НЕ ВАРТО ЗАБУВАТИ – коли європейці були мігрантами

  • 26 січня 2016
  • 2485
НЕ ВАРТО ЗАБУВАТИ – коли європейці були мігрантами

Переклала Богдана Гавриленко

«Іммігрантам дістаються всі робочі місця й житло, тоді як італійцям (британцям, французам…) – нічого! Уряд повинен спочатку думати про італійців (британців, французів…)!» Як часто ми бачимо, що цю ідею розкручують телебачення та преса, особливо бульварні видання та праві демагоги? 1

Іммігрантам дістаються всі робочі місця й житло, тоді як італійцям (британцям, французам…) – нічого! Як часто ми бачимо, що цю ідею розкручують телебачення та преса, особливо бульварні видання та праві демагоги?

Ті, хто просувають цю ідею, не пояснюють, що незалежно від того, є іммігранти чи їх немає, уряд не допоможе «італійцям» – чи британцям, французам, чи будь-яким іншим національним групам. Підіймають пенсійний вік, скорочують зарплатню та соціальні права не через іммігрантів. Безробіття й бідність спричиняють не іммігранти. Правда в тому, що італійська буржуазія «імпортувала» дешеву робочу силу, бо це вигідно, так само як раніше вони її експортували. Були часи, коли експортована праця була великим джерелом доходу для італійської держави.

1

У 1952 році мій батько емігрував до Великобританії. Я досі маю маленький буклет, який «його» уряд дав йому. Із підписом міністра закордонних справ. У цьому буклеті італійський уряд нагадував своїм емігрантам, що вони – посли, «які представляють Італію за кордоном». І досі, щоразу, коли я читаю цей буклет, моя реакція завжди та сама – гнів! Яке неперевершене лицемірство! Італійська держава нічого не зробила, щоб розвинути Південь, але належно підготувалася до експлуатації своїх емігрантів, котрі надсилали гроші додому.

Вирости у 1930-х

Дитинство мого батька не було таким, про яке пишуть у казках. Він ріс у 1920-х – 1930-х роках, за фашистського режиму й тяжкої економічної кризи, пам’ятав обвал 1929 р. – був тоді ще маленьким хлопчиком, – бо багато італійців, котрі емігрували до Америки, втратили свої робочі місця там і почали повертатися додому.

Він почав працювати, коли йому було одинадцять. Власне, тато працював ще коли був у початковій школі. Щодня після уроків моя бабуся приводила йому вівці, давала шматок хліба, а потім відправляла на всю другу половину дня пасти їх у поля. Батько добре вчився, але через бідність сім’я не могла собі дозволити послати його на навчання в середню школу. У його класі був хлопчик, який не вдався надто кмітливим, але він походив із багатої родини, і тому мав змогу не тільки піти до середньої школи, але й здобути вищу освіту й стати інженером. Попередні покоління боролися, аби покласти край такій несправедливості, але тепер привладний клас хоче відправити нас назад у ті дні, коли освіта була розкошем!

У 1930-х батькові не купували нового взуття протягом шести років. Я ніколи не забуду, як він розповідав мені про той день, коли моя бабуся купила йому пару черевиків! Батько був такий щасливий, що навіть не міг заснути тої ночі. Лежачи в ліжку, він дивився на свої черевики й раз у раз вставав, взувався й ходив туди-сюди, просто щоб чути, як вони риплять!

Батько розповів мені, як упорався зі своїм першим сезоном копання, коли йому було 14 років. Він провів цілий місяць, день у день копаючи разом зі своїми старшими братами й батьками. Це доводилося робити щороку, оскільки земля була єдиним засобом виживання. Вони вирощували більшу частину свого харчу самі. Продаж кількох яєць і зайвих курей для моєї бабусі також були способом заробити трохи грошей, аби купити потрібні речі, наприклад, одяг.

Дорога до дому була ґрунтовою, вона куріла влітку й перетворювалася на багнюку взимку, а коли було більше дощів, багнюка часом сягала до колін. Батько розповідав, що коли, уже дорослим хлопцем, він зміг придбати велосипед, узимку йому доводилося знімати черевики й шкарпетки, закочувати штани й нести велосипед на плечах до головної дороги, де вже можна було їхати на ньому, після того як почистишся й взуєшся.

Друга світова війна

2

Мій дядько в Югославії перед тим, як його заарештували німці

Таким було його життя, поки не вибухнула Друга світова війна. Тата призвали в армію, але він захворів, і його відіслали додому на кілька місяців, до одужання. У той самий час Муссоліні було усунуто через військовий переворот, і незабаром новий військовий режим здався. Італійська армія розвалилася, а солдати масово дезертирували. Старший брат мого батька воював у Югославії. Коли Італія капітулювала, німці заарештовували італійських солдатів. Ось так дядько потрапив до концентраційного табору. Він розповідав, які голодні вони були – аж порпалися в смітниках і навіть їли картопляні шкаралупи, що їх викидали німецькі солдати.

Іншого мого дядька німці захопили й переправили до Німеччини, працювати на фабриці. Це радше була подорож у один кінець. Перед австрійським кордоном він вирішив ризикнути й стрибнув із потяга разом із другом. У хвості потяга німці встановили кулемет, яким стріляли в траву час від часу, як попередження. Друг мого дядька загинув, але дядькові пощастило. Він пройшов майже 800 кілометрів назад додому.

У листопаді 1943 року батько мав повернутися до казарм; він розповів мені, як фашисти розклеювали плакати, що закликали солдатів повернутися на службу. Він сказав: «Я не збираюся йти й воювати за цих виродків!» Тож залишився вдома. Поки двох братів не було, тато був потрібен удома – працювати на землі й доглядати своїх старих батьків.

Потім була знаменита битва під Монтекассіно, одна з найкривавіших і найдовших битв Другої світової війни. Вона почалася 12 січня 1944 року, коли війська п’ятої американської армії намагалися перетнути річку Гарільяно. Монтекассіно – гора 520 метрів заввишки, що виступає з основного ланцюга Апеннін і виходить на долину, відому як Вальє-дель-Лірі. На горі стоїть абатство Монтекассіно, бенедиктинський монастир, який заснував 529 року Святий Бенедикт. Монастир височіє над долиною, і саме тому німецька армія, відступаючи під натиском союзницьких загонів, вирішила засісти в цій точці. З гори вони могли оглядати всю долину, а її будь-яка армія, що хотіла б рухатися на північ у бік Риму, мусила б перейти.

3

Після битви при Кассіно у січні-травні, 1944.

Це місце вважали святим, отже, люди гадали, що його ніколи не будуть бомбити. Це пояснює, чому кілька сотень мирних мешканців (ніхто не знає точної цифри) шукали притулку в абатстві. Вранці 15 лютого 1944 року 142 важких і 114 середніх бомбардувальників почали першу хвилю бомбардувань. Протягом двох днів 776 літаків скинули 1200 тон бомб на абатство, перетворюючи його на руїни. Більшість цивільних загинули.

Моя мати часто описувала паніку простих людей, коли вони ще здалеку чули двигуни бомбардувальників. Потім літаки раптово з’являлись у величезних кількостях та летіли у формуванні над горами на південь. Як вона казала, «небо заповнюють літаки, а потім усі бояться, куди бомби впадуть».

Долина смерті

Битва нарешті закінчилася 18 травня, коли німці здалися. На наступний день репортер CBC (Канадська телерадіомовна корпорація) піднявся на гору й описав бійню, яку побачив: «Я ніколи не спостерігав такої жахливої картини. Там були загиблі, котрі штурмували й брали цю фортецю тільки вчора. І були загиблі, котрі намагалися взяти її кілька місяців тому. Я ледь не перечепився через голову, що майже муміфікувалася. Найжахливішим у цих битвах над Кассіно було те, що люди, які воювали там, жили серед мертвих тіл».

Якщо ви відвідаєте місто, то знайдете британський військовий цвинтар, на якому поховано понад 4000 британських, південноафриканських, новозеландських, канадських, австралійських, індійських і гуркхських солдатів, польський військовий цвинтар, де поховано більш ніж тисячу, німецький військовий цвинтар, де поховано близько 20000. Поруч, у Венафро, поховано 6000 французьких колоніальних військових. У Монте Лунго, приблизно за десять миль від Кассіно, поховано тисячу італійських військових, котрі були частиною реконструйованої італійської армії, що воювала на боці Союзу в останні місяці війни. У невеликому містечку Неттуно на узбережжі поховано близько 8000 американців, загиблих у різних боях у Південній Італії, зокрема в Монтекассіно. У битві Монтекассіно союзні війська втратили близько 55000, а німці – приблизно 20000 вбитими й пораненими.

4

Британське військове кладовище в Кассіно.

Я відвідав британські, німецькі та польські кладовища. Ішов уздовж нескінченних рядів могил британських солдатів, більшість із яких були молодими людьми – 20, 25 або 30 років. Надгробні написи дуже зворушливі, часто це лише кілька слів, наприклад: «Люблячі дружина й дитина ніколи не забудуть», або «Мама й тато завжди пам’ятатимуть тебе», і так далі. Це справді свідчить, яким кровопролиттям і варварством була Друга світова війна.

Мій батько застав першу половину бою й бачив бомбардування гори, але потім йому довелося покинути цей район. Цивільних осіб, які жили на лінії, що розділяла німців і союзні сили (відома як Гюставська лінія), попросили піти. Тато змайстрував простенький візок – використав для цього два колеса від старого велосипеда. Вмостив на нього своїх старих батьків разом із кількома мішками кукурудзи, яка могла замінити гроші, оскільки вони вирушили на північ, у бік Риму. З ними ще був його молодший брат, і їм довелося власноруч штовхати віз… поки той не перекинувся й не розбився. Вони залишили віз там, де він упав, і пройшли решту шляху пішки, несучи пожитки, у тому числі мішки кукурудзи, на своїх спинах. Спати їм довелося де трапиться, іноді під мостами. Врешті-решт вони добилися до табору біженців, розташованого південніше від Риму.

Сім’я залишалася там упродовж усієї битви, що зруйнувала майже всі будинки, у тому числі й скромну селянську хатину мого батька. Одного разу він почув, що американці організовують транспорт для селян, щоб відправити їх додому. Тож ішов десять миль до американської бази – дізнатися, чи можуть вони повернутися. Американський солдат запитав, звідки він. Коли батько відповів, що з Кассіно, солдат сказав, що їм іще не дозволять повернутися – там небезпечно, і порадив не казати, звідки він, якщо хоче дістатися додому. Тож мій батько збрехав – сказав чиновникам, що родом із маленького містечка, розташованого за 20 миль від Кассіно. Уже там він віддав селянинові півмішка кукурудзи, щоб той відвіз його сім’ю у Кассіно возом.

5

Цивільні втікачі.

Як тільки вони зайшли в долину, батько зрозумів, чому військові не дозволяли людям повертатися туди. Сморід смерті був скрізь. Напіврозкладені трупи – і людей, і тварин – усе ще були в полі. Вода була забруднена, уся інфраструктура зруйнована. Коли вони прийшли до свого двору, на місці будинку була лише купа щебню. За два метри від будинку було поховано двох німецьких солдатів у дуже неглибокій могилі. У цих умовах мій батько захворів на малярію. Але вони почали поступово намагатися відновити своє життя. Деяким сім’ям пощастило – їхні будинки не були повністю знищені. Моєму батькові та його родині дав прихисток сусід. У будинку з великою дірою в одній стіні – гарматний вогонь пройшов прямо крізь нього, але будівля все-таки ще стояла. У цих умовах солідарність між бідними була дуже сильна.

Ходити босоніж через трупи

Тим часом за кілька кілометрів звідти молода жінка, якій судилося стати дружиною мого батька, пішки вирушила з дому разом із матір’ю, сестрою й сусідами. Мати розповідала мені, що вони жили за німецькою лінією й хотіли дістатися до підконтрольної Америці території на півдні. Уночі, босоніж вони переходили фронт, ризикуючи життям і здоров’ям. Вона розповідала мені, як у темряві вони йшли тілами загиблих солдат! Вони перейшли, і американці забрали їх на південь у Калабрію, де родина пробула понад рік у таборі для біженців. Мати розповідала, як проводила час, виводячи воші у старших жінок. Солдати готували пасту у великих горщиках, і мати сміялася з того, як погано вони давали з цим раду – завжди переварювали, ніколи не вдавалося “al dente”. Але це все-таки була їжа. Вона завжди дуже люб’язно говорила з місцевими селянами Калабрії, а ті були дуже прихильні до біженців і виявляли людяність, що зворушувала їй серце.

Поки вона була в таборі, отримала звістку, що її батька (мого діда) разом із невісткою і ще двадцятьма людьми, у тому числі й кількома дітьми, було вбито незабаром після того, як вона пішла – запалювальна бомба влучила в простеньке сховище, яке вони побудували за будинком. Бомба заблокувала вихід, і всі вони задихнулися. Мій дід залишився, бо боявся, що коли не збере й не збереже зерно, по закінченню битви їм не буде чого їсти.

Я відвідав старий будинок із матір’ю, вона показала мені, де було сховище – за стайнею – і описала, що трапилося. Стоячи там, намагаючись уявити собі, яким був той день, коли впала бомба, як вони прожили свої останні хвилини й секунди.

Один із братів моєї матері, котрий приїхав додому у відпустку під час бойових дій, відкрив сховище й знайшов 22 тіла. Мій дід був прихилений до стіни сховища, з тростиною і пляшкою вина поряд. Решта померли там, де вони відчайдушно намагалися вирити собі шлях голими руками. Це було занадто ризиковано – влаштувати належно поховання та поминки, поки бомбардування тривали, тож він закрив сховище, а поховання відбулося пізніше, коли війська просунулися на північ. Двадцять два тіла помістилися в чотирьох домовинах, бо від них не залишилося нічого, крім кісток. Братська могила з іменами 22 загиблих досі збереглася в центральній частині місцевого кладовища. Я взяв з собою дітей, коли відвідував його, тож і вони не забудуть про це.

6

Старий чоловік посередині – мій дідусь, котрий помер у сховищі, чоловік ліворуч від нього – мій дядько, чию могилу розтрощило під час бомбардувань.

Ще одного з братів, чия дружина загинула в сховищі лише за два тижні після одруження, закинуло кудись на північ. Коли він прийшов додому, через цю трагічну подію й пізніші економічні труднощі мало не скоїв самогубства. Моя мати застала його в полі з мотузкою й зупинила. Іншому братові, можна сказати, пощастило більше. Він помер від туберкульозу незадовго до початку битви, але навіть у смерті не знайшов спокою. Його могилу розтрощило вщент під час бомбардування, сім’ї навіть не залишилося місця, куди піти й віддати пошану.

Коли німці окупували Італію після її капітуляції у вересні 1943, працездатним чоловікам постійно загрожувало вивезення до Німеччини. Одного дня група солдатів зайшла в їхній район, і маленький хлопчик побіг попередити свого батька й дядька. Офіцер СС дістав пістолет і вистрілив хлопчикові в спину. Звичайні німецькі солдати робили все, що могли, аби врятувати життя хлопчика, але вони були безсилі, і той помер. Моя мати була свідком цієї сцени, вона часто розповідала мені такі речі. Від кожної такої розповіді в мене бігли мурашки по шкірі.

Із чим я завжди стикався, коли мої батьки говорили про часи війни, – то це з розмежуванням, яке вони робили між звичайними рядовими німецькими солдатами й офіцерами, особливо офіцерами СС, як і у трагічному інциденті з маленьким хлопчиком, котрого офіцер СС застрелив у спину.

Батько казав, що в присутності звичайних німецьких солдатів було досить спокійно, але щоразу, коли з’являвся офіцер СС, усе раптом змінювалося. Він відчував страх простих солдатів. Фактично, офіцери СС були там радше загрозою для своїх солдат, ніж для будь-кого іншого! Братання з місцевим цивільним населенням не дозволялося.

Мати розповідала, що коли вони втікали з зони бойових дій, її бабуся вирішила повернутися – вона хотіла знати, що з її чоловіком. Матір втрутилася і сказала, що не дозволить, адже це було дуже небезпечно, і настояла на своєму. Якось на шляху її з подругою зупинив німецький солдат, цілячись у них кулеметом. Вони впали на коліна й благали пожаліти їх. На німецького солдата це справило враження, він сказав, що дівчата перебувають на небезпечній території, і показав, кудою йти, аби дістатися до безпечного місця. Він міг би просто застрелити їх на місці. Моя мати також згадувала дуже молодих солдатів, яких Гітлер призвав під кінець війни, деяким було лише по шістнадцять років. Вона пам’ятала, як один із них кинув у розпачі свій шолом на землю з вигуком: «Кассіно буде нашим кладовищем!»

Ви можете відчути тут інстинктивну класову солідарність між бідними південно-італійськими селянами та рядовими працівниками, що були основною частиною німецької армії, навіть у цих варварських умовах.

Напівфеодальні умови

Сім’я моєї матері жила в майже феодальних умовах. Вони були «здольниками» («половинниками»), це означало, що власник надав їм будинок та землю й отримував половину всього, що вони виробляли, – від яєць і курей до свиней і, звичайно, щорічного врожаю.

Колись, іще молодою, вона розповіла мені, як власник якогось разу прийшов і зняв вхідні двері будинку, а натомість почепив мішок! Двері йому були потрібні для іншого орендаря! Він міг з’явитися без попередження, і якщо навіть мати в той час прала одяг біля колодязя або робила інші домашні справи, вона мусила кидати все й готувати йому їсти. А якщо орендатор був втомлений, він міг піти спати на одній із їхніх лежанок.

Після війни родину моєї матері виселили, бо пропала свиня, яку власник вважав своєю! Їм довелося шукати іншого орендатора, котрий забезпечив би їх землею. Зібрали своє нечисленне начення – каструлі, сковорідки, постіль – на тачку, перетягли на інший бік міста – і так переселилися.

Мати почала працювати, коли їй було лише сім років. Для дівчат освіта вважалася непотрібною – усі необхідні знання дівчинка могла отримати в родині. Тому вона закінчила тільки перший рік початкової школи, а потім її звідти забрали. Їй довелося працювати на фермі, доглядаючи тварин, а підростаючи, вона долучалася й до копання землі, збирання врожаю, приготування їжі, прання – як правило, біля колодязя або в річці. Мати також розповідала мені історії про те, як шила вечорами при свічках, бо в сільських районах у ті дні не було електрики.

Війна, однак, забезпечила бідним селянам принаймні одну маленьку втіху в розпал загальної кризи. Добре забезпечені середні й верхні класи, які жили в місті, дивилися на селян зверхньо, називаючи їх «cafoni»(«неотесані» – образливий термін, використовуваний для опису бідних селян). Коли вибухнула війна й фашистський режим Муссоліні виступив на підтримку нацистської Німеччини в 1940 році, цей прошарок середнього класу потерпав від браку харчів та інших базових речей. Селяни ж мали їжу, яку вони виростили самі. Таким чином, «signori e signore» (пани та пані) з міста ходили до них по харчі. Моя мати розповідала про це з задоволенням: «ці пані в шубах тепер потребували cafoni».

Життя в дерев’яній хижі

У період із 1945 по 1952 мій батько не мав стабільної роботи. Він працював лісорубом на горі Монтекассіно, де дерева вигоріли від бомбардування під час війни, тож треба було зробити велику роботу для лісовідновлення – вирубати старі дерева й насадити нові. Потім працював на кам’яному кар’єрі та сільськогосподарським робітником поденно. Водночас він тримав маленьку сімейну ферму. Оскільки сімейний будинок було зруйновано під час бомбардувань 1944 року, мій батько спав у дерев’яній хижі. Сміючись, розповідав мені, як ділив ліжко з матір’ю й молодшим братом, а у вітряну погоду іноді доводилося тримати ковдри! Знадобилося кілька років, щоб відновити будинок, адже коштів бракувало.

Незабаром після війни його батько помер від туберкульозу, поширеного тоді захворювання, а всі брати були безробітними й виживали, обробляючи землю, або перебивалися випадковими заробітками на будівництвах.

Можливо, нині тим із нас, хто живе в Західній Європі чи Північній Америці, важко зрозуміти, як можна було пережити все це – однак навіть таке не можна порівнювати з теперішньою ситуацією в Іраку або Сирії! Ті обставини, безумовно, виховали дуже жорстких людей, працьовитих і готових долати всі труднощі.

Надія на революцію

Мого батька це спровокувало і на політичну радикалізацію. 1943-1948 роки стали одним із періодів загострення класової боротьби. У північних і центральних частинах Італії партизанський рух виник як опір нацистській окупації. Партизани були героїчними бійцями, багато з них віддали своє життя в боротьбі за вигнання німецько-фашистських окупаційних військ. Проте було багато страйків у містах, а також селянських захоплень земель. Традиційні масові організації робітничого класу росли в геометричній прогресії, Комуністична партія з 2000 членів у 1935 році розрослася до двох мільйонів у 1945, а ЗІКП (прим. автора – Загальна Італійська Конфедерація Праці) – конфедерація профспілок – досягла кількості п’ять мільйонів членів.

7

Членський квиток Комуністичної партії, 1946.

У цих умовах 1946 року батько вступив у Комуністичну партію й разом із іншими сформував сільський осередок із одинадцяти членів. У рамках своєї діяльності продавав партійну газету. Батько розповів мені, як одного разу був на сільській площі, читаючи L’Unita, газету Комуністичної партії, і парафіяльний священник, проходячи повз, крикнув йому: «Тебе буде відлучено від церкви!» Тато потім жартував зі своєї тодішньої відповіді: «Ну відлучите, і що ви будете робити тоді?»

8

Членський квиток Комуністичної партії, 1946.

Він розповів, як у 1948 році вони вважали, що можуть виграти вибори. У своєму осередку вони склали список усіх місцевих землевласників і планували влаштувати на них облаву наступного дня після виборів. Вони вірили, що лідери Комуністичної партії хотіли революції, але не розуміли впливу політики партії на широкий електорат. Протягом 1944-1947р.р. Комуністична партія була в уряді національної єдності разом із Християнськими Демократами. Це призвело до дискредитації і Комуністичної, і Соціалістичної партій, які співпрацювали, і вони справді втратили суттєву кількість голосів у 1948 році. Я пам’ятаю, як він описав це: «Але ми програли, і нам довелося відкласти список подалі. Тож ми були змушені шукати способів вижити». Батько, однак, зробив деякі висновки з цього досвіду. Він був у Італії в 1970 році, коли комуністична партія отримала найбільший у своїй історії виборчий успіх. Але писав мені таке: «Вони збираються повторити те, що зробили в 1940-х роках; їх цікавлять тільки власні кар’єри».

Еміграція – єдиний порятунок

Життя в крайній бідності та втрата надії на докорінну зміну врешті змусили батька до еміграції. Він надіслав запити на вакансії в США і Великобританію. Йому запропонували роботу на сталеливарному заводі в Південному Уельсі. Але спочатку батько мусив пройти медогляд у своїй місцевій провінційній столиці Фрозіноне. Начальство хотіло мати здорових і сильних працівників! Я процитую його слова: «Я пішов на перевірку. Там був англійський лікар, котрий виміряв мій зріст, груди, мій пульс, артеріальний тиск і т.д. Але це була не найважливіша частина перевірки. Найважливішою частиною був огляд моїх долонь. Мої затверділі мозолі його задовольнили; я був саме тим, кого їм треба для виробництва сталі».

У день, коли батько мав виїжджати, він зустрівся з односельцями, яким також запропонували роботу. Деякі пішли в шахти, деякі на цегляні чи металургійні заводи. Спочатку вони мали їхати до Мілана. Там поїзд наповнили мігранти з Колабрії, Сицилії, Апулі… У Мілані йому приклеїли мітку з ім’ям, прізвищем і місцем призначення на піджак! «Ми були як худоба, яку перевозять», – казав він мені.

9

Мій батько зі ще двома італійськими робітниками на сталеливарному заводі.

У порту Довер у Англії представники сталеливарної компанії чекали, щоб забрати «своїх» працівників. Коли дісталися до Уельсу, мого батька привели в тимчасове житло – гуртожиток для іммігрантів, дерев’яну будівлю з азбестовим дахом, у кожній кімнаті жили по два робітники. На наступний день його поставили на роботу до доменної печі! Батько розповідав мені про спеку, полум’я, білий гарячий листовий метал, який доводилося знімати з конвеєра лещатами, нічні зміни. Він залишив у Італії свої поля, сонце, друзів і наречену. Туга за домівкою дошкуляла йому найбільше. Однак він принаймні міг читати й писати, оскільки відучився в початковій школі. Частина мігрантів були неписьменними, і батько писав для них листи додому. Він розповідав мені, що деякі робітники не хотіли визнавати себе неписьменними, і виправдовувалися тим, що забули свої окуляри вдома, коли просили його перевірити в списку на дошці, чи є пошта для них!

10

Саме за таких умов роботи мій батько зрозумів, чому працівники повинні бути в профспілках, і тому залишався гордим членом профспілки до кінця життя. Він розповів мені, якою сильною була профспілка на сталеливарному заводі і якою потужною була робоча сила, що стояла за своїми профкомами.

11

Тоді Англія не була частиною ЄС. Батько мусив відпрацювати за чотирирічним контрактом на компанію, перш ніж міг стати «вільним», тобто – міг змінити місце роботи. Він мав іноземну реєстраційну книжку, в яку ставили штамп у місцевому поліцейському відділку один раз на рік.

Життя окремо

Після свого першого року роботи батько зібрав достатньо грошей, аби купити костюм і поїхати додому, щоб одружитися. Після весілля він повернувся до Уельсу, але дружину залишив у Італії. Мої батьки бачили одне одного раз на рік влітку, коли батько мав щорічну відпустку. Тоді не було ні Інтернету, ні мобільних телефонів, а в селі навіть стаціонарних! Спілкування велося поштою, і моя мати була майже неписьменною! Це був час, коли вона докладала дуже великих зусиль, аби навчитися принаймні основ письма й читання. Я досі маю деякі з її листів. Він відсилав їх назад із виправленнями орфографії та граматики, виділеними зеленим чорнилом, – так вона й училася! У одному з них, написаному за кілька тижнів до щорічної відпустки, батько написав: «Я буду в тому самому потязі, що й минулого року. Чи можеш ти приїхати на станцію?» Вона приїхала з одним із моїх дядьків і візком, запряженим віслюком, аби забрати його додому.

Я мав честь бачити принаймні відблиск того, яким було життя селян у попередні роки. У 1960, коли ми відвідували будинок бабусі, там не було водогону; жінки носили воду в глиняних глеках, балансуючи ними на головах. Ті, кому пощастило, мали колодязь. Не було ванн і туалетів. Можна було митися хіба в діжці з водою просто неба, а туалет був у лісі! Дорога так само була просто стежкою. Мої двоюрідні брати влітку бігали навколо босоніж. Чоловіки досі орали дерев’яним плугом, запряженим волами. Це також пояснює чому, незважаючи на свою тугу за домом, мій батько не повернувся туди.

Зрештою, коли його чотирирічний контракт у 1956 році закінчився, він змусив мою матір переїхати. Батько вже не жив у гуртожитку, він тепер винаймав кімнату в приватному будинку, спільно з іншими італійськими іммігрантами. Він пішов, щоб зустріти мою матір у порту Довр. Це було навесні, в Італії в цей час сонячно, а Англія зустріла її туманом. Першим, що вона сказала, коли зійшла з корабля, було: «Коли ми збираємося повернутися до Італії?» Але до чого вони мали повертатися? У Великобританії в них була принаймні надія збудувати своє майбутнє. Коли мати пішла подивитися, де працює батько, вона сказала, що мала відчуття, ніби відвідала пекло. Мати була майже на восьмому місяці вагітності. Вона працювала в полі аж до від’їзду, а потім витримала довгу поїздку поїздом. Її дитина народилася мертвою.

Вона жила в країні, мови якої ще не знала, у неї було мало друзів, її сім’я була далеко. Вона розповідала мені, що після втрати дитини щодня молилася. Потім народився я. Батько саме був на нічній зміні в сталеливарні. Коли вони забрали мене додому, в кімнату, яку винаймали, то поставили валізу біля ліжка замість колиски. Моя мати завжди сердилася, коли я розповідав ці деталі іншим людям, – вона була гордою жінкою, але думаю, що це яскраво свідчить про умови, в яких жили іммігранти.

Чи жінки й чоловіки народжувалися вільними?

Часто можна почути, що чоловіки й жінки народжуються «вільними». Ці мігранти не були вільними. Вони були змушені емігрувати через бідність. Вони були готові піти на будь-які жертви, перетерпіти всі приниження, аби збудувати краще майбутнє для себе і, що важливіше, для своїх дітей. У листі, що його мій батько написав своєму старшому братові в Італію у 1965 році, я знайшов таку фразу: «Якщо мені довелося блукати світом як циган, як упертий мул без професії, то своєму синові я не бажаю такої долі».

Батько заплатив своїм життям – він помер молодим, у п’ятдесят. Спершу він зруйнував свій зір. Він розповів мені, як іржа, що була в повітрі, осідала на його лобі, коли він працював біля доменної печі, а потім з потом потрапляла в очі. У нього була пошкоджена печінка, і врешті-решт батько захворів на рідкісну форму лейкемії. Лікарі, які обстежували його, питали, чи він коли-небудь працював із металами! Я пам’ятаю момент, коли лікар вимовив це, і мені стало абсолютно зрозуміло, що роки роботи на сталеливарному заводі відіграли велику роль у погіршенні його здоров’я. Я пам’ятаю його останні роки життя, які він прожив, зігнутий від болю. Батько вже не був тим здоровим молодим чоловіком, який проходив медобстеження в Італії.

12

Листівка про страйк співробітників магазину, 1972 р.

Він на собі відчув, що таке расизм, і тому не терпів образ і неуцтва. А крім того відкрив для себе сенс солідарності робітників. На металургійному заводі, а пізніше й на машинобудівному, де він працював, були шотландці, валлійці, ірландці, індійці, пакистанці, вест-індійці, поляки, югослави, так само як і англійські робітники. Тільки коли вони об’єднувалися, їм вдавалося перемагати. З 1952 року і аж до дня своєї смерті батько був членом профспілки.

13

Пам’ятаю один зі страйків, у якому мій батько брав участь. Він тривав протягом семи тижнів! Вимоги стосувалися зарплати та умов праці, а також «рівної оплати за ту саму працю» – мова була про те, що жінкам платили менше, навіть якщо вони робили ту ж саму роботу. Кожен день, коли я приходив додому зі школи, мій тато розповідав мені про масові збори, що відбулися на заводі того дня, і як просувається страйк. Одного разу він пишався більше, ніж звичайно, бо деякі з працівників потерпали через такий довгий страйк і зовсім невеликі виплати, а батько втрутився в обговорення, згуртував усіх довкола й переконав їх залишитися. Цеховий управитель використав його виступ, аби зміцнити рішучість інших.

Він також був дуже злий на профспілку під кінець страйку, адже вони не домоглися виконання всіх вимог, але це вже інша історія. Тато також добре знав, що робітники повинні йти на страйк не коли все погано, а коли все гаразд! Він завжди казав: «Який сенс іти на страйк, коли компанія має лише кілька замовлень? Ми повинні страйкувати, коли вони просять нас працювати понаднормово, коли вони перебувають під тиском необхідності забезпечити доставку своїм клієнтам. Таким чином ви можете їм допекти й змусити поступитися». Коли пізніше я читав пояснення Троцького, як іноді класова боротьба може піднестися в період підйому в економіці після періоду спаду, мені було легко зрозуміти цю концепцію!

Пам’ятаю, тоді такі таблоїди, як The Sun, усе ще писали про «зажерливих робітників». Відбувався страйк на місцевому заводі Форда, працівники вимагали додати фунт до тижневої зарплати. Газетна пропаганда не мала жодного впливу на мене, бо мені цей страйк нагадував той, через який пройшов мій батько. Він також завжди робив внески на заводі на підтримку інших робітників-страйкарів. Я досі маю листівку про страйк на заводі Ягуар, для якого він давав гроші.

Робітнича солідарність

Спираючись на свій досвід, він не прийняв би расизм, який ми бачимо в Італії сьогодні, а спрямував би боротьбу проти босів, як завжди це робив. Батько наполягав на тому, що чоловіки й жінки всіх рас, будь-якого кольору шкіри й віросповідання можуть жити пліч-о-пліч. Одного разу я чув, як він говорив із головою комітету 2 заводу, поруч із яким ми жили, що немає такої речі, як англійський, італійський, індійський чи вест-індійський громадянин, «ми всі робітники, і в цьому єдині!» Вороги – боси, які експлуатують робітників усіх кольорів. Це прийшло з його власного робочого досвіду. Водночас він пишався своїм італійським культурним бекграундом, часто цитуючи Данте або слухаючи опери.

Коли я був хлопчиком, батько пояснив мені, що в один прекрасний день ми будемо мати великі склади, де буде зберігатися все, що нам потрібно. Усі люди повинні будуть працювати, щоб отримати те, що їм потрібно, треба буде показати довідку, аби довести, що вони працювали. Він говорив зі мною про світ без воєн і несправедливості. Пам’ятаю, як тато казав, що гроші самі по собі нічого не варті; що справді важливе – це людська праця. Тоді я не зовсім розумів, до чого він веде. Зрозумів, коли врешті-решт прочитав «Маніфест Комуністичної партії». Помираючи, він говорив мені про цей світ, повний несправедливості, де є кілька мільярдерів і мільйони, що помирають від голоду. Мене багато чого навчили в школі, але моїм найкращим життєвим вчителем загалом був батько. Коли він лежав у труні, я тримав його за руку й пообіцяв, що ми будемо продовжувати боротьбу за той кращий світ, у існування якого він вірив.

Такі ж умови існують сьогодні

Тож коли ви наступного разу зустрінете іммігрантів на вулицях нинішньої Італії чи на вулицях будь-якої іншої країни, подумайте про це все. Це може бути нашим минулим, але для людей у багатьох країнах це реальність сьогодні. Я відвідав такі країни, як Пакистан і Нігерія. У Пакистані я побував у місцевості Лахор, де всюди невеликі сталеливарні майстерні. Бачив чоловіка, який тягнув важкий візок, пітніючи й напружуючись, як тяглова худоба. Я бачив селян на полях, котрі сьогодні працюють в умовах, дуже схожих на ті, що пережили мої батьки.

У Нігерії я відвідав такий район, як Адженгунле в Лагосі, місцевість страшної бідності, яку важко описати. Мене запросили до будинку одного дуже бідного робітника. Я кажу «дім», але насправді це була одна кімната, майже без меблів. На бетонній підлозі в кутку лежав солом’яний матрац і подушка, що слугували йому ліжком. Я подивився вгору й побачив розвішену чисту сорочку та штани; я зрозумів, що це був весь його одяг. У будинку не було водогону, воду доводилося носити з якогось спільного крану або колодязя по сусідству. Увесь район мав ґрунтові дороги й відкриті колектори обіч. Я бачив дітей, що граються поруч зі стічними водами. Також відвідав район, відомий як Макоко в Лагосі, де люди живуть у дерев’яних будиночках на опорах над водою лагуни. Це бідність неймовірних масштабів.

Ніби цього замало, там ще й тривають війни, зокрема громадянські, і це робить умови життя нелюдськими. Нігерія страждає так само, як і Пакистан. Близько чотирьох мільйонів сирійських біженців нині живуть у таборах у Туреччині, Йорданії, Лівані, Іраку та Єгипті. Деякі з них долучаються до тисяч тих, хто перетинають Середземне море, добираючись до Італії та Греції на саморобних човнах, або прориваються через Туреччину, намагаючись потрапити в інші країни ЄС, такі як Угорщина, що є воротами до Німеччини, Австрії, Швеції та інших країн Північної Європи. Вони теж вириваються з бідності, намагаючись збудувати краще життя для себе. Багато з них втікають від руйнувань, спричинених війною, як колись утікало старше покоління італійців.

Одного разу, кілька років тому, моя мама спостерігала жахливі сцени по телевізору – біженці скупчилися на схилі гори під час бомбардувань Іраку. Вона зазначила: «Я знаю, як вони почуваються. Я знаю, що вони переживають. Я не хочу, щоб це коли-небудь прийшло сюди знову. Ви не можете знати, як воно, і я дякую Богові, що ви не можете!»

Тож пам’ятайте, що ці мігранти, котрі прибувають сюди, – не ваші вороги, і вони не прийшли віднімати ваші робочі місця чи ваші домівки. Вони – жертви цієї варварської та несправедливої капіталістичної системи, у якій ми живемо. Особи, відповідальні за їхнє тяжке становище, – це ті самі люди, що зменшують ваші пенсії, збільшують вам плату за навчання, скорочують медичне обслуговування. Ці мігранти – ваші союзники проти босів усіх країн, і лише об’єднуючи всіх робітників усіх етнічних меншин ми можемо перемогти. Розділені ми впадемо, об’єднані ми вистоїмо!

Оригінальний текст доступний за посиланням.

Notes:

  1. Це відредагована і дуже розширена версія статті, яку я написав ще в 1991 році під назвою «Коли іммігрантами були італійці». Італія натоді вже не була країною масових еміграцій, як колись. Країна переживала нове явище – прибуття іммігрантів із Африки, Азії та Латинської Америки. Доти расизм ніколи не був значною проблемою, але зі збільшенням кількості прибульців, коли водночас соціальні та економічні умови для робітників у Італії погіршилися, праві партії почали розбурхувати расизм, створюючи інструмент для розділення робітників. Тож я написав статтю – нагадування, через що італійці пройшли в минулому, коли вони без копійки в кишені приїздили працювати в інших країнах. Іронією наразі, звичайно, є те, що через важку кризу, яка охопила Італію, італійці почали мігрувати знову.
  2. Із контексту не зрозуміло, з ким саме відбувалася розмова, – можливо, з головою профспілки.

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери