Ще вчора в Українському домі була презентація «Спільного». Пам’ятаю, як після неї до мене, що стояв з пачками журналу, вишикувалася ціла черга за ним. А вже сьогодні Український дім штурмували. Моїх товаришів, як й інших «цивільних» зі Студентської Асамблеї, виселили (евакуювали) звідти, а я сам опинився за півтисячу кілометрів звідти і спостерігаю зараз за всіма подіями з монітора. Але річ не у відстанях. І не в несподіваних перипетіях цього масштабного динамічного протистояння під назвою Майдан. Справа в холодному душі, який вкотре вилився на голову лівому активізму та його «іграм в пісочниці». Чому? Почну пояснювати з кінця.
Далебі, ще рік-півроку тому — та й навіть місяць тому — таку презентацію як учора в Укрдомі можна було вважати безумовним успіхом. В рази більша, ніж зазвичай, аудиторія, явний фідбек від її пересічних (непосвячених у ліві мантри) учасників на соціальну риторику і (що, можливо, найприємніше) виголошення в самому серці «Правого сектору» табуйованих на Майдані слів на кшталт «капіталізм», «антинаціоналізм» тощо. Словом, ідеологічна інтервенція в нібито ультраправе середовище вдалася. Сюди, вже глянувши на нинішні події, можна було б додати ще один коментар полегшення: «Встигли!» Якби не одне «але». Щоб це сказати, потрібно бути вкрай бездушною сектярською скотиною.
Не хочу нікого ображати — адже саме ця думка і прийшла мені перша в голову, коли я дізнався про події в Києві. І потрібні були зусилля ментального цензурування, щоб осягнути що саме трапилось. А трапились чергові смерті людей, сотні поранень, не кажучи вже про вандалізм і мародерство. І все в кошт політичних ігрищ. Наскільки ж абсурдно гинути, аби бандита Януковича замінив магнат Порошенко чи мільйонер Кличко. Або щоб слова у сполученні президентсько-парламентська республіка помінялися місцями. Сюди ж варто додати черговий сплеск ультраправої істерії: відретушовані нацистські гасла, сексизм, зрештою, насилля авторитарних «самооборонців» отримують нове підживлення. В пічку цієї істерії йдуть усі: і загиблі герої (в тому числі й «хачі»), і невинні постраждалі чи затримані, і абстрактне майбутнє нації. Ну, і скажіть після цього, хто із пересічних майданівців, присутніх на вчорашній презентації (вже не кажучи про неприсутніх) на біса згадає зараз про «Спільне» і ті прогресивні ідеї, з якими вони вчора так охоче погоджувалися? Антикапіталістичний факультатив, товариші, та й годі.
Ні, я не маю на увазі, що такі факультативи взагалі не потрібні. Просто тут ми підходимо до такого пікатного запитання: а що взагалі робити лівому активісту чи будь-якій критично мислячій людині, що розуміє всю злиденність режиму Януковича і його диктаторські устремління, але разом з тим принципово не поділяє ні правопопулістських цілей, ні здебільшого авторитарних насильницьких методів тих, хто очолює протистояння цьому режиму? Звісно, на це є багато проторених відповідей: ентризм у структури Майдану, Лікарняна варта, «третя сила», відсторонена критика і тому подібне. Однак проблема в іншому. Всі вони політично нікчемні. Нікчемні порівняно з тим, що зараз розгортається в суспільстві. Але біда навіть не в цьому. Всі ці відповіді — вкрай несистемні, і виглядають радше як спонтанні активістські імпульси, ніж узгодженна політична стратегія. Це, зрештою, не заважає багатьом із них позиціонуватись як ідейно-правильні революційні ініціативи, що «досягають народного визнання» або «чекають свого часу». Виходить така собі нікчемність третього порядку — нікчеми нікчемно чинять якісь імпульсні дії, прикриваючи їх нікчемними ідеологічними шаблонами. Такі справи.
Що ж я пропоную робити натомість? Все просто. Визнати себе політичною нікчемою. Я, як лівий, нікчема. Ви, як ліві, нікчеми. Зрештою, зараз всі тверезо мислячі люди в поточних умовах цієї країни — політичні нікчеми. Ми не маємо ні організацій, здатних проводити планомірну стратегічну діяльність, ні медіа-ресурсів, здатних доносити широким колам нашу позицію, ні достатнього дослідницького потенціалу, здатного компетентно проаналізувати нашу діяльність. Все, що ми зараз в нашому становищі можемо мати — це самокритичну позицію, здатну вказувати на прагматичний шлях (в тому числі завдяки перерахованим вже наявним ініціативам) до здобуття цих політичних потуг на користь наших емансипативних егалітарних цілей. Але і вона виявляється полишеною, коли хапатись за зашкарублі ідейно-правильні шаблони. Тому не втрачаймо голову. І прагматично починаймо все з нуля. Хоча б зараз.
