Шляхи лівих у пітьмі: Між регіональними Майданами та Антимайданами

  • 25 вересня 2014
  • 2246

Тарас Саламанюк

Вперше опубліковано в: Спільне, №9, 2015: Майдан. Погляд зліва.

«І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд, 
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди, 
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди, 
Як наші кості тут під нею зогниють.»

Іван Франко, «Каменярі»

Присвячую цей текст усім лівим активістам, що витрачали свої надзусилля, ризикували здоров’ям, а деколи і життям, насліпо беручи участь у буремних подіях кінця тринадцятого — початку чотирнадцятого року. Хоч остаточні результати вашої участі й сумнівні, ваш досвід — неоціненний. Адже тільки з таких от проб і належного осмислення помилок можна вибудовувати свій рух крізь пітьму  вперед — до комунізму.

Говорячи про Майдан з точки зору лівих активістів, варто відзначити дві його особливості. По-перше, це безпрецедентність. Такого масового й безкомпромісного народного протесту, близького до визначення «революції», українські ліві не знали з часу розпаду СРСР. Як сказав один житомирський анархіст: «Ти знаєш, ми всі зараз просто вражені». Однак до цього додавалася і друга відома риса Майдану — його національно-патріотичний ухил, що значно ускладнював будь-яку політичну роботу «нових лівих», та й узагалі соціально-економічну проблематику на Майдані. Можна скільки завгодно сперечатися про роль і місце крайніх правих на Майдані, але їхня протестна активність — це факт. За весь час Майдану моніторинг протестів Центру соціальних і трудових досліджень з вибірки загальнонаціональних, регіональних і активістських сайтів зафіксував 817 випадків участі крайніх правих, тоді як аналогічні показники «нових лівих» становлять лише 14 (при чому тільки 4 з них — у регіонах) 1. Ні, це не означає, що «нові ліві», особливо в регіонах, проігнорували Майдан. Як буде показано далі, багато лівих активістів активно брали в ньому участь. Водночас такі цифри демонструють те, що (принаймні в мас-медіа) лівиця відіграла в цих протестах роль тільки непримітної масовки, в тому числі масовки для крайніх правих політичних сил.

А далі факти закінчуються. Їхнє подальше трактування в напрямку виправдання чи викриття участі лівих у Майдані розгортає прірву поміж українськими лівими — головно між прихильниками та скептиками (ненависниками) Майдану. Тут я не прагну піднести якусь зі сторін, як і не претендую на роль примирителя між ними. Однак я спробую поглянути на мало заторкнуті обома сторонами здобутки і втрати лівої участі в Майданах, а також суміжну їй активність лівих на Антимайданах. Весь мій огляд буде стосуватися не столиці, а саме регіонів. Адже там — у Харкові, Львові, Одесі, Житомирі чи Дніпропетровську — відбувалися не менш прикметні, ніж у Києві, випадки лівого активізму на Майданах. От тільки історія переважно невдалої участі лівих у столичному Майдані вже загалом відома і добре обскубана в полеміці обома сторонами, а регіональні Майдани ще досі майже незвідані. Саме в цю terra incognita я і пропоную податися.

Для цього на початку, опираючись на дані про протести «нових лівих» із моніторингу ЦСТД, я окреслю передісторію регіональної лівиці, аби зрозумілим було тло розгортання майданівських подій. Далі, базуючись на численних інтерв’ю з місцевими активістами, я спробую зрозуміти їхню мотивацію брати участь у Майдані. Так само за допомогою наданих ними відомостей я намагатимусь реконструювати основні перипетії цієї участі. Врешті, під кінець статті я висуну певні припущення щодо результатів такої участі і подальших перспектив лівих у регіонах.

 

Передісторія

Регіональна (тобто некиївська) лівиця — це, по суті, вкрай комплексне поняття. Вона суміщає в собі різні ліві групи в різних регіонах і в різні роки відповідає за частку від 40% до 60% сукупних протестних дій «нових лівих». Тож не дивно, що на цій половині від і так невеликої кількості протестів ліві групи доволі нечисленні для своїх регіонів і слабко помітні в ЗМІ. Тож констатувати якусь їхню значимість у протестній політиці навряд чи можна. Тим не менш, на основі даних моніторингу протестів усе ж можна помітити деякі особливості їхнього динамічного розвитку по роках.  

 

kyivvsregions

Діаграма 1. Участь «нових лівих» у протестах з 2010 по 2013 в регіонах у порівнянні з Києвом.

 

Варто зазначити, що ще в 2010 році була зафіксована відносно немала активність «нових лівих» у регіонах — щонайменше 53 протести (порівняно з 35 у Києві). Що не дивно, адже тоді в розпалі по регіонах у розпалі була кампанія проти введення платних послух у вишах, а також різноманітні робітничі профспілкові протести. Однак оскільки нас тут цікавить саме тло для розгортання пізніших майданівських подій, ми розглянемо сучасніший відрізок — з 2011 до 2013 року. За цей період можна зафіксувати два піки протестної активності «нових лівих» у регіонах — на початку періоду (2011 рік) та в кінці (2013 рік). Саме тоді відбулися чергові масові хвилі протестів на освітню та робітничу тематику відповідно. В першому випадку їх очолила профспілка «Пряма дія», що брала участь у майже половині всіх лівих протестів цього року і, фактично, далі розвивала свій минулорічний успіх. Цікаво, що її активність була добре регіонально розподіленою і не обмежувалася якимись містами-лідерами: один-два протести з приводу освіти проходили в низці обласних центрів. Часто це були протести місцевих анархістів, які на хвилі київського успіху ПД переймалися симпатією до профспілки і самоорганізовувалися в аналогічні ініціативи. Характерним є випадок Житомира, де місцеві анархісти саме під впливом побаченої в Києві активності вирішили започаткувати щось схоже в себе: «Я побував на акції ПД, там мені дуже сподобалося — і коли я повернувся в Житомир, то запропонував товаришам зробити щось схоже».

Та хвиля цього успіху виявилася тимчасовою. Вже у 2012 на фоні загального спаду протестної активності «нових лівих» у регіонах фіксуємо і спад активності «Прямої дії» — лише 7 протестів, порівняно з 16 минулого року. Таку стагнацію можна пояснити словами тих-таки анархістів із Житомира, що після кількох спроб відмовилися від ідеї активізму за моделлю ПД: «Ну, до нас на акції майже ніхто, крім нас самих, так і не пішов. Студенти чомусь не переймалися особистими проблемами і не хотіли самоорганізовуватися». Крім того, варто зважити, що саме в цей час у країні тривала передвиборча кампанія, що спрямовувала акценти конфліктів у навколопартійне русло і явно не сприяла переважно непарламентським «новим лівим».

Другий же випадок наростання протестів «нових лівих» у регіонах трапився в 2013 році. І значно перевершив як освітній пік у 2011 році, так і попередній рекордний 2010 рік: у 2013 «нові ліві» брали участь у щонайменше 78 протестах. Саме цього року, окрім уже звичного Києва, виділяються співмірні йому центри протестного лівого активізму. Насамперед це Одеса, в якій іще з 2012 року проявлялася позитивна динаміка росту шляхом неоднозначної тактики «об’єднаної лівої» 2. І хоча в 2013 році така тактика, за свідченням активістів, почала занепадати в Одесі, все ж у протестному плані  саме тоді вона принесла найбільш значимий результат: за комбінованої участі різних лівих груп по Одеській області відбулося щонайменше 18 протестів. Також у 2013 році різко виділився Харків, де активізувалися з протестами місцеві анархісти — а також, окремо від них, місцеві марксисти. Та справжнім відкриттям стала Львівщина із її не менш як 12 протестами — тоді як за попередній рік там узагалі не було зафіксовано жодної протестної активності «нових лівих». Таке різке виринання з нікуди відбулося завдяки профспілці «Захист праці» — флагмана лівих протестів 2013 року, — яка в тісній зв’язці з «Автономним опором» організувала більшість своїх протестних дій. Такий підхід неодноразово критикували інші ліві за покладання на сумнівне фінансування та нерозбірливість у зв’язках із (лівими) націоналістами. Водночас не можна не відзначити його прикметної практичності, як і сприятливого впливу на деяких із цих націоналістів. Ось як про це говорить активіст «Автономного опору»: «Наше кредо — з пригнобленими проти гнобителів завжди. “Захист праці” нам значно допоміг у його реалізації. […] Встрягаючи у конфлікти, завжди вигідніше представлятися профспілкою».

Інший протестний флагман 2013 року — об’єднання «Боротьба» — також провадив активність, що викликала схожі суперечливі відгуки. Разом із тим, протести «Боротьби» в 2013 році теж були досить прагматичні, орієнтовані на співпрацю з активними первинками вільних профспілок. При зустрічі в Харкові один із активістів «Боротьби» розповідав мені, що в той час у них були осередки ледь чи не в кожній області: «У нас есть активисты по всей Украине. В том числе на Западной Украине — Черновцы, Львов, Ровно. Сейчас все они приезжают к нам в Харьков». Не знаю, чи було це просто перебільшення з метою похвальби, чи справді щось підставне, однак зафіксовані моніторингом у медіа «боротьбістські» протести у 2013 році були відмітно досить рівномірно розподілені по щонайменше шести містах центральних, південних і східних регіонів країни.  

 

protesttopics

Графік 1. Динаміка п’яти найпопулярніших серед «нових лівих» у регіонах протестних тем за період 2011-2013 років.

 

Отже, у 2013 «нові ліві» в протестах по регіонах повернулися назад до профспілкових акцентів. Тільки цього разу це були класичні робітничі профспілки з такими характерними протестними темами як права робітників (щонайменше 17) чи затримка зарплати (щонайменше 10). Не можна сказати, що завдяки цьому ліві протести здобули якусь гегемонію чи особливу помітність: у сукупності частка «нових лівих» становила лише 3% від усіх протестів по Україні за 2013 рік. Разом із тим, очевидним був прогрес: уперше завдяки рекордній протестній активності виділилися регіональні осередки лівих, сформувалися певні мережі співпраці. На все це чекало складне випробування — Майдан і подальші політичні події, що сколихнули суспільство.

 

Мотивація

Отже, ми на початку Майдану. Ультранаціоналісти де-не-де вже гуртуються в перші сектори, ліберали проповідують «європейські цінності» і вільний ринок з ЄС. Що ж змушувало деяких лівих приєднуватися до протесту? Звісно, не перші і не другі. Їх приваблювали головно ті маси невдоволених людей, що повиходили на вулиці незабаром після першого розгону ще «студентського» Євромайдану. Така мотивація зовсім не дивна для «нових лівих» . Хоча найчастіше серед їхніх протестів трапляється соціально-економічна проблематика, тема громадянських свобод також для них близька і займає другу за популярністю позицію серед протестів «нових лівих» у регіонах. І саме такої тематики набув Майдан після першого розгону. В цей час навіть деякі пізніші маститі критики Майдану з харківської «Боротьби» чи одеської «Проти течії» загалом були прихильні до нього, а то й брали в ньому участь. Що вже казати про анархістів — по суті,  провідних лівих ентузіастів Майданів, — для яких антиавторитарний порядок денний є «хлібом насущним». Наприклад, харківські анархісти вважали, що «Майдан, он как бы стихийно как-то тяготел к более свободному проявлению, даже либертарным идеям […]». Врахуймо й те, що всі ці мотиви примножувала безпрецедентна масовість Майданів, а можливість об’єднання з масами в раніше невідомих масштабах — річ, в принципі, значуща для «нових лівих».  

 

1

Фото 1. Житомирські анархісти в окупованій ОДА під час місцевого Майдану.

 

Однак таке більш-менш одностайне ставлення почало швидко змінюватися на тлі наростання антикомуністичної істерії на Майдані. Напади на лівих активістів і падіння київського пам’ятника Леніну стало таким собі сигналом для відходу деякої частини лівиці в остаточний скепсис до Майдану. Цікаво, що цей сигнал до відходу був зосереджений у Києві, а старо- і новопосталі скептики з Одеси та Харкова просто екстраполювали його на місцеві Майдани. Робили вони це досить парадоксально, адже і харківський, і одеський, і інші регіональні Майдани, куди ліві змогли безперешкодно вийти, в той час вирізнялися дещо більшою ліберальністю 3 і слабкістю ультраправих 4. Крім того, ліві на них, по суті, і далі продовжували вели той самий локальний протестний контекст, що й раніше. У Львові це було продовження тривалої антисвободівської кампанії АО. Для дніпропетровських профспілківців це було гуртування проти свавілля місцевої влади разом із власниками заводів. Для анархістів із харківської «Автономної спілки трудящих» — нагода для низової демократії у проектах «Форуму Майданів».

Тож, очевидно, на зміну мотивації новопосталих скептиків — як і на подальшу симпатію багатьох із них до Антимайдану — вплинув певний символічний фетиш. Можливість вільно демонструвати свою атрибутику (насамперед комуністичну) налаштовувала деяких із них прихильніше до спільних дій з проросійськими шовіністами, терплячими до всього радянського, ніж із проукраїнськими шовіністами, що відкидали всяку «комуняцьку» символіку: «Здесь, в отличие от того же Майдана, мы спокойно могли поднять наш красный флаг, и никто за это нас не бил».  

 

2

Фото 2. «Боротьба» на харківському Антимайдані.

 

Не можна, однак, сказати, що мотивація лівих з табору Майдану була позбавлена фетишизму. Так, реалії участі в ньому були такі, що толерувалася (та й то не завжди) тільки анархістська атрибутика 5. Це непогано гармоніювало для анархістів із антиавторитарним характером протесту як вони собі його уявляли. Однак головний фетиш був не в цьому, а в самоорганізації. Саме такого роду виправдовувальні мотиви так чи інакше траплялися в усіх лівих активістів регіональних майданів. Наприклад, у Харкові: «Вообще эта структура меня дико радовала, потому что на СНГ эта была первая прогрессивная структура, которая была действительно какой-то альтернативой государственному апарату и правительству». Або в Кременчуці: «Люди не за ідеологію, а за конкретні дії, за вчинки […]. Тому вони входили масово в Правий Сектор, а потім і виходили з нього так само. Бо нічого не було, тільки якісь мітинги, пікети».

Понад те, в такій мотивації все зводилося часто виключно до індивідуального рівня. Мовляв, «я просто не міг залишатися осторонь». Через це ліва ідентичність активістів розчинялася в загальнопротестній течії.

Таким чином, мотивацію лівих до участі в Майдані чи Антимайдані загалом можна охарактеризувати як таке собі «народництво». Звісно, деяку роль відігравали конструктивні, прагматичні мотиви участі. Однак можливість демонструвати свою «правильну» атрибутику чи надія на донесення свого «лібертарного» заклику до самоорганізації, помножені на спокусу апелювання до великих протестних мас, вочевидь, слугували провідними орієнтирами участі.

 

Участь

Отже, як уже було зазначено, «вихід в народ» лівих груп у регіонах головним чином почав відбуватися після першого розгону Майдану в Києві. Далі активність лівих почергово змінювалася, дотримуючись у цілому хвилеподібної динаміки київських подій і врешті дійшовши до масового приєднання груп скептиків до Антимайдану.

Та почнемо з початку. А тоді — на початку — характер долучення лівих до протестів регіональних майданів був досить стихійним. Очевидно, через індивідуальний рівень вмотивованості активісти мало дбали про витворення якихось організованих платформ, а певне сум’яття домінувало над ясним розумінням ситуації, як-от у  одного активіста з Одеси: «Так, виходили спочатку індивідуально, і вже там [на Майдані — ред.] зустрічалися поміж собою. […] А як інакше? Це було скоріше моральне рішення: я не міг бути байдужим до того, що творилося в країні».  

 

3

Фото 3. Поодинокі одеські ліві на місцевому Майдані.

 

Безумовно, ці недохопи значною мірою стали визначальними для подальших перспектив лівих у місцевих майданах. Що оперативніше вони оклигали і зуміли організуватися в певні ініціативи, то виразніші місця займали там у подальшому. Один лівий активіст із Одеси, де витворення подібних лівих платформ на Майдані, по суті, так і не відбулося, говорить про це так: «Та я від самого початку пропонував виходити на Майдан організовано всім лівим! Давайте йти на Майдан. Я знаю його організаторів, вони готові з нами співпрацювати, потрібно тільки гуртом прийти і перехоплювати ініціативу». І навпаки, відносно помітні приклади Харкова, Дніпропетровська чи Львова засвідчують, що ліві змогли там швидко переорієнтуватися і зайняли певну нішу. Про це кажуть, наприклад, дніпропетровські профспілківці: «Ну, после разгона Майдана в Киеве наши активисты начали по одному выходить на наш местный Майдан. Но потом мы решили коллективно там принять участие, для профсоюзной, так сказать, агитации и за социальные требования тоже. Вот и создали свою инициативу, Профсоюзный сектор». Важливим фактором при цьому ставала наявність у активістів вільного часу, який вони готові були витрачати для систематичної роботи на Майдані. Ті ініціативи, що домоглися там найбільшого успіху (як-от харківські анархісти чи львівські «автономи»), з тих чи інших причин володіли умовно «вивільненим активом» 6, який були в змозі посилати на потрібні заходи — у разі потреби щодня. В цей час інші (насамперед дніпропетровські профспілківці та харківські марксисти) залишалися лише «недільними агітаторами», слабко приймаючи участь в основному житті Майдану.  

 

4

Фото 4. Агітація «Профспілкового сектору» на дніпропетровському Майдані.

 

Зауважмо і характер цих ініціатив. Зважаючи на те, що відкрито комуністичної чи навіть відкритої лівої риторики на Майдані використовувати було неможливо, вони були скоріше соціально орієнтованими. Анархісти (Харків, Житомир, Одеса), народники (АО у Львові) чи профспілки (Профспілковий сектор у Дніпропетровську) — так вони публічно ідентифікували себе. З цієї соціальної орієнтованості випливали і їхні загалом помірковані вимоги — переважно «радикальна соціал-демократія», приправлена антиолігархічними й антиавторитарними випадами 7. Жодних ліворадикальних штук типу скасування приватної власності як такої. Зрештою, цього би і не сприйняли їхні сусіди по Майданах — ліберали, крайні праві, пересічні учасники — а з ними всіма ще треба було якось співіснувати і, можливо, співпрацювати. Про таку обережну тактику і розповідали харківські анархісти: «Мы не разворачивали черный флаг на Майдане сразу. Мы очень долго готовили, разговаривали людей. И сделали это только потом, когда нас уже начали воспринимать и уже считать за своих на Майдане».  

 

5

Фото 5. Активістки та активісти АСТ-Харків та місцевого Євромайдану на агітаційному рейді спальними районами міста.

 

За схожою схемою розгорталася і пізніша активність «Боротьби» на Антимайдані у Харкові. Короткий період сум’яття під час антикомуністичної істерії після перемоги Майдану, швидка реорганізація в Харкові і створення за допомогою зібраного там активу чи не найпотужнішої лівої ініціативи за весь протестний період від початку Майдану: «После того как С14 в количестве 50 рыл пришли на наш офис, забрали оттуда некоторое имущество и розгромили его, мы решили, что нам больше нечего делать в Киеве. И поехали на Восток, где возникали митинги на защиту памятников Ленину. Сначала в Донецк, но там как-то все мутно было. […] Потому спустя уже неделю мы были на Антимайдане в Харькове, где перехватили инициативу у местных политиканов». Звісно, певним фактором успіху тут стало загалом більше толерування лівих символів на Антимайдані, як і відсутність у нього єдиного центру (на відміну від Києва, де опозиція контролювала протест Майдану). Однак важливу роль в цій участі так само відіграли вивільнені харизматичні активісти, що практично безвідривно брали участь у протестних подіях. Та й вимоги «боротьбістів» на харківському Антимайдані вирізнялися не ліворадикальністю, а тією самою підлаштованістю під публіку: «Первое — это равномерное распределение на социальные статьи бюджета. То есть так называемая экономическая автономия регионов, чтобы деньги шли не через гобюджет на соцрасходы по остаточному принципу, а напрямую. […] Но основное требование — это самоуправление. Наша федерализация — это самоуправление.  Сюда же идет отзыв депутатов, культурное самоопределение с русским языком. Еще мы выступаем против приватизации, милитаризации и за национализацию стратегическихх предприятий. Ну, и против урезания социальной сферы […]. Также в этих протестах важную роль играет советское прошлое. Им мы показываем людям, что нужно опиратся только на свои силы, а не искать легких решений». Справедливо, однак, було би зазначити, що, на відміну від лівих на Майдані, з вимогами «Боротьби» через її визначне місце на харківському Майдані таки рахувалися. Це була не проста одинична роздача листівок чи організація агітаційної групки, а цілеспрямована й регулярна пропаганда лівих меседжів зі сцени. Зрештою, низка прогресивних вимог — як-от заборона експлуатації чужої праці чи пріоритет колективних форм власності — увійшли в декларацію дітища місцевого Антимайдану Харківської народної республіки. Разом з тим відзначимо, що успішніше проникнення «Боротьби» у співпрацю з іншими (зокрема шовіністичними) організаторами харківського Антимайдану доклалося до того, що взаємодія між ними стала більш тісною — а отже, і ще суперечливішою — ніж у майданівських аналогах.  

 

6

Фото 6. Масовий першотравневий марш «Боротьби» в Харкові разом з іншими «старими лівими» з Антимайдану.

 

Тож бачимо, що умови участі лівих у регіональних Майданах і Фнтимайданах (принаймні, в Харкові) не сильно відрізнялися. В кожному випадку їм доводилося вступати з домінуючими там правими силами в компроміси, більш вигідні для їхніх опонентів. Тож уся ця гра з невдачами й успіхами, по суті, проходила на чужому полі. Однак чи вдалося лівим таки винести щось із неї? Це ми і спробуємо з’ясувати далі.

 

Результати

Можна багато в чому критикувати лівих учасників Майдану чи Антимайдану. Але одне із їхніх досягнень не забереш: вони відшукали для себе можливість і далі займатися активізмом в непростих умовах. Звісно, всі активістські звершення піку минулого року нікуди не зникли. Напрацьовані зв’язки з колективами, вироблені тактики боротьби, отримані контакти ЗМІ — все це ніби залишалося, але виявилося цілковитим непотребом. Коли акценти зосередилися навколо головних цілей — усунути «Сім’ю» чи «хунту», — все інше стало другорядним значення. Прикметно, що мої ліві співрозмовники, у яких я брав інтерв’ю, ніколи прямо не посилалися на цей факт. Натомість коли заходило про інші, до- чи післямайданівські форми діяльності, вони казали щось типу «ну, ти знаєш же…», посилаючись на неактуальність тих чи інших тем у сучасних умовах. І це було зрозуміло: альтернативою до вибору між Майданом і Антимайданом (а часто тільки до одного із них) був би повністю бездіяльний маргінес. Звісно, і такий варіант за даних умов не виглядав би в принципі чимось жахливим, якби пропонував для орієнтованих на дію активістів еквівалентну заміну. Натомість «хитра ідеологія бездіяльності», як її охарактеризував один із активістів, була заснована на доволі суперечливому вивищенні одних лише в’їдливих рефлексивних практик. І це в той час, коли багато лівих ініціатив на Майдані чи Антимайдані вже робили інфраструктурний стрибок.

Так, головні здобутки лівих полягали в організаційних інфраструктурах. Досвід для активу, фінанси і реманент з пожертвувань, соціальні зв’язки з громадськими і ліберальними активістами та відомість серед ЗМІ — саме по цих пунктах у кожної із описаних лівих груп на Майдані відбувся значний прорив, що виводив їх на новий рівень. Так, у Житомирі зовсім безформна тусовка місцевих інтелектуалів та субкультурників під час Майдану оформилася в злагоджену організаційно групу. Достатньо маргінальна група АСТ-Харків стала помітною і шанованою серед ліберальної громадськості міста, а також забезпечила себе немалими ресурсами. Врешті, «Автомний опір», уже до того доволі активний у соціально-економічному плані (згадаймо протести «Захисту праці» у Львові) і з непоганою оргінфраструктурою (соціальний центр, тренажерний зал, відвідувані веб-ресурси), вийшов на новий рівень локальної та навіть загальноукраїнської боротьби. Його активісти, спритно орудуючи «народницькою» риторикою, зуміли провести під час Майдану щонайменше десять протестних акцій у Львові — серед них така резонансна подія як окупація Львівської ОДА або успішна антизабудовна кампанія (під час Майдану!). Як результат, практично тотальна відомість у Львові, неодноразове потрапляння до національних ЗМІ, нові антисвободівські союзники серед громадських активістів і розширення в інші регіони. 

 

Відео 1. Активісти АО співають «Антикапіталіста» на контрольованому ними поверсі у захопленій ЛОДА.

 

Те саме стосується й Антимайдану. Динаміка «Боротьби» в Харкові взагалі чимось нагадувала АО у Львові. Теж флагман минулорічних лівих протестів з хорошою організаційною інфраструктурою, вона зосередила всі свої зусилля на поточному протестному збуренні. Та в розрізненому Антимайдані Харкова, на відміну від підсвободівського Львова, з нею рахувалися значно більше: «Да пока мы не приехали со своей аппаратурой в Харьков, у них даже колонок на митингах не было!». Безумовно, це доклалося і до значніших результатів. «Нас десь двісті осіб активу», — таку оцінку давали вони самі, можливо, трохи перебільшуючи. Але потрібно визнати, що ті резонансні тисячні демонстрації, які вони збирали ледь не щодня в піковий період Антимайдану, чи ті сотні прихильників, яких вони так чи інакше здобули під час роботи в Харкові, демонструють нам дещо інші масштаби порівняно навіть із найуспішнішою лівою участю в Майдані.

Звісно, були і приклади невдалих спроб участі. Наприклад, в Одесі. Активний там у 2013 році «Захист праці» під кінець того ж року напіврозпався, так і не зумівши організувати трудящих на підприємствах у якісь постійні первинки, ба навіть не згуртувавши навколо себе достатньо соціально-критичного активу (як у Львові). Характерний же для української лівиці розкол по питанню Майдану/Антимайдану пройшовся просто по залишках колишньої одеської «лівої єдності». В результаті ніякого інфраструктурного стрибка так і не відбулося, а все залишилося на рівні стихійної участі. 8

Та головною проблемною можна назвати не так організацію результативної участі, як подальше збереження цього результату. Показовим у цьому контексті є приклад кременчуцької групи анархістів, бойових активістів з Майдану, які після його тріумфу разом з іншими земляками поїхали до себе додому «наводити порядок». Там їм вдалося провести успішну кампанію проти гірничозбагачувального комбінату, що забруднював довкілля, а також низку дрібніших протестів (наприклад, проти браконьєрів). Але всі ці здобутки народницького руху потроху підминав під себе місцевий «Правий сектор». Звісно, місцеві анархісти намагалися йому протистояти, але в них просто не вистачала ні ресурсів, ні кваліфікації: «Ми не агітатори. Розумієш, ми на них [на Правий Сектор – ред.] лили чорнуху, а самі не могли нічого путнього запропонувати. Зараз же казати, що ми за пряме народовладдя, пряму демократію — це популізм, зараз усі про це кажуть: і “Правий Сектор”, і БЮТ, і Порошенко, і “регіонали”. Якщо не кажеш конкретних механізмів. А цього ми не знали, ми не юристи, не спеціалісти…» У результаті про них почали розпускати чутки як про «шавок», «підарів», «чеченців», а незабаром і виставили геть із руху.

Зі схожими проблемами відтоку результатів стикнулися й інші ліві групи. Зокрема, «Автономний опір» на хвилі Майдану провів у Львові ще цілу серію протестних акцій із працівниками ринків і поліклінік та громадськими активістами, ініціював свою сотню самооборони та рух за територіальну громаду міста. Деякі з них добилися локальних перемог, але в цілому не дали практично нічого самим «автономам». «Ми десь там, де і були», — відповіла мені активістка АО на питання про їхні здобутки через три місяці після Майдану. Те саме можна спостерігати і в Харкові, де на фоні яскравих результатів анархістів на Майдані чи боротьбістів на Антимайдані динаміка поточної лівої активності виглядає доволі тьмяно. Особливо ж загрозливими виглядають репресивні дії влади проти найактивніших представників АО і «Боротьби» 9. «Боротьбісти» через активне переслідування їхніх активістів під приводом сепаратизму були взагалі змушені згортати свою діяльність в Україні, тож їхнє бачення своїх найближчих перспектив не надто веселкове: «Главное, чтобы нас всех сейчас не попересажали». 

 

Відео 2. Спроба викрадення координатора «Боротьби» й активіста харківського Антимайдану Дениса Лєвіна.

 

Усе це підводить нас до важливого висновку. Участь лівих у Майдані й Антимайдані не була простим здобуванням переваг з тією чи іншою успішністю. Це була гра на випередження. І хоч деякі з них демонстрували в ній непогані результати, у підсумку всіх усе одно обіграли. Обіграли опоненти з правого табору. Вони одразу мали величезну фору у вигляді націоналістичних ухилів Майдану чи Антимайдану, якою і скористалися. Ліві ж тим часом в кращому разі перетворилися на регіональних опозиціонерів, не більше. І зараз терплять закономірний тиск.

 

Перспективи

Та все це ще не означає, що всі витрачені зусилля були марними, а подальша ліва політична дія неможлива.

Прикметним є випадок Житомира. Там щойно оформлена група місцевих анархістів зіштовхнулася при проведенні свого першотравневого маршу з активним опором «Маршу патріотів». Однак цей опір таки вдалося подолати, заручившись підтримкою поміркованих сил Майдану, — а для цього анархістам довелося взяти пару державних прапорів і зробити додатковий акцент проти російського імперіалізму 10 Щось схоже спостерігаємо й у Львові. Тут «Свобода» через свої медіа намагається активно дискредитувати «Автономний опір», конспірологічно звинувачуючи його у зв’язках із Медведчуком, Росією тощо. Тиск неабиякий — до того ж, у хід пішли вже згадані репресії від підсвободівського держапарату міста. Але зламати опозицію «автономів» їм ніяк не вдається: за АО заступаються місцеві громадські активісти, які переконані у їхній чесності й патріотичності і, навпаки, в корумпованості «Свободи».  

 

7

Фото 7. Житомирські анархісти на першотравневому марші.

 

Таким чином, правильно розставивши  акценти й де-не-де поступившись до вимушеного показового патріотизму, «нові ліві» цілком можуть вбивати клин поміж крайніми правими та лібералами. І цим рятувати себе із ситуацій, здавалось би, майже неминучої політичної смерті.

Та, звісно, такий прийом — це лише «рятівна соломинка», не більше. Для реального поступу лівиці необхідно спиратися на власні зусилля. Як засвідчив цей огляд лівих у регіонах, ця мета цілком реальна — достатньо лише потрапити в сприятливе середовище низової протестної мобілізації типу (Анти)Майданів 11. Однак у цьому ж огляді ми також побачили, що участь лівих у таких середовищах була слабко стратегічно та навіть тактично продуманою. Тверезий розрахунок був підмінений «народницькою» мотивацією відповідно до орієнтації на фетиш атрибутики чи самоорганізації. Все це призводило до того, що ліві активісти скоріше наштовхувалися на несподіваний успіх і навіть не дуже то й устигали його осмислювати, коли він уже йшов геть. Що ще гірше, через постійну необхідність виглядати «своїми» перед патріотично налаштованою публікою ліві «народники» з різних таборів ущент розсварилися між собою. І все це відбувається на тлі колосального розвою правої гегемонії.

Одним словом, ситуація, що склалася для лівиці, є вкрай незадовільною та потребує якоїсь оперативної реакції. І тут би лівим як ніколи, знадобився кардинально інший підхід, підхід до активізму як до експерименту. Іншими словами, кожна політична дія потребує постановки гіпотези, яку в ході рефлексії над результатами дії можна перевірити, тобто взяти на озброєння чи відкинути проведений тип дії з огляду на її ефективність в експериментальних умовах. Саме на таких цеглинах потроху може вибудовуватися плідна тактика і стратегія лівих. Адже витворення нових «об’єднаних лівих» чи плекання соціально-економічних флагманів протесту — це все добре. Але тільки коли є чітке, вивірене розуміння, як і для чого. А його зараз якраз нема, чи є в тому-таки старому фетишизмі атрибутики, самоорганізації чи інших внутрішньогрупових «фішок». Тож усі благі ініціативи зі створення нових лівих політичних суб’єктів у кращому випадку ризикують перетворитися на шукачів у пітьмі, а в гіршому — на сумнозвісне об’єднання «лебедя, щуки і рака». З іншого боку, пориваючи з «народництвом» та фетишами, хотілося б застерегти й від полярної позиції — відмови від активізму на користь повної самовіддачі переосмисленню. Такого роду «рефлексій» серед лівих постійно вдосталь — і пасивні скептики Майдану цьому яскраве підтвердження. От тільки, відчужені від безпосереднього емпіричного поля медіаобразами тих чи інших підбірок, вони зазвичай ґрунтують свої тлумачення на спекулятивних судженнях над обмеженим набором фактів. Крім того, без суміщення з практичними діями в політичній площині ці «рефлексії» самі перетворюються на невеличкі політичні практики. Тільки набагато химерніші, оскільки ні на що, крім чергових словесних баталій в інтернеті, вивести не можуть.

Натомість хай невеликі, але адекватні дослідницькі групи активістів, орієнтованих на практичну реалізацію своїх пошуків, могли би внести чимале пожвавлення у це «ліве болото» короткозорих практиків і самозациклених скептиків. Вони (ці групи) могли би почати закладати хороший фундамент потужного лівого руху в Україні. Для цього їм би не були потрібні якісь значні ресурси. Попервах достатньо ходити та спостерігати. Куди? Насамперед, на ліві акції, але за змогою також на інші цікаві соціально-орієнтовані заходи. І робити зі всього цього аналітичні висновки. Стати таким дослідником зовсім не складно. Для цього не потрібно отримувати дипломи чи вступати до якихось організацій. Потрібно просто виважено, поза звичними шаблонами та фетишами поставитись до власного активізму. Задуматись, чому чергова акція пройшла маргінально, а цільова аудиторія (якщо вона взагалі була) так і не зрозуміла наші ідеї. Та й узагалі, що це за ідеї такі. І от — уже маємо дослідження, яке залишається лише аргументовано обговорити та порівняти іншими тематичними відомостями у колі таких же дослідників. Тільки таким чином, коли активізм лівиці перетвориться зі слідування шаблонам на постійний експеримент, її перспективи перестануть бути темними манівцями, а стануть яскраво освітленими дорогами.

 

Notes:

1. Варто зазначити, що до цієї цифри не врахована активність такої організації як «Автономний опір», що взяла участь у щонайменше десяти протестах львівського Майдану. Через свій суперечливий ідеологічний статус у моніторингу вона віднесена до категорії «автономні націоналісти», а не «ліві». Тим не менш, тут і надалі у цій статті «Автономний опір» буде взятий до аналізу на рівні з іншими лівими організаціями та ініціативами.

2. Під «об’єднаною лівою» мається на увазі спосіб політичного союзництва, що характеризується формуванням широких коаліцій з різнорідним ідеологічним бекграундом учасників (наприклад, анархісти з марксистами-леніністами).

3. Зокрема, згідно з моніторингом, частка участі крайніх правих у протестах одеського та харківського Майданів становила 17% і 15% відповідно. Тоді як у протестах Майдану в цілому була зафіксована участь крайніх правих у 25%, а в Києві — у 29%.

4. Окрім львівського Майдану, де місцеві крайні праві на чолі зі «Свободою» від самого початку були агресивно налаштовані до «Автономного опору». Тому присутність останнього на Майдані скоріше завдячувала вмінням його активу організовано постояти за себе. Також відбиватися від крайніх правих одного разу довелося й анархістам на харківському Майдані. Однак після успішного відпору такого не повторювалося, на відміну від регулярних нападів на АО.

5. Зазначимо, що на харківському Майдані група марксистів у кінці січня провела перфомативний вихід на сцену з червоними прапорами. Але наштовхнулася при цьому переважно на осуд чи нерозуміння від присутніх.

6. Ядром харківських анархістів була група «радикальних бомжів» — безробітних активістів із Харкова та інших міст СНД, що проживали разом у спільному житловому проекті. Ведучи напівлюмпенізоване існування, вони мали багато вільного часу, який могли використовували, серед іншого, і для активізму. У випадку «Автономного опору» у Львові таких безробітних практично не було (хоча студентів було вдосталь). Зате за хорошої самовіддачі активу і належної внутрішньої координації «автономи» — по суті, як афініті-група — могли регулярно виділяти необхідний актив.

7. Для прикладу можна глянути на звіти з агітаційних заходів АСТ-Харків чи Профспілкового сектору. Там ми бачимо наголоси на розвалі соціальної сфери й необхідності вищої зарплати, антиавторитарні вимоги.

8. До честі одеських лівих, у них (чи не єдиних) була спроба започаткувати взимку свою альтернативну протестну кампанію — «За третю силу!». Але ,не будучи прив’язаною ні до яких медіарезонансів, як це було з Майданом чи Антимайданом, вона швидко провалилася.

9. Уже під час завершення цієї статті хвиля репресій докотилася й до АСТ-Харків. На сквот, який вони облаштували в Харкові для переселенців із Донбасу, почали нападати ультраправі та пресувати міліція.

10. З детальнішим описом інциденту можна ознайомитися тут.

11. Спроба власноруч ініціювати низову протестну мобілізацію, звичайно, привабливіша. Але, як показує досвід Одеси, на разі це навряд чи під силу «новим лівим».

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери