БУДЬ РЕАЛІСТОМ — ВИМАГАЙ НЕМОЖЛИВОГО

  • 01 вересня 2014
  • 1487
БУДЬ РЕАЛІСТОМ — ВИМАГАЙ НЕМОЖЛИВОГО

Ще нещодавно я з товаришами з незалежної студентської профспілки «Пряма дія» безмежно тішився після чергового тріумфу над університетським бюрократом. Cтуденти здобули гідні умови життя в гуртожитку, а керівництво ризикувало поступитися більш демократичним претендентам. Революція на окремо взятому факультеті, та й годі. Здавалося, що саме така «безкомпромісна» боротьба за поліпшення якості навчання й ритуальні заклики до самоорганізації справді гідні називатися «прямою дією». Однак, черговий бюрократ і вкотре обурено-здивоване «у нас все чудово, просто не вистачає коштів — а ви пишайтесь і не паплюжте імідж Вишу» підрізали крила чи не кожній серйозній активістській ініціативі. Очевидно, що це нав’язливе повторення невдалого сценарію вимагає аналітичного пояснення.

Почнемо з випадку, який став для мене хрестоматійним. Бюрократичний апарат вирішив переселити мешканців гуртожитку без їхньої згоди. «Дрібниці, можна стерпіти», — скажете ви, але вкрите пліснявою нове помешкання, пожовкла від струмків зі старого даху стеля, постійні протяги з вікон та купа інших незручностей змушували думати інакше. Далі у гру вступає первинка «Прямої дії» політизуючи студентське невдоволення.

Завдяки зовсім незначній радикалізації протесту студенти здобули задовільні умови. Виправдання адміністрації з серії «хотілося, але не моглося», «ремонту не робили, нові гуртожитки не будували — грошей не вистачало», звісно, нікуди не зникали. Зауважмо, йдеться про один із найкращих ВНЗ країни, який має визначне за українськими мірками фінансування. Що ж відбувається у провінції? Годі й уявити.

Щоб хоч якось стишити хвилю обурення, декан факультету cуспільствознавчого спрямування видав особисте звернення, невміло звинувативши активне студентство в розповсюдженні вірусу «споживацтва». Мовляв, вимагаєте від інших усього й одразу. Втім, формально існуючу студентську «демократію» ніхто не cкасовував, тому завершився його лист черговими закликами пишатися «тим, що маємо» та запрошенням до співпраці. Текст цього звернення примітний з багатьох причин, але постановка студентству діагнозу «споживацтво» та одночасне бажання співпраці є симптоматичним.

Зведення всіх позицій до «споживацтва» неабияк обмежує можливості для слів та дії. Як і екологічний дискурс, дискурс споживацтва може слугувати просто для того, щоб викликати почуття провини, яке допомагає оминути парадоксальні місця, які він сам і породжує. Наприклад, поки відповідальний споживач на мінному полі достатку полиць супермаркету серед «небезпечних» продуктів шукає саме той заповітний «еко-френдлі», питання раціонального використання, перерозподілу ресурсів, вдосконалення засобів виробництва залишаються за дужками. Мантра про набуття та спокутування «первородного гріха» — ось і все, з чим залишається людина. Очевидно, моралістичний переклад вини на бажання споживача не знімає проблему, а всіляко відчужує від можливих засобів її вирішення.

Подібно до цього студентство, що вимагає вирішення проблем спільного простору (спільного студентського житла, матеріальних умов у аудиторіях, забезпечення бібліотек, навчальних лабораторій тощо) чує закид про «споживацтво». Воно невідворотно виявляється винним у «надмірному» бажанні й віддається на відкуп індивідуалізованим практикам порятунку. Не варто й далі зупинятись на контрпродуктивних виправданнях, слід лише наголосити на тому, наскільки вдало й часто адміністрація всіх щаблів та напрямів виключає — хай і у деяких випадках несвідомо — незгодних з поля дії навіть на дискурсивному рівні: сьогодні споживачі, підривачі авторитету ВНЗ, а завтра — «іноземні агенти».

Втім, висновком із попередньої критики буде не бажана стратегія практик тотальної включеності, «партнерства» або ж альтернативної самоврядності — адже в усіх цих випадках деталь, що веде до розірвання проблематизованого  вище  «замкнутого кола», залишається неврахованою або чітко не артикульованою.

Уявімо, що гра за правилами «співпраці» може принести результати: з посадовими особами справді можна домовитись. Однак чергова фінансова криза, міжнародний борг, дефіцит бюджету або якась інша подія локального чи глобального рівня «вироком долі» здатна вмить скасувати набуте. У такі моменти навіть найчесніші, найнекорумпованіші люди будуть змушені шукати альтернативні шляхи скорочення витрат або залучення нових джерел фінансування. Таким чином, автор звернення до невдоволених студентів з’являється в амплуа агента (у бурдьєзіанському значенні) неоліберального курсу, основний посил якого імпліцитно такий: «Співпрацюйте, але не просіть ситуативно неможливого — рятуйтеся самотужки».

 

Річ у тім, що справжнє місце рішення лишається зміщеним. Усі розпорядження, угоди, закони висловлюються мовою, до якої одна з ключових інстанцій — економіка — залишається нечутливою, адже вона оперує не словами, а числами. «Економічні процеси мають анонімний і невербальний характер. З ними не посперечаєшся, їх не можна переконати, переговорити, схилити словами на свою сторону — можна лише пристосуватися до них, привівши у відповідність із ними свою поведінку», — пише про цю фундаментальну неможливість перекладу  Борис Гройс.

Недоліком ліберального активізму (тут і далі під ліберальним активізмом розумітиметься практика непрямого контролю владних гілок та активістських організацій або «партнерської співпраці») є віра в просту можливість довгострокової домовленості у грі, що врешті-решт завжди лише приводить до стану рівноваги з наперед заданим економічним розрахунком.

Тож за умов капіталізму, криза якого, схоже, невпинно поглиблюється, неоліберальне згортання соціальної сфери дедалі частіше видаватиметься ґрунтовно виваженим кроком.

Що ж до наслідків неолібералізму для університетського простору, то за неоліберальних деформ його очікує повний занепад та стрімка подальша комерціалізація. Гасло ж доступної освіти, замінене на гасло про «якість освіти», ризикує стати лише вартовим виключення тих закладів, що не змогли цілком вписатись у конкурентну ринкову модель. Фундаментальні дослідження й теоретичні розробки ризикують бути заміщені вигідними з ринкової точки зору освітніми та дослідницькими програмами або ж, за браку державного фінансування, привласнені спонсорами з приватного сектору.

Майбутнє соціогуманітарного сектору ще більш примарне: в умовах комерційної незатребуваності соціально-критичної думки хаотичні потоки спраглого до прибутків капіталу радше оминають суспільні науки. Результат: звільнення дослідників та викладачів, закриття факультетів. Рішення: переформатування освітніх програм під бізнес-структури. Співвідносячи власні можливості з умовами ринку праці, таке рішення на рівні низових ініціатив вітає навіть студентство.

Про доступну освіту, підвищення стипендій, дешеві гуртожитки та інші зручності годі й казати. Їх може взагалі не стати. Наприклад, уже сьогодні ліберальні освітні експерти (до речі, екс-активісти) зазначають необхідність звузити кількість стипендіатів до невеликого кола обраних. Усе інше, на їхній погляд, — лише неефективна витрата ресурсів не надто заможної країни. Схоже, все, що нам лишається — це далі уважно вдивлятися в омріяні бланки прозорої електронної звітності міністерств, де числа стануть безапеляційним підтвердженням необхідності відповідної політики. Тож не дивно, якщо лівим профспілкам доведеться дедалі частіше виходити не з позитивною повісткою, а бодай на захист наявних здобутків.

Тоді як ліберали планують назавжди залишитись у колі активістської політичної неспромоги, вибудовуючи карткові будинки, ліві студентські профспілки все ще мають шанс на реартикуляцію. Слідуючи за гаслами взаємодопомоги та самоорганізації, важливо не перетворюватись у чергову ліберальну студентську організацію, яка щораз, реагуючи на повсякчасні виступи, допомагає слабким наздогнати сильних там, де вже завтра для цього може не вистачити ні наснаги, ні ресурсів. Якщо ж наша кінцева мета — радикальний егалітаризм, то підпорядкування економіки політиці є одним із першочергових завдань.

На цій стежці справді немає універсальних рішень, на кшталт стихійної самоорганізації. Застосування ж інших тактик та стратегій означатиме для багатьох переосмислення ставлення до влади. Цей «хороший-поганий» об’єкт, який невтомно описують як «репресивний», здатен і до іншого — витворити необхідного лівим суб’єкта. Власне, помислити своє положення поміж диференційованих владних практик і вимагає політична дія.

Саме тому гасло «Будь реалістом — вимагай неможливого!» сьогодні залишається як ніколи актуальним. Прогресивним студентським рухам та профспілкам конче необхідно віднайти способи досягнення «неможливого», привида якого так старанно намагаються позбутись.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

УНІВЕРСИТЕТ НА БАРИКАДАХ: СТУДЕНТСЬКИЙ ПРОТЕСТ В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ (Дарина Коркач)

ЧИ МОЖЛИВА В УКРАЇНІ СТУДЕНТСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ? (Інна Совсун)

МІЙ ЛІВОЛІБЕРТАРНИЙ ТАБІР: АНАРХІЯ ПРАЦЮЄ? (Тарас Саламанюк)

НАУКА УНІВЕРСИТЕТСЬКОГО ПРОТЕСТУ (Олексій Вєдров)

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери