сподіватися, що горе-реформатори, доклавшись до ліквідації рештків радянської науки, візьмуться відроджувати соціальну сферу чи критичне академічне мислення. Радше навпаки. Фактично, остаточне демонтування держбюджетних засад академічної науки означає і загибель шансів для незалежної критичної науки. Замість (хоч і далеких для нас) перспектив проникнути в бюрократичні структури академії, ангажувавши та окупувавши її публічні ресурси, натомість матимемо лиш виразну безнадію перебивання на грантах, які час від часу вдаватиметься випрошувати від «благородних» грантодавців на дослідження для розвитку «громадянського суспільства».

Понад те, окрім примарності, грантовий підхід до науки означає ще й цілком ненормований робочий день для науковців. Він, на відміну від затишних академічних кабінетів, може початися, коли вийде і тривати, як зазначають у попередній замітці, 90 годин на тиждень — а то і більше. Звісно, за відомою ніцшеанською формулою, такі умови роблять науковця тільки сильнішими. Здатність до тривалої мобілізації, самодисципліна, жорстке проставлення пріорітетів — тільки деякі цінні якості для критичного лівоангажованого дослідника, котрі, як можна припустити, формуються в таких умовах роботи. От тільки скористатися ними у вільний час для дослідження лівої теорії видається не дуже можливим — вільного часу-то майже немає! Та й зміст самої роботи на грантах теж навряд чи стане в поміч — із постійною переорієнтацією і багатопотоковістю він радше скидається на прекаризовану Сізіфову працю, ніж на якусь акумулятивну академічну роботу старого штибу.

Коротше, за втратою академічного оплоту слідує повний марґінес, якщо не смерть, будь-якої суспільно-критичної думки та постаті її дослідника. Тому коли академії зі всіма її бюрократами і функціонерами доводиться-таки вимушено ставати на барикади, нам треба бути по той бік, що й вона. Інакше ніяк. Усі ми в одному човні.

Звісно, тут мені можна заперечити і вказати на те, що марксистські, ліві теоретики насправді принципово незалежні, що вони можуть працювати деінде, а теорією займатися у вільний час. Що ж. Про таких «теоретиків» і йтиметься далі.

Сектантські війни

Під Будинком учителя було велелюдно й галасливо. Тут відбувався пікет. Ні, не подумайте, що це вчителі вимагали давно затриманої зарплати. Все набагато прозаїчніше — одні недопущені учасники лівопрофспілкової конференції протестували проти інших учасників, які їх власне й не допустили. Де тут «ліва наука»? Ніде. А «лівацька політика»? Всюди.

Річ у тім, що якщо неможливо за наявних умов вибудувати ліву єдність у політиці, то поготів це неможливо зробити і в теорії. От тільки в академічних інституціях, коли один теоретик не згоден з іншим, він пише обумовлену науковим каноном аргументовану критику. До чого ж часто схиляються розрізнені ліві «теоретичні світила»? Правильно, до обкидання один одного лайном. При чому, як показує досвід уже згаданої конференції для цього навіть не потрібно мати засадничих теоретичних розбіжностей чи суперечливих емпіричних фактів, достатньо просто входити до різних профспілок, що конкурують між собою — в даному випадку за участь.

Та навіть формальна згода від перманентної дискредитації опонента ще зовсім не означає плідну наукову співпрацю. Часто це просто розрізнене суголосся, без взаємочутності та спільного теоретичного дискурсу поміж ними. Власне, це відбувалося, в тому числі, й на цій конференції. Десятки фріків з’їхалися зі своїх теоретичних окопів зі всіх куточків України та пострадянського простору і демонстрували такий колаж самовпевнених поглядів, якому міг би позаздрити будь-який постмодерніст. Головним опудалом став більшовизм, який, як виявляється, зовсім не канув у минуле, а, висловлюючись термінологією одного із доповідачів, є «неосталіністською загрозою робітничому руху». Звісно, поряд із ними на конференції траплялися й цілком притомні та адекватні персони. В них такий «теоретичний» шабаш фріків подекуди викликав обурення. Але, на жаль, їхні думки лунали набагато рідше, а то і просто були перекриті деякими нахабними модераторами.

Перепало однак і нашому журналу, з яким ми тоді сиділи на дистрибуції. Як вирішив один із одеський учасників (лівокомуністичний кандидат історичних наук), «Спільне» — видання постмодерністське, оскільки не має своєї ідейно правильної бази теоретиків.

Звісно, ніхто зі згаданих «теоретиків» не ґрунтував свої висновки на емпіричних розвідках чи розгорнутій теоретичній аналітиці. Для чого, коли в їх (в одному випадку) корпоративно-профспілковій культурі або (в іншому випадку) вузьких «теоретичних» гуртках прийнято вибудовувати за будь-що аргументацію навколо вже готових догм субкультурного ґатунку (нас ще постійно допитували на дистрибуції, яку політичну позицію ми представляємо!) — а на війні, як відомо, всі засоби хороші.

Що робити з теорією?

Тому я б не ідеалізував ліве («незалежне») теоретизування як ultima ratio. Як бачимо, воно давно витіснене у сектантський маргінес бюрократичною функціонерською соціальною наукою і наскрізь просякнуте тим «лівацьким» духом, від якого, можливо, в останніх судомах самолегітимації намагається всіляко відсторонитися. Тому набагато корисніше визнати поточну «лівацькість» теорії і спробувати спитати себе, яким чином її можна покращити, ніж далі чіплятися за «незалежний» марксизм.

У цьому контексті саме проведення вже згаданої конференції, скоріше, було позитивним. Адже претендувало (хоч і не дуже вдало) на налагодження якогось спільного теоретичного дискурсу «лівих» теоретиків і обмін досвідом профспілкових активістів. Однак цього явно мало. Перша такого розміру наукова подія лише збурила болото лівої теорії. Очевидно, що такі заходи потрібно повторювати ще і ще, аби утворити якусь тематичну зв’язність і подолати теоретичне сектантство. Звісно, перші спроби будуть відверто «лівацькими». Але в поточних умовах нам просто більше немає від чого відштовхуватися! Водночас кумулятивний ефект від такого налагодження зв’язків у лівому теоретичному полі мусить дедалі більше утверджувати адекватність дослідників і релевантність досліджень. Тому таких починань не варто боятися. Навпаки, цією конференцією, як і схожою діяльністю інших проектів — Центру дослідження суспільства, Центру візуальної культури чи навіть нашого журналу, — варто пишатись.

Водночас із утворенням альтернативних інституцій не варто забувати про вже наявні старі. У них, хоч і всохлих та вже дещо придуркуватих, ще тепляться іскри фінансування тих гігантів радянського модерну, якими вони колись запевне були. І навіть зараз ніяка — хай і найуспішніша — з наших наукових ініціатив (зрештою, всі вони впираються в гранти) не може зрівнятися за обширом і потугою з державними науковими інститутами. Тому вже згадуване перебування по той самий бік барикад із бюрократичними (навколо)академічними інституціями чи навіть просто спільні заходи з ними не мають закінчуватися для нас роллю «супергероїв» або «піар-масовки» за викликом. Важливо не просто допомагати їм, але й ангажувати до соціально-критичної теорії та практики, блокувати можливості переходу до правих ідеологій, а в разі потреби і просто відтісняти відвертих функціонерів від справ. Так, це політика, але, як і в попередньому випадку розвитку теоретичного поля в альтернативних академічним інституціях, вона не приречена залишатися «лівацькою». Звісно, на відміну від альтернативістських спроб її набагато важче реалізовувати — тут випадає більше ризиків і невдач, — але і кожен здобуток у ній набагато вагоміший. Зокрема завдяки вже згаданій конференції (попри весь її «лівацький» зміст) через формування відповідного тематичного лівонаукового порядку денного у великій мірі вдалося попередити скочування до ультраправої ідеології найбільшого об’єднання незалежних профспілок — Конфедерації вільних профспілок України. А це вже дуже істотне досягнення, яке, звісно, потрібно поглиблювати. Інший приклад — кафедри соціології та культурології в НаУКМА. Коштом прийняття деяких бюрократичних застережень і до смішного низьких зарплат у виші з (останнім часом) націократичною репутацією багатьом викладачам там усе ж вдається відтворювати в інституційних академічних рамках ліву теорію. Або та сама незалежна студентська профспілка «Пряма дія», відома низкою успішних освітніх кампаній (як і цілком невідома ще більшою кількістю неуспіших). Раз по раз їй вдається відстоювати рештки гідної безплатної вищої освіти, лівоангажуючи при цьому активних критичних студентів.

Тінь політики

Таким чином, бачимо, що теоретичне  поле виявляється не лише  не вивищеним над безнадійними реакційними суспільними реаліями, як це ввижається автору. Навпаки, воно розгортається на тому самому «лівацькому» рівні, що й політична практика. Зважаючи на це, авторовий острах «лівацької» активності як меншовартісної досить дивний. Безумовно, варто погодитися з ним, що у малюванні графіті чи екоакціях мало користі. Як і дуже примарною видається на разі результативність розлогої профспілкової діяльності. Але ж саме такій активності і завдячує своїм основним предметом та актуальністю ліва теорія. Зникни ця переважно невдала протестна діяльність — і ліва теорія стане взагалі не потрібною нікому, крім вузького кола (сектантських?) теоретиків. Більше того, таке наївне перебування в солом’яній хатці «незалежного» теоретизування принципово позбавляє нас банальної надії. Надії на виживання лівої теорії та її розвитку на фоні тотального вовчого наступу неолібералізму супроти публічних — зокрема й акамедічних — благ. Тому натомість лівій теорії потрібен цегляний будиночок ангажованої академії. А його не здобути без належних політичних зусиль теоретиків.

Зрештою, далеко не всі можуть дозволити собі розкошувати гуманітаріями. Серед рядових активістів є багато хороших технарів, а то і просто діяльних практиків. Що робити з ними? Звісно, не змушувати по-колгоспному теоретизувати понад усе. Це абсурдно неефективно, негуманно. Та й загрожує поприводити в ліву теорію нових Лисенків з простуватими, але популярним ідеями зі своїх негуманітарних сфер. Замість такого підганяння всіх під один стандарт набагато дієвішою була би інтенсивна польова робота лівих теоретиків із активістським загалом. Адже той чималий накопичений емпіричний матеріал, про необхідність опрацювання якого пише автор, не знаходиться аби-де, в якійсь ідеальній умоглядній сфері. Він — безпосередній виразник політичної практики активістських мас. Окрім осмислення, його потрібно постійно синхронізувати і актуалізувати до нових подій. Зрештою, доступно доносити результати досліджень назад, публічно ознайомлювати з ними пересічних активістів. Саме такий наголос на низовому польовому рівні мусить надійно застерегти лівих теоретиків із їхніми «дискурсами» від небезпек скочування у сектантство чи наукове резонерство, тобто перетворення у самозамкнутий клас бюрократів-функціонерів. А з іншого боку, і допомогти лівій теорії додатковим активістським ресурсом у її політичній боротьбі за інституційну академічність.

Отже, як бачимо, ліва теорія і практика просто необхідні одна одній. Разом вони мають потенціал чинити взаємний конструктивний вплив і почергово потрохи відтягувати одна одну від тих субкультурних резервацій та сектантських боліт, у яких вони опинилися. Саме така діалектична модель взаємодії науки і політики, цілком в дусі Марксового наукового соціалізму, без гордувань і заперечень якоїсь із її складових, і видається на разі найоптимальнішою для розвитку лівого руху в цілому.

P.S. Нещодавній зрив цілком теоретичної дискусії про історичну книгу із текстами Льва Троцького, вчинений ультраправими активістами із ВО «Свобода», слугує черговим підтвердженням основної тези цієї замітки — теорія без політики неможлива. Як бачимо, наші профашистські політичні опоненти із істеричною антикомуністичною риторикою просто не зацікавлені, щоб результати якихось лівонаукових пошуків презентувалися публічно. Разом із неолібералізмом вони цькують критичну думку, виходячи тільки із низового шовіністичного рівня. В такій ситуації, знову-таки, потрібною стає політична потуга, що могла би відсторонити осоружні елементи і розчистити публічний плацдарм для теоретичної думки.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЧЕМ ХУЖЕ, ТЕМ ЛУЧШЕ (Владимир Ищенко)

ТРИ АНТИФАШИСТСЬКІ СТРАТЕГІЇ (Тарас Саламанюк)

Рекомендуемые

Наши выпуски

Блоги

Facebook

Наши партнёры

Помочь