Час скорботи, час дій: відкритий лист до українських лівих

5378

Ми пишемо, щоб висловити свою солідарність із вами в ці тривожні часи. Ваша країна ховає близько сотні померлих демонстрантів та міліціонерів, а ще сотні поранених усе ще в лікарнях. Привид громадянської війни ще не покинув Україну. Хоч ви й не належите до переможених, більшість із вас не можуть поділяти радощів переможців. Євромайдан годі назвати ідеальним полем для вашої боротьби. Його суперечності розділили вас, а тих, хто таки взяв участь, переважав чисельністю Правий сектор. Ми не докоряємо цим: за кількома винятками, такими як колишня Югославія, Греція та Туреччина, східноєвропейські ліві всюди малочисельні та скрізь розділені щодо ставлення до того дивного, але потужного громадського руху, який прокотився нашими країнами за останні роки, висловлюючи справедливий соціальний гнів способами, які часто нас спантеличують. Ми читали ваші болісно чесні саморефлексії про Українську лівицю в період Євромайдану. Ми захоплюємося вашою чесністю і поділяємо ваш відчай.

Але тепер Україна рухається до наступного, післяреволюційного етапу своєї історії. Хоч іще треба підписати більше закулісних угод, розпустити Майдан, заспокоїти регіони і провести вибори, у вашій країні зміна влади вже почалася. Ми пишемо це в повній упевненості, що кращі дні для вас попереду.

Адже історія повторюється — навіть українська історія з її неповторним драматичним присмаком. Військове протистояння, яке щойно відбувалося на Майдані Незалежності та його околицях, повторює в нескінченно більш жорстокому і кривавому вигляді Помаранчеву революцію, яка вперше відсторонила Януковича від влади майже десять років тому. І уроки попередньої передачі влади — що Ющенко і Тимошенко були ледь чи кращими, ніж Кучма і Янукович; що «патріотичні», «щироукраїнські» олігархи вкрали не менше, ніж теперішні спонсори Партії регіонів, що посадовців набагато простіше замінювати, ніж структурні основи периферійного капіталізму — не пропали даремно для більшості українців. Не випадково, що українська лівиця була на підйомі після 2004 року.

Нинішня Друга помаранчева революція — народне ополчення, що видовищно змінило одну політичну еліту на іншу, не заторкуючи засадничі стосунки панування в країни — тільки-но завершилася успіхом; тепер прийшов час для того, щоб вона розчарувалася й провалилася, що без сумніву відчують її фронтові бійці та щирі прихильники. Беручи до уваги, яких політиків вона повернула з небуття на авансцену, не може бути інакше; вони не можуть не бути корумпованими, вони не можуть не практикувати політики жорсткої економії, яку насаджують кредитори; вони сприяють цьому, розводячи кумівство, здаючи великі шматки української економіки місцевим олігархам, західному або російському капіталу. Дайте їм лиш час — і вони самі себе дискредитують. Вони будуть, звичайно, перекладати свої перші невдачі на попередників (і будуть почасти мати рацію), але як довго? Скільки часу мине, доки кричуща схожість між опозицією і владою, які періодично мінялися стільцами, стане очевидною? Скільки часу мине, доки ультранаціоналістичний псевдосоціалізм «Свободи» виявить свою оманливу суть? У цих післяреволюційних умовах вам час сформувати третій полюс, відмінний від сьогоднішніх Крутів і Вертів, принципова схожість яких ставатиме явною з кожним днем.

Ваша перемога, звичайно, зовсім не гарантована. Нинішні герої з Правого сектора і соколи Тягнибока можуть спробувати застосувати на практиці свої улюблені кричалки «Смерть ворогам!» або «Комуняку на гілляку!», скоро вони  змінять свої парамілітарні костюми на міліцейську форму. Бережіть себе! Будуть і запеклі культурні війни, адже нові господарі намагаються зміцнити свою владу: пам’ятники Леніна вже падають, а пам’ятники Бандери скоро постануть; російську мову чекають нові закони. Але ви краще за будь-кого розумієте, як працюють ці механізми, що змушують людей голосувати проти своїх соціально-економічних інтересів. Хочете ви цього чи ні, зараз ви справжні патріоти України. Ви головна сила, яка може подолати фальшивий вибір між Європою та Росією, Заходом та Сходом, якими спраглий до влади політичний клас розриває країну на частини.

Зі сторінок LeftEast ми намагалися слідкувати за вашими дебатами про те, чи змарнувала українська лівиця можливість сформувати Лівий сектор на Євромайдані, і про те, чи правильно було лишатися поза  рухом, скомпрометованим сильною ультраправою присутністю і приреченим на перехоплення дискредитованими політиками. Ми ще не знаємо, проґавили ви вашу чергу діяти чи ні, але події останніх днів зробили ці дебати неактуальними.

Ми впевнені в тому, що ваш час настав. Ви єдині, хто може надати сенс смертям і ранам Євромайдану. Бажаємо успіху в боротьбі!

Із солідарністю,

Редакційний колектив LeftEast

Перекладено за: A Time to Mourn, a Time to Act: an Open Letter to the Ukrainian Left

 

Коментар Володимира Іщенка:

Ліві тексти останніх днів навіювали смуток. Ми визнавали себе нікчемами, кусали лікті, вдарялися в емоції. Огидно звинувачували один одного або в підтримці кривавого режиму та роботі на Кремль, або в підтримці фашистського перевороту та громадянської війни. Дуже приємною несподіванкою стала така зважена позиція східноєвропейських товаришів з редакції LeftEast, які закликають нас переступити минуле. Настав час всерйоз задуматися над майбутніми перспективами та новими загрозами. Так, вдалося зупинити системне загвинчування гайок і значно репресивніший режим, ніж мали дотепер. Але лівим тепер не стане легше. Навпаки, стане складніше.

У новому уряді з колишньої опозиції розчаруються дуже скоро. Але це ще не значить, що стане простіше критикувати не дискредитованих політиків, а домінантні ідеології Майдану: популістську боротьбу з «бандитами», неоліберальний євроідіотизм і «антимоскальський» націоналізм. Чим більше принесено жертв для перемоги, тим довше будуть її виправдовувати, тим довше не визнаватимуть, що перемога обернулася поразкою. Поки панують емоції, для лівої критики і тверезого аналізу лишається мало місця.

Наші закляті ультраправі вороги тепер народні герої, найрадикальніше крило переможної революції. Вони мають зброю, яку, звісно ж, усю не здадуть, і матимуть своїх представників у силових структурах. Можна не сумніватися, що вони швидко забудуть заслуги тих лівих, які стояли поруч із ними на барикадах. Як тільки доб’ють залишки режиму Януковича, то з великим задоволенням візьмуться і за інші «українофобські» елементи. Для остаточного розв’язку «лівацького питання» вони тепер мають набагато більше можливостей.

Не треба тішити себе ілюзіями, що «ленінопад» і розгроми офісів КПУ нас, нових лівих, ніяк не стосується. Наївно вважати, що це лише виплеск емоцій проти символів застою та «комуністичної» підпорки олігархічного режиму. Тепер важче буде звертатися до важливих надбань наймасштабнішої, нехай в цілому і невдалої, спроби соціалістичних перетворень. Буде важче обстоювати комуністичну перспективу, необхідність цілеспрямованої лівої політики, дисциплінованої та рішучої політичної організації. Нам доведеться знову проходити через помилки фетишизму горизонтальних мереж, милуванням протестами «без політиків» і страху перед послідовною боротьбою за владу.

Нам буде складно, але треба рухатися вперед, залишивши в минулому міжусобні чвари. Третій Майдан буде вже соціальним. Чи очолять його соціалісти, а не праві популісти, залежить від того, як скоро нам вдасться стати суб’єктами української політики. Під час цього Майдану наш вибір був невеликий: або підносити снаряди для правих, або критикувати в інтернеті, або займатися благодійністю, відчуваючи неможливість лишатися осторонь.  Пропагувати власне ліві ідеї вдавалося лише під час точкових інтервенцій. Тому перше і невідкладне завдання зараз – почати створювати політичну силу, спроможну повести за собою маси на взяття влади і послідовне втілення соціалістичної програми. Тепер це вже питання не лише ідеологічних настанов, а й нашого власного виживання в цій країні як революційних лівих.

Поділитись