Андрій Гладун
«У мене таке враження, що з України роблять міграційний відстійник, уряд бере на себе зобов’язання, але нас, мешканців, місцеву владу про це не запитує. І ніхто за наслідки таких дій не думає».
«Почнуть налагоджувати наркотрафік, травичкою торгувати, жінок наших ґвалтувати?! Ви бачили, як молодики з Близького Сходу це робили в Німеччині? Ми, яготинці, проти цього. Так і напишіть. Але нас ніхто не запитував».
Ці цитати належать мешканцям Яготина, котрі в березні цього року в інтерв’ю київській обласній газеті висловили своє незадоволення фактом будівництва в їхньому місті центру для прийому біженців. Така риторика небезпідставно може викликати побоювання щодо масштабів ксенофобії та расизму в Україні.
Незважаючи на те, що в Яготині не раз звучали відверто ксенофобські заяви, у цій статті я спробую довести, що мотиви залучення місцевих мешканців до протестів проти мігрантів відрізняються від мотивів ультраправих. З одного боку, це означає, що місцева ксенофобія не є надто системною, але, з другого боку, організована локальна опозиція має значний потенціал ускладнювати вирішення соціальних проблем.
Згідно з даними моніторингу протестів, репресій та поступок Центру соціальних і трудових досліджень, з 2011 по 2014 рік в Україні відбулося загалом 24 протести проти мігрантів чи біженців – це менше ніж 0,1% від загальної кількості протестів за цей період. Дещо більш поширеними, але все одно нечисленними, були антисемітські протести: їх в Україні відбулося за вказаний період аж 58. Найчастіше такі акції відбуваються у формі демонстрацій та маршів, або ж у вигляді насильницьких нападів на представників певних груп, часто іноземних студентів. У випадку антисемітських протестів поширеним явищем є також знищення чи розмальовування певних символічних об’єктів, на кшталт пам’ятників чи синагог.
Спільною рисою всіх таких протестів є значна залученість крайніх правих. Так, у 20 з 24 протестів проти мігрантів брали участь ультраправі організації або окремі індивіди, що чітко виражали свою ультраправу ідеологію (гаслами, символікою тощо). Крайні праві також узяли участь у щонайменше 33 із 58 антисемітських протестів.
У цьому контексті нещодавні протести в Яготині досить незвичні тим, що їх ініціювали місцеві мешканці, котрі не належать до жодних правих організацій. Чи були ці протести поодиноким явищем? Чи можуть вони стати системними в майбутньому?
Скільки в Україні мігрантів?
За даними Міжнародної організації з міграції, у 2012 році в Україні було офіційно зареєстровано 231 000 мігрантів, основними країнами походження яких були Росія, Молдова, Узбекистан, Білорусь, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Присутність мігрантів із цих країн навряд чи здатна спричинити значні протести, адже вони походять із країн колишнього СРСР і здебільшого не належать до меншин, що помітно вирізняються в українському суспільстві. За даними моніторингу протестів ЦСТД, лише в двох випадках протести було спрямовано проти вихідців із вищезазначених країн. У 2013 році у Кривому Розі стався конфлікт між представниками азербайджанської спільноти та місцевими мешканцями, що розвинувся з побутового, а у 2014 в Одесі невідомі, називаючись представниками Правого Сектору, напали на узбека. У решті випадків протести в контексті міграції були спрямованими проти мігрантів загалом (особливо у випадку маршів крайніх правих) або проти вихідців із нетипових для українських іммігрантів країн 1.
Є також дані щодо кількості біженців в Україні – їх наводить агенція ООН у справах біженців. Так, на середину 2015 року в Україні було лише 3 232 біженці (без урахування внутрішньо переміщених осіб), тоді як, для порівняння, лише у першій половині 2015 року з боку України було подано 14 тисяч заяв на отримання притулку в різних країнах світу, за винятком Росії. Україна того ж року посідала 126 місце в світі з 164 країн за кількістю біженців на 1000 населення.
Причиною реєстрації такої малої кількості біженців в Україні є те, що процедура отримання притулку досить складна, і загалом не існує централізованих механізмів для інтеграції біженців, навіть спеціалізованих курсів для вивчення державної мови. Окрім зареєстрованих 3232 осіб, іще 6169 людей подали минулого року прохання про отримання притулку, але ще не завершили оформлення процедури.
Враховуючи малу кількість біженців в Україні, нещодавні події у Яготині є чи не єдиним епізодом, коли протести стосувалися безпосередньо цієї групи мігрантів. Тим не менше, як буде показано далі, ці протести не є винятковими ані за своєю риторикою, ані за вимогами.
Чи поширені в України антимігрантські настрої?
Наступне питання, яке варто було б поставити в контексті протестів, це наскільки поширеними загалом є антимігрантські погляди серед українців. Оскільки протести найчастіше стосуються представників меншин, які помітно вирізняються, нижченаведена діаграма показує розподіл відповідей на питання Європейського соціального опитування за 2012 рік щодо того, чи слід дозволяти переїжджати до країни людям, котрі відрізняються від більшості за національністю чи расою.
Виходячи з даних на діаграмі, східноєвропейські країни загалом більш мігрантофобські, ніж західноєвропейські чи скандинавські, але Україна серед них не виняткова. Для прикладу, у 2012 році в Угорщині та Росії респонденти були налаштовані проти мігрантів набагато різкіше. Таку різницю можна було б пояснити впливом медіа та наявністю правих партій при владі, а також, у випадку Росії, більшою гетерогенністю суспільства, що створює підстави для конфліктів. Однак залишається фактом, що в Україні немає аномальних рівнів мігрантофобії, принаймні на регіональному рівні.
Опитування громадської думки не слід переоцінювати в аналізі протестів, адже особливістю неінституціоналізованої політики є те, що активна та організована меншість може мати більший вплив, ніж пасивна більшість. Тим не менше, як буде показано далі, масові протести проти місцевих громад мігрантів здебільшого викликано не системною опозицією до міграції як такої.
Джерело: European Social Survey 2012. У якій мірі, на Вашу думку, слід дозволяти переїжджати до країни людям, які за національністю або расою відрізняються від більшості населення країни?
Дані зважено за постстратифікаційним ваговим коефіцієнтом, що коригує неоднакові ймовірності включення у вибірку різних груп респондентів та викривлення внаслідок відсутності відповідей. Похибка залежить від обсягу та процедури побудови вибірки. Для України з імовірністю 95% та з урахуванням дизайн-ефекту вона не перевищує 2,51%
Не Яготином єдиним: інші антимігрантські протести
У лютому 2011 року в Чопі розпочалися протести через будівництво центру для тимчасового утримання нелегальних мігрантів. Центр на 66 осіб мав працювати для людей, котрих належало б депортувати згідно з угодою про реадмісію між Україною та ЄС. За словами керівника прикордонного пункту, на території якого мало бути зведено центр, гроші на будівництво виділяв Європейський Союз.
Протестувальники почали збір підписів та провели мітинг, наголошуючи на тому, що міська рада не давала згоди на будівництво центру. Однією з причин критики з боку протестувальників стало те, що центр мали будувати нібито в самому центрі міста, поблизу школи. Серед іншого, учасників протесту непокоїла можлива загроза поширення невизначених «екзотичних хвороб».
За результатами обговорень депутати міської ради написали звернення до Президента, вимагаючи не допустити будівництва нового пункту, а також закрити два вже наявні центри в місті. Після проведення мітингу командир прикордонного пункту заявив, що центр будувати не будуть. Ще один центр для тимчасового утримання мігрантів було закрито в 2012 році.
Схожі конфлікти виникають не тільки через розташування центрів для біженців. Майже щороку в Умані відбуваються протести через приїзд хасидських паломників на могилу цадика Нахмана: в 2011 році це щорічне паломництво видалось особливо проблемним через низку епізодів.
Спершу 14 вересня місцеві мешканці знесли паркан, що огороджував ділянку, відведену для хасидів. За їхніми словами, паркан було встановлено без погодження з ними, і він нібито перегороджував прохід до житлових будинків. За кілька днів по тому виникла бійка між місцевим мешканцем і сином хасидського діяча через дорожній інцидент.
Ці два інциденти дозволили політизувати присутність паломників – 25 вересня міська організація ВО «Свобода» всупереч судовій забороні провела марш під гаслом «Умань без хасидів» 2. Офіційними вимогами маршу було «унеможливити приїзд чужинських кримінальних елементів; запровадити біометричний контроль для прибульців; заборонити хасидам самовільне будівництво» тощо. Марш мав пройти через територію, густо заселену хасидами, але Беркут затримав учасників маршу раніше, посилаючись на заборону суду. Під час самого маршу звучали гасла «Слава нації – смерть ворогам!», «Наша країна – наші правила».
Ще за два місяці після зазначених подій, уже з іншого приводу, відбувся пікет міської ради, на який місцеві мешканці вийшли з вимогами демонтувати кіоски хасидів, що, за їхніми словами, були встановлені незаконно та перегороджували прохід до будівель.
Описані вище випадки є характерними, але не поодинокими прикладами протестів проти мігрантів в Україні. Так само як і нещодавні акції у Яготині, вони мають важливі спільні риси.
«Не на моєму подвір’ї»
Специфіку залучення місцевих мешканців до протестів проти біженців та мігрантів можна пояснити акронімом NIMBY (Not In My Backyard – англ. «Не на моєму подвір’ї»). Це поняття використовується для опису локального спротиву громад розміщенню на їхній території проживання певних об’єктів, що часто є суспільно важливими, але створюють негативні екстерналії для місцевих мешканців. Прикладами таких протестів є виступи проти будівництва АЕС, доріг, сміттєзвалищ тощо. Хоча протести місцевих громад проти розміщення центрів для біженців та створення інфраструктури для хасидських паломників більше пов’язані з уявними або ж штучно створеними негативними наслідками, їхня риторика чітко відповідає NIMBY-протестам.
Наприклад, секретар міськради Чопа в одній зі своїх заяв стверджував, що громада разом із міською владою у 2008 році не допустила будівництва заводу з переробки відходів, тому так само не допустить будівництва центру для утримання мігрантів. Як бачимо, такі різні за своєю суттю об’єкти викликають у городян схожу реакцію.
NIMBY-протести створюють дві основні проблеми. По-перше, вони суперечать зусиллям, спрямованим на централізований розвиток чи вирішення певних соціальних проблем. По-друге, вони перекладають негативні наслідки певних проектів на менш організовані громади, що не здатні так само ефективно протестувати. Наприклад, протести проти будівництва центрів для тимчасового утримання мігрантів на Закарпатті залишають прикордонникам дві альтернативи: утримувати більшу кількість затриманих у гірших умовах – або ж перевозити затриманих мігрантів у відповідний центр на Волині. Обидва варіанти є однаково небажаними.
У випадку відсутності реальних загроз, як, наприклад, від центрів для біженців та мігрантів, проблему можна було б вирішити простим інформуванням громадськості, адже місцева громада часто виявляється дезінформованою і щодо кількості та походження осіб, яких мають приймати центри, і щодо процедури перебування. З іншого боку, за умови наявності реальних загроз від певних об’єктів можливе застосування системи квот або лотерей, які регулювали б розміщення, однак згода на їх застосування врешті-решт все одно залежить від позиції місцевих громад. Таким чином, достатньо організовані місцеві громади можуть ефективно блокувати практично будь-які небажані проекти.
Один протест – різні причини
Як зазначалося вище, за такої малої кількості мігрантів та біженців в Україні переважна більшість антимігрантських протестів – наслідок діяльності ультраправих організацій. З іншого боку, представники місцевих громад, що не є членами політичних організацій, зазвичай долучаються до протестів через побутові конфлікти та/або через небажане використання публічного простору. Такі протести зумовлено незнанням реальних наслідків тих чи інших проектів, або ж спровоковано неадекватними діями місцевої влади. Участь місцевих громад є несистемною, тоді як крайні праві намагаються політизувати конфлікти до рівня виступів проти мігрантів загалом (як у випадку з вищезгаданим маршем в Умані).
Підсумовуючи, можна зазначити, що в цьому контексті нещодавні протести в Яготині не є поодиноким випадком, і в подальшому реальну небезпеку становить їх можлива радикалізація у разі об’єднання місцевих громад із правими радикалами. Адже, як ми зазначали у попередніх релізах, участь ультраправих організацій пов’язана з більш насильницькими типами протестів. У свою чергу, організовані зусилля крайніх правих можуть ще більше ускладнити подолання місцевої опозиції до розміщення інфраструктури для біженців і мігрантів та збільшити ризик виникнення насильства під час протестів.