Переклав Антон Печенкін за редакції Юрія Дергунова
\n
Адміністрація Ево Моралеса досягла певних успіхів, однак не змогла втілити свої найбільш радикальні обіцянки.
\n
У міжнародному масштабі, капіталізм перебуває у кризі. Однак у Болівії, найбіднішій країні Південної Америки, він робить певні успіхи – під управлінням уряду Ево Моралеса та партії «Рух до соціалізму» (MAS), що перебуває при владі вже три з половиною роки другого терміну поспіль.
\n
Ввечері п’ятниці у кінці червня я зустрівся з Маріанелою Прадою Техадою у приміщенні Міністерства економіки та державних фінансів. Вона є членом уряду, відповідальним за роботу міністерства, і загалом займала різні пости з 2007 року. Вона починає нашу розмову з обговорення поганої репутації, що її здобули ліві уряди Болівії через свою економічну політику. Пов’язуючи цей багаж з безпрецедентною гіперінфляцією та кризою, що спалахнула упродовж нетривалого урядування «Демократичної народної єдності» на початку 1980-х, Прада Техада впевнена, що даний провал відкрив шлях тривалому мороку неолібералізму. Зрештою, постало суспільне переконання, що «прогресивні, ліві уряди Болівії не знають, як впоратися з економікою країни». Більше того, гірко посміхнулася вона, цього разу, у випадку Моралеса, під удар потрапили ще й індіанці. Расистська опозиція не сумнівається, що «лівий індіанець буде лихом для країни».
\n
Дивлячись ретроспективно, навіть з неокласичних позицій, видається, що Моралес був кращим нічним сторожем приватної власності та фінансових відносин, аніж того могли бажати праві. «На щастя, – заявила Прада Техада, – із надвідповідальним адмініструванням економіки розвіялися усі спекуляції про можливі кризи чи нашу нездатність до управління». Однак, якщо такий наголос на фіскальній відповідальності уряду нагадав мені американські підручники з економіки для початківців, вона запевнила, що я помиляюся. «Ми не сприймаємо макроекономічну стабільність як самоціль. Ми не є прихильниками підтримання стабільності за будь-яку ціну. Ми радше сприймаємо її як посередника, через якого будуть досягатися політичні цілі уряду. Ми можемо досягати їх без економічних збурень. Виходячи з такого бачення, уряд Моралеса був здатний забезпечити надзвичайний рівень макроекономічної стабільності після приходу до влади, дійсно безпрецедентної в історії країни стабільності». Вона зробила паузу, щоб підкреслити це. «Кожного року ми маємо бюджетні надбавки, ми накопичуємо значні міжнародні резерви, а інфляція завжди контрольована, без жодних винятків із цього тренду».
\n
На тлі товарного буму, підтриманого динамічним зростанням китайської економіки, Болівія демонструвала стійкий економічний ріст – 4,8% у середньому між 2006 та 2012 рр., з максимумом у 6,1% у 2008 р. та мінімумом у 3,4% у 2009 р., випадаючи із загальносвітової кризової картини. Перші квартали 2013 року показали шестивідсоткове зростання та прогнози вище середнього навіть від таких спостерігачів, як МВФ. Зростання було досягнуте попри загальну тенденцію прискореного здешевшання мінеральних ресурсів з квітня 2011 року: так, свинець втратив у ціні 10%, олово – 14%, а срібло – 28% тільки протягом 2013 року.
\n
Життя за рахунок газу
\n
Процвітання болівійської економіки не стикалося з перепонами переважно через зростання цін на природний газ та регіональний попит на нього. Постачання газу на бразильські та аргентинські ринки продовжує перевищувати дохід від будь-якого іншого експорту. Від січня до травня 2013 року надходження від продажів газу за кордон досягли 5 мільярдів доларів, що на 15,6% більше за доходи аналогічного періоду 2012 року. Відповідно до даних Національного статистичного інституту Болівії, експорт газу складає 52,8% від загального експорту за перший квартал цього року, після чого розташовуються промислове виробництво (24,2%), гірничий видобуток (17,2%) та сільське господарство (4,5%). Попереднього року країна мала рекордний сплеск прямих закордонних інвестицій – знов-таки, переважно у газовидобувну промисловість. Доба Моралеса, як слушно зауважує Прада Техада, супроводжується небаченим накопиченням міжнародних надходжень, і показники інфляції зберігаються на такому рівні, що Мілтон Фрідман може і далі спочивати з миром у могилі.
\n
Загальна стратегія розвитку, згідно зі словами Пради Техади, полягає у «користуванні можливостями зростання за рахунок природних ресурсів, коли держава перерозподіляє прибуток на соціальні програми та інші сектори економіки, котрі генерують робочі місця». Насправді, Моралес добився більшої частки ренти за рахунок цього видобувного буму, ніж це вдавалося попереднім правовірним неоліберальним режимам, завдяки поміркованому підвищенню податків для міжнародних нафтових компаній, що, звичайно, не може бути позначене терміном «націоналізація». Зрештою, це призвело до помітного зниження рівня бідності та зростання якості охорони здоров’я та освіти. Одним із каналів перерозподілу ренти серед найбідніших прошарків населення є ряд цільових трансфертних програм, які наразі охоплюють близько третини населення – «Боно Хуансіто Пінто» (фонди на підвищення охоплення дітей школами), «Рента Дігнідад» (невеликі щомісячні виплати літнім незаможним людям) та «Боно Хуана Асурдуй» (кошти на медичне обслуговування вагітних жінок та матерів з немовлятами). Офіційні урядові дані демонструють вражаюче зниження рівня бідності з 60,6% населення у 2005 до 45% у 2011, а крайньої бідності з 38,2% до 20,9% за той самий період. Найбільші зміни відбулися у сільських зонах – там показник крайньої бідності впав з 62,9% у 2005 до 41,3% у 2011 році.
\n
У такому світлі не дивує популярність уряду. Опитування у найбільших містах, проведені в червні цього року, показали національну підтримку адміністрації на рівні 54%. В Ель-Альто, бідній околиці столиці Ла-Пасу, підтримка склала 66%, й – уперше! – близько половини мешканців Санта-Крусу (історичного центру реакції та осередку білої меншості) підтримало даний уряд, до того ж очолюваний першим президентом корінного походження. Насправді, Моралес особисто є навіть популярнішим від своєї адміністрації, отримуючи надзвичайні 73% підтримки в Ель-Альто та 51% у Санта-Крусі.
\n
Становище правої опозиції продовжує залишатися складним. Самуель Дорія Медіна, мультимільйонер, очолює Національний фронт єдності, основну праву політичну силу на загальнонаціональному рівні. Рейтинги показують рівень його підтримки у 21% з тенденцією до зниження навіть у базовому для даної політичної сили Санта-Крусі, де тільки 28% мешканців висловилися на підтримку Фронту. З іншого боку, лівоцентристська партія «Рух без страху», очолювана колишнім мером Ла-Паса Хуаном дель Гранадо, припинила тривалу співпрацю із урядом у 2010 році. Наразі вона проводить внутрішні вибори на висунення свого кандидата на президентські перегони 2014 року, однак ніхто не очікує серйозної конкуренції Моралесу з цього боку, оскільки зона впливу цієї сили суттєво не поширюється поза столицею та її найближчими околицями.
\n
Взаємопереплетені прошарки
\n
У своїй останній книзі «Верховенство права як тиранія» Луїс Тапія, один із провідних послідовників найбільш впливового болівійського марксиста ХХ століття Рене Савалети Меркадо, а зараз – лівий критик уряду Моралеса, наводить картинку ряду глибоких та переплетених соціальних розломів, що пролягли через історію цієї країни. По-перше, це структура розломів національного чи колоніального типу. Під цим мається на увазі, з одного боку, глобальне співвідношення бідної Болівії та різноманітних проявів неоколоніальної влади, що нависає над нею. З іншого боку, треба брати до уваги внутрішню колоніальну нерівність між економічно та політично впливовими білими спадкоємцями іспанських колонізаторів та історично пригніченою тубільною більшістю робітників та селян. Болівія є однією з лише двох країн Латинської Америки – поряд із Гватемалою, – де місцеве населення переважно пережило завоювання. Друга структура розломів, що її наводить Тапія, закорінена в нерівномірності економічного розвитку за капіталізму. Це включає комбінацію різних способів виробництва, капіталістичного та некапіталістичного, протягом болівійської історії. Сюди ж можна віднести особливості формування робітничого класу у Болівії, яке продовжується з кінця ХІХ сторіччя та пов’язане із тривалими та складними расовими взаєминами. Третя та остання структура розломів полягає у посталих суперечливих ідеологічних тенденціях та зіткненнях концепцій культури та нації, що визначали еволюцію колоніальної та капіталістичної осей влади.
\n
Наведене різноманіття форм панування та пригнічення, як я виявив, охоплюється однією рамкою – через архітектуру, географію та соціологію представництв Світового банку в заможному районі Сопокачі, у центрі Ла-Пасу. Я приїхав туди в кінці червня на ранкову зустріч із провідним економістом Банку по співпраці з Болівією. Гладенько виголений, гарно вдягнений, я приніс із собою свої документи з Університету Лондону та канадський паспорт. При вході до одного з небагатьох хмарочосів міста на ресепшені я пояснив свої наміри та продемонстрував папери співробітнику охорони тубільного походження. На його руці було знайоме татуювання, що вказувало на службу в армії. У Болівії це є майже обов’язковою складовою громадянства, однак багатші дуже часто відверто відкупляються від призову. Потім ліфт відчиняється і я відправляюся наверх. Офіс майже повністю скляний, однак співробітник приймальні та секретарі сидять за практично непомітною, прозорою, напевне, куленепробивною поверхнею та направляють гостей на прийом. Мене провели через місце для очікування до кімнати зустрічей. Два світлошкірі болівійські економісти зайшли, й індіанська жінка запропонувала нам чай та каву.
\n
Місто Ла-Пас, найвища столиця світу, розташоване у долині Анд, що колись була велетенським озером. Стрімкі гірські схили цієї долини забудовані цегляними чи саманними будиночками бідноти, часто незаконно, через що стають предметом претензій з боку держави. Чим вище забратися, тим ненадійніший там грунт, бідніше на кисень повітря, жорстокіші вітри. Бідні живуть високо. Найбідніші – в Ель-Альто, районі трущоб, де 82% населення ідентифікує себе як індіанців. Він розташований на височинній рівнині, альтіплано, прямісінько над долиною, та прилягає до столиці. На найвищих поверхах височенних банківських офісів ви стикаєтеся майже обличчям до обличчя із помережаним каскадом бідних барріос (хиж), що збігають вниз до міського центру.
\n
Колоніальний банк
\n
Я дав своє посвідчення обом співробітникам банку, і поки починав інтерв’ювати старшого економіста, краєм ока помітив, що молодший почав шукати щось в Інтернеті на своєму гаджеті. Я впевнений, що він хотів знайти мій дослідницький профайл, і наша розмова мала швидко скиснути, однак він лишився безслівним протягом формальної частини інтерв’ю, тож я зміг продовжити процес без гикавки.
\n
Мене одразу вразила оцінка Банком макроекономічної політики адміністрації Моралеса. «Наше загальне сприйняття економічних показників болівійського уряду є дуже позитивним», – зазначає старший економіст. – «Зараз триває тенденція зростання, яка насправді почалася ще перед першим строком Ево Моралеса, приблизно 2003 року, однак вона посилилася у 2005 та 2006 роках. Відповідно, ми зараз перебуваємо у більш ніж десятирічному циклі росту – чого в Болівії не переживали дуже тривалий час. Обережне макроекономічне адміністрування частини уряду, разом із дивовижною зовнішньою кон’юктурою, стимулювало економічне зростання та, що важливіше, зниження рівня бідності, як і згладження нерівності». Ця загальна похвала зосереджується на фіскальній суворості уряду Моралеса. «З тих пір, як ми слідкуємо за показниками, – наголошує співробітник Банку, – ми жодного разу не стикалися із ситуацією, коли кілька років поспіль бюджет є стабільно профіцитним, як це відбувається з 2006 року. У Болівії абсолютно нечувана, нетипова ситуація. Це призвело до того, що державний сектор отримує більше, ніж витрачає, завдяки чому уряд постійно накопичує заощадження з 2006 року». Так само варто згадати про «незвичайне накопичення міжнародних резервів болівійської держави, що притікає від масштабного продажу газу та гірничого експорту. Це створює величезний притік доларів, а відповідно – ріст міжнародних накопичень». Окрім цього, Банк бачить привід похвалити також фінансовий сектор: «Банки ніколи не перебували у такій здоровій ситуації. Їх зростання небачене».
\n
Попри все Світовий Банк спромігся налагодити тісну взаємодію з адміністрацією Моралеса, насправді в чомусь навіть тіснішу, ніж із його попередниками. «У роки безпосередньо перед 2006, через політичну непевність та часту зміну президентів, з якою ми зіткнулися, робота Банку у Болівії була суттєво обмежена, – стверджує економіст, – адже просто не було нікого в уряді, хто би вибудовував стратегію». Моралес обійняв посаду в 2006, після усунення завдяки масовим протестам неоліберальних правителів Гонсало Санчеса де Лосади у жовтні 2003 та Карлоса Меси Гісберта у червні 2005. Зі слів співрозмовника, спершу контакт із урядом був «сором’язливим», адже «ми були новими партнерами і насправді ще не знали одне одного». Однак, з того часу «ми здійснили значний прогрес у наших стосунках, маємо більше відкритості та гнучкості з боку Банку. Тож, що дуже показово, вже в листопаді 2006 ми з новим урядом започаткували дворічну стратегічну програму», котра визначила ключові пріоритети розвитку та стовпи співпраці між двома сторонами. З того часу, окрім інших, укладено середньострокову стратегічну угоду між Банком та урядом на період до 2015 року. Наразі в Болівії діє тринадцять проектів Світового банку на суму більше 500 мільйонів доларів, дві третини яких спрямовані на «підвищення продуктивності аграрного виробництва», за словами співробітника. Решта коштів призначені на такі інфраструктурні проекти, як будівництво доріг чи шосе, або ж ініціативи з розвитку міст. Звіт МВФ за червень 2012 року про процес консультацій з болівійським урядом відображений у відгуці Світового банку: «Чесна макроекономічна політика, супроводжувана жорсткими умовами торгівлі, дозволила Болівії досягти вражаючих економічних результатів протягом останніх кількох років». Якщо уряд Моралеса розпочинає тривалий перехід геть від капіталізму, і перебуває у конфронтації з імперіалізмом, виявляється, що, принаймні зараз, найвпливовіші міжнародні фінансові інституції є його супутниками.
\n
Розмовляючи із працівниками Світового банку в Ла-Пасі, я ніби перенісся назад у часі у жовтень 2012 року на присвячені переобранню Уго Чавеса лондонські дебати, в яких я брав участь. Один із промовців, запальний супротивник Чавеса, був членом аналітичного об’єднання консервативного журналу «Economist». Після нападу на те, що він називав «інфляційним популізмом» Чавеса, він з теплотою згадав болівійський режим з його жорсткістю та макроекономічною стабільністю як зразок для поміркованих та раціональних урядів Латинської Америки.
\n
Реалполітік
\n
Коли я спитав Праду Техаду про слабкі місця економіки з позиції самокритики уряду, вона зазначила: «Одним із того, з чим ми не змогли остаточно розірвати зв’язки, є попередня неоліберальна модель. Неоліберальна політика була запроваджена в нашій країні президентським верховним декретом № 20160 у 1985 році. Наш уряд скасував цей декрет. Однак неолібералізм лише стартував із цим декретом, розвиваючись із цієї основи понад двадцять років, втілюючись у цілій правовій та політичній структурі і способі мислення, що присутній і до сьогодні – наприклад, в ідеї, що власне неолібералізмом вичерпуються усі можливі альтернативи». Оскільки уряд МАS не отримав владу «завдяки насильницькій революції чи збройній боротьбі», Прада Техада обгрунтовує, що «ми продовжуємо жити поряд зі структурами старого порядку. Бюрократична логіка цих структур не була зламана». Це полишає Болівію «у ситуації двох протилежних систем: старої, яка ще агонізує, та нової, яка ще не до кінця народилася. До того ж, на жаль, стара система має величезну історичну вагу та спадщину в сучасності». Загалом, пояснює вона, «неможливо змінити неоліберальну модель із сьогодні на завтра».
\n
Схожий наратив вибудовується також в інтерв’ю, яке я взяв протягом того ж тижня у червні в Мануеля Канеласа, члена редакційної ради нового лівого журналу «Ель Десакуердо». Канелас є одним із найрізкіших журналістів-прихильників нинішнього уряду в багатьох питаннях, і його концептуалізація розриву та тяглості є паралельною в ряді аспектів до численних аналітичних писань віце-президента Альваро Гарсія Лінери. У думці Канеласа можна побачити віртуозні сполучення між теоретичними абстракціями, закоріненими у латиноамериканському марксизмі та критичній європейській соціальній теорії з одного боку, та впевненим прагматизмом, коли йдеться про економіку, з іншого. «Прихід Моралеса до влади у 2006 році позначив різкі зміни в країні», – стверджує Канелас. «Новий уряд зміг об’єднати дві складові, що співіснували паралельно протягом історії болівійської та ширше – латиноамериканської лівиці. Перша асоціюється із національно-народними рухами, з часу імпортозамісної індустріалізації та перших народних рухів регіону, а друга – з індіанізмом. Протягом 1960-80-х років існувало багато точок дотику між цими тенденціями у Болівії та Латинській Америці загалом. Хосе Карлос Маріатегі, латиноамериканський теоретик, намагався ретельно впорядкувати це, однак віце-президент Альваро Гарсія Лінера зазначив, що більш традиційний марксизм Латинської Америки мав обмежене розуміння в сенсі здатності пояснити питання етнічності. Політичний проект МАS втілює обидві ці компоненти у фігурі Ево Моралеса».
\n
Я зазначив Мануелю, що погоджуюся з тим, що ці речі відіграли основоположну роль у наростанні ліво-індіанської активності протягом першої половини двотисячних, незалежно від того, наскільки вони втілені в особистості Моралеса. Однак як ця історія розриву співвідноситься з політико-економічними реаліями, коли ми повертаємося до конкретики від цих розлогих абстракцій? Я вказав йому, що помітив відстань між радикальними промовами Гарсія Лінери перед представниками міжнародної лівиці, наприклад, на нещодавньому пленарному засіданні Лівого форуму у Нью-Йорку, та реальними заходами економічної політики уряду Болівії.
\n
«Я розумію це як практичну відповідь реаліям Болівії», – наголосив Канелас. «Однак те, шо я сприймаю як прагматизм, інші, до котрих відчуваю безумовну інтелектуальну повагу, сприймають як цинізм. Я вважаю, що Гарсія Лінера має належний баланс довгострокового бачення радикальних змін та короткострокового бачення матеріальних реалій країни. Він не протримався б і двох днів при владі, якби спробував втілити сьогодні те, про що говорив на Лівому форумі, адже абсолютно очевидно, що соціальна база МАS віддає перевагу радше південнокорейським моделям розвитку, аніж кубинським. Не беручи до уваги чисто етнічних політичних платформ, якщо ви правите, ви маєте покращувати умови життя народу».
\n
Канелас висловив втому від того, що він та Гарсія Лінера називають поверховою, ідеалістичною критикою з боку деяких кіл болівійських лівих, які нібито не беруть до уваги матеріальні перепони в переході від неолібералізму та позбавлення від капіталізму. Наша розмова нагадала мені діалог з Прадою Техадою, сповнений відсилок на книжки Едуардо Галеано та викладки Марксової теорії початкового накопичення. Я не сумніваюся в її ідеологічній переконаності змінити економіку Болівії. Однак що саме є першими ознаками структурного переходу до нової моделі? Якими є базові ритми, що визначають розвиток Болівії за Моралеса, і що ми можемо сказати про їхній зв’язок із колоніальними, капіталістичними, ідеологічними та екологічними розломами, що пролягли через історію країни?
\n
Коли я натиснув, Канелас визнав, що історія розриву насправді не працює, коли йдеться про політичну економію. «Незважаючи на певні перебільшення в заявах уряду стосовно економіки, ми зовсім не живемо у чомусь на кшталт пост-капіталізму, адже наявні реалії не дають жодних підстав так говорити», – стверджує він, знову повертаючись до свого розуміння реалізму, у співставленні з яким критику з боку болівійських радикальних лівих Канелас називає вкрай ідеалістичною. «Більше того, – підсумовує він, – те, що ми переживаємо наразі, – це класичні процеси модернізації та економічного розвитку».
\n
У гонитві за сировиною
\n
Визначний уругвайський політичний еколог Едуардо Гудінас наводить широкий ряд незручних моментів для сьогоднішньої Болівії у своїй аналітичній викладці стосовно «нового видобувництва» (new extractivism), політики лівоцентристських урядів Південної Америки. Він вважає, що адміністрація Моралеса, так само як і попередні, підпорядкована логіці безкінечного накопичення та розширення. У 2010 та 2011 роках Південна Америка досягла середнього показника зростання у 6,4%, з відповідними цифрами для Парагваю у 15%, Аргентини – 9,2%, і Уругваю – 8%. Як ми бачили, після спаду в 2009 році, болівійська економіка знов зростала у 2010-2012 рр., досягши показника у 6% росту в першому півріччі 2013 року. Динаміка південноамериканських та світових ринків сприяла зростанню гірничого видобутку, енергетичного сектору та монокультурного агропромислового комплексу на всьому континенті. Іншими словами, непомітні трансформації, спричинені світовою кризою, не вплинули на уповільнення темпів зростання економіки у Латинській Америці, принаймні, наразі. Так само як упродовж періоду закоренілого неолібералізму, великі транснаціональні корпорації глибоко залучені до розширення видобування, сприяючи цьому сировинному зростанню в регіоні. Не є винятками випадки, коли лівоцентристські уряди ініціювали тісні контакти між державними підприємствами та ТНК або ж домагалися від останніх вищих відсотків оподаткування.
\n
Збираючи «вершки» із сировинної ренти, багато південноамериканських урядів утворили те, що Гудінас називає «відшкодувальною державою» (compensatory state), засновуючи свою легітимність на широкому перерозподілі надходжень, зокрема через програми підтримки вкрай бідних, не зачіпаючи базової класової структури суспільства. Насправді відтворення цієї політичної економії залежить від пріоритету підтримки та убезпечення прав приватної власності та юридичного супроводу, за яких транснаціональні компанії можуть отримувати прибуток.
\n
Оскільки легітимність, отримувана за рахунок відносно незначних подачок, підживлюється від видобутку сировини, «відшкодувальна держава» поступово стає репресивним захисником капіталу, та прискорюються процеси, названі Девідом Гарві накопиченням через відбирання, що зрештою призводить до регулярних спалахів різноманітних форм опору. Власне, саме так можна пояснити тривалу політичну кризу у Корінній території національного парку «Ісіборо-Секуре» (TIPNIS). Дозвіл Моралеса у 2011 році на десятирічне будівництво швидкісної автостради між Вілла-Тунарі (регіон Кочабамба) та Сан-Ігнасіо-де-Мохос (регіон Бені) через корінну територію та національний парк спричинив кризу. Даний конфлікт викликав марші індіанців із гаслами самоврядування та вирішального голосу у питаннях планування та запровадження будь-яких проектів розвитку. Уряд, у свою чергу, спонсорував супротивні демонстрації та поліційні репресії проти опозиції, яку звинуватив у маніпульованості й навіть керованості іноземними неурядовими організаціями та місцевими правими. Хоча очевидно, що інтереси Америки та болівійських правих протягом кризи збіглися – як завжди відбувалося за подібних умов – однак органічний характер ядра руху було складно заперечити навіть найбільш засліпленим захисникам уряду. Також варто зазначити, що серед учасників індіанських маршів були присутні голоси, критичні щодо керівництва руху через його схильність до співпраці з правими у даній боротьбі.
\n
З іншого боку, рух за права самоврядування корінних спільнот і супроти будівництва шосе через їхню територію ілюструє насильницький бік «відшкодувальної держави» в дії. Як здається, Моралес захищає корінне самоврядування Болівії тільки тоді, коли йдеться про периферійні відносно проекту розвитку держави території. Канелас заперечує: «У справі TIPNIS ми мали багато друзів, котрі розірвали з урядом. Що непокоїть мене, – говорить він, повторюючи майже до коми заяву адміністрації, – так це те, що маючи матеріальні умови Болівії, ви не можете запровадити швейцарську природоохоронну політику. Ми живемо у надзвичайно бідній країні. І тут існує взаємозв’язок між відсутністю шосейного сполучення та бідністю. Політична партія, що з політико-екологічних позицій заперечує розвиток TIPNIS, або видобуток нафти, або я не знаю, що ще, ніколи не набере і п’яти тисяч голосів у цій країні. З академічної кафедри більш-менш просто вказувати на теоретичну невідповідність між словами та діями віце-президента, однак зовсім інша ситуація, якщо вам випадає управляти. Ви маєте задовольняти свою соціальну базу та робити те, що вона би підтримала, тож доводиться бути консервативнішим».
\n
Дунья Мокрані та Пілар Уріона відкидають такий спосіб політики ультиматумів зі сторінок найзначнішого латиноамериканського журналу з критичної соціології, «Observatorio Social de América Latina». У контексті засудження урядом Моралеса протестів TIPNIS «стає надзвичайно тяжко розвивати діалог, що з одного боку не відкидає легітимності вимог покращення матеріальних умов життя найбільш злиденного населення Болівії, а з іншого – не заперечує вибору корінного населення зберегти його території та посилити власні системи і форми влади та прийняття рішень. Останнє також має бути визнане абсолютно справедливим».
\n
Згідно із Гудинасом, «відшкодувальна держава» реагує на відповідні дії з боку опозиції та вибудовує супровідний ідеологічний апарат для захисту транснаціональних корпорацій – ідеологію, за якою групи опору обвинувачуються як внутрішні вороги, що діють у згоді (а, може, і за рахунок) з різними інструментами імперіалізму. Дискурсивні жести державних посадовців, звичайно, не зачіпають явно імперського характеру діяльність ТНК, що тепер визначаються радше як «партнери», аніж «босси» – згідно з матрицею «нового видобувництва».
\n
Логіка видобувництва має окремі випадки на прикладі Болівії. Що стосується видобутку природного газу, варто згадати, що протягом першого строку правовірного неоліберала Гонсало Санчеса де Лосади (1993–1997), уряд спробував розширити територію, відведену під розвідку та видобуток газу, до приблизно тринадцяти мільйонів гектарів. Коли ця ініціатива зазнала поразки через протести корінного населення у різних місцях Амазонії, транснаціональні нафтогазові корпорації були змушені зосередити свою активність на півдні країни, переважно у Тарісі. Однак у кінці 2011 року Моралес спробував підняти впущене Санчесом де Лосадою знамено і запропонував розширити ці території до майже дванадцяти мільйонів гектарів, що вчетверо більше, ніж було у 2009 році. З цієї території близько 50% відводилося напряму ТНК. Новий урядовий проект, представлений у 2012, ще збільшив цю зону, підносячи рівень видобування газу в країні на небачений рівень. Подібно до цього, речники уряду Моралеса анонсували ініціативи значного розширення гірничого видобутку поза традиційними зонами альтіплано (західних височинних плато), де копальні зосереджувалися ще з колоніальних часів. Більшість нових шахт передбачатиме подальше освоєння Амазонії.
\n
Подібно до інших випадків відбирання від Мексики до Чилі, болівійські території, призначені під розширення газового та мінерального видобутку та зростання аграрного виробництва (левову частку якого складає вирощування сої під контролем бразильського капіталу), включають захищені зони біологічного різноманіття та корінні території, що наразі є останніми регіонами країни, відносно вільними від промислової та комерційної активності, де раніше економічна політика мала екологічно сталий характер. Це і є логікою накопичення через відбирання за посередництвом трьох складових, – гірничого видобутку, газу та АПК – що запустило конфлікт навколо TIPNIS і що породить в майбутньому ще багато соціо-екологічних конфліктів.
\n
Я зустрівся з Пілар Уріоною протягом тієї ж поїздки до Болівії. Окрім членства в редакції згаданого журналу з критичної соціології та роботи координатором Болівійського лівого та робітничого архіву амстердамського Міжнародного інституту соціальної історії, вона є однією з найбільш творчих болівійських соціалістичних та феміністських теоретиків. «Безумовно, має місце тиск зовнішніх ринків та залежність Болівії» – відповідає вона на моє запитання щодо продовження політики видобувництва за Моралеса, – однак я не вірю, що відсутні альтернативи. Ми можемо апробувати різні способи самопідтримання». Її дратує, що радикальна критика часто принижується в урядовій риториці як інфантильна та ультралівацька, що не здатна осмислити матеріальні складнощі реальної економіки й екологічних змін у даний момент. «У будь-якому випадку, – зазначає вона, – під питанням ніколи стояло, чи є видобуток природніх ресурсів добрим чи поганим взагалі, а швидше йдеться про проблему сталості цього явища. Ми можемо використовувати наші природні ресурси, щоби задовільняти власні потреби, однак ми також маємо означити межі цієї експлуатації, і ці межі повинні відповідати нашому дискурсу. Якщо ви хочете сказати, що не збираєтеся шкодити Матері Землі, видобувництво не може тривати вічно. Зрозуміло, що наша інтеграція з міжнародними ринками базується на вуглеводневій та гірничовидобувній промисловостях, однак є обмеження цієї моделі розвитку: безпосередні економічні прибутки починають загрожувати нашому майбутньому, навколишньому середовищу, якості життя – складовій частині ідеї «доброго життя» (buen vivir), однієї зі складових дискурсу цього уряду. Чи не виникає суперечність між здійсненням видобувницької політики і прагненням до buen vivir? Я не вірю, що ми настільки залежні від навколишнього оточення, що нездатні сказати «ні» Бразилії стосовно будівництва магістралей через TIPNIS, або домовитися щодо такого будівництва в іншому місці».
\n
Трудящі класи
\n
Достатньо поглянути на умови життя робочих класів з огляду на доступ до найпростіших вигод, щоб отримати більше приводів для стурбованості. Між 2010 та 2011 роками, наприклад, протягом першого року другої адміністрації Моралеса, безробіття незначно скоротилося до 7,9%. Економісти з лівого аналітичного центру CEDLA пов’язують це скорочення із кон’юнктурними чинниками, такими як зростання торгівлі та розширення державних витрат, на які створювалися робочі місця у соціальних службах. Водночас, сектор промислового виробництва втрачав робітників. Це позначає новий загальний тренд до попиту на неорганізовану, тимчасову роботу за контрактом, з нижчою кваліфікацією та навіть ще нижчою оплатою.
\n
Економісти CEDLA, аналізуючи показники безробіття, розклали їх на «видимі» та «невидимі» компоненти. «Видиме» безробіття передбачає, що люди змушені працювати меншу кількість годин, ніж нормальний робочий день, а «невидиме» – коли робітник отримує платню меншу, ніж необхідно для підтримання свого життя. Недозайнятість цих двох типів досягла 17% від працюючого населення у 2011 році.
\n
Уряд Моралеса гучно вихваляв свої успіхи у підвищенні мінімальної зарплатні протягом перебування при владі, однак ці досягнення, згідно CEDLA, нівелюються зростанням вартості базового продуктового набору за той самий період, що перевищило показник інфляції. Для бідних, які витрачають значно більшу частку доходів на їжу, ніж багаті, це є життєво важливим. Між іншим, і мінімальна, і середня зарплатня в Болівії лишається найнижчою в Латинській Америці.
\n
Природний газ та гірничий видобуток, справжні стовпи економічної стратегії Моралеса, складали 18% загального ВВП у 2011 році, обганяючи сільське господарство (9,78%) та промислове виробництво (7,78%). Однак, жоден із двох останніх секторів і близько не є таким технологічно розвиненим, капіталонасиченим, з такою часткою приватної власності та не дає стільки робочих місць, як видобування. Тож, однією з відзначених рис підходу Моралеса до цієї галузі є стратегічний альянс із так званим кооперативним видобувним сектором, який створює значну частку робочих місць. Як Кірстен Францесконе та Владімір Діас відзначають у їх ґрунтовному дослідженні кооперативного видобування у Болівії, за всієї уваги до націоналізації шахти Уануні на початку адміністрації Моралеса, загалом у державному секторі галузі на 2010 рік було задіяно 6 186 робітників, тоді як у кооперативному – 65 828, а на великих та середніх приватних шахтах – 7 297 робітників.
\n
Інтереси кооперативного сектору представлені на державному рівні Національною федерацією кооперативних видобувників (FENCOMIN). Її вплив на уряд відображено тим фактом, що першим міністром гірничого видобування за Моралеса був Вальтер Вілларроель, колишній президент FENCOMIN. Нинішні сенатори від MAS Ефраін Кондорі, Паскуаль Уарачі та Андрес Віллка були президентами Федерації протягом 1998-2000, 2005-2006 та 2006-2010 відповідно. Нинішній заступник міністра кооперативного гірничого видобування в уряді MAS, Ісаак Менесес, був президентом кооперативної федерації регіону Оруро. Можливо, недивно, що, за даними Францесконе та Діаса, з 879 приватних гірничих концесій, створених у країні між 2008 та 2012 роками, 514 дісталися кооперативному сектору. В географічному вимірі, обсяг контролю останнього розширився з 73 тис. гектарів у 2008 до 216 тис. у 2012 році. Загальне число наявних кооперативів зросло з 447 до більш ніж 1400 у той самий період.
\n
Хоча термін «кооператив» має егалітарне звучання, насправді ця система організована як жорстко стратифікований ряд соціальних груп, на вершині якого виявляється буржуазія, що контролює дрібніших агентів, і чим вище простежувати цей харчовий ланцюжок, тим краще помітно приватних підприємців. У свою чергу, вони працюють за контрактом на приватних міжнародних гірничих гігантів, що закупляють левову частку видобутку кооперативного сектору та перепродають її за межі країни. Через свій особливий юридичний статус, кооперативи платять незначну ренту державі та взагалі не сплачують податків. Що, однак, найбільш важливо для змалювання стану робітничих класів, так це нижчі прошарки працівників кооперативів – неформальні, прекарні, контрактні пролетарі. Ці працівники надзвичайно експлуатуються, часто за умов, що нагадують колоніальний період. У рамках кооперативів не існує місячної зарплатні. Платня залежить від видобутку кожного працівника, практично без сучасної техніки, за певний період часу. Зазвичай платня є жахливою, оскільки значна частина шахт вже є збіднілими на ресурс. У кооперативних шахтах, відповідно до результатів дослідження, заледве 16% робочої сили отримує якийсь соціальний захист на додаток до зарплатні.
\n
Брак механізації, технологій та координації роботи на кооперативних шахтах створює ризиковане середовище. Легенева хвороба силікоз – шалено поширена поміж робітників, поряд із ревматичними хворобами та пошкодженням здоров’я через викиди токсичних газів. Непоправна шкода осанці є звичною для шахтарів, а значні перепади температури породжують інші проблеми зі здоров’ям. Ризик смерті від неочікуваного вибуху, завалу в шахті чи викиду отруйних газів постійно нависає над життям гірника. Хоча багато кооперативних шахтарів працюють по вісім годин на день, регулярно повідомляється про робочі дні тривалістю до шістнадцяти годин у певних кооперативах. Залучення дітей як робочої сили також є високим, навіть після привернення уваги до цього факту Міжнародної організації праці.
\n
Уряд, що визначає себе соціалістичним, міг би перед обличчям такої реальності рухатися до розширення державного гірничого сектору та посилення робітничого та соціального контролю на підприємствах. Одначе уряд Моралеса постійно підтримує зростання кооперативів, що видно з нового закону про гірничу справу, через надію приволікти більше інвестицій від транснаціональних корпорацій.
\n
Зрештою, не дивно, що у травні, за ініціативою Болівійського робітничого центру (COB), зайняті на державних шахтах працівники оголосили страйк з вимогою підвищення пенсій та зарплат, що тривав два тижні та відзначився не тільки закриттям шахт, але й блокуванням автошляхів. Протести були зустрінуті поліційними репресіями та ідеологічним стигматизуванням страйкарів з боку віце-президента та інших членів уряду як правої загрози «процесові змін». Страйк завершився гарантуванням дрібних поступок для робітників, однак перемовини між COB та урядом з питання пенсій завершилися нічим.
\n
Грамші в Болівії
\n
Поступово критичні латиноамериканські теоретики повертаються до концепту пасивної революції Грамші у спробі пояснити процеси стримування (containment), що розгортаються у багатьох південноамериканських країнах, очолюваних лівими урядами. Народжений в Італії, мексиканський теоретик Массімо Модонезі, наприклад, стверджує, що південноамериканська пасивна революція задіює процес модернізації, який здійснюється ззовні, однак частково задовольняє також і внутрішній запит; у цьому процесі урядовці радше забезпечують пасивність та мовчання народних рухів, аніж сприяють останнім. Нові взаємини держави та суспільства, вибудовані цими режимами, створюють ненадійну, однак на диво тривалу рівновагу, що дозволяє функціонувати сировинному капіталізму упродовж періоду сприятливої цінової кон’юнктури. Нову конфігурацію влади очолює харизматичний популіст, озброєний інституційними механізмами бюрократизації.
\n
У болівійському випадку, Тапія напевне досяг найбільшої досконалості своєї аргументації. Він намагається зрозуміти, як радикальні ліві індіанські рухи, що протистояли двом неоліберальним президентам способом масової мобілізації, були поставлені під контроль та спрямовані на консолідацію державно капіталістичних процесів модернізації ззовні, що ґрунтуються на альянсі з міжнародним капіталом, зацікавленим у доступі до природних ресурсів країни у період буму, що наразі триває.
\n
Нещодавній коментар Ракель Гутіеррес Агілар є іншим вираженням спроб лівих осягнути даний феномен. Гутіеррес народилася в Мексиці, вивчала філософію та математику перед тим, як стала глибоко залученою до боротьби емігрантів з Сальвадору-членів Фронту національного визволення Фарабундо Марті (FMLN) у Мексиці 1980-х рр. Після відходу від FMLN, Гутіеррес перебралася до Болівії, ставши членом-засновником Партизанської армії ім. Тупака Катарі (EGTK), разом із тодішнім поплічником та нинішнім віце-президентом країни Альваро Гарсія Лінерою. Після участі в повстаннях індіанців аймара та кечуа у кінці 1980-х – на початку 1990-х у західних гірських районах, вона провела п’ять років у болівійській в’язниці. Після звільнення, стала членом лівої інтелектуальної спільноти – Комуни (куди також входили Тапія та Гарсія Лінера). Опісля Гутіеррес повернулася до Мексики, щоби написати докторську дисертацію із соціології, ґрунтуючись на лівому індіанському повстанському русі. Вона була в Буенос-Айресі наприкінці червня, де заявила аргентинському журналісту при обговоренні поточної політики Болівії та Еквадору: «Очевидно, що у країнах, де була потужна суспільна мобілізація, зберігається домінування інтересів найбільш впливових транснаціональних корпорацій, які наразі «захопили» державні форми, що були відбудовані після шоку останнього десятиріччя… як в Еквадорі та Болівії, де корінний народ знов і знов змушений захищати свої території від втручання політиків без його дозволу. Тепер життя населення під загрозою нових форм грабіжок – які здійснюються наразі в Південній Америці в ім’я добробуту цього самого корінного народу».
\n
Як засвідчили нещодавні масштабні соціополітичні потрясіння у Бразилії Ділми Русефф, комфортне продовження пасивної революції є малоймовірним. Після початку другого президентського строку Моралеса, набувають гостроти протиріччя між різними суспільними рухами стосовно його програми та ключових урядовців.
\n
Так зване «гаcолінаcо» (gasolinazo) у грудні 2010 продемонструвало повстання міського населення проти різких заходів зі скасування субсидій на споживання газу домогосподарствами. Серія страйків та конфліктів у гірничому секторі, що оголила прірву між інтересами шахтарів, зайнятих на державних копальнях, та еліти, що контролює корпоративний сектор, змушує уряд Моралеса чітко визначитися зі своєю класовою приналежністю. Конфлікт TIPNIS, більше за будь-який інший, змінив мету уряду побудувати багатонаціональну державу на користь історичних вимог самоврядування для різних корінних народів, що проживають на території Болівії. Насправді, даний конфлікт виявив вагу логіки накопичення капіталу в Болівії у поточний період та рішучість держави відтворювати необхідні умови для такого накопичення.
\n
У політичному плані, прірва між риторичною вірністю уряду революційним змінам та практичними заходами економічної політики увірвала терпець не тільки в суспільних рухів, що булли союзниками держави, але й у деяких фракцій самої правлячої партії. Провідні постаті найбільш лівого та антиколоніального крила партії залишили цей корабель (або були силоміць змушені до того), включаючи Ліно Віллька, Романа Лоайса, Фелікса Патці, Алехандро Альмараса, Алекса Контрераса, Рауля Праду, Густаво Гусмана та Пабло Салона. Більше того, Канелас згадував про наявні зараз конфлікти – деякі відкриті, інші – на рівні чуток – наприклад, між впливовим міністром закордонних справ Давідом Чокеуанкою та віце-президентом Гарсія Лінерою, що досяг вершини під час урядових дебатів стосовно «газоліназо» та TIPNIS. Хоча електоральний виклик адміністрації Моралеса зліва навряд отримає широку підтримку 2014 року, у найближчому майбутньому можемо очікувати на посилення цих уже помітних на сьогодні тенденцій. Пригнічувальна реакція уряду Моралеса проявилася у тіснішій співпраці з популярними організаціями андських селян, що залишилися лояльними, та зневажливій критиці лівих опонентів як замаскованих реакціонерів, при цьому виковуючи тісніші електоральні зв’язки із силами колишньої правої опозиції з Санта-Крусу.
\n
Усе це трохи відрізняється від «соціалізму двадцять першого сторіччя», який нахвалюють західні коментатори.
\n
Перекладено за: Webbew, R. J., 2015. Managing Bolivian Capitalism.
\n
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
\n
ЗАПАКОВАНІ (Стефан Йонсон)
\n
НОРМА ПРИБУТКУ – ЦЕ КЛЮЧ (Майкл Робертс)
\n
НАРИС НЕОЛІБЕРАЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ: ринок праці, в’язниці та соціальна незахищеність (Лоїк Вакан)
\n
НАКОПИЧЕННЯ У ГЛОБАЛЬНОМУ МАСШТАБІ ТА ІМПЕРІАЛІСТИЧНА РЕНТА (Самір Амін)
\n
\n
