Боснійське мистецтво зображає війну страшною, болючою, такою що калічить і нівечить; та водночас воно гостро критикує «глибоко стурбовану» політичну спільноту й організації, які так легковажно малюють лінії на мапах. Кордони, черги за водою, холоднокровні вбивства дорослих та дітей — усе це можна побачити у відібраних нижче боснійських творах. Для українців і українок ці картини та перформанси навряд чи стануть шок-контентом, а радше будуть нагадуванням про те, що зло перевинаходить і повторює себе. Війна в центрі Європи. Олімпіада-84 в Сараєво, Євро 2012 в Україні. Міста, в які ще кілька років тому з’їжджалися сотні спортсменів та мільйони фанатів, щодня обстрілюють і знищують. За війною буквально можна слідкувати у прямому етері.
Опинившись в епіцентрі зла, наше завдання — осмислювати його, нотувати свій досвід проживання і боротьби, передавати докази, говорити правду. Це зробили боснійці, це роблять українці, і це будуть робити інші люди після них.
Документування та осмислення: мистецтво як екзистенційна необхідність
Війна в Боснії та Герцеговині тривала з 1992 до 1995 року і стала однією з найбільших трагедій XX століття. У ході цієї війни загинуло понад 150 000 людей; більш ніж два мільйони позбавили домівок. Через релігійну та етнічну ненависть були знищені цілі міста та села, зруйновані та спалені сотні мечетей та церков1 Malcolm N. Bosnia: A Short History. London : Pan Books, 1994. 360 p..
Облога столиці тривала 1425 днів — це найдовша облога міста в сучасній історії воєн. Протягом цього часу в Сараєво вбили 11 541 людину, серед яких — 1601 дитина; понад 56 000 людей отримали поранення.
Згідно з інформацією Меморіального центру Сараєва, в середньому на місто щодня прилітало по 329 снарядів різного калібру з величезною руйнівною та бойовою силою. 22 липня 1993 року місто зазнало рекордного бомбардування — 3777 снарядів. Загалом під час облоги по Сараєву випустили понад 50 000 тонн артилерійських боєприпасів.
Окрім облоги столиці, однією з найвідоміших подій в історії війни в Боснії є різанина в Сребрениці. Вбивство 8372 мирних жителів у 1995 році стало найстрашнішим злочином в Європі з часів Другої світової та — згідно з рішенням Міжнародного трибуналу щодо колишньої Югославії в Гаазі — було визнане геноцидом2 Slika krize. Kulturne i umjetničke prilike u Bosni i Hercegovini 1990–2020 / prired. A. Šljivić, N. Čačković, S. Šarić. Sarajevo : Buybook, 2022. 352 s..
Усі ці моторошні події справили глибоке враження на боснійських художників та художниць і докорінно вплинули на їхню роботу. Мистецтво стало інструментом не лише осмислення та опрацювання колективної травми після завершення війни, але й способом документування реальності та терапевтичним знаряддям в моменті.
Іфран Хошич в книзі «Зображення кризи. Культурні та мистецькі можливості в Боснії і Герцеговині 1990-2020»3 Slika krize. Kulturne i umjetničke prilike u Bosni i Hercegovini 1990–2020 / prired. A. Šljivić, N. Čačković, S. Šarić. Sarajevo : Buybook, 2022. 352 s.. пише, що «[…] в той час, як околиці міста були замкнені військовим кільцем, […] в Сараєво процвітали соціальні ініціативи, художні виставки та культурні заходи як форма опору військовій окупації, оскільки мистецтво стало своєрідним екзистенційним фактом та необхідністю — як вода, їжа та повітря».
Схоже сталось і в Україні — спершу вторгнення Росії в Донбас у 2014 спровокувало мистецький ривок, результатом якого були твори, що описували життя в східних областях — як в мирний час, так і під час війни. Наприклад, так з’явився артбук «Колективні фантазії та восточные ресурсы» мисткинь Катерини Алійник та Наташі Чичасової, і перформанс Дани Кавеліної — зображення утопічного світу, де загиблих під час війни воскресили. Як і в Боснії, ці та ще тисячі інших творів в українському мистецтві рефлексують на теми втрати дому та повернення до нього. Наш досвід різний, але він близький і, на жаль, впізнаваний. Його об’єднує війна та її колективне проживання.
Впізнавані образи війни
У цій статті описано й обговорено деякі мистецькі твори, які були створені як конкретно під час війни в Боснії, так і в післявоєнний період. Спектр емоцій, відчуттів та міркувань, вміщений у цій творчості, дозволяє краще зрозуміти функціонування міста, держави й суспільства під час страшних реалій війни. Я вирішила розділити твори на дві категорії, виокремлюючи два різних підходи, через які митці й мисткині намагалися впоратись з травмою. Перша група творів, описаних в статті, є коментарем боснійських художників та художниць щодо (не)функціонування та невтручання міжнародних організацій. Тут — великі назви, але малі дії, суха бюрократія і позначки на мапах, начебто відірвані від реальних життів.
Друга група творів зображає людські емоції — страх, біль втрати, жах перед звірствами ворога.
Коли я спілкуюся з боснійцями про війну в Україні, вони з розумінням кивають головами, і розмова щоразу йде по колу: «В нас було те саме: не було води, не було світла — хіба може на пару годин», а потім: «Треба почекати, поки щось підпишуть…» Деякі картини, що зображують воєнну буденність в Боснії та Герцеговині, нагадують мені початок повномасштабної війни, коли я жила в Києві на Лісовому: з їжі в Сільпо було тільки згущене молоко, а черга до аптеки могла стояти по три-чотири години.
В боснійському мистецтві черги, каністри для води, різноманітні цікаві приладдя, що роблять побут трохи зручнішим або хоча б стерпним, — це елементи, які повсюдно зустрічаються в живописі, інсталяціях та фільмах.
Що ж стосується глобальної політики та діяльності міжнародних організацій, то тут знову простежується схожа до української динаміка. Спочатку здається, що очі всього світу, всіх країн прикуті до твого нещастя, і виходить — якщо вони нас бачать, то обов’язково допоможуть. Спочатку ми на цю допомогу розраховуємо, згодом — очікуємо радше як приємної несподіванки. Зрештою приходить болісне усвідомлення: більшість людей (умовного) Заходу не можуть навіть приблизно показати нашу країну на карті і вони ну аж ніяк не стануть бойкотувати нації-агресорки лише тому, що ті напали на нас. Так ми наближаємося до першого сегменту творів, які я обрала для цієї статті. Твори…
…Про глобальну політику
Картина «UN — United Nothing» знаходиться в меморіальному музеї геноциду Galerija 11/07/95 у Сребрениці. Це величезне приміщення на кілька поверхів з купою інтерактиву. Можна сісти за комп’ютер і погодинно, поденно відстежити, як готувалася та здійснювалася ця масакра. Можна подивитися фото з ексгумацій. Можна переглянути кілька документальних фільмів і прочитати імена всіх убитих.
Одне з найсильніших прозрінь, які виносиш із собою після перегляду презентації тривалістю близько трьох-чотирьох годин, — це те, що вбивства в Сребрениці були холоднокровно сплановані, виконані та замасковані. Опісля я міркувала: «Це схема, що задіювала тисячі людей, готових виконувати накази або ж обслуговувати тих, хто їх виконував. За кермом автобусів сиділи водії, на заправках заправляли автівки. Сребрениця — це тисячі людей, згодних на те, що сталося». Ексгумації тіл із братських могил тривають досі, сім’ї все ще шукають рідних. Найстрашнішим фактом для мене стало те, що рештки одного тіла могли бути знайдені в різних похованнях на відстані пʼяти-десяти кілометрів одне від одного.
Я слухала інтерв’ю українок, які були в російському полоні, і на питання «як відновити справедливість?» вони відповідали: «Щоб кожна людина понесла відповідальність». Їхні імена відомі, вони записані в обвинувальних актах, їхні обличчя видно на фото. І от історія вже знає, чим закінчився Міжнародний трибунал щодо колишньої Югославії — 161 обвинувачений, 93 засуджених. Але ж деякі сім’ї досі не знайшли своїх розстріляних рідних. То чи відбулася справедливість?
«United Nothing» добре висвітлює ставлення боснійців до міжнародних організацій загалом і ООН зокрема. У квітні 1993 року Сребрениця була визнана «безпечною зоною» під захистом ООН. Два дні по тому UNPROFOR (United Nation Protection Forces) прибули на місце і почали роззброєння боснійського населення. Мешканці Сребрениці вірили, що вони захищені і що насилля справді припиниться4Memorial Centre Srebrenica.
Коли я вийшла з Galerija 11/07/95, мене не покидала єдина думка: як зручно, що замість запобігання геноциду в моменті його розгортання, ООН десятиліття потому вкладає гроші у високотехнологічні інтерактивні музеї, аби якнайточніше висвітлити те, що сталось. І мова ж не тільки про галерею, присвячену Сребрениці: тут і Музей облоги Сараєва, і Музей воєнного дитинства, і Музей геноциду в Мостарі та у всіх інших містах.
Боснія аж ніяк не є поодиноким прикладом «музеєфікації» трагедій світового масштабу. Це ставалося раніше — і станеться знову. Україна, найімовірніше, також отримає свої високотехнологічні музеї, присвячені масакрам у Бучі та Маріуполі. Війну, за якою весь світ фактично спостерігав онлайн, буде ще легше, ніж боснійську, похвилинно розмістити на стендах із сенсорними екранами.
… і локальні кордони
Коли війна в Боснії закінчилася підписанням Дейтонського мирного договору, кордони стали ще однією важливою темою в боснійському мистецтві. Хоча зовнішні кордони і не змінилися, після мирної угоди було визнано Республіку Сербську як один із двох ентитетів у складі Боснії та Герцеговини (але не як незалежну державу). Пізніше, в 1999 році, було також створено окрему адміністративну одиницю — округ Брчко, який формально належить обом утворенням, але має особливий статус.
У книзі «Зображення кризи» автор Іфран Хошич підкреслює, що
«[…] у повоєнному мистецькому контексті з’явилася низка робіт митців Боснії та Герцеговини, які використовують державні, етнічні, ідентичнісні кордони, або ж кордон як такий, як елемент аналізу політичних настроїв та інструмент критики їхнього встановлення. Встановлюючи, плекаючи та підтримуючи видимі чи невидимі кордони підтримується етнічне розділення, а також посилюється соціальна вразливість та економічна нестабільність. На правому політичному спектрі кордон є військовим трофеєм, який люди святкують, його полемізують і теоретизують»5 Hošić, Irfan. Slika krize: kulturne i umjetničke prilike u Bosni i Hercegovini (1990-2020). Боснія і Герцеґовина: Buybook, 2024..
Тему кордонів обігрує і Майя Баєвіч у своєму перформансі 1999 року «Одягнута» (англ. Dressed up). Художниця протягом семи годин шила сукню з мапи Югославії, потім одягнула її на себе і закінчила виступ, мовчки пішовши геть.
Цікавим є і вибір самого елементу одягу: сукня має виразний гендерний аспект, адже це не брючний костюм, не верхній одяг і не військова форма. Хоч як би перекроювалися держави й території, хоч як би снаряди розсікали вулиці, жінці належить бути в сукні — гендерний стандарт, на протилежному полюсі якого абстрактне «хлопцям належить воювати».
Податливість тканини та сама концепція того, що сукню можна пошити будь-якого розміру на будь-яку людину, можна також інтерпретувати метафорично: будь-яка політична сила може взяти викрійку і пошити собі саморобну державу.
Навіть саму дія розрізання тканини гострими ножицями — роз’єднання єдиного полотна — я прочитую як символ жорстокості, насильницької дії, чогось неприродного й травматичного. Адже ножицями можна і поранити, і поранитися самому: поріз невідворотно призведе до пролиття крові в процесі «перекроювання». Те саме стосується й роботи з голкою, якою можна вколотися або натерти такий сильний пухир, що пальці болітимуть ще кілька днів.
Це змушує мене міркувати про те, як багатогодинне шиття позначилося на тілі самої мисткині: втома від тривалого сидіння за швейною машинкою та біль в руках від роботи з гострими інструментами стали своєрідним відображенням каліцтв та хронічних хвороб — наслідки війни за «перекроювання» кордонів для тисяч боснійських чоловіків та жінок.
Шиття також можна інтерпретувати як символ. Пришивання однієї частини до іншої наче демонструє: ці два шматки не хочуть триматись купи добровільно, але ми їх змусимо, ми їх пришиємо, зафіксуємо, і тоді їм доведеться бути єдиною структурою.
Ще одна робота на ту ж тему — «Кордон» (2010) мисткині Бор’яни Мрджі.
Авторка розповідає, що поверх шраму, отриманого ще в дитинстві, вона нанесла мапу Боснії та Герцеговини, поправляючи її ручкою прямо на шкірі вона підкреслює, що з часом шрам змінюється та зменшується6Borjana Mrđa, Granica, 2010..
Шрам з дитинства — це символ каліцтва, пошкодження, давньої травми. Мапа Боснії — наче спроба прикрити це каліцтво, замалювати його настільки щільно, аби приховати те, що під ним: роз’єднаність, агресію, відсутність єдиного вектора руху великої держави, травма війни, з якою не працюють на структурному рівні, і забуті ветерани. Шрам з дитинства як щось некрасиве, що треба прикрити. Можливо, встановлення кордонів зцілить цю рану?
Поза динамікою «рана-зцілення» ця робота також зображає кордони держави як структуру, що динамічно змінюється. Постає питання довговічності, адже слід від ручки легко змивається або навіть просто стирається. На відміну від татуювання, яке буде рости разом із тілом, кордони, нанесені ручкою, — це те, що можна перемалювати в будь-який момент або змити так, ніби їх ніколи не було.
Схожі роздуми про тіло і державу озвучує українська мисткиня Влада Ралко. Вона підкреслює, що людське тіло завжди відчувало біль, але зараз цей досвід став граничним, коли українці та українки потрапляють в полон, зазнають катувань або отримують травми на війні:
«Якщо ми вважаємо себе людьми, то не можемо відокремити смертність і біль власного тіла або тіла своєї родини від смертності та болю політичного тіла, де страждання і смерть походять не від хвороби чи природного життєвого циклу, а від несправедливості».
Повертаючись до перформансів боснійських мисткинь на тему тілесності та держави, варто зазначити, що саме в жіночому контексті зміни тіла суспільство майже ніколи не сприймає як позитивні. Радше це трактується як постійна втрата чогось — молодості, енергії, здатності народжувати тощо. Можна інтерпретувати так: тривога перед втратою певних атрибутів тіла ототожнюється з тривогою перед втратою атрибутів держави або держави загалом.
...Про жахи війни
Інша група творів зображає тривогу перед втратою, втрату як таку і її осмислення, жахи війни, блокадні міста та реалії геноциду.
Розгляньмо малюнки художника Мевлудіна Екмечіча.
Розстріляні люди, зруйновані будівлі, карети швидкої допомоги, черги з каністрами за водою. Страшні реалії війни в Боснії постають у роботах Мевлудіна Екмечича суто в чорно-білих, начебто поспішних, замальовках. Утім, вони майстерно виконані і дуже деталізовані.
Тіла мертвих людей на дорогах, їхні речі, сумки, з яких щось випало, обручки на їхніх руках і всі інші атрибути життя, що колись цвіло, — усе це нагадує страшні деталі з фото масакри в Бучі чи наслідків чергових обстрілів житлових кварталів. Зі зруйнованих будинків та квартир вивалюються меблі й особисті речі. Фото кухонної шафки, що дивом втрималася на стіні розбомбленої будівлі, привернуло увагу провідних міжнародних видань. Здавалося: ну тепер, коли весь світ побачив звірства окупантів, допомога нарешті стане рішучою. Утім, замість люті та співпереживання глядачі в прямому ефірі аплодували українському «оптимізму» та стійкості.
Це вкотре підводить до думки, що не варто надміру покладатися на допомогу ззовні. Настільки детальне документування війни стає ще одним способом самостійно виборювати справедливість, надавати докази. Це нагадує обсесивне бажання мати завжди під рукою підтвердження звірств — на випадок, якщо запитають.
Картина з тачкою відгукується історією з обложеного Сараєва, яку в книзі «Сараєво для початківців» описав Озрен Кебо. В розділі «Перший сніг» автор описує, як взимку батько вийшов на вулицю з сином, якому було не більше трьох років. Дитина вмовляє батька покатати її на тачці по снігу; хлопчик «аж кричить від радості, поки чоловік штовхає тачку».
«Дві маленькі дівчинки дивляться крізь вікно, як ті проїжджають повз. Посміхаються хлопчикові, але посмішки їхні — сумні. […] У всій цій сцені бракує лише однієї деталі, аби зробити її по-справжньому сараєвською. Бракує снайпера. Він з’явиться за півтори хвилини… і натисне на спусковий гачок без емоцій. Постріл викине хлопчика з тачки і знесе йому голову. Батько шоковано мовчатиме»7 Kebo O. Sarajevo: A Beginner’s Guide / trans. from Bosnian by E. Elias-Bursać. Sarajevo : Buybook, 2005. 162 p..
Пози живих людей на картинах майже завжди надзвичайно динамічні. Через малюнок одразу відчуваєш, що не можеш дозволити собі просто йти вулицею — ти мусиш рухатися короткими перебіжами від сховку до сховку, аби дістатися кудись живим.
Реалії переміщення вулицями під час війни детально відтворено у короткометражному фільмі «10 хвилин» режисера Ахмеда Імамовіча. Назва стрічки обігрується в короткій філософській розмові на початку. Вже в післявоєнний час один з персонажів заходить до фотоательє та просить роздрукувати йому фотографії. Майстер каже, що все буде готово за десять хвилин, на що клієнт відповідає: «Як така велика і відповідальна справа може бути зроблена за такий короткий час?»
Далі фільм продовжується спогадом про підлітка, якого мама відправила з каністрами за водою, і саме в цей момент починається обстріл. Режисер демонструє глядачеві — за десять хвилин можна не тільки роздрукувати фотографії. За цей час можна встигнути вижити, а можна — померти.
Ще одна картина, яка ілюструє фрустрацію та складні реалії життя у напівзруйнованому місті, — це зображення черги по воду. Хто з каністрою, хто з відром; люди втомлені, їхні погляди прикуті до землі.
У тій же книзі Озрен Кебо пише: «Чи заслуговуємо ми на воду? Так, заслуговуємо. Який ковток води найсолодший? Заслужений. А відтак, найсолодша вода — з каністри».
Тема ковтка як елементарної одиниці звучить і в перформансі Аіди Сеховіч «Što te nema» («Чому тебе нема»).
Для цього перформансу мисткиня зібрала понад 8000 філіжанок для кави, аби вшанувати пам’ять жертв вбивств у Сребрениці. Деякі з них належали безпосередньо загиблим, деякі були подаровані мисткині їхніми сім’ями. Різними способами Аіда Сеховіч зібрала 8372 чашечки — саме таким є офіційне число загиблих у Сребрениці.
Перформанс виставляється в різних містах Боснії та Європи, але найголовніше — у 2020 році він пройшов у самій Сребрениці. Мисткиня розставила філіжанки саме на тому місці, де чоловіків силоміць відділяли від жінок та везли на розстріл.
Коментуючи цю роботу, Аіда Сеховіч зазначає, що філіжанки в пам’ять про загиблих відроджують ритуал спільного пиття кави; вона підкреслює: «Ми не п’ємо каву з таких чашечок, коли сидимо наодинці за комп’ютером. Спільна кава має на меті обмін досвідом та розмову». Так ця дія зберігає і щоразу відтворює знову важливу частину боснійського ідентитету; того самого ідентитету, на знищення якого був спрямований геноцид.
Боснійська кава п’ється мінімум годину. Це не шот еспресо, який випиваєш, біжучи на роботу. Це особливий спосіб сповільнитися, насолодитися смаком і компанією; як і підкреслила Аіда Сеховіч — насолодитися досвідом та розмовою. Відроджуючи цей ритуал у Сребрениці разом з родинами вбитих, перформанс ніби промовляє: «Ви можете зруйнувати все, але не те, як ми п’ємо каву разом».
Коли в 2022 році я волонтерила в зруйнованих селах Київщини, ми з командою лагодили дахи і розбирали завали на Гостомельщині. У селі Горенка жінка, чию хату ми ремонтували, винесла нам каву, вівсяне печиво та цукерки «Ромашка».
Проживаючи втрату власного будинку та оплакуючи односельчан, вона — подібно до матерів Сребрениці — продовжувала ритуал приготування та спільного пиття кави. У Боснії не прийнято подавати саму лиш каву: на таці в закладах завжди приносять шматочок рахат-лукуму. Так само і в Україні. І ось жіночка з Горенки, навіть опинившись в епіцентрі смерті та руйнувань, дотримувалася гостинного сервірування — цукерки й печиво, бо так прийнято і так гарно.
Вихід
І нарешті, найвідоміший боснійський художник — Сафет Зец. Його роботи наче підсумовують усе сказане, зроблене і пережите. Цикл картин під назвою «Вихід» складається з тринадцяти полотен, які майстер присвячує переживанню смерті та втрати.
Назва «Вихід» відсилає до біблійної історії про останню єгипетську кару. Коли фараон відмовився відпускати єврейський народ із рабства, останньою з десяти кар, яку наслав Бог, стала смерть первістка в кожній єгипетській родині. Треба розуміти, що в історії йдеться не лише про немовлят, а загалом про всіх перших синів в сім’ї — це і хлопчики, і дорослі чоловіки, і старі діди. Вихід 12:30: «[…] і настало ридання в Єгипті; бо не було хати, де не було б мерця».
На цих відомих картинах жінки, тіла і обличчя яких викривлені стражданням — у німому плачі, який неможливо випустити назовні. Художник наче проводить нас у ті самі єгипетські доми в ніч, коли Єгиптом пройшов Ангел Господній і забрав первістків. Героїні цих картин уже немолоді: Зец детально зобразив кожну зморшку кожної людини — відгомін задумливості, колишнього сміху, здивування. Від усіх минулих емоцій лишилися тільки порожні, онімілі від болю, заплакані очі.
Персонажі картин — переважно старші жінки. Це наводить на думку, що вони — матері, які оплакують своїх розстріляних синів. Утім, на одному з полотен ми бачимо також і чоловіче обличчя. Це накладає ще один шар горювання — провину вцілілого. Якщо кожна родина втратила сина або чоловіка, невідворотно виникає питання: «Чому мій, а не її?», а у вцілілого: «Чому вони, а не я?».
І знову персонажі картин кудись біжать. Знову ці короткі перебіжки, знову є лише десять хвилин, щоб встигнути вижити — або померти. І хоч тіло хлопчика на полотні виглядає занадто розслабленим, першим припущенням буде, що він вже мертвий.
Репортажні знімки з будь-якого українського міста підтвердять здогадку. Коли росіяни обстрілювали Маріуполь у 2022, в новинах з’явилося фото батька, який забігає в лікарню з 18-місячним малюком на руках. Абсолютно та ж динамічна поза, те саме відчуття хаосу та розслаблене тіло дитини в руках схвильованого чоловіка. Той малюк не вижив.
Але, розглядаючи картину Сафета Зеца, можемо помітити, що він майже не зображає кров. На картині рана хлопчика не зображена, натомість — лише білі сорочки, білі штани та шорти. З лівого боку грудей батька тягнеться тонка ледь помітна червона стрічка, але для мене вона не про фізичне поранення, а про емоційний біль, який сочиться з тебе, а ти все одно біжиш – функціонуєш на межі можливостей, ігноруючи все інше, бо є речі, які треба зробити найперше. Добігти до лікарні. Ще можемо встигнути.
Цікаво, що обличчя хлопчика намальоване реалістично, а батька – начебто зливається з фоном. Тут ніби і обкладинки журналів, і сторінки газет, можна роздивитися назву будинку моди Chloe — в капіталізмі преміум-сумочки та туфельки треба рекламувати навіть коли війна і стріляють снайпери. Може, якщо ці люди виживуть, вони відсвяткують життя покупкою нових парфумів? Обличчя батька також схоже на вирізку з газети. Рот відкритий, видно зуби, він кричить. Дивиться не на нас, а вбік, шукає допомоги.
Ще можемо встигнути.
І все ж не дає спокою, наскільки чистий одяг персонажів аж наче сяє через картину, вони залишають хаотичний неясний фон за своїм плечима і рухаються до глядача. Нога батька, що несе хлопчика, наче от-от вискочить з рами і зробить крок за її межі – до нас.
А це значить, що є шанс на допомогу і на порятунок.
