Вторгнення Росії зробило вбивства, зґвалтування, катування складовою нашої буденності. Буденності, яка не припиняє жахати, злити і нагадувати, що неможливо припинити боротись. Справді, найскладніше зараз тим, хто боронить нас від загарбника, тим, хто втратили рідних, тим, хто пережили зґвалтування чи катування. Але існування цих страждань не значить, що інші досвіди війни менш важливі. Поруч із цими найжорстокішими епізодами ми проживаємо буденність війни, яка не розлетиться мережею, не стане історією для репортажу великого західного медіа, не змусить тіло тремтіти від жаху. Проте цього не має відчувати ніхто і ніколи. Цей текст говорить такими звичайними досвідами, яких не мало бути.
Я — соціологиня. В перший день вторгнення я відправила три листи у редакції академічних журналів, для яких готувала статті про житлову і міську політику в Україні. У листах йшлося про те, що я призупиняю роботу над текстами, які писала останній рік, і, на жаль, не знаю, коли повернуся до роботи над ними. Вторгнення змінило не лише моє буденне життя, а й сферу наукових інтересів. Тепер я досліджую український спротив. Увесь рік, разом із колежанками, я збираю глибинні інтерв’ю з українцями про те, що вони переживають, як змінюються їхні уявлення про світ, політику, себе та оточуючих. Можливо, колись хтось зможе проаналізувати ці досвіди й думки, прослідкувати тенденції, навіть поглянути з різних боків на те, що відбулося. Але наразі кожна історія лише додає однозначності у мій і так чорно-білий світ — світ, де є добро і є зло, яке має бути переможене.
У цьому тексті не буде аналізу, а буде пряма мова українців і українок, які пережили окупацію та бойові дії. Я подаю цитати із інтерв’ю без редагування, щоб читачі й читачки могли побачити не лише те, що розповідали люди, але і як вони говорять про свій досвід. У цитатах також зазначені яскраві емоційні реакції людей, як-от сміх чи сумне зітхання. Для безпеки учасників і учасниць дослідження інтерв’ю анонімізувались, тому ви побачите, що імена, назви населених пунктів чи вулиць приховані за зірочками або замінені описом у квадратних дужках.
Герої цього тексту дуже різні — займаються різною працею, говорять різними мовами, зустріли повномасштабне вторгнення на підконтрольних Україні територіях і на підконтрольних Росії з початку війни, голосували за різних кандидатів у президенти, по-різному пояснюють вторгнення та ставляться до української влади. Але їх об’єднує те, що вони перевинаходять зруйноване війною життя в нових умовах.
Частина інтерв’ю була проведена з людьми, які пережили окупацію. Ми усвідомлювали небезпеку, в якій люди опинилися, тому запрошували їх до інтерв’ю уже після деокупації або евакуації. Іншою причиною відмовитися від збору даних на окупованих територіях було те, що онлайн складніше підтримати людину, якщо їй ставало емоційно складно. Ніякі соціологічні дані не варті того, щоб нехтувати безпекою учасників інтерв’ю.
Наступні історії звертатимуться різним чином до різних читачів. Якщо ви читаєте цей текст українською, то ви або ваші близькі вже переживали щось подібне. Нехай ці історії нагадають, що і наш біль, і наш спротив є колективними. Якщо ви читаєте цей текст англійською — для вас це можливість зрозуміти, як виглядає війна щодня; дізнатися, що нам принесла Росія, крім смерті та руйнувань. У цих історіях відповіді на запитання про те, чому українське суспільство не хоче капітулювати, чому багато людей не покидають країну, навіть якщо мають можливість, і чому українці часто не готові дивитись на сучасні події під різними кутами зору.
Жінка тримає уламок шрапнелі на задньому дворі будинку, зруйнованого російськими ракетами в Куп’янську, 20 лютого 2023 року. Фото: AP / Vadim Ghirda
Життя у прифронтових містах і селах
Із початком повномасштабного вторгнення 24 лютого багато міст і сіл в Україні стали прифронтовими. Люди тут живуть у неймовірній небезпеці через інтенсивні обстріли, втрачають доступ до базових благ, таких як вода, товари та ліки у магазинах, освітлення на вулицях і вдома, живуть у повній невизначеності щодо завтра. Список можна продовжувати і продовжувати. Прифронтові регіони, включно з такими великими містами як Харків та Херсон, ворог атакує найінтенсивніше, і часто до них може долетіли артилерія, що підвищує ризики у десятки разів.
Бойові дії повністю змінили плин щоденного життя. Жінка, яка виїхала із прифронтового селища у Миколаївській області розповіла, що в перший день вторгнення не очікувала, що війна прийде у її селище, адже там немає жодного військового чи промислового об’єкта. Вона більше хвилювалася за доньку, яка перебувала у великому місті. Але вже наступного дня ситуація змінилась:
«В нас все було тихо мирно, ми не чули цих запусків ракет, але вже двадцять… п’ятого, мабуть, лютого ми побачили ці ракети на своїй території вживу, які пролітали дуже низько. І зрозуміли, шо війна… прийшла в наш дім. Ще на початку перші… можливо, три-четири дня всі в моєму селищі думали, що це нас обмине, що ми не… шо до нас не прийдуть російські війська, але вже через три дня вони були в нас... Життя кардинально змінилося: ми залишилися без світла, без зв’язку… Перші три, три з половиною неділі ми жили там, знаючи, що вони біля нас, але вони в наше селище не зайшли… Це була зима, гріцця нам не було як, хотя газ був. Але у всіх практично стоять двухконтурні котли, які [без електрики] не запускалися, інтернету ми не мали, світла не було, новини читали з телефону, якщо була можливість така… Спали всі гуртом, збиралися десь в одному будинку, шоб було не так страшно».
У наступні тижні обстріли лише посилилися:
«Ну, канєшно, страшно було. Страшно було бачить, коли летять оці здоровенні стовби ракети над тобою, прям на уровні будинку твого, і падать за диван здоровий, откидать його, ми (посміхається) просто його за секунду откидали, ховалися за здоровим угловим диваном, шоб переждать, потому шо вони летіли. Зараз якось я дивлюся, ракета трошки вище літає, а тоді просто вони летіли по домам. Ці, стовби ці».
Пізніше вона розповіла, що від таких обстрілів загинуло декілька її знайомих жінок, цивільних. Ці події змусили її поїхати на захід країни. Після звільнення Херсона жінка повернулася додому. Інші жителі селища теж поступово повертаються, починають відбудовувати зруйновані будинки, налагоджувати справи, відновлювати торгівлю.
Інша розмова відбулася зі шкільною вчителькою, що виїхала на захід країни з великого прифронтового міста. На початку вторгнення вона вирішила залишитися, переїзд здавався складним процесом, та й хотілося бути поруч із чоловіком, який вирішив служити. За декілька тижнів у двір її багатоповерхівки прилетіла ракета, але, на щастя, не вибухнула. Вона, її донька та онук дивом залишилися неушкодженими. У ту ніч вони вирішили їхати. Хоча зараз сім’я знаходиться у відносній безпеці, вони продовжують спостерігати, як руйнують їхнє місто, як гинуть знайомі. Найстрашніше з пережитого вона описала так:
«Мальчики разбирают [завалы], ну, МЧСники, и плачут, потому что они там находят… А самое страшное — это мы нашли тетрадь нашей школы… на другом районе города. И эта тетрадь была в крови. И мы поняли, что это случилось, ну, с каким-то учеником, мы так и не вычислили. Может быть, тетрадь давно лежала, кто-то учился, угу. Ну, вот это было потрясение».
Про життя під окупацією
Багато українців опинились по інший бік фронту. Це означало не лише близькість бойових дій, відсутність базових благ, але і постійне насилля окупантів. Чоловік, що залишився у Бучі під час окупації, аби доглядати за батьками та свійськими тваринами, описує, як проживався цей час. Деякі дні відчувались, як останні в житті. Поганий зв’язок посилював це відчуття. У таких умовах доводилося складати картину бойових дій із переказів новин від сусідів і, власне, звуків «ульотів» і «прильотів». Залишалося лише вірити і чекати.
«Були такі дні, дійсно страшні дні. От я не знаю, тоді там просто треш, а не день, тоді і стріляли, тоді і таке творилося, тоже були такі дні. І чогось було таке враження, що сьогодні, може, дійсно останній день буде в твоєму житті. Були. Да, були більш спокійніші дні, такий трошки спокій був, затишок, якось добре було, тихо. Но коли було тихо — це було страшно тоже. Кажеться, ну, тихо, навпаки. Бо після тиші може буть щось страшне. … Бо ти знаєш, що щось або підвозять дуже багато снарядів, щас вони закінчились, або щось ще. То їсть, отакі враження. Так шо кожний день — це був, яка сказать, окремий страшний день в житті. Це страшно».
Мешканці будинку та їхні сусіди розчищають завали будинку, зруйнованого російською ракетою в селі Максимілянівка, 21 лютого 2023 року. Фото: AP / Evgeniy Maloletka
Режим дня доводилося узгоджувати насамперед із обстрілами. Між обстрілами треба було встигнути приготувати їжу, погодувати домашніх тварин, своїх та сусідських, запустити генератор, щоб накачати води, вийти на місце, де може бути зв’язок і подзвонити рідним, спробувати послухати новини по радіо, що не часто вдавалось. А як тільки чулися звуки артилерії — у підвал.
«Ми настільки оце за цей час вивчили, як кажуть, коли «починається». Ми знали, коли почнуться обстріли, коли буде сніданок, коли обід, коли вечеря. Тобто вони все били по розпорядку. Саме смішне, о пятій ранку починалось, стріляють, стріляють, десь до восьмої-дев’ятої… Всьо, можна вийти поки на вулицю, можна по вулиці ходить, как говориться, можна піти погодувать там, як ми ходили… То єсть, ми ходили навколо і годували цих, що залишились, тварин. … Ми тоді під час обіду, от імєнно під час обіду, включали генератор, набирали воду. І то, поки ти там десять-двадцять хвилин набираєш воду, трясешься так, що… Вони ж ходили, вони десь чули, що робить там генератор, то значить шо? Є пальне. А якщо є пальне, то… А у нас того пального було — каністра двадцять літров. Ми берегли, як зіницю ока, бо ніхто не знав, скільки ми отак будем тут».
Але найжахливішим під час окупації були не побутові проблеми, а саме життя під окупаційним режимом і комунікація із окупантами. Людям постійно доводилося переховуватись вдома, вони могли лише зрідка виходити, ризикуючи життям. Їх постійно допитували, обшукували чи просто знущались. Мій співрозмовник із Бучі розповів, що часто це відбувалося заради розваги:
«Оці багатоповерхівки, там вісімнадцять поверхів… вони на криші були. Ми їх бачили, вони там часто на криші. І вони вот просто, як кажуть, раді прікола, просто стали по нам пулять. Ну, над головами, це, канєшно, не по нам, но вони стріляють, щоб просто попугать. Ми такі слишим «тууу», і тока чуєм, бачим десь, димок пішов. Ну, тут свист, і рядом взриває».
Так він описав один із допитів:
«І тож вони задавали питання, такі питання, дуже каверзні. Кум, каже, зразу поняв, що і як. Вони питають: «Хто такий Бандера?». Кум думає, якщо, якщо я зараз скажу, що це національний герой, то це кабздєц буде, то це розстріляють без питань… То каже: «Що коли я вчився в школі, то це був націоналіст, зараз я не знаю, я не цікавлюсь, мені якось нецікаво, я своїм займаюсь, работаю». «Звідки з’явилась Україна?». «Думаю, що якщо зараз скажу, що незалежна держава, то щас тоже буде…». По русскі став йому отвєчать, говорю: «Советский Союз был. Потім была Российская Федеративная Социалистическая Республика была, была Украинская Социалистическая Республика, там Грузинская, Беларуская, а потім Советский Союз розпался, и получилась Украина, Грузия, Беларусия, Россия. Вот так отдельная». І вони прохавали. Тобто не тронули. Потім там ще якісь питання. Просто, я зрозумів, кум каже, в чом дєло. Вони дуже багато провокаційних вопросів задавали, на які відповідати отак прямолінєйно, що дійсно так, що Україна — це незалежна держава, це ти труп — сразу».
Про мобілізацію, переховування на окупованих територіях і втечу звідти
Українці, що жили у ДНР та ЛНР, описують початок повномасштабного вторгнення з 18-го лютого, а не з 24-го. Багато хто не вірив, що війна може перерости у повномасштабну, та не виїздив, поки така можливість була. Молодий хлопець, що переховувався п’ять місяців від мобілізації в ДНР, після чого йому вдалося втекти, розповідає, за яких обставин зрозумів, що вторгнення таки станеться:
«Девятнадцатое число, мы на работе с моим лучшим другом, и звонок вот идет нам от замдиректора с нашей работы: «Так и так, мальчики, сегодня вечером надо прибыть там на [улицу], короче, в военкомат с вещами». Я такой ей говорю: «Что мне ответить на это?». Она такая: «Ну, я вам ничего не могу сказать, но вы меня услышали, то есть вы информацию зафиксировали». Я говорю: «Ну, я вас услышал, типа, больше ничо не могу сказать». Мы понимаем, что жопа грядет какая-то, это девятнадцатое число, суббота. Я говорю: «Б***, сейчас быстро срываемся с работы, пофиг на работу, там, чё, уволят, не уволят — уже насрать как-то стало, — говорю, — летим домой, собираем шмотки и ищем повод, как выехать вообще». Ну, это вот, когда могилизация, когда мобиков вот этих начали набирать. Мы так и поступили. Мы сорвались резко, я его, можно сказать, вытащил, убежали домой. Все — через полчаса в [учреждение], в котором мы работали, приехали люди с автоматами и всех мужского пола упаковали, увезли. То есть на полчаса я спасся, с другом. Все, мы попадаем домой и начинаем пробивать все каналы, по каким, ну, знакомые, незнакомые, то есть, как выехать. Начинают поступать сообщения, то есть, у нас, короче, знакомая, она работает в военкомате, чето там какая-то начальница: «Та, мальчики, все нормально будет, придите, вас там пофоткаетесь, блядь, и вас домой отпустят». И я такой уже настороже, понимая, как эта система работает конченая, я говорю: «Нет, никуда мы не поедем».
Мешканка Бахмута переносить коробки з гуманітарною допомогою через річку Бахмутку, листопад 2022 року, Бахмут. Фото: Едуард Капров
Його партнерка, що залишилась і піклувалась про нього усі п’ять місяців, бо могла зрідка виходити з дому, розповідає, як це було для неї, і як мобілізували чоловіків:
«Вот, я с ребятами вот также сидела дома, потому что обстрелы были, мне было страшно, и впоследствии я попала под обстрел. … Очень переживали, чтобы мальчиков не забрали и не заметили, потому что, если я каких-то знакомых встречала, я обычно выходила в магазин в маске, в капюшоне, потому что я всем сказала, что я уехала вместе с пацанами, типа, мы пересекли границу… Продавщицы, естественно, в наших магазинах знали все: «Че там мальчики, а их не забрали?», — типа такого. Все, что я видела и слышала — это разговоры в магазинах, типа, две тетки стоят, приходит продавщица, и тетка, которая приходит в магазин скупляться, рассказывает, как очередного пацана забрали, как вручали повестки прям в магазине… Сначала вручали, да, и потом паковали просто. С автобусов забирали людей просто, потом уже по квартирам ходили, потом были провокации в плане, типа, специально делают эвакуацию дома, типа, что что-то случилось, что-то горит или у кого-то случилось, чтобы все пацаны вышли на улицу, и просто возле подъезда начинают паковать мужиков… И мы, как бы, тоже стремались, мы барикодировали дверь сейфом, залепливали глазок, мы не включали свет. Типа, ну насколько это, естественно, на психику… Очень жестко, да, вот».
Після п’яти місяців переховувань перевірки на блок-постах стали не такими жорсткими, тому їм вдалося перетнути кордон і виїхати через Росію:
«Да, самый жесткий был [блок]пост — это когда я валялся под сидениями, я прятался, там вот так вбился, вообще я не знаю, ну, типа, извините, я не верующий человек, но тогда я чуть ли молитву не читал. Пиздец, как страшно было. И в итоге самое жесткое — это вот этот вот пост, и «ДНР»овские вот эти вот… как они там называются… комендачи, комендачи, вот они называются. Которые перед границей все машины останавливают и всех вылавливают… Вот, и вот этот вот челик, который нас вез, он подвез нас максимально к шлагбауму, ну, короче, к паспортному контролю, насколько это можно было. Развернулся задом — это тоже веселая история. Ну, типа, (смеется), я лежу, вот так вот, короче, спрятался, он разворачивается задом, я чувствую телом, что он там чё-то поворачивает… И он говорит, типа: «Я когда скажу бежать — беги». Типа, выбегаешь, хватаешь чемоданы — два чемодана у нас было — выбегаешь, хватаешь чемоданы и бежишь. И я встаю, короче, он говорит: «Погнали, все, беги». Я вылетаю быстро, хватаю чемоданы и бегу… И вот, я бегу в их сторону, и он кричит: «Долбоеб, в другую сторону беги» (смеется). Я разворачиваюсь, бегу в обратную сторону. Это как вот из Мексики в Америку попасть, мне кажется, это тяжелее намного с Мексики. Ну, в Мексике ты понимаешь, что тебя могут посадить, а тут тебя как бы, в любом случае, ты умрешь и даже… За что, блядь? Ну, типа, я против этого вообще. Чтобы меня там, я не знаю, могли принять в «ДНР». Отправить в Тероборону – да, тогда еще я, типа, без «б», я бы не сопротивлялся. А когда тебя ловят, блядь, в «ДНР» и отправляют на ебаное мясо – как бы, это вообще пиздец».
Похоронна служба готує труни для поховань, листопад 2022 року, Бахмут. Фото: Едуард Капров
Про взаємодопомогу і спротив
Багато українців і українок, котрі до повномасштабного вторгнення ніколи не займались активізмом, почали допомагати і цивільним, і армії. Це пряма мова дівчини, яка з початком вторгнення відчула, що не може бути поза політикою і переорганізувала бізнес у волонтерський проєкт:
«На початку війни я тиждень була відсутня в [місті], через те, що поїхала до мами і елементарно не змогла потрапити назад. Я хотіла потрапити в [місто] з першого ж дня, незважаючи ні на що, але підірвали міст, і я змогла потрапити тільки восьмого березня додому. Тоді одразу ж побігла до себе на кухню і почала готувати... Я годувала там бабусь, дідусів, які були поряд з нами, обробляла якісь запити з телеграму, теж якихось бабусь, дідусів, там, передавала їм гуманітарку, закупала в «Сільпо» якість крупи та хлібчик. Гроші в мене також залишалися, там, пару тисяч і, типу, я їх витратила на це з нашого фонду. І почала писати в Інсті, типу, можете мені донатити і можете мені писати, я буду готувати для вас та ваших рідних, і будемо розвозити по [місту]. У мене знайшовся чувачок, мій колишній замовник, у якого були волонтери з автівками, і вони доставляли по всьому місті до комендантської години порції обідів».
Чоловік із Бучі також ділився досвідом солідарності між людьми, що опинилися під окупацією. Його сім’я мала кіз, котрі давали молоко. Вони почали роздавати його іншим. Через цю мережу вдалося роздобути інсулін, який був дуже потрібен його мамі:
«Кози, як говориться, потомство привели, вони вже почали доїться. І батьки доїли... То їсть, є молоко, роздавали людям молоко. Кому шо. Було таке, шо і якісь продукти кому, що у нас є зайве тоже давали. Канєшно потім… А у мами майже ось-ось мав закінчитись інсулін, бо у неї, получається, трошки є проблема в цьому плані. І.. А невістка вже, а невістка казала, що там начебто, да, коли окупація ще була, там начебто привозять гуманітарку, ну, роздають гуманітарку, доставляється якимось чином гуманітарка біля лікарні, роздають. Но туди дойти, це тоже питання дуже тяжке. І ми отето якось одного разу, як раз цей шов чоловік, оцей з дровами, ну, молоко йому дали, і спитали, а Ви не знаєте, там привозять, начебто сказали, що гуманітарка, ліки привозять, да. Може там, може знає, в курсі. Каже, да, чув щось таке, а які вам ліки нада? Ну, до мами говорить, дайте список, які вам ліки над. Мама написала там список, дала йому. Так вони на слідучий день принесли, і інсулін принесли, і то, то, то, все поприносили, то їсть, ліки, ті, шо, ну, не всі канєшно, но, саме головне, інсулін принесли, слава Богу. То ми заспокоїлись, бо у мами вось-вось, вось-вось. І ще й плюс тоже і вже шпріцов нема, і одна іголка ця, вже вона така тупа, що вона даже нормально не прокаливає. Це вапщє жесть була, інсулін був, а іголки, шпріцов вже не було майже. Ну, слава Богу, приніс, і ми вже, трошки краще стало. Тобто люди тут, канєшно, намагались друг другу, хто кого бачив, допомагати, передавати, там, друг другу, шо хто шо міг в цьому випадку. Канєшно, це ходить по вулиці, це, дійсно, тільки в часи затишшя, то більш-менш не страшно було».
За цей рік мережі взаємодопомоги вибудувались також між цивільними і військовими. Люди, що опинились під окупацією, намагаються передавати інформацію ЗСУ. Це, звичайно, дуже небезпечно. Ось що розповів бучанець про такий досвід:
«Ми с вайбера даже перейшли на сігнал, бо сігнал сказали, тіпа, що більш захищений, вони не зможуть їх пробить. Туда інших нікого не добавляли, і там переписувались. Там танки, там танки, допустім, там машини поїхали, там іще щось, там стріляють. І це потім, як кажуть, були окремі люди, які цю інформацію передавали на той час ще в Тероборону чи кудись передавали військовим. То єсть, ми таким чином наче намагалися допомогти і сповіщали. … А тєхніку, яку ми фотографували і пересилали друг другу, місцеві, приходилось удаляти, бо якщо вони бачили у тебе на телефоні таку інформацію, то також могли, як кажуть, розстрєл на мєсці».
Не в одній розмові люди розповідали, що не кажуть рідним, чим саме займаються, аби не лякати їх. Волонтер, який із заходу країни поїхав на схід, щоб евакуювати цивільних із зони бойових дій, зізнався: «Я коли їжджу на волонтерство, то я не… ну, та, так нормально вигадую всякі різні історії, що я там хати відбудовую в центральній Україні чи таке шось».
Майже у кожного співрозмовника є близькі або знайомі, які без жодного досвіду долучилися до ТрО. Підтримка знайомих, а часто і незнайомих, військових стає частиною життя:
«Люди, які ніколи не бачили оружия, і коли в твойому селищі восім автоматів на всю цю, і вони всі хочуть іти в Тероборону, і шо вони там будуть робить проти важкої техніки? … Коли вони пішли з коктейльом Молотова на танки, і загинули зразу три чоловіка. Да, і один із них — один із кращих тренерів дітей з футбольної команди повів їх в атаку… Ну, для мене було це тоже шоком, шо… Я, ну, я не думала, шо Тероборона може принести якусь користь нашій країні. Но, на самом ділі, оказалось, шо багато хто із них тепер воюють і захищають мене. В***, мій хароший знайомий, він з перших днів війни пішов в тероборону, захищав з третього дня наше селище, наш районний центр, і зараз він воює. Ну, я ним горжусь, потому шо він був дальнобойщиком, який працював за кордоном, і він пішов, бо в нього двоє діток».
Мабуть, найнезрозумілішим для зовнішнього спостерігача є те, що, одночасно із підтримкою і участю у спротиві, українці та українки лишаються критичними до влади і її рішень. Наші співрозмовники були незадоволені тим, як проводиться мобілізація, критикували обмеження виїзду за кордон, вказували на проблеми із забезпеченням армії, говорили про свою неготовність брати участь у бойових діях та страх того, що їх можуть примусити, жалілись, що влада не забезпечила евакуацію. Очікувано, але симптоматично постійно виринала тема корумпованості політиків, хоча слово «корупція» у наших запитаннях не звучало. Також наші співрозмовники обурювались перейменуванню вулиць та знесенню пам’ятників російським діячам. І справа не лише у суспільних конфліктах щодо конкретних політик. У розмовах виринав наратив про те, що підтримка президента дуже умовна і тимчасова.
Внутрішньополітичні процеси в Україні під час війни заслуговують детальних, і головне — довгострокових досліджень, адже погляди українців кардинально змінились, і продовжуватимуть змінюватись. Інакше і бути не може у часи історичних зламів. Після першого десятка інтерв’ю мене вже не дивувало, що батько «азовця» захищає Пушкіна, що людина свідомо переходить на українську і слухає Арестовича, що російськомовний українець мріє про «развал россии». Важливими для нашого майбутнього є не лише політичні протиріччя, а готовність і бажання залучатись до їх обговорення та відстоювання своїх інтересів.
Перші інтерв’ю збирались у перші два місяці вторгнення. Коли ми з командою працювали над ґайдом, то дуже сумнівалися у тому, чи будуть готові люди взагалі говорити про внутрішню політику, висловлювати критику української влади. Ці сумніви повністю розвіялись. Як рік тому, так і зараз, соціологині рідко стикаються із неготовністю відкрито говорити про політику, радше навпаки. На жаль, ніщо так не політизує, як бомби.
У цьому тексті не може бути висновків, бо досвіди, які я зібрала, ще не прожиті до кінця і не відрефлексовані. За цей рік сталося те, чого не мало статися ніколи знову. Ці рани загоюватимуться дуже довго, можливо, повністю не загояться ніколи. Але вони дають шанс на те, щоб «ніколи знову» інколи не ставалося знову. Нам лишається продовжувати слухати одне одного, а світові — дослухатись до голосів українок та українців.
