Африка: між надіями на відновлення та новими війнами

  • 29 квітня 2021
  • 598
Африка: між надіями на відновлення та новими війнами

Олександр Мішин

Зрозуміти Африку — виклик для тих, хто мешкає поза межами цієї гігантської частини світу. Для одних Африка — це нове Ельдорадо, для інших — навпаки, проблемна зона з дюжиною війн, яку варто оминати. Віднайти баланс сприйняття – не тривіальна задача, бо сам шлях розвитку африканського регіону позначився дуалізмом. Подекуди завершення багаторічних конфліктів підштовхує зростання, а інколи стрімкий економічний розвиток формує передумови для нових війн.

 

На гребені афрооптимізму

Перші два десятиліття ХХІ століття стали періодом військово-політичної стабілізації на Африканському континенті. Завершення смуги кривавих регіональних війн та нейтралізація більшості внутрішньодержавних конфліктних вогнищ дали підґрунтя для обережних надій на відновлення. Пізніше в Західному світі навіть оформилися концепти «Африканського Ренесансу», «Африки як економічної зірки» та «афропотимізму». Ці категорії показують, як трансформувались уявлення світової спільноти про цю частину світу. Африка перестала бути джерелом виключно проблем або «падчеркою глобалізації». Натомість все частіше почали говорити про точки зростання, успіхи в інтеграції, зиски від запуску континентальної зони вільної торгівлі. Нове ж переосмислення філософського та політичного доробку панафриканізму стало фундаментом амбітного маніфесту Африканського Союзу — «Порядок денний 2063: Африка, яку ми хочемо».

 

Діти в африканській школі

 

Щорічні звіти провідних міжнародних організацій та корпорацій почали звертати увагу на ринки африканських країн. Економісти із захопленням дивилися на піднесення Ефіопії, Гани, Кот-д’Івуару, Сенегалу, Руанди, Кенії, Уганди, Буркіна-Фасо. Завершення гострої фази громадянської війни дало можливість наймолодшій країні континенту, Південному Судану, показати у 2019 році зростання номінального ВВП на 9,5%. 

 

"В сучасній системі глобального капіталізму Африка — останній невідкритий ринок."

 

Символічно, що до участі в знакових міжнародних подіях, таких як саміти країн «Великої сімки», або на поля Всесвітнього економічного форуму в Давосі почали запрошувати африканських лідерів. Це не дивно, бо в сучасній системі глобального капіталізму Африка — останній невідкритий ринок. Після економічної лібералізації країн колишнього соціалістичного блоку та відкриття Південно-Східної Азії саме в цьому континенті вбачається останній значний рубіж, що підтримував би прибутковість світової економічної системи. Втім, це не просте завдання, бо в більшості регіонів Африки бракує кваліфікованої робочої сили та інфраструктури для ефективного виробництва.    

 

 

Пандемія загальмувала економічне зростання Африки. Так, за даними African Economic Outlook, у 2020 році континентальний валовий продукт скоротився на 2,1%. Але якщо будуть зняті пандемічні обмеження, відновиться зростання цін на сировину, а туризм вийде із стану анабіозу, то ВВП країн Африки вже 2021 року зросте, за прогнозами, на 3,4%. Озвучені умови повернення до нормальності відбивають значною мірою нездорову внутрішню структуру африканських економік. Вони так і лишаються аграрно-сировинними виробниками з певними вкрапленнями стартапів та інновацій.

 

"Але в авангарді освоєння африканського фронтиру знаходяться Китай, Індія, Південна Корея, Японія та Туреччина."

 

До того ж, попри динамізм, економіки країн континенту доволі невеликі в порівнянні з рештою регіонів світу, за винятком Океанії. Так, в Африці сконцентровано вже 20% населення планети, але ця маса людей виробляє лише 3% глобального ВВП. Тут можна бачити й позитив: на африканців може чекати велике піднесення. Бум інтересу до цього континенту припав на 2006–2019 роки. Він нагадував нову редакцію «Бійки за Африку». Але в авангарді освоєння цього фронтиру знаходяться вже Китай, Індія, Південна Корея, Японія та Туреччина.

Райдужні перспективи для ведення бізнесу привели сюди багато інвесторів. Але не всі з них отримали бажане й закріпились в регіоні, як компанії з Китаю. Це стало передумовою для напруженості.

 

Економіка як рушійна сила війни

Економічне зростання почало оголяти не лише суперечності між зовнішніми силами, але й тертя між самими африканськими націями. Останній гучний конфлікт – будівництво Греблі Великого Ефіопського Ренесансу на річці Блакитний Ніл. З одного боку, колосальний інфраструктурний проєкт дасть змогу ефіопам отримувати щороку додаткові понад 6 гігаватів електроенергії та вирішить проблему енергетичного голоду. З іншого боку, країни, що лежать нижче за течією, наприклад Судан та Єгипет, будуть отримувати менше води для власних потреб. Ефіопія відбиратиме у водосховище своєї ГЕС 63 млрд кубометрів води. Через це сільське господарство Єгипту з населенням в понад 100 млн осіб може стрімко деградувати. Це поставить країну на межу продовольчої кризи.

 

Будівництво Греблі Великого Ефіопського Ренесансу

Будівництво Греблі Великого Ефіопського Ренесансу. Фото: Eduardo Soteras / Getty Images

 

У березні 2021 року президент Єгипту Абдель-Фаттах ас-Сісі зробив жорстку заяву, що ніхто не візьме ні краплі води з його країни, інакше «регіон стане свідком нестабільності, яку навіть уявити неможливо». Справді, єгипетська армія тринадцята у світі за показником вогневої міці, тому ситуація далека від жартів.

Достатньо висвітлена в медіа й громадянська війна в Лівії. Увага до неї породжена географічною близькістю до Європи, великими запасами високоякісної та дешевої у видобутку нафти, трагічним падінням полковника Муаммара аль-Каддафі, а також масштабним втручанням зовнішніх сил. 

 

"В останнє десятиліття визріли грона нових конфліктів, які можуть руйнувати континент."

 

Майже одночасно з «лівійською кризою» розгорталася громадянська війна в Південному Судані, також багатому на нафтові поклади. Західні ЗМІ не сильно звертали увагу на цей конфлікт, хоч він значно кривавіший, ніж пустельні битви в Лівії. В Південному Судані у 2013–2017 роках загинули 383 тисячі осіб, тоді як за той самий час колотнечі в Лівії — майже в 24 рази менше. Така вибіркова сліпота породжує сумну гіпотезу про вплив економічних інтересів: зовнішні економічні агенти в Лівії мали більші ставки, ніж у Південному Судані.

 

Біженці з Південного Судану, 2017 рік

 

Але згаданими гарячими точками, на яких тримають пульс журналісти-міжнародники, комплекс безпекових проблем Африки не обмежується. В останнє десятиліття визріли грона нових конфліктів, які можуть руйнувати континент, що не встиг повноцінно оговтатись від тривалої смуги постколоніальних війн після декларативного визволення з колоніальних тенет.

 

Африканські конфлікти пандемічної доби

2020 рік став для країн Африки часом складних випробувань, для яких пандемія коронавірусу є лише тлом. У 2019–2020 роках увага міжнародної аудиторії була прикута до актів насильства терористичних груп, переважно ісламських фундаменталістів в країнах Сахелю, Мозамбіку та ДР Конго. Тепер ми бачимо поки ще малопомітну тенденцію до відродження більш руйнівних конфліктів інших типів, як-от регіональний сепаратизм чи трайбалізм.

Спроба демократичного ефіопського уряду на чолі з Нобелівським лауреатом Абієм Ахмедом рішуче придушити сепаратистський заколот в регіоні Тиграй поки не є повною мірою успішною. Хоча спочатку в листопаді-грудні 2020 року урядові збройні сили змогли зламати хребет силам заколотників, 40% території проблемного регіону й досі контролюють супротивники уряду. В бойових діях загинули вже тисячі людей, а ще 20 тисяч пропали безвісти. Масштаби гуманітарної кризи вражають: понад 60 тисяч біженців, 2,5 млн вимушених переселенців, 4,5 млн осіб без доступу до елементарних засобів існування.

 

Біженці з Тиграю

Біженці з регіону Тиграй біля річки Сетіт на кордоні з Суданом, листопад 2020 року. Фото: el tayeb siddig/Reuters

 

Ситуацію ускладнює те, що сепаратистський конфлікт в Ефіопії проходить інтернаціоналізацію та підриває крихку систему етнічного федералізму. До бойових дій на боці Аддис-Абеби втягнуто збройні сили Еритреї, що мають свої рахунки з тиграйцями. Загострилися застарілі територіальні суперечки Ефіопії із Суданом, а єгиптяни шукають шпарини, крізь які можна підлити бензину у вогнище внутрішньодержавних суперечностей в етнічно багатоманітній країні Африки.

Грудневі президентські та парламентські вибори 2020 року в Центральноафриканській Республіці відбувалися в екстремальних умовах. Колишній президент країни Франсуа Бозізе, який втратив владу 2013 року, спираючись на етнічну групу гбайя та іноземних найманців, мріяв повернути собі найвищу посаду в позаконституційний спосіб. Його опонент, президент Фостен-Арканж Туадера, зміг втриматися в Бангі виключно завдяки іноземний військовій допомозі з боку Росії та низки інших держав.

Через втручання зовнішніх сил у справи ЦАР накопичується конфліктний потенціал, здатний перерости в нову громадянську війну. Культура насильства, вкорінена в місцевому суспільстві, в поєднанні з вливанням навіть невеликих груп найманців є вибуховою сумішшю, яка колись знову запалає, як це було в страшні дні війни 2013–2014 років між бойовиками мусульманського угрупування «Селека» та християнською «Антибалакою».  

 

Бангі

Бангі — столиця Центральноафриканської Республіки

 

Для Судану 2021 рік приніс чергові складні випробування. Навіть після демократичної революції 2018–2019 років внутрішні процеси рухаються через реалізацію конфліктних сценаріїв. Роз’ятрюються старі рани міжетнічних конфліктів. Якщо 2020 року неспокійно було на сході, де ворогували між собою арабські племена, то в січні цього року знову спалахнув Дарфур, що на заході країни. Звичайний конфлікт між негроїдним етносом масаліт та членами арабського племені різейгат переріс у масштабну різанину, в якій за один день загинули 160 осіб. Зі схожих подій локального значення 2003 року починався геноцид в Дарфурі, під час якого загинули 300 тисяч осіб. Урядова армія та сили безпеки дивляться крізь пальці на те, що стрілецька зброя продовжує затоплювати Судан, поповнюючи приватні арсенали. Держава в країні втратила монополію на насильство.

 

"Не буде великим здивуванням, якщо в Судані з’явиться черговий осередок «Ісламської держави»."

 

У квітні цього року Дарфур сколихнула чергова різанина, що забрала 144 життів. Тривога посилюється чутками про відродження бойовиків «Джанджавід», які скоювали раніше етнічні чистки та військові злочини. Після суданської демократичної революції частина бійців Сил швидкого реагування була звільнена за підтримку попереднього режиму президента Омара Аль-Башира. Тепер вони, як гієни, шукають собі поживи. Не буде великим здивуванням, якщо в Судані з’явиться черговий осередок «Ісламської держави» за іракським сценарієм.

 

Військові в Судані

Військові на одній із вулиць Хартума

 

Через загибель 20 квітня 2021 року президента Чаду Ідріса Дебі, який очолював республіку з 1990 року, на деякий час увага зосередилася на конфлікті, що вирує в самому серці Африки. Чад складно назвати взірцем стабільності. Його незалежний розвиток нагадує битви гладіаторів, які змагаються за місцевий престол, хоча дійсні бенефіціари цієї боротьби знаходяться за межами країни. Днями повстанці руху «Фронт за зміни та згоду в Чад» (FACT) оголосили про захоплення провінції Канем. Це наближає їх до проголошення «Республіки Тібесті», або «Північного Чаду».

Новоявлені сепаратисти мають тісні зв’язки з лівійським фельдмаршалом Халіфою Хафтаром. Після досягнення в Лівії перемир’я та формування уряду національної згоди на південний фланг було перекинуто багато бойовиків, що намагалися завоювати життєвий простір в Чаді. Ця військова кампанія відбувається з перемінним успіхом. Країна заглиблюється у звичну для неї війну, і подібне формулювання є черговим свідченням провалу Африканського Союзу на шляху до створення мирної Африки, де зброя мала замовчати.

 

Випробування для Африканського Ренесансу

Через ці події постає питання: «Чи завершився період Африканського Ренесансу та чи не були афрооптимістичні сподівання завищеними»?

Звісно, в Африці були спроби протидіяти деструктивним силам, що втягують континент до прірви війн. Ініціатива Африканського Союзу «Примусити зброю замовчати до 2020 року» з’явилася у 2013 році. Але її досягнення скромні. Створено бюрократичну систему, що опікується реалізацією такої програми, констатується більша сфокусованість Африканського Союзу на вирішенні конфліктів дипломатичними інструментами. Є успіхи в стабілізації кількох країн. Досягнуті відчутні результати в контролі над обігом легких та стрілецьких озброєнь.

 

Дівчинка з Чаду

Дівчина в бідному районі в Нджамені, Чад, 25 квітня 2021 року. Фото: REUTERS

 

Але висновки невтішні: Африка не стала континентом миру, бо інтеграційні інститути для підтримання безпеки відчувають дефіцит фінансів, політичні еліти корумповані, внутрішні проблеми колосальні, а в щонайменше 13 країнах континенту зберігається явна іноземна військова присутність, не пов’язана з миротворчою діяльністю ООН.

 

"Брудна політична боротьба, сепаратизм, етнічні суперечності, зовнішні інтервенції, збройне суперництво за ресурси знову повертаються до регіону."

 

Слід визнати, що дієва та всеохопна архітектура безпеки, спроможна запобігати конфліктам в регіоні та управляти ними, все ще не створена. Брудна політична боротьба, сепаратизм, етнічні суперечності, зовнішні інтервенції, збройне суперництво за ресурси знову повертаються до регіону. Отже, тривале економічне процвітання та цілі континентальної інтеграції можуть знову стати недосяжними. Це зовсім не значить, що окремі країни не можуть стати успішними, але мрія про об’єднану та сильну Африку знову втрачається за завісою диму від вогнищ війни.

 

Читайте також:

«Великий локдаун» завдає удару по країнах Третього світу (Жильбер Ашкар) 

Не отводи глаза от Африки: как живут беднейшие страны мира (Влад Бурный)

Расистські подвійні стандарти міжнародного розвитку (Джейсон Гікел)

Підтримати Спільне

  •  

Наші видання

Блоги

Facebook

Хто потурбується? Недитячі проблеми дитсадків в Україні

  • Хто потурбується? Недитячі проблеми дитсадків в Україні

Наші партнери