Громадський транспорт — один із основних аспектів життєдіяльності усіх сучасних міст. І практично всюди питання доступності муніципального транспорту безпосередньо пов’язане з багатьма іншими сферами суспільного буття: це і про право на працю, і про доступність соціальної та адміністративної міської інфраструктури, і про довкілля, і про освіту, і ще багато різних «про». А в умовах сучасної України громадський транспорт — це також про боротьбу за ті залишки соціальної держави, на які неоліберальна політика невпинно наступає.
Цього літа полем боротьби стала столиця. 18 травня Київська міська державна адміністрація опублікувала та представила для громадського обговорення проєкт розпорядження «Про встановлення тарифів на послуги з перевезення пасажирів і вартості проїзних квитків у міському пасажирському транспорті, який працює у звичайному режимі руху». За пропозицією міської влади, з 15 липня тарифи на проїзд у громадському транспорті мали зрости у декілька разів: за одноразову поїздку киянам довелося б платити не 8 грн, а 30; за безлімітний проїзний — 4875 грн замість 1300 грн1 За поповнення транспортної картки через електронний сервіс «Київ Цифровий» на 50 поїздок і більше довелося б платити 25 грн замість 6 грн 50 коп.; за місячний проїзний на 46 поїздок — 1088 грн замість 290 грн, на 62 поїздки — 1463 грн замість 390 грн, на 92 поїздки — 2156 грн замість 575 грн, на 124 поїздки — 2888 грн замість 770 грн.. Таким чином, ціни мали зрости одразу майже у чотири рази, чому обурилися експерти з питань міського транспорту та активісти.
З того моменту й донині, коли мешканці та гості столиці вже змушені платити 30 грн за проїзд, триває публічна кампанія за доступний громадський транспорт, що стала одним із небагатьох прикладів соціального протесту від початку повномасштабного вторгнення. Перетинаючись із масовими протестами проти звільнення Михайла Федорова з посади міністра оборони України, акції проти підвищення тарифів стабільно збирають декілька десятків людей під стінами КМДА і зусиллями активістів прокладають шлях до інтеграції широкого соціального порядку денного в публічний дискурс. Питання, які, скажімо прямо, дуже рідко звучать на головній вулиці міста та потрапляють в масові медіа, стосуються не лише неспівмірності запропонованих тарифів із фінансовим становищем найбільш незахищених верств населення, але й глибших, концептуальних та радикальних тез про соціальну природу громадського транспорту і можливість скасування плати за проїзд як такої. Саме через це кампанія проти підвищення тарифів та рух «Народна ініціатива», що утворився навколо неї під назвою, становлять особливий інтерес.
Як змінювалися ціни на проїзд у Києві?
У 1991–1996 роках тарифи на проїзд змінювалися щороку, нерідко — по кілька разів. При цьому подекуди ціни на проїзд у метро та наземному транспорті відрізнялися (див. інфографіку). Опісля динаміка змін сповільнилася: наступне підвищення відбулося лише у 2000 році — з 30 до 50 коп. за квиток, а вже у 2008 році вартість проїзду зросла до 1 грн 50 коп. у наземному та 2 грн за жетон у метро. Єдиний випадок, коли ціна зменшилася, трапився у 2009 році: тоді жетон у метро коштував усього 1 грн 70 коп. Наступного року тариф повернувся до 2 грн, тоді як вартість проїзду в наземному транспорті весь цей час залишалася на рівні 1 грн 50 коп. У 2015 і 2017 роках відбулися чергові підвищення тарифів: у метро — до 4 і 5 грн, а в наземному транспорті — до 3 і 4 грн. Підвищення 2015 року, а точніше наміри міської влади, озвучені ще наприкінці 2014-го, спричинили серію протестних акцій тогочасних лівих організацій, зокрема «Лівої опозиції» та попереднього покоління «Прямої дії». Саме тоді відбувалися відомі в широких активістських колах колективні перестрибування через турнікети метрополітену під гасла «Каса не працює!» Важливо, що ці акції були не лише реакцією на зростання цін, а й передбачали позитивну програму — впровадження безкоштовного проїзду в громадському транспорті Києва.
Передостаннє підвищення вартості проїзду відбулося у 2018 році, коли впровадили одноразовий квиток вартістю 8 грн як для метро, так і для наземного транспорту. Прикметно, що тоді реакція суспільства була неоднозначною: ультраправа партія ВО «Свобода» ініціювала протест проти цього рішення та подала до Київради проєкт рішення про мораторій на підвищення тарифів. Водночас група людей у спецодязі КП «Київський метрополітен»2 За повідомленнями ЗМІ — працівники метрополітену. мітингувала на підтримку підвищення цін, вбачаючи в ньому можливість зростання зарплат та покращення транспортної інфраструктури.
У 2021 році КМДА знову спробувала підвищити тарифи — цього разу одразу до 20 грн. 19 листопада під стінами адміністрації відбувся мітинг, організований «Соціальним рухом». До міської влади було висунуто перелік вимог із десяти пунктів, у якому наголошувалося на необхідності відмови від концепції «прибутковості» громадського транспорту. Тоді активісти пропонували альтернативні способи збільшення доходів від його функціонування: розширення транспортної мережі, розвиток великогабаритного транспорту, уніфікація рухомого складу та підвищення привабливості через впровадження соціальних проїзних, які б коштували не більше 10% мінімальної зарплати. Висувалися також вимоги з демократизації системи ухвалення рішень щодо транспортних закупівель, як шляхом впровадження відкритої бухгалтерії, так і через встановлення робітничничого контролю над КП «Київпастранс».
Зрештою КМДА відмовилася підвищувати тарифи на проїзд до 20 грн, відтак ще донедавна ціни залишалися на рівні 2018 року. Від початку повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року і до 16 травня 2022-го проїзд у всьому громадському транспорті Києва був безкоштовним. Після повернення платного проїзду мер Києва Віталій Кличко неодноразово наголошував, що питання підвищення тарифів на транспорт до кінця війни не розглядатиметься. Востаннє така заява прозвучала відносно недавно — у вересні 2025 року. І все-таки вже цьогоріч позиція влади кардинально змінилася: підвищення тарифів майже в чотири рази раптом стало невідворотним і неуникним «вимушеним кроком», що з ним киянам запропонували змиритися та вкотре затягнути паски. Це рішення — як і попередні випадки підвищення вартості проїзду — наштовхнулося на громадський спротив.
Від громадського обговорення до «Народної ініціативи»
Із 18 травня по 1 червня тривало громадське обговорення проєкту розпорядження щодо підвищення тарифів на проїзд, а 29 травня стало відомо, що Київська міська рада провалила голосування за мораторій на підвищення вартості проїзду. За результатами громадського обговорення з’ясувалося, що 96% його учасників висловилися проти ухвалення розпорядження. Загалом в обговоренні взяли участь 1377 осіб. Хоча ця кількість, очевидно, не репрезентує все населення Києва, вона є значною з огляду на загальну кількість учасників громадських обговорень, яка становить 8894 особи. Окрім голосування у форматі «Так/Ні», примітною є підтримка учасниками пропозиції громадської організації «Пасажири Києва», яка займається питаннями транспортної інфраструктури столиці. Пропозиція ґрунтувалася на досвіді великих європейських міст і передбачала таку тарифну модель:
• 20 грн — квиток із пересадкою в межах 45 хвилин (базовий тариф);
• 30 грн — квиток із пересадкою в межах 90 хвилин;
• 80 грн — квиток на 1 добу;
• 1000 грн — місячний проїзний.
«Пасажири Києва» виступили за підвищення тарифів, однак із акцентом на тому, що воно має стосуватися саме одноразових квитків, тоді як проїзні, навпаки, повинні були стати дешевшими, ніж навіть за «8-гривневого» тарифу. Цю пропозицію позиціонували як перехід до «європейської моделі, де пріоритет надається тим, хто користується громадським транспортом регулярно».
Проти підвищення тарифів виступили також студенти. Незалежна студентська профспілка «Пряма дія» у рамках громадського обговорення надіслала до КМДА звернення з вимогою зупинити просування проєкту розпорядження та зберегти чинні тарифи. У своїй заяві ПД акцентувала увагу на тому, що підвищення тарифів є неспівмірним із розміром студентських стипендій3 Це навіть попри те, що навесні 2026 року розмір стипендій збільшили вдвічі.. Окрім того, профспілка наголосила на соціальній природі громадського транспорту й економічній недоцільності підвищень.
Примітно, що проти підвищення вартості проїзду висловилися також представники офіційних органів студентського самоврядування Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та Національного університету «Києво-Могилянська академія». Палата делегатів Конференції студентів КНУ надіслала листа до КМДА з вимогою запровадити мораторій на підвищення вартості проїзду до кінця воєнного стану і заморозити вартість пільгових студентських квитків. Конгрегація Студентів НаУКМА, своєю чергою, висунула вимогу призупинити розгляд проєкту до публікації звіту «про мобільність та соціально-економічний стан киян».
Основним аргументом для студентів став розмір стипендій, які не покривають навіть і так формального прожиткового мінімуму. Здобувачі освіти вже давно не здатні покладатися на стипендію як на єдине джерело доходу. Ініціативи на кшталт підвищення тарифів б’ють по залишкам стипендій дедалі більше: навіть найдешевший проїзний, передбачений оригінальним проєктом розпорядження, коштував би понад чверть звичайної академічної стипендії — 544 грн із 2000 грн. Разом із платою за гуртожиток він забирав би більшу її частину лише на те, щоб мати місце для проживання та можливість діставатися з гуртожитку до навчальних корпусів і назад. У київських реаліях, де студмістечко КНУ розташоване на ВДНГ, а частина корпусів — у центрі та на Лук’янівці, а гуртожитки подільської Могилянки — на Троєщині та навіть за межами міста, у Ворзелі, маршрут «універ–дім» за новими тарифами усе більше видається розкішшю, а не базовою необхідністю.
29 травня відбувся круглий стіл, організований Громадською радою при КМДА — дорадчим органом, який позиціонують як важіль впливу громадянського суспільства на міську владу. Подія відбулася у форматі двосторонньої зустрічі між «активістами» та представниками адміністрації. Останні озвучували вже знайоме всім «економічне обґрунтування» підвищення вартості проїзду, посилаючись на зростання цін на електроенергію, пальне та інші ресурси, а також збільшення рівня мінімальної заробітної плати. Натомість активісти наголошували на проблемах економічної мобільності й автомобілізації міста. «Пасажири Києва» презентували свій вищезгаданий альтернативний проєкт, а також наголосили, що у разі підвищення тарифів собівартість проїзду лише зростатиме, оскільки зменшуватиметься пасажиропотік. Примітним став момент зустрічі, коли постало питання про те, хто з учасників приїхали на засідання громадським транспортом, а хто — власним автомобілем. І, хай як карикатурно це виглядало, виявилося, що більшість представників влади прибули на особистих авто, тоді як «активісти» здебільшого добиралися на метро.
5 червня стало відомо про відхилення петиції проти підвищення тарифів, яка набрала більше 10 тисяч підписів4 Хоча для розгляду електронної петиції міською владою достатньо 6 тисяч заявників.. Оскільки жодної інформації про те, коли саме КМДА планує ухвалити розпорядження щодо цін на проїзд не було, новина про відхилення петиції стала основним формальним приводом для оголошення першого протесту. Варто зазначити, що ця петиція була лише першою з пʼяти відхилених, кожна з яких набрала достатню кількість голосів, але отримала відмову з одних і тих самих «економічно обґрунтованих» причин.
10 червня активістки «Прямої дії» ініціювали пресконференцію в Українському кризовому медіа-центрі, на яку запросили по одному представнику від «Соціального руху», «Екодії» та «Пасажирів Києва». Ідея конференції полягала, по-перше, у тому, аби вкотре наголосити на соціально шкідливій природі ініціативи КМДА, представивши позиції урбаністів, екозахисників, активістів за права студентів та працівників; по-друге, анонсувати майбутній протест, що мав би відбутися вже наступного дня; і, по-третє, спробувати з’ясувати, наскільки можливий союз між групами зі світоглядно різними поглядами на фінансування громадського транспорту, на спільній платформі проти розпорядження КМДА. На жаль, попри активне поширення інформації про подію в медіа, журналісти не виявили до неї жодного інтересу, тож конференцію висвітлили лише на ресурсах «Українського кризового медіа-центру» та «Прямої дії». Утім, саме як спроба пошуку спільних знаменників ця подія становила певний інтерес.
На думку активістів «Прямої дії», для досягнення першочергової мінімальної мети — відкликання проєкту розпорядження в тому вигляді, у якому його подали на громадське обговорення, — можна було б заручитися підтримкою медійно успішних ініціатив, таких як «Пасажири Києва», навіть попри те, що їхня власна пропозиція передбачає збільшення вартості одноразових квитків. Після подолання ініціативи влади, проти якої виступили всі залучені сторони, можна було б перейти до обговорення того, якою саме має бути справедлива ціна на проїзд. Пожертвувати ідеологічною однорідністю заради масовості протесту — одна з реалій сучасного українського вуличного активізму. Тим не менш, такий союз потребує ініціативи та взаємних поступок усіх сторін, чого — як показала і пресконференція, і підготовка до протесту — цього разу не відбулося. На самій конференції «Пасажири» та «Екодія» продемонстрували явну нестачу політичної фантазії, назвавши заклики до запровадження безкоштовного проїзду «популізмом». До того ж «Пасажири» так і не поширили інформацію про протест, тоді як «Соціальний рух», як ініціатор акції, висунув вимогу запровадити мораторій на підвищення тарифів, яку, вочевидь, не підтримували ліберально налаштовані поборники альтернативного проєкту. Тож цього разу побудувати «єдиний фронт» не вдалося, і є підстави вважати, що це негативно позначилося на масовості та ефективності протестів.
11 червня відбувся перший протест проти підвищення тарифів, ініційований «Соціальним рухом» та організований у співпраці з активістами й активістками «Прямої дії» та «Української соціалістичної ліги». До поширення анонсів та участі в акції запрошували різні громадські організації, популярних блогерів-урбаністів і навіть позапарламентську політичну партію соціал-демократичного ґатунку «Народовладдя». Попри те, що партія відмовилася поширювати оголошення про протест з репутаційних міркувань, її представники долучилися до акції особисто. Ба більше, виступи голови «Народовладдя» Юрія Левченка зайняли значну частину часу, відведеного для «відкритого мікрофону». Для пересічного учасника, який долучився до протесту через анонс у соцмережах, це могло створити враження про акцію як своєрідну піар-кампанію політичної партії. Тим не менш, простір для висловлювань усіх охочих був відкритим, чим активно користувалися не лише активістки представлених організацій, а й «позапартійні» учасники. До слова запрошували студентів, працівниць та військових. Зокрема, один зі співробітників КП «Київський метрополітен» виступив із заявою про те, що обіцяне збільшення зарплати для нього та його колег5 Йшлося про збільшення приблизно на 10%. буде нівельоване значним зростанням витрат інших членів їхніх сімей.
Завдяки медійному поширенню до протесту долучилися близько 70 людей, що насправді перевищило очікування принаймні частини організаторів. Авжеж, певний песимізм щодо потенціалу акції був спричинений, по-перше, слабкою зацікавленістю населення у соціальних протестах в умовах війни; по-друге, низьким соціальним капіталом і медійним впливом організацій лівого спрямування; і, по-третє, проведенням події в робочий день6 Протест відбувався в четвер о 13:00 — у робочий день і час.. Час і дату обирали так, аби вести діалог із міською владою саме тоді, коли її представники перебували на своїх робочих місцях. Попри всі побоювання, мітинг став успішним початком протестної кампанії: він залучив людей ззовні та привернув увагу популярних місцевих медіа. Тоді ж представники «Соціального руху» передали до КМДА звернення з тими-таки «десятьма пунктами» із протестів 2021 року.
18 червня відбулося пленарне засідання Київради, на якому мали повторно розглянути питання тарифів на проїзд у громадському транспорті. У зв’язку з цим активісти «Соціального руху» та «Української соціалістичної ліги» провели ще одну акцію — цього разу спрямовану безпосередньо на місцевих депутатів. Розгорнувши транспарант «Мораторій на підвищення тарифів», учасники акції роздавали депутатам брошури із закликом проголосувати за відповідне рішення. Однак, хоча питання тарифів і порушувалося окремими депутатами на пленарному засіданні, жодного голосування зрештою так і не відбулося.
У наступні тижні ситуація з тарифами залишалася невизначеною: ніхто не міг точно сказати, коли буде ухвалено остаточне рішення щодо скандального проєкту розпорядження і чи дійсно тарифи підвищать, як і планувалося, з 15 липня. Ретроспективно це виглядає так, ніби влада намагалася відтягнути публічне оголошення рішення до останнього та подавала «змішані сигнали», аби не залишати простору для продовження спротиву. Так, 3 липня депутат Київради від фракції «Європейська солідарність» Леонід Ємець повідомив, що запланованого на наступний тиждень пленарного засідання не відбудеться, а отже, останній шанс запровадити мораторій буде втрачено. 9 липня Департамент транспортної інфраструктури КМДА заявив, що процес погодження розпорядження триває і після підписання рішення буде оприлюднене на інформаційних порталах київської влади. Деякі медіа інтерпретували це як відкладення рішення щодо тарифів. Однак наступного дня, 10 липня, той самий департамент КМДА уточнив, що жодних відтермінувань не планується. Того ж вечора з’явилися новини про оприлюднення вже ухваленого розпорядження КМДА — що цікаво, підписаного ще 7 липня. Єдина відмінність між остаточним рішенням та попереднім проєктом полягала у зменшенні вартості безлімітного місячного проїзного — з 4875 грн до 3656 грн.
Ще 9 липня було оголошено про наступний протест. Спершу його запланували на день впровадження нових тарифів — на 15 липня, оскільки очікувалося, що рішення таки відтермінують. Однак із появою новин про те, що розпорядження вже підписане і новий тариф дійсно почне діяти з цієї дати, акцію вирішили перенести на переддень — вівторок, 14 липня, о 10:00. У неформальному організаційному комітеті протестної кампанії знов активізувалися суперечки про доцільність проведення акції саме в такий час, однак голосом більшості цей варіант затвердили. Частина активістів та активісток, які співорганізовували або долучалися до акції 11 червня, створила публічний чат «Народна ініціатива» — для об’єднання учасників майбутніх протестів в одному інформаційному полі та для координації спільних дій. Крім того, цього разу анонс акції у медіа отримав значно ширше охоплення; навіть «Пасажири Києва» підтримали її, попри помітні розбіжності у баченні транспортного майбутнього столиці.
Уранці 14 липня, у переддень підвищення цін на проїзд, відбулася наймасовіша акція за всю протестну кампанію. До мітингу під стінами КМДА долучалися й випадкові перехожі, і зрештою кількість учасників сягнула близько сотні. Загалом під пекучим липневим сонцем мітингарі провели чотири години, вимагаючи діалогу з міською владою. Орієнтовно о 12:00 відбувся мирний «штурм» КМДА: частина активістів зайшла до приміщення адміністрації, скандуючи гасла та спілкуючись із депутатами Київради й представниками поліції діалогу. Водночас інших учасниць та учасників акції до приміщення не пропускали, тож протест фактично розділився. До розмови з активістками всередині долучився заступник керівника апарату КМДА. Від нього, як і від інших службовців, із якими учасники акції вступали в полеміку, вимагали відповіді на питання, коли до протестувальників вийдуть мер Віталій Кличко та депутати Київради. Активісти наголошували, що не розійдуться, доки не отримають відповіді, і що в умовах спеки це може призвести до небезпечних інцидентів. Ба більше, один із учасників навіть застеріг, що з-поміж протестувальників є молоді люди, схильні до суїциду, і якщо через ігнорування з боку влади відбудуться «акції суїциду», вони будуть на совісті керівництва КМДА. Через півтори години після «штурму» до активістів вийшов голова Громадської ради при КМДА та запросив п’ятьох представників протесту долучитися до засідання Громадської ради 16 липня.
Тим часом на сходах продовжувався протест: учасники давали коментарі журналістам, проголошували промови та навіть зачитували уривок із тексту Девіда Гарві «Право на місто». Акція закінчилася лише близько 14:00. Результатом наполегливості всіх залучених стало запрошення на засідання Громадської ради — хоча це й не план-максимум, але принаймні щось, що доводило немарність старань учасників та учасниць протесту.
15 липня сталися одразу дві події, які суттєво вплинули на подальший розвиток протестної кампанії. Перша — давно очікувана й сприйнята всіма як неминуча — набуття чинності новими тарифами. Друга — неочікувана й шокуюча — заклик медійно впливових військових виходити на протести проти звільнення Михайла Федорова з поста міністра оборони. Дійсно, ніхто не очікував, що й без того недостатня увага громадськості до акції проти підвищення тарифів буде ще більше вихолощена через новий, значно розкрученіший інфопривід. Активістки організацій, долучених до антитарифних мітингів, подекуди були шоковані таким розвитком подій, адже нова паралельна протестна кампанія, що мала потенціал стати цьогорічним повторенням «картонкової революції», з’явилася нізвідки буквально за одну ніч. Незалежно від ставлення до нового мітингу, сам факт того, що дві кампанії перетнулися в часі, означав як відтік учасників, так і втрату уваги з боку медіа.
16 липня вранці біля театру Франка розпочалися багатотисячні безстрокові протести проти кадрових змін в уряді. Мітинг за Федорова не припинявся і о 15:00, коли проходило засідання Громадської ради, а заразом на вулиці — протест на підтримку активістів усередині. Кілька людей прийшли під КМДА безпосередньо з протестів біля театру Франка, а значна частина антитарифної акції після завершення засідання вирушила на профедоровський протест. Таким чином, на тлі всеукраїнських мітингів, які багато хто вважали «важливішими», акція проти подорожчання проїзду сприймалася як вузькоспрямована та «нішева». Як і очікували, увага журналістів до неї була мінімальною, адже усі великі медіа перебували у цей час на площі Франка.
До «групи протесту», яку долучили до засідання Громадської ради, увійшли по одному представнику від «Соціального руху», «Прямої дії», «Української соціалістичної ліги», Всеукраїнської профспілки виробничників, підприємців та трудових мігрантів, а також один незалежний учасник протесту. Попри запрошення, Віталій Кличко не долучився до обговорення. Зустріч завершилася одноголосним рішенням Ради: по-перше, звернутися до мера з вимогою скасувати розпорядження щодо тарифів; по-друге, провести адекватне громадське обговорення тривалістю три місяці, яке мало б реально впливати на остаточне рішення щодо вартості проїзду.
Паралельно із засіданням на вулиці під КМДА відбувалася акція, яка за формою була ближчою до самоорганізованої асамблеї, аніж до мітингу: активісти розставили столи, привезли воду та смаколики, роздавали агітаційні матеріали й спілкувалися з учасниками протесту та випадковими перехожими, які цікавилися дійством. Упродовж акції для всіх охочих був доступний «відкритий мікрофон». Після завершення засідання, близько 17:00, протест набув більш класичного вигляду, і тоді ж оголосили рішення Громадської ради.
Перспективи зібрати масовий соціальний протест на тлі масштабної кампанії на підтримку Федорова, яка дедалі більше набирала обертів, були плачевними. Поки увага великих медіа була прикута до неї, ініціативна група антитарифних протестів намагалася пробитися в інфопростір через єдині доступні низові засоби — вуличну агітацію та поширення анонсів у соцмережах. Особливу роль тут відіграв TikTok, який швидко дозволив достукатися до максимально широкої аудиторії. Так, відео на акаунті «Прямої дії» із закликом долучитися до протесту набрало понад 200 тисяч переглядів. Пізніше деякі учасниці та учасники акції розповідали, що прийшли саме завдяки цій публікації.
19 липня, у день народження Віталія Кличка, відбулася вже четверта акція протесту проти підвищення тарифів. Попри те, що побажання багатьох працюючих небайдужих громадян було виконано — протест відбувся у вихідний день і неробочий час, — кількість учасників цього разу явно пішла на спад. Крім того, акція привернула увагу ультраправих, хоч сутичок і вдалося уникнути. Кілька молодиків із упізнаваною символікою якийсь час стояли навпроти протестувальників, подекуди несхвально гукаючи і фотографуючи людей. Під час самого протесту виступив військовий, який проходив повз. Заявивши, що сам є націоналістом, він прямо присоромив праворадикалів за несхвалення акції, а також закликав представників поліції вирушати на фронт.
Надалі оргкомітет кампанії вирішив дочекатися відповіді на звернення Громадської ради і вже тоді провести наступний протест — 11 серпня, відзначивши таким чином два місяці від початку кампанії. А доти вирішили набирати з-поміж учасників та учасниць «Народної ініціативи» волонтерів, які б допомагали з агітацією та медійним поширенням.
31 липня активісти «Соціального руху» провели агітаційну мініакцію біля виходу зі станції метро «Лівобережна». Вони спілкувалися з перехожими та роздавали брошури із закликом долучатися до протестів. Такий «вихід у народ», хоча й не призвів безпосередньо до масового залучення людей, став позитивною практикою, яка вчергове продемонструвала готовність активістів виходити за межі «бульбашки» київської лівої тусовки.
Останній наразі протест проти підвищення тарифів та на підтримку звернення Громадської ради відбувся 11 серпня. Попри серйозну агітаційну роботу, кількість учасників сягнула лише близько 30 людей, що, можливо, свідчить про втрату містянами інтересу до кампанії, а також надії на повернення старих тарифів на проїзд. Однак не можна оминути й позитивного аспекту акції: порівняно з попередніми двома протестами, які сильно розмивалися на фоні тодішніх акцій на підтримку Федорова, цей малочисельний мітинг привернув увагу медіа. Ба більше, у інформаційний простір почали повертатися матеріали на кшталт «Чи можливе повернення тарифів до 8 грн?» зі згадками останнього протесту. Це дає підстави сподіватися на відновлення суспільного інтересу до теми. Втім, наразі жодної чіткої відповіді на звернення Громадської ради надано не було, а отже, питання майбутнього київських цін на проїзд залишається відкритим.
Попередні висновки
Наразі, після двох місяців активної протестної кампанії, майбутнє як самих тарифів на проїзд, так і спільноти «Народної ініціативи», що утворилася навколо цього питання, залишається невизначеним. І хоча повернення старої ціни у 8 грн видається малоймовірним, сам антитарифний рух у його поточному стані, а також досвід, отриманий організаторами та учасниками протестів за цей час, є безумовно позитивним внеском у розвиток сучасної низової лівої політики в Україні та відкриває простір для майбутньої боротьби за соціальні права. Із побаченого, почутого і пережитого за цей час можна зробити декілька попередніх висновків, які, на мою думку, мають слугувати уроками — або принаймні темами для розмірковування.
Перше — це вже згадане питання широкої коаліції. Треба визнати, що результат кампанії, якого наразі вдалося досягти, — запрошення активістів до Громадської ради та її рішення звернутися до мера — є саме тим сценарієм, за яким могла б діяти об’єднана коаліція як лівих ініціатив, що вважають реалістичним і бажаним встановлення безкоштовного проїзду, так і більш ліберальних експертних груп із медійним впливом та суспільною підтримкою, на кшталт «Пасажирів Києва». Спершу — скасування розпорядження, потім — діалог про майбутнє громадського транспорту. Водночас такий сценарій не позбавлений ризиків: зокрема, існує загроза внутрішніх конфліктів та поступового витіснення більш радикальних голосів на користь «експертної» поміркованості. При цьому чимало залежить від готовності до діалогу і активної агітації вже всередині спільноти протесту, яка б у разі формування такої коаліції, вірогідно, була б більш скептично налаштована щодо лівих ідей та символіки.
Та все ж обрана стратегія, вочевидь, мала й свої переваги. Зокрема, сприяла об’єднанню різних, частково навіть антагоністичних в особистому спілкуванні лівих груп, їхній активізації та початку демаргіналізації, а також загалом посиленню репутації лівиці завдяки наполегливій праці та готовності презентувати свої ідеї широкій публіці. Що стосується символіки, то у кількох випадках нам доводилося чути від людей, що вони б прийшли на протести, «якби не червоні прапори». І навіть всередині протестних груп подекуди звучать думки, що така символіка — червоний прапор із логотипом СР, а під час останнього протесту ще один червоний прапор із логотипом УСЛ — відлякує людей, негативно налаштованих до неї. Ця проблема добре знайома кожному і кожній, хто протягом останніх десяти років брали активну участь у лівому русі: як використовувати ліву символіку так, щоб не сприяти самомаргіналізації руху у суспільстві, вороже налаштованому до неї, і чи варто використовувати її взагалі?
Очевидно, що єдиної формули тут немає, і щоразу варто робити усвідомлений вибір між спробою змінити репутацію «червоних прапорів» та прагненням зменшити шанси ізоляції руху. Перший варіант не можна відкидати як апріорі неправильний, однак слід бути готовими до того, що він потребує значно більших зусиль, які в окремих випадках можуть суперечити безпосереднім цілям протесту. Як би там не було, варто віддати належне організаціям, які не соромляться виступати під такою символікою, адже саме завдяки їм ця кампанія виникла і продовжує існувати. Вони, безсумнівно, заслуговують на те, щоб їхню символіку бачили. Однак інше питання полягає саме у прагматичності такої стратегії, і щодо цього, можливо, ще зарано остаточно судити.
Друге — основою будь-якої успішної кампанії сьогодні є медіа. Саме завдяки тому, що над дописами і коментарями у соцмережах, зйомкою коротких відео та поширенням анонсів у різних інтернет-спільнотах активно працювала ініціативна група протесту, акції були масовішими й більш значущими, аніж мізерні субкультурні зібрання, якими нерідко залишалися мітинги радикальних лівих. У нинішніх умовах не варто покладатися лише на офіційні медіа. Хоча їхня увага також дуже потрібна, її відсутність уже не означає повного медійного провалу: поширення інформації про протести через Telegram-канали та TikTok може відіграти значно більшу роль, аніж присутність на місці подій журналістів «Суспільного» чи «Київ-24».
Третє — протести останніх років продемонстрували здатність до швидкої самоорганізації через відкриті інтернет-простори. Це стосується передусім чатів у Telegram, які іноді навіть мають перевагу над ретельним плануванням акцій під кураторством «досвідчених активістів». Достатньо створити чат та успішно поширити заклик до протесту, щоб навколо певної теми почала формуватися спільнота, готова діяти. У випадку більш мейнстримних акцій — на кшталт підтримки Федорова або минулорічних протестів НАБУ/САП — така спільнота може одразу стати масовою, як це було з «Людьми з картонками», які зрештою переросли у повноцінну організацію.
На жаль, антитарифний рух не має такої масовості. І тим не менш, у чаті «Народної ініціативи» наразі 331 учасник. Багато з них активно спілкуються з іншими про громадський транспорт, сперечаються в соцмережах із опонентами, агітують і розвивають кампанію. Тож можна сміливо виснувати, що створення чату та робота з його аудиторією — це крок у правильному напрямі.
Залишається лише головне питання: як зробити так, аби з цього розмаїтого і малоорганізованого середовища виросла стійка протестна група, а прірва між «організторами» чи «активістами» і «рядовими учасниками» якомога швидше зменшилася. Напевно, у цьому й полягає успіх низової ініціативи — народити самоорганізовану спільноту й долучити до активної політичної дії тих, хто ще вчора був пасивним спостерігачем.
