Вівек Чіббер: Інтереси буржуазії Третього світу розходяться із цілями національного розвитку

Чиббер, Вивек

Сункара, Баскар

  • 05 мая 2021
  • 1166

Із поступовим розчаруванням у сучасних неоліберальних режимах дедалі більше людей шукають альтернативи в минулому. Заслуговують уваги режими національних економік країн, що розвиваються, — від Індії до Єгипту, — які використовували державні й планові інструменти для забезпечення стрімкого розвитку економіки й промисловості. Але така ретроперспектива часто переливається в ностальгію й несе із собою ризики романтизації періоду до неолібералізму. Вівек Чіббер, професор соціології Нью-Йоркського університету, розповідає, наскільки актуальна така економічна політика, чи можна до неї повернутися та які перспективи є у лівих моделей розвитку.
 

Серед прогресистів широко поширена думка, що неоліберальна епоха не мала успіху на Півдні. Водночас є позитивна оцінка епохи розвитку, керованого державою. Що слід думати про попередній період, коли країни стабільно розвивалися та використовувати планування?

Загалом «епоха розвитку» мала дивовижний успіх, особливо якщо порівнювати її з іншими періодами індустріалізації. За історичними мірками, це справедливо для всіх країн, де розвиток спирався на державні інструменти, — країн Південної Америки, Південної Азії, частини Близького Сходу і навіть Африки на південь від Сахари після деколонізації.

Тож, звичайно, є деякі підстави для романтичного погляду на цей період. Це було значне покращення в порівнянні з першою половиною ХХ століття, коли всі ці країни перебували в стагнації. Але розвиток був нерівномірний. Деякі країни в цю епоху розвивались дивовижно, рекордними темпами — переважно країни Північно-Східної Азії. Інші набагато менше вражали: наприклад, країни із середнім рівнем доходу, такі як Бразилія, Індія, Єгипет та Мексика.

 

Каїр у 1970-ті роки

Каїр, 1977 рік

 

Чому є такі різні результати? 

Існували два фактори, що визначали успішність країни. По-перше, країни, які провели земельну реформу, значно полегшили своє становище. Перерозподіл землі зрівнював дохід, а також підвищував прибутки на селі, що створювало внутрішній ринок для промисловості. Це також значно послабило землевласницькі класи, які завжди були проблемою для розвитку.

По-друге, успішніші країни краще за інших використовували державне регулювання й державне планування. Суть у тому, що планування в повоєнний час у всіх цих країнах було двостороннім процесом. Уряди використовували гроші з податків, щоб допомогти місцевому бізнесу. В обмін на це вони вимагали від підприємств інвестувати гроші так, щоб це сприяло економічному зростанню, що не завжди приносило найбільший прибуток.

 

Тайбей

Тайбей, 1960-ті роки

 

Проблема урядів полягала в тому, що найкращі речі для національного розвитку не завжди могли найшвидше заповнити кишені місцевих промисловців. Отже, держави, які досягли найбільших результатів, не тільки змогли субсидувати місцеву промисловість, але й зробили це так, що промисловість використовувала гроші таким чином, щоб це сприяло національному економічному зростанню. Це було в Північно-Східній Азії — зокрема, в Південній Кореї та на Тайвані. В інших країнах, таких як Індія, Туреччина та Бразилія, уряди не змогли впоратися й близько так добре.

 

"Успішніші країни краще за інших використовували державне регулювання й планування."

 

В Індії та Бразилії принаймні також не було значної земельної реформи.

Так, вони постраждали з обох боків.

Чому деякі держави змогли краще керувати капіталом? Безсумнівно, не тому, що їхні капіталісти мали просто приємніший характер.

Що ж, для лівих це був корисний досвід, на якому можна вчитися. Протягом 1940–1950-х років марксисти припускали, що місцеві промисловці будуть природним партнером для швидкої індустріалізації. Причина була очевидна: швидка індустріалізація мала сприяти зростанню місцевого капіталістичного класу. Чому б їм не хотіти робити це? Тож ліві вважали, що жодного опору національним планам розвитку не буде, а якщо й буде, то лише з боку землевласницьких класів.

Як виявилося, останні не завжди надто вороже ставилися до планування, здебільшого тому що вони вже втратили більшу частину політичної влади. Вони мало що могли зробити. Саме місцевий капіталістичний клас став ворожим. Причина полягає в тому, що, як я вже сказав, планування мало подвійну особливість: капіталістам давали смаколики та субсидії (вони були дуже раді цьому), але розглядали це як контракт, за яким промисловці мали відповісти взаємністю, відмовившись від деяких повноважень щодо інвестицій.

 

Мумбаї 1960-ті

Мумбаї, 1960-ті роки

 

Тут капіталістичні класи провели межу й дуже жорстко боролись — проти відмови від односторонньої влади над інвестиціями. Такі держави, як Індія та Туреччина, були змушені зменшити свої амбіції щодо того, яку владу вони матимуть над капіталістами, бо не змогли примусити їх співпрацювати. Зрештою, це все ще були буржуазні держави. У Кореї та на Тайвані набагато краще змогли приборкати капіталістів.

 

"У капіталістів завжди й скрізь був лише один інтерес — отримувати прибуток."

 

Думаю, це заперечує уявлення про те, що існувала національна буржуазія, що була за своєю суттю прогресивною або ж була природним партнером робітничого класу.

Це спростовує цю тезу. Правда, що навіть сьогодні в ортодоксальних комуністичних партіях, найвпливовіших у країнах, які розвиваються, все ще існує думка, що авангардом національного економічного розвитку стане вітчизняна буржуазія.

Думаю, це був і є дуже хибний аналіз. Він приписує капіталістам мотиви й інтереси, яких вони ніколи не мали. У них завжди й скрізь була лише одна зацікавленість — отримувати прибуток. За певних умов це не суперечить загальному національному економічному розвитку, але тільки за певних умов.

 

Південна Корея в 1970-ті роки

Ринок у Чхонджу, Республіка Корея, 1970-ті роки

 

Капіталісти цілком можуть отримувати великий прибуток, наприклад, у промислових зонах, які залишаються анклавами, не пов’язаними з рештою економіки. Крім того, вони можуть мати зиск, просто роздираючи державу та викрадаючи державні кошти, не залучаючи продуктивних інвестицій.

Є такі приклади в часи правління Неру.

Так, в Індії планувальники складали перелік пріоритетних секторів, куди закликали інвестувати капіталістів, та секторів, які тоді фактично були заморожені або в які не повинні були інвестувати. Найбільшими такими галузями було виробництво алкоголю та певних вишуканих висококласних товарів.

Оскільки у планувальників було мало можливостей покарати капіталістів, якщо ті не дотримувались їхніх вказівок, то вони насправді не могли вплинути на потік інвестицій. Внутрішній аудит у 1960-х роках виявив, що понад 40% усіх інвестицій спрямовувались у сектори, які були не просто низькопріоритетними, а взагалі були заборонені.

 

Джавахарлал Неру

 

Отже, це приклад того, як приватні підприємці зловживали державними коштами не тому, що вони не були хорошими капіталістами, а саме тому, що вони були хорошими капіталістами. Вони просто використовували можливості отримати прибуток, які вони вважали найкращими, що не обов’язково було тим, що хотіли планувальники.

Звідки береться віра в прогресивний характер цих постколоніальних капіталістів та ідея про те, що їм можна довірити національний розвиток?

Це свого роду пережиток поглядів російської Комуністичної партії, які вона пропагувала після 1920-х років. Вони полягали в тому, що національна буржуазія обов’язково є старшим партнером, бо «буржуазно-демократичний» етап революції все ще потрібно було завершити. І така думка розвивалася в інтелектуальному середовищі 1940–1950-х років. Вважаю, це помилка — і тоді, і зараз.

Капіталістів цікавить прибуток та утримання політичної влади над класами, які працюють на них. Де та коли це перетворюється на національний розвиток — окреме питання. Ми не повинні ототожнювати ці дві речі.

 

Стамбул у 1965 році

Стамбул, 1965 рік

 

Але ви бачите можливість повернення до якогось із типів стабільного розвитку?

Щоб відповісти, важливо спочатку поставити запитання: «Чому період стабільного розвитку закінчився?»

Багато лівих вважають, що його знищив Захід. Це частково правильно, але лише в тому сенсі, що після 1970-х років економічні умови в глобальному масштабі змінилися під впливом Заходу таким чином, що підтримка національного економічного планування вже була неможливою.

Захід чинив політичний тиск, щоб країни відкрили свої ринки. В цьому сенсі він відіграв свою роль. Але важливо пам’ятати: що Захід може зробити в нинішню епоху — так це вимагати від країн змінити політику. Але, якщо внутрішні еліти не підтримають це, їхнє невдоволення важко стримати.

 

Перу в 1960-ті

Перуанські жінки, 1970-ті роки

 

Сполучені Штати виявили, що в 1960–1970-х роках, коли вони намагалися змусити країни, що розвиваються, провести лібералізацію, ті лібералізувалися на два роки, а потім поверталися до економіки, якою набагато більше керувала держава. Це тому, що вітчизняні капіталісти все ще хотіли державного захисту та закриття від світової економіки.

 

"Після 1970-х років підтримка національного економічного планування вже була неможливою."

 

Що зруйнувало сталий розвиток, так це не Захід, що прийшов та нав’язав щось інше, а те, що капіталістичний клас, який вимагав розвитку чи був у ньому зацікавлений, втратив до нього інтерес до початку 1980-х років.

Тож відповідь на ваше перше запитання досить проста. Тепер його можна переформулювати так: «Чи можемо ми уявити ситуацію, щоб капіталісти в таких країнах, як Бразилія, Індія, Єгипет, Перу або ж Чилі, хотіли б повернутися до девелопменталізму?» Відповідь: ні, тому що є надто багато прошарків внутрішнього капіталістичного класу, які занадто прив'язані до глобалізації, щоб знову миритися з усіма тими нормами та контролем, які приніс девелопменталізм. Тож я не бачу повернення до розвитку такого типу.

 

Бразилія в 1957 році

Бразилія, 1957 рік

 

Як щодо нової форми розвитку, якогось нового плану для Глобального Півдня навіть у межах капіталізму?

Тут важливо ретельно сформулювати питання. Чи говоримо ми про розвиток в межах капіталізму? Якщо мова йде саме про це, то, на мій погляд, ностальгія за розвитком старого типу насправді невиправдана, бо він спирався на підтримку національних капіталістів чи партнерство з ними. І це співробітництво, думаю, зникло назавжди. Нічого не вказує на те, що воно повернеться.

Але якщо питання полягає в тому, чи можливий розвиток іншого типу, під яким маємо на увазі програму, орієнтовану на зростання, де держава відіграє важливу роль, то я думаю, що відповідь: може бути, але лише за цілком нового політичного партнерства між робітниками та державою. Тож це має бути (за відсутності кращого терміну) соціал-демократична програма зростання або програма розвитку, керована робітниками. І я думаю, що умови насправді далеко не такі погані.

 

"Співробітництво між державою та капіталістами спиралося на значне стримування політичної влади робітників."

 

Нарешті, не тільки перспективи розвитку старого типу є похмурими. Це насправді не те, чого ми маємо бажати. Цілу епоху панувало партнерство між державою та промисловими капіталістами, де було трохи місця й для організації робітничого класу. Однак це співробітництво спиралося на значне стримування політичної влади робітників або за допомогою військових диктатур (не маємо забувати, що держави, що розвиваються, часто були досить авторитарними), або через приборкання робітничого руху шляхом корпоративізму. Так робітники часто потрапляли в залежність від державної підтримки. Отже, це мало дуже негативні політичні наслідки. Ми не маємо цього хотіти.

Якщо біднішим країнам вдасться пройти шляхом, який Ви описуєте, то чи буде їхня траєкторія в основному такою ж, як траєкторія європейського розвитку?

Думаю, це буде виглядати зовсім по-іншому. Європейські країни трансформували своє сільське господарство. Як наслідок, селяни, які або залишили рідні краї, або були викинуті з них, приїжджали до міст і починали працювати в промисловості.

З 1870 по 1920 рік була величезна хвиля індустріалізації в першому поколінні країн, що пізно стали на шлях розвитку. Маємо на увазі Німеччину, Італію, Росію та Японію. Саме ця індустріалізація породила сучасний робітничий рух.

 

Індійські робітниці

 

Сучасні процеси та процеси останніх тридцяти років — це, безумовно, щось цікаве. Перш за все, країни, що розвиваються сьогодні, вже відрізняються тим, що в них сектор послуг та неформальний сектор відіграли набагато більшу роль у процесі зростання, ніж у попередньому поколінні країн, де промисловість швидко розросталася, перетворюючись на найважливіший сектор економіки.

Цього не було в Латинській Америці, Південній Азії чи на Близькому Сході. Послуги та робота в неформальному секторі — тимчасова праця в дуже маленьких магазинах, яку часто виконують працівники-мігранти — відіграли набагато важливішу роль, що вже зробило такий розвиток іншим, ніж у першому поколінні країн, що пізно стали на шлях розвитку.

 

"У деяких країнах, таких як Індія, розширення неформального сектору пов'язане зі збереженням сільського господарства та селянства."
 

Зараз відбувається щось набагато примітніше: не тільки те, що галузь промисловості у цих країнах стала менш помітною, але й те, що за останні двадцять років розпочався процес деіндустріалізації. Цей сектор скорочується з погляду зайнятості, яку він забезпечує в економіці. Все збільшується неформальний сектор. Це значно відрізняє шлях розвитку цих країн від попереднього покоління. Немає підстав думати, що в якийсь момент він повернеться до індустріалізації. Ви отримаєте зростання, але зовсім інше.

Один із наслідків цього: у деяких країнах, таких як Індія, розширення неформального сектору пов'язане зі збереженням сільського господарства та селянства, бо зайнятість у виробництві зростає дуже повільно. Робочі місця в місті не приваблюють селян. Вони дізналися, що міська зайнятість небезпечна та ненадійна. Як наслідок, селяни не залишають свою землю, щоб приїхати до міст, а тримаються за невеликі ділянки, а потім переміщуються між ними та містами.

 

Індійські селяни

Індійські селянки

 

Річ не в тім, що сільське господарство в цих країнах все ще не капіталістичне. Воно капіталістичне. Сільське господарство втягується в товарне виробництво, але залишається сильною частиною економіки, бо селяни використовують його як страховий поліс у разі проблем із роботою в місті. Це має важливий економічний вплив, бо така швидка індустріалізація, яка була в 1880–1920 роках, а потім знову в 1940–1970 роках, схоже, не на часі для Глобального Півдня.

По-друге, це означає, що політичні наслідки розвитку також будуть різними. Одним із результатів швидкої індустріалізації було те, що величезна кількість колишніх селян починала працювати на заводах, де вони швидко поглинались профспілками та радикалізувались. Але зараз робітники не затримуються на заводі досить довго, щоб їх політизувати й залучити до організацій. Тож економічний розвиток та урбанізація не приносять радикалізований робітничий клас, як ми бачили в минулому.

 

"Зараз робітники не затримуються на заводі досить довго, щоб їх політизувати й залучити до організацій."

 

Ми отримуємо мандрівний робітничий клас, який набагато складніше організувати. Це означає, що для лівих радикалів у цих країнах стратегії організації також повинні бути відмінними. 

Отже, країни з Глобального Півдня зараз розвиваються, модернізуються, але ці процеси сильно відрізняються від тих, що були сто років тому, і будуть відрізнятися. Тому розгляд минулого досвіду важливий, щоб уявити нинішню епоху в перспективі, але ми не повинні сподіватися, що це буде планом того, що відбудеться.

Здавалося б, це ідеальне середовище для появи певного типу популізму, який не обов’язково буде прогресивним. Як ліві забезпечують, щоб ці вимоги виконувались у ширших класових рамках?

Це буде важко. Що, мабуть, не спрацює, так це стратегія організації цих працівників на робочому місці, а потім переговори з роботодавцями від місця до місця. Думаю, треба поєднувати використання важелів, які має офіційний сектор промислової економіки. Працівники офіційного сектору, хоча їх мало, виробляють непропорційно більшу частину внутрішнього продукту, що дає їм багато можливостей для економічного впливу.

 

Робітники Бангладеш, 2016 рік

 

Життєво важливо використовувати ці важелі в поєднанні з правовим апаратом, який поширює захист та привілеї на працівників неформального сектору через верховенство права, а не шляхом переговорів на робочому місці. Ці соціальні гарантії мають надаватися неформальним працівникам через цілу низку державних послуг та товарів, замість того, щоб працівники приходили домовлятися про вищі зарплати та бонуси, прикріплені до окремого роботодавця, як-от медичне страхування. 

 

"Працівники офіційного сектору, хоча їх мало, виробляють непропорційно більшу частину внутрішнього продукту, що дає їм багато можливостей для економічного впливу."

 

Це означає використовувати силу робітників там, де їх можливо організувати, та мати державу соціального забезпечення, виводячи все більше речей із товарної економіки, надаючи їх як суспільні блага й збільшуючи важелі впливу працівників у неформальному секторі, щоб вони постійно не боялися втратити роботу. Це дозволить їм ефективніше вести переговори зі своїми роботодавцями.

Тож організовуватися там, де робітничий клас найсильніший, а потім спробувати просувати вимоги, які створять умови для зміцнення соціальної основи для соціалістичної політики?

Так, це зміцнить економічну базу. Це приведе робітників із неформального сектору до прогресивної та лівої політики, а не зробить їх потенційними прихильниками правих рухів, що досить часто трапляється, коли люди у відчаї.

 

Індійські націоналісти, 2018 рік

 

Можу сказати вам, що в Індії в багатьох так званих релігійних заворушеннях насправді беруть участь люди, яких вербують до правих релігійних організацій за допомогою грошей, бо їм потрібні кошти. Це ознака цих правих організацій, що полюють на людський розпач. Але тут ми повинні бути скромними. Правда в тому, що ми ще не досягли великого прогресу, розробляючи стратегію для досягнення своїх цілей.

 

"Праві організації полюють на людський розпач."

 

Для цього потрібен проєкт, яким керуватимуть робітники, — щось кардинально інше, ніж постколоніальні проєкти ХХ століття. І все ж існує ностальгія таких вчених, як Віджай Прашад, які вважають, що ці нові незалежні нації, «темніші нації», утворили нове об’єднання з визвольним потенціалом.

Думаю, це викривлений погляд на епоху. У цьому є щось, що існувало в Русі неприєднання, — спроба надати певний рівень автономії країнам, що розвиваються, у світовій економіці. Однак ми повинні бути обережними, називаючи це «проєктом», як це робить Прашад.

Думаю, неправильно вважати, що такі заходи, як Бандунзька конференція, мали масову підтримку та що існували погляди, відмінні від ідей місцевих панівних класів.

 

Місце проведення Бандунзької конференції, 1955 року.

 

Перш за все, Рух неприєднання, намагання об’єднати країни, що розвиваються, через такі заходи, як Бандунзька конференція, по суті, були проєктом еліт. Це догоджало планам місцевих промисловців та розповсюджувалося на частини інтелігенції та середнього класу. Але такі процеси не резонували з прагненнями більшості селян та робітників, тому неправильно називати це [низовим] рухом.

 

"Національна буржуазія намагається здобути більший простір для своїх інтересів у світовій економіці."

 

По-друге, через вузьку базу цей рух цілком служив поглядам внутрішніх еліт та стримувався ними. Із самого початку він був дуже обмежений у здатності створити альтернативний проєкт повоєнному капіталізму в усьому світі.

Думаю, що все це спирається на дуже романтизований погляд на національну буржуазію. Їй приписуються більш широкі погляди та прогресивні наміри, яких вона ніколи не мала. Національна буржуазія намагається здобути більший простір для своїх інтересів у світовій економіці. Їх не можна назвати національними, а тим паче — інтересами трудящих.

Є й ті, що, здається, навіть протистоять думці, що бразильські капіталісти можуть бути такими ж поганими, як американські, а індійські — такими ж поганими, як і канадські.

Думаю, проблема ще глибша. Останні 15 років лівим інтелектуалам у США дуже важко мислити в класових поняттях. І такий романтизму щодо країн Третього світу насправді бачимо не вперше.

 

Робітник на фабриці у Джермістоні, Південна Африка. Фото: Waldo Swiegers/Bloomberg

 

Ці погляди з’явились в 1970-х роках серед частини лівих. Їх назвали тьєрмондизмом. Тоді таку точку зору переважно критикували марксисти.

 

"Це частина ухилу — мислити світ в расових та національних поняттях, а не класових."

 

Хоча велика частина цього тьєрмондизму мала маоїстське коріння.

Звичайно, тьєрмондизм вийшов із маоїзму, але марксисти також і критикували його. Чому це обговорюється зараз? Звичайно, не тому, що маоїсти раптом стали домінувати серед лівих. Це частина ухилу — мислити світ в расових та національних поняттях, а не класових.

Ось чому це дозволяє легко розмірковувати в термінах протистояння Півночі й Півдня, а не визнати що самі ж ці країни страждають від класового поділу, а їхні панівні класи такі ж шкідливі, як і на Півночі.

 

В'єтнамська взуттєва фабрика

 

І тому отримуємо наративи, в яких такі люди, як Неру, — це поборники прогресу.

Так, я бачив, що Неру та Насера представляють провидцями соціальної справедливості та національного самовизначення. Неру, під час правління якого Індія розпочала одну з найтриваліших окупаційних війн повоєнної ери в північно-східних штатах; Неру, котрий відмовився від усіх обіцянок, що він давав кашмірцям про місцеву автономію; Неру, дочка та онук якого вчинили там жорстоку військову окупацію; Насер, який був жорстоким, невблаганним антикомуністом, ворожим до лівих, мав власні експансіоністські плани на Близькому Сході.

В основному представники місцевих панівних класів мали прогресивні риси не тому, що у них були інші погляди, а тому, що в усіх цих країнах робітники та селяни мали реальну силу. Це на короткий час усередині панівних класів породило більш далекоглядний дух, що відбився на таких конференціях, як та, що відбулася Бандунзі.

 

Кашмірські робітники. Джерело: Reuters

 

Але ми повинні розуміти, що задача таких людей, як ці лідери, полягала в тому, щоб утримувати та послаблювати трудящі класи, а не представляти їх. Ностальгія тут, на мою думку, зовсім недоречна.

 

"Має відбуватись не просто обмеження капіталу, а стратегічне вилучення активів капіталу там, де це політично та економічно необхідно."

 

 

Але наголос того періоду на зростанні та прогресі зараз ліві не вважають безперечним.

Я належу до тих, хто вважає, що зростання — це добре. У країнах, які все ще дуже бідні, важко уявити серйозну егалітарну програму, в якій зростання доходів не є частиною передумов.

Але з іншого боку, має відбуватись не просто обмеження капіталу, а стратегічне вилучення активів капіталу там, де це політично та економічно необхідно, а потім в тих секторах, які дозволяють приватному капіталу мати владу над інвестиціями, змушувати йти на переговори з організаціями, які представляють простих громадян.

А потім, нарешті, вилучити якомога більше товарів із приватного сектору й перетворити їх на суспільні блага.

 І ця перспектива не суперечить ідеї виходу за межі капіталізму в майбутньому?

Зовсім ні. Це визнання того, що розрив із капіталізмом, ймовірно, не є на порядку денному в більшості частин світу. Попри це, нам потрібно працювати в межах капіталізму, але треба його приборкати й зробити менш жорстоким для трудящих.

Думаю, що перший крок до цього — побачити, що основна проблема в наші дні —  це не протистояння Півночі й Півдня, а те, що в будь-якій країні, де трудящі намагаються боротися, перша сила, з якою вони стикаються та якій доводиться протистояти, — це власні панівні класи.

Розмовляв Баскар Сункара

Переклав Владислав Стародубцев за публікацією: Development From Below. An interview with Vivek Chibber. In: Jacobin. Available 5.05.2021 at: [link] 

Стаття підготовлена за підтримки Quebec Institute for International Research and Education

 

 

 

 

 

Читайте також:

Чому світ розділений на бідні та багаті країни (Петро Коротаєв)

Спасение класса от культурного поворота (Вивек Чиббер)

Як говорять пригноблені? (Інтерв'ю з Вівеком Чіббером)

Оставить комментарий