Відродження інтересу в марксистських дискусіях до питання демократичного планування було спричинене двома чинниками нинішньої конʼюнктури. По-перше, численні кризи, які характеризують наш поточний момент, роблять соціалістичний перехід, якщо й не неминучим, то точно необхідним. Лише він здатний протистояти властивим сучасному капіталізму потягам до смерті. А по-друге, дехто вбачає у якісному стрибку продуктивних сил, особливо у сфері обчислювальних технологій на основі даних, відповідь на технічні та логістичні питання, порушені попередніми ітераціями дискусій про розрахунок. Йдеться насамперед про питання розподілу ресурсів у глобальному масштабі та реальному часі, а також про механізми стимулювання. З цієї перспективи використання даних і адаптивне машинне навчання, за умови їхнього підпорядкування соціалістичним цілям, мають потенціал ефективного управління масштабом і складністю процесів розподілу ресурсів.
Повернення цих дискусій — і не лише в марксистських колах, але й у межах мейнстримних ліберальних полемік1Див., наприклад: World Economic Forum (2022); Mayer-Schönberger, Ramge (2018). — є результатом не стільки якихось стратегічних здобутків існуючих революційних рухів, скільки зовнішніх факторів: криз і технологічних новацій. Цей контекст, позначений відсутністю будь-яких надійних зрушень у напрямку масового контролю над соціальними механізмами в час розмаїтих криз, і сформував характер дискусії. Загалом дискусія розгортається між двома полюсами. З одного боку — централізований, раціоналістичний/реалістський підхід до планування2Класичний виклад цього аргументу див.: Cockshott and Cottrell (1993). Сучасніші дослідження див.: Phillips and Rozworski (2020); Muldoon (2022). Більш зважену версію аргументу див.: Morozov (2019); Grünberg (2023).; а з іншого — більш децентралізований підхід, що охоплює різновиди незростання3Див., наприклад: Pendergrass, Vettese (2022). та, по суті в опозиції до імпульсів централізації, відстоює прямий демократичний контроль і стійкі процеси метаболізму4Див., наприклад: Bernes (2013); Bernes (2020); Devine (1988).. В обставинах, коли над нами нависла загроза численних і неминучих криз, а чіткої стратегії ініціювання посткапіталістичного переходу «знизу» не існує, не дивно, що дискусія тяжіє до прагматичного прийняття технологій і централізації, водночас зберігаючи прагнення відстояти структури горизонтального прийняття рішень — навіть попри непроясненість політичної композиції субʼєкта, здатного закласти підґрунтя для таких структур.
Конʼюнктурні риси цієї дискусії є важливими для розуміння того, які інтелектуальні ресурси й історичні прецеденти використовують для обґрунтування різних позицій і — що ще суттєвіше — які елементи Марксової та марксистської традицій підкреслюють, а які упускають. У цьому світлі відсутність у цих обговорення Шарля Беттельгайма — постаті, чиє імʼя в повоєнний період було синонімом «демократичного планування», — видається симптомом нашого поточного теоретичного й політичного клімату. Через його багатий досвід радника з економічного планування для соціалістичних лідерів XX століття — з-поміж яких Нассер в Єгипті, Неру в Індії, Кастро на Кубі та Бен Белла в Алжирі5Крім того, Беттельгайм консультував керівництво Китаю, Вʼєтнаму та Малі., — Франсуа Аллісон нещодавно нагородив Беттельгайма титулом «доктора з планування»6François Allisson (2024).. Тим курйознішою є його відсутність у сучасних дискусіях про планування — і не лише з огляду на його спадщину, яка є найширшим емпіричним дослідженням економічних особливостей соціалізму XX століття7Див.: Bettelheim (1945); (1950); (1968); (1974–82); (1974); (1978)., але й оскільки він розробив одне із найвичерпніших марксистських теоретичних тлумачень соціалістичного переходу та демократичного планування8Див.: Bettelheim (1946); (1965); (1975); (1976).. Це тлумачення покладалося на зрілі праці Маркса — зокрема на його теорію форми вартості — значно глибше, ніж у більшості політичних діячів, яким випало безпосередньо мати справу з практичною стороною економіки соціалістичного переходу. Власне, намагаючись осмислити обмеження соціалістичних експериментів у різні моменти та в різних регіонах XX століття, Беттельгайм звернувся до «Капіталу» Маркса та його критики утопічного соціалізму. Увага Беттельгайма до ролі форми вартості в Марковій критиці — та прочитання цієї критики, з-поміж іншого, як відповіді супроти соціалістичних планів сучасних йому утопічних соціалістів — стала центральною темою в діагностиці проблем, що вразили соціалізм XX століття.
Факт нехтування працями Беттельгайма в нинішній дискусії може прояснити, наскільки наш теперішній момент віддалений від його — від моменту, коли перехідні суспільні формації були доступні для безпосереднього дослідження. Утім, доробок Беттельгайма залишається вкрай актуальним, і не лише через те, що він надає концептуальну схему для вивчення посткапіталізму крізь призму аналізу форми вартості — вагомий місток між поточними обговореннями про соціалістичне/демократичне планування та сучасними дебатами щодо теорії форми вартості, — але й тому, що робить важливий внесок у питання стратегії, яке, можливо, сьогодні ще більш актуальне, ніж питання переходу. У нашому контексті його критичний аналіз обмежень повоєнного соціалістичного планування пропонує цінні орієнтири в питаннях організації та стратегії. Ці відкриття дозволяють тверезіше оцінити деякі привабливі парадигми, що стали гегемонними у соціалістичному стратегічному мисленні: націоналізація, робітничий контроль і технологічний утопізм.
Тож я маю намір реконструювати головні критичні аргументи Беттельгайма щодо підходів до соціалістичного переходу в XX столітті — головно на адресу радянської траєкторії, — оглянути, як він застосовував аналіз форми вартості у своїй критиці, а насамкінець спробую вичленити з його висновків деякі ідеї щодо стратегії. Для цього я спиратимуся переважно на дві праці Беттельгайма — «Перехід до соціалістичної економіки» (1971) й «Економічний розрахунок і форми власності» (1975).
В обидвох текстах здійснюється спроба розробити виразно марксистську теорію соціалістичного планування, починаючи з питання, яке бентежило Беттельгайма протягом більшої частини його досліджень: чому в реально існуючих перехідних суспільних формаціях зберігаються товарні категорії? Чому трансформація капіталістичних суспільних відносин, зокрема визволення засобів виробництва з приватної власності та державний контроль над ними, не спричинила зникнення властивої цим відносинам форми власності? Чому всупереч цим змінам продукти продовжують виражатися як товари з вартістю? Як відносинам вартості вдається зберігати свою силу, коли основоположний базис відносин капіталу — робітники, у яких на продаж є лише власна робоча сила, і приватна власність на засоби виробництва — було подолано? І, зрештою, як продовження дії товарних відносин впливає на спроби свідомо координувати виробництво з урахуванням політичних і соціальних пріоритетів — на спроби, які Беттельгайм називає соціоекономічним розрахунком?9Беттельгайм формулює цю проблематику, зберігаючи відданість уявленням Енґельса про соціалістичні відносини: «Пряме суспільне виробництво і розподіл виключає всякий обмін товарами, а отже і перетворення продуктів на товари […] і, відповідно, їхнє перетворення на “вартості”». Bettelheim (1976), с. 32.
Відповідь Сталіна10Сталін Й. (1953). на ці питання, а також пізніше пояснення Преображенського, який стверджував, наче стійкість форми вартості в соціалістичних економіках є всього-лиш залишковим результатом неповного державного контролю над виробництвом, не переконали Беттельгайма11Preobrazhensky (1973).. Обидва повʼязували збереження форми вартості зі співіснуванням різних економічних субʼєктів з різними титулами власності на засоби виробництва: державна власність, колективна власність кооперативів і, меншою мірою, дрібні приватні власники. Утім, на думку Беттельгайма, така відповідь не в силах пояснити, чому навіть у межах самого державного сектору товарні категорії залишалися тривкими. Чому між одиницями виробництва, що перебувають в державній власності, досі відбувається купівля і продаж, попри те, що юридично продукт їхньої діяльності є власністю держави? А відтак, чому держава продовжує здійснювати соціоекономічний розрахунок за посередництва грошей?12Bettelheim (1973), с. 59–62.
Всупереч вищенаведеним поясненням, Беттельгайм услід за Марксом стверджує, що форма вартості зберігає свою силу в існуючих перехідних суспільних формаціях саме тому, що частина матеріальних умов виробництва, властивих капіталізмові, залишається незміненою. Зрештою, у «Капіталі» Маркс наголошував, що
«продукти лише за конкретних суспільних умов перетворюються на товари, на “почуттєві-надпочуттєві речі”, речі, наділені воднораз і “фізичними” якостями, і вимірюваною “економічною” якістю — здатністю обмінюватися у визначених співвідношеннях з іншими продуктами»13 Прим. пер.: Автор статті допустився неточності, оскільки цитований фрагмент взятий не з «Капіталу» К. Маркса, а з книги «Економічний розрахунок і форми власності» самого Ш. Беттельгайма. Оскільки, формулюючи тезу, останній покликається на Маркса, це і могло спричинити плутанину.
.
Тут Беттельгайм прослідковує, який вплив відносини власності за умов державного володіння мають на становище засобів виробництва, і заявляє, що проста передача власності на засоби виробництва з рук капіталістів державі — це не стільки реальне підпорядкування виробництва соціалістичним відносинам, скільки формальне. Соціалістичні виробничі відносини залишатимуться формальними доти, доки природа переданої державі власності — засобів виробництва — не зазнає фундаментального перетворення. Попри те, що засоби виробництва і їхній продукт можуть юридично бути власністю держави, а відповідно виробники — вступати в нові правові відносини з результатами своєї праці, виробничими силами й надалі де-факто керуватимуть ті самі структури управління, успадковані від капіталізму.
Продовжуючи свій аналіз, Беттельгайм особливо наголошує на ролі «подвійного відокремлення» як історичної передумови виникнення капіталістичних відносин (англ. capital relation). Він наводить одне з найбільш лаконічних Марксових визначень товару:
«Предмети споживання стають взагалі товарами лише тому, що вони є продуктами приватних праць, виконуваних незалежно одна від одної»14Маркс К. (1934), с. 35..
Звідси Беттельгайм доходить до ключової тези своєї критики: капіталістичний спосіб виробництва вимагає не лише відокремлення робітника від засобів виробництва, але й відокремлення засобів виробництва одне від одного. За капіталізму найменшою одиницею виробництва є підприємство. Основоположна риса капіталістичного способу виробництва полягає в тому, що виробництво загалом роздроблюється на відокремлені форми організації процесу праці, обмежені індивідуальним володінням. У межах кожної одиниці — визначеної юридично як окреме підприємство — централізація контролю відображає відокремленість процесу виробництва, кінцевою ціллю якого є створення товару на продаж. Централізований контроль у цій структурі втілюється у фігурі керівника, наділеного правом розпоряджатися засобами виробництва та їхнім продуктом. Отож керівнича автономія постає як результат чітких меж, що визначають кожну виробничу одиницю як окрему сутність. Спираючись на цю концептуальну рамку, Беттельгаймові вдається описати перехідні суспільні формації радянського штибу: вони успадкували форму підприємства (англ. enterprise-form) від капіталізму, а тому керівники зберегли автономію розпоряджатися відокремленими одиницями виробництва.
Чому це важливо? Оскільки підприємство залишається найменшою виробничою одиницею, у межах якої встановлюється керівнича автономія, виробництво в цілому продовжуватиме мати характер товарних відносин між приватними виробниками. З розширенням контролю керівництва на продукти окремих підприємств, ці підприємства неминуче зіштовхуватимуться одне з одним — позаяк взаємозалежні від продуктів одне одного — через відносини обміну. Беттельгайм це описує так:
«Конкретно кажучи, “множинність” цих здатностей розпоряджатися, кожна з яких “укорінена” в окремому підприємстві, є обʼєктивним базисом “товарного обміну” між виробничими одиницями».
Відтак вираження вартості — як наслідок відносин обміну між речами — продовжуватиме бути формою звʼязку між виробничими одиницями. Інакше кажучи, закон вартості і надалі відіграватиме роль головного регулятора виробництва й розподілу благ. Він втілюватиме силу, яка опиратиметься всякій свідомій спробі координувати економіку.
Беттельгайм виокремлює два взаємоповʼязані ефекти від збереження форми підприємства, які можуть нейтралізувати соціалістичне планування. Перший ефект: оскільки вартість опосередковує відносини між відокремленими одиницями виробництва, абстрактна людська праця продовжує функціонувати як посередник при обміні товарами. У результаті суспільна необхідність у різних видах конкретної праці визначається не шляхом колективного координування виробництва, а через відособлені акти обміну, в ході яких відносини вартості між речами неявно визначають суспільні вимоги до різних видів конкретної праці. Величина ж вартостей, поставлених у співвідношення абстрактною працею, зрештою походить із середньої кількості суспільно необхідної людської праці на виробництво певних товарів, де «необхідність» означає відповідність пороговому значенню для розширеного відтворення капіталу. Інакше кажучи, вимога валоризації вартості й надалі відіграє панівну роль як в організації виробництва, так і в розподілі благ.
Другий ефект — це відтворення матеріальних основ капіталістичного способу виробництва, спричинене властивими підприємствам процесами праці. Вони підтримують ту структуру, завдяки якій суспільне виробництво організовується навколо роздільних одиниць, що взаємодіють крізь відносини обміну. Існування незалежних підприємств відображає відносини між виробниками та відокремленими процесами праці й виключає відносини кооперації в суспільному масштабі. При капіталістичному способі виробництва відносини прямої кооперації обмежуються здійснюваним на підприємстві контролем, границі якого визначаються самим товаром, що там виробляється. За рамками цього товару місце відносин кооперації займає форма вартості. Результатом існування такого барʼєру є те, що процеси праці всередині підприємств з технічного погляду організовані та виконуються так, неначе вони діють незалежно від інших одиниць виробництва. Оскільки ці взаємозалежності опосередковуються товарними відносинами, процеси праці всередині підприємств фактично відрізані від системних залежностей, частиною яких вони є15Marx (1976), с. 111..
Для соціалістичного планування таке відділення означає, що властиві підприємствам процеси праці позбавляють виробників можливостей здобувати знання та технічні компетенції для ширшої суспільної кооперації при організації виробництва. Знання та технічні компетенції, що засвоюються на підприємстві, визначені кінцевою метою — виробництвом товарів. Як стверджує Беттельгайм, одна з форм, у якій проявляються перешкоди для розвитку соціоекономічного розрахунку, «зумовлюється відсутністю знань — відсутністю, яка неминуче вписана у функціонування ринку, оскільки ринок встановлює між окремими одиницями виробництва відносини, які щодо них є абсолютно зовнішніми»16Bettelheim (1973), с. 94..
Отже, однією з функцій форми підприємства є репродукція умов, що унеможливлюють знання та компетенції, необхідні для ефективного домінування виробництва з соціалістичними відносинами. Не що інше, як властиві підприємствам процеси праці забезпечують панування капіталістичного способу виробництва.
Державна власність на засоби виробництва не усуває ані мовчазного примусу (англ. mute compulsion)17Шкода, що Сьорен Мау не використав висновки його блискучої книги Mute Compulsion [«Мовчазний примус»] у своїх спекуляціях щодо посткапіталістичного суспільства (Mau, 2023a). Ці спекуляції, схоже, повністю оминають проблеми товарних відносин і соціалізації виробничих сил (Mau, 2023b). І саме на це звертають увагу Філ А. Нік і Нік Чавес у критичній відповіді Мау. По духу їхня спроба осмислити технічні аспекти соціалізації виробничих сил за соціалістичних відносин є найближчою до проєкту Беттельгайма. Neel, Chavez (2024). форми вартості, ані матеріальних умов виробничих відносин капіталізму, що їх відтворюють властиві підприємствам процеси праці, — ось діагноз Беттельгайма щодо причин збереження товарних відносин у соціалістичних економіках, які він вивчав у середині 1960-х.
Тож, на думку Беттельгайма, перехід до соціалістичного способу виробництва не може ґрунтуватися всього-лиш на «репродукції» матеріальних і суспільних умов виробництва, успадкованих від капіталізму. Він повинен розпочатися з дії, спрямованої на трансформацію виробничих сил. Організація виробництва мусить змінитися, а не просто перейти з рук в руки. Виробництво як таке має зазнати перетворення, саме тому що за капіталізму воно підпорядковане силам капіталу. Ці сили настільки глибоко просочуються в організацію виробництва, що позиції, із яких складається організація виробництва, обертаються на її носіїв. Інакше кажучи, самі процеси праці на підприємствах подавляють потенціал, потрібний для соціалістичної кооперації між виробничими одиницями. А отже, лише шляхом рішучої трансформації виробничих сил можливо закласти підвалини соціалістичного способу виробництва. Для Беттельгайма цей принцип поширюється і на питання планування. Соціалістичний план зможе забезпечити контроль виробників над виробництвом лише тоді, коли виробничі сили буде перелаштовано і соціалізовано у манір, альтернативний тій соціалізації, яка характерна капіталістичному способу виробництва. Це передбачає насамперед знищення форми підприємства, яка обертає процеси праці на носіїв капіталістичної організації виробництва, а також знищення форми вартості, яка дозволяє капіталу диктувати суспільні потреби в різних видах конкретної праці.
Тож які стратегічні наслідки має Беттельгаймова оцінка соціалістичного планування XX століття? З вищесказаного стає очевидним, що соціалістична стратегія, яка ставить собі за кінцеву ціль націоналізацію, не є достатньою. За Беттельгаймом націоналізація, позаяк вона залишає форму підприємства недоторканою, всього-на-всього зміщує ефекти суперечностей капіталу, а відтак допускає матеріальні й соціальні умови для панування капіталу над виробництвом.
Крім того, очевидним стає і те, що самоуправління робітників у межах виробничих одиниць не посприяє вирішенню проблем, а лише зробить з робочої сили керівників на підприємстві. Саме по собі самоуправління огородить робітничий контроль рамками автономії підприємства, його процесами праці та продуктом, чим зробить неявною потребу альтернативної соціалізації виробничих сил на противагу тій, що пропонують товарні відносини.
Таким чином, за Беттельгаймом стратегічний імператив полягає в тому, аби сформувати революційний горизонт, який не обмежиться ціллю «експропріювати експропріаторів», а поєднає цю ціль із метою радикального перетворення існуючої організації виробництва. Беттельгайм наполягає, що класовий характер політичного панування відносин виробництва врешті-решт залежить від ступеня автономії, відведеної підприємству. Це означає, що класова боротьба охоплює не лише відносини власності в економіці — хто володіє засобами виробництва, а хто має лише власну робочу силу на продаж, — а й ідеологічні, політичні та правові відносини, які підтримують властиву капіталові організацію виробництва. Тобто всі ті відносини, що забезпечують існування підприємства як найменшої одиниці виробництва і що з ними ми, як робітники, щодня зіштовхуємося та самі втілюємо.
Беттельгайм формулює це так:
«На ідеологічному та політичному рівнях ця форма існування виробничої одиниці, “підприємство”, також забезпечує відокремлення робітників від їхніх засобів виробництва. Це стає можливим завдяки специфічним ідеологічним відносинам: “авторитет” керівництва, внутрішня ієрархічна організація підприємства та суспільний поділ праці […] [революція в ідеологічних і політичних відносинах — це] один із “моментів” на шляху “революціонізації” підприємств, їхнього перетворення на інакшу “форму організації” з відмінним розподілом функцій керування та контролю. Лише такого штибу перетворення (опліч із рештою перетворень, що стосуються не лише підприємства) може зробити крок у напрямку нових форм соціалізації праці, а отже і у напрямку усунення форми вартості з процесу виробництва»18Bettelheim (1976), с. 89..
Відтак і на цих фронтах важливо вести боротьбу з ціллю підпорядкувати автономію підприємств новим формам відносин між різними виробничими одиницями так, аби подолати форму вартості як точку їхньої артикуляції. Це те, що пізній Майкл Буравой прозвав «політикою виробництва»19Burawoy (1985)., — поле владних відносин, що пронизує технічну композицію будь-якої одиниці виробництва і де ставки завжди повʼязані з умовами, які стримують розвиток соціалістичних відносин. З цього погляду боротьба за рівність на робочому місці не є вторинною порівняно з зусиллями робітників усунути форму керівництва. Натомість вона є ключовою при демонтажі ідеологій, які день-у-день закріплюють структури управління капіталу над процесом виробництва.
Ми досі не просунулися далеко у досягненні цих цілей, і аналіз Беттельгайма окреслює контури затяжної фази класової боротьби. Утім, з огляду на вплив теоретичних спекуляцій щодо посткапіталістичного планування на поточні обговорення стратегії, його акцент на перетворенні умов виробничих сил залишається ключовим, і нам не слід ним нехтувати. У цьому можна глибше переконатися, звернувши увагу на те, як обидві сторони нинішніх дискусій про планування — та навіть дискусій про зелений перехід — продовжують уникати основоположних питань щодо знищення форм вартості й підприємства. Це й поготів актуально з огляду на тезу Жерара Дюменіля і Домініка Леві, що структурна роль класу менеджерів у сучасній формації класових відносин капіталізму починає перевищувати роль самих капіталістів20Duménil, Lévy (2018)..
З організаційної точки зору передбачення Беттельгайма є ще однією підставою уникати пастки секційності. Інтереси окремих секцій — хай якими войовничими не були б наміри деяких із них — відтворюють у своїх політичних прагненнях підприємство як найменшу одиницю виробництва. Ці інтереси відтворюються не лише на самих місцях праці, але й через правові структури й інституційні форми, що з них витікають, як-от профспілкові формування, які сегментують місця праці, нерідко відображаючи капіталістичну організацію виробництва. Утім, також варто розуміти, що без реальної соціалізації виробничих сил — зусиллями дійсних носіїв виробничих відносин — технократичні підходи до демократичного планування, незалежно від рівня розвитку технологій, і надалі марно опиратимуться організаційній силі капіталу.
Сьогодні, отже, нам слід міркувати про політичну композицію, яка змогла би виникнути на швах виробництва, — там, де виробничі одиниці взаємодіють через власні товари. Також важливо зосередитися на тому, як розбудувати організації, здатні повʼязати ці формально відмінні місця праці — і не лише для зрощування революційної сили в масштабах класу, але й для поглиблення технічного знання та навичок, необхідних, щоб у момент революційної ситуації підпорядкувати автономію підприємства прямій кооперації.
У літературі про планування відзначають, що останнім ключовим зрушенням у світовій організації виробництва стала логістика глобальних ланцюгів постачань21Див.: Mandarini, Toscano (2020).. У цьому вбачають ознаку тенденції до інтеграції світового виробництва, зумовлену тим, що парадигма ощадливого виробництва змушує формально відмінні виробничі одиниці ставати адаптивними до змін в реальному часі у виробництві загалом. Проте це аж ніяк не означає ресоціалізацію виробництва, яка спонукала б більш безпосередні відносини кооперації між підприємствами. Насправді йдеться про розпадання колись обʼєднаних процесів праці шляхом введення субпідрядів, обʼєднаних товарними відносинами, де товари — насамперед послуги. Технічна інтеграція виробництва в ланцюгах постачання неодмінно зумовлює звуження автономії відокремлених ланок у процесі виробництва, їхнє часткове підпорядкування логістичному менеджменту. А водночас форми трудової дисципліни, які виникають з цього зрушення — збільшення гнучкості, прекаризація, атомізація, впровадження алгоритмічних моделей управління тощо, — утворюють поточні технічні/правові/політичні/ідеологічні умови такого процесу праці, що закріплює товарні відносини між виробничими одиницями. Ці суперечності в існуючій організації виробництва становлять поточний фронт класової боротьби — фронт, який помітно відрізняється від контексту Беттельгайма. Однак, що й досі актуальне в доробку Беттельгайма, так це стратегічний пріоритет на знищенні ідеологічних, політичних й економічних відносин, які відтворюють підприємство як найменшу одиницю виробництва.
Список джерел
Allisson, François (2024) ‘Charles Bettelheim and World War II, or The Making of a Planning Doctor’, History of Political Economy, 56 (S1): 283–304.
Bernes, Jasper (2013) ‘Logistics, Counterlogistics, and the Communist Prospect’, Endnotes 3.
Bernes, Jasper (2020), ‘Planning and Anarchy’, South Atlantic Quarterly, January, 119 (1): 53–73.
Bettelheim, Charles (1945), La planification soviétique, Paris: Librairie Marcel Riviere Et Cie.
Bettelheim, Charles (1946), Les Problèmes Théoriques et Pratiques de la Planification. Cours professé à l’École nationale d’organisation économique et sociale, Centre national d’information économique. Paris: P.U.F.
Bettelheim, Charles (1950), Traité d’économie politique L’économie soviétique, Paris: Recueil Sirey.
Bettelheim, Charles (1967), Planification et croissance accélérée, Paris: François Maspero.
Bettelheim, Charles (1968), India Independent, New York: Monthly Review Press.
Bettelheim, Charles (1974-82), Class Struggles in USSR, Sussex: Harvester Press.
Bettelheim, Charles (1974), Cultural Revolution and Industrial Organization in China: Changes in Management and the Division of Labor, New York: Monthly Review Press.
Bettelheim, Charles (1975), The Transition to Socialist Economy, Sussex: The Harvester Press.
Bettelheim, Charles (1976), Economic Calculation and Forms of Property, London: Routledge.
Bettelheim, Charles (1978), China Since Mao, New York: Monthly Review Press.
Burawoy, Michael (1985), The Politics of Production: Factory Regimes Under Capitalism and Socialism, London: Verso.
Duménil, Gérard and Lévy, Dominique (2018), Managerial Capitalism Ownership, Management and the Coming New Mode of Production, London: Pluto Press.
Cockshott, W. Paul and Cottrell, Allin (1993), Towards a New Socialism, Nottingham: Spokesman Books.
Devine, Pat (1988), Democracy and Economic Planning: The Political Economy of Self-Governing Society, London: Routledge.
Grünberg, Max (2023), ‘The Planning Daemon: Future Desire and Communal Production’, Historical Materialism, 31(4), 115-159.
Madarini, Matteo and Toscano, Alberto (2020) ‘Planning for Conflict’, South Atlantic Quarterly, January, 119 (1): 11–30.
Marx, Karl (1976) Capital: A Critique of Political Economy Volume 1, London: Penguin Classics.
Mau, Søren (2023a), Mute Compulsion: A Marxist Theory of the Economic Power of Capital, London: Verso.
Mau, Søren (2023b) ‘Communism is Freedom’, Verso Blog, July.
Mayer-Schönberger, Viktor and Ramge, Thomas (2018), Reinventing Capitalism in the Age of Big Data, London: John Murray.
Morozov, Evgeny (2019) ‘Digital Socialism. The Calculation Debate in the Age of Big Data’, New Left Review, March-June, 116 /117.
Muldoon, James (2022), Platform Socialism How to Reclaim our Digital Future from Big Tech, London: Pluto Press.
Neel, Phil A. and Chavez, Nick (2024) ‘Forest and Factory: The Science and the Fiction of Communism’, Endnotes.
Pendergrass, Drew and Vettese, Troy (2022), Half-Earth Socialism: A Plan to Save the Future from Extinction, Climate Change and Pandemics, London: Verso.
Phillips, Leigh and Rozworski, Michal (2019), People’s Republic of Walmart: How the World’s Biggest Corporations are Laying the Foundation for Socialism, London: Verso.
Preobrazhensky, Evgenii (1973) From N.E.P to Socialism: A Glance into the Future of Russia and Europe, London: New Park Publications.
World Economic Forum (2022), ‘Accelerating Digital Transformation for Long Term Growth’, initiatives.weforum.org.
Сталін, Й. (1953). Економічні проблеми соціалізму в СРСР. Держполітвидав УРСР.
Маркс, К. (1934). Капітал. Критика політичної економії. Том I. Кн. I [Пер. з нім. за ред. Д. Рабиновича]. Київ: Партвидав ЦК КП(б)У.
