Чи є «деколонізація» в Україні антиколоніальною політикою?

С Украиной в крови я живу на земле Украины,

и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,

на лугах доброты, что ее тополями хранимы,

место есть моему шалашу.

Борис Чичибабін

Саме тополі зростають навпроти хрущовки у харківському районі Нові Будинки, де жив поет-шістдесятник Борис Чичибабін. Це і моя рідна вулиця, що донедавна називалась іменем полковника Івана Танкопія, командира 17-ї стрілецької бригади військ НКВС, який загинув навесні 1943 року, захищаючи Харків від наступу есесівських дивізій^[1] «під час зміни німецької окупації на радянську» — як зазначає українська Вікіпедія^[2]. У 2024 році вулицю перейменували на честь першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка. Звичайно, я нічого не маю проти цієї постаті. Як не маю і проти Танкопія, єдина провина якого — у зловісній абревіатурі відомчої приналежності його підрозділу^[3]. Воїни бригади поховані на сусідній вулиці, яку перейменували на честь сучасного аналога внутрішніх військ — бригади Нацгвардії «Хартія».

Пояснювальну табличку з монумента спочатку зафарбували, після виклику поліції відмили, але згодом усе-таки зняли^[4]. Що ж до Чичибабіна — він поодинокий представник російської культури, «шалашу» якого знайшлося місце у топонімічному просторі. Меморіальну дошку на його честь — з написом, що тут жив «видатний російський поет», — спочатку завісили ганчіркою, як і напис на дорадянському пам'ятнику засновнику університету Василю Каразіну, — а потім таки замінили дошкою, де українською залишилось просто «видатний». Втім, цей поодинокий приклад толерантності свідчить не стільки про оспівану поетом гостинність, скільки про поблажливість, покликану показати, що «деколонізація» є цивілізованим, інклюзивним процесом. 

Меморіальна дошка харківському поету Борису Чичибабіну на будинку, де він жив по вул. Каденюка (колишня Танкопія)

Я написав цю статтю, оскільки, на мій погляд, українська «деколонізація» не є тим, чим її намагаються представити (тому вживаю термін у лапках). Зокрема, сумнівним видається позиціонування її як української відповіді на російську агресію. Несвідомі противники «деколонізації» часто висувають як аргумент те, що це другорядна, дороговартісна проблема, особливо під час війни. Парадоксально, але тезу про другорядність підтримують і прихильники «деколонізації», які обурюються тим, як можна перейматися знищенням пам’ятників, коли щоденно вбивають українців. І якщо закид з боку «деколонізаторів» доречно адресувати їм, оскільки це вони ініціювали процес і порушили встановлену на початку війни єдність, то їхнім стихійним критикам варто чітко усвідомити, з чим вони змістовно не згодні (що допоможе зрозуміти й їхню ідентичність). Відсутність такого усвідомлення робить спротив цій політиці марним і не сприятиме формуванню загальнонаціональної історичної пам'яті — так само як і зупинка бойових дій без об'єктивної відповіді суспільства самому собі щодо всіх причин, які зумовили цю війну, не забезпечить її завершення.

Особисто мене ображає нахабність, з якою стирають пам'ять про внесок українців у перемогу над нацизмом, що було особливо цинічно напередодні її 80-річчя. Це, по суті, реванш ультраправих, а також ілюстрація конформізму бездумних виконавців — тієї банальності зла, що уможливлює злочини проти людства.   

У ситуації, коли неможливо оскаржити найбільш обурливі акти «деколонізації», я не хочу просто спостерігати за діями, спрямованими проти моїх цінностей і прав як громадянина України. Тому використовую останнє право, про яке писав кумир харківських «деколонізаторів» мовознавець Юрій Шевельов: «принаймні зафіксувати інший голос», аби потім не виглядало так, що незгодними були лише прибічники Росії.  

Двічі понівечене поховання бійців 17-ї бригади НКВС, що обороняла Харків проти есесівських дивізій навесні 1943 року. Ліворуч – 2016 рік і нацистський символ 88 (закодоване гасло «Heil Hitler»). Праворуч – 2024 рік, вандали стали «патріотичнішими». Прибічниця такої «деколонізації» публічно обурилася тим, що я вважаю вандалізмом розфарбування меморіалу кольорами українського прапору. Війна змушує пояснювати речі, які до того здавались очевидними: прикриття вандалізму (а розфарбовування поховання – це саме вандалізм) національним прапором паплюжить не лише поховання, а й прапор, який не може використовуватися довільно і зображатися на чому завгодно. У деяких країнах це законодавчо врегульовано, наприклад, у США. Світлини автора.

«У нас не зовсім класична деколонізація»^[5], або що не так з її законодавчим визначенням

Традиційно у світі деколонізація асоціюється з національними, часто лівими, рухами поневолених народів і процесом їхнього визволення. Прикладом такої деколонізації є Рік Африки (1960), коли з’явилося 17 незалежних держав. Іронічно, що саме СРСР тоді вніс на розгляд Генасамблеї ООН проект Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам, на яку, маркуючи СРСР як колонізатора, посилається Закон України «Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії» (далі у тексті — «Закон про деколонізацію»).

У документі серед переліку принципів деколонізації відсутня дискримінаційна внутрішня політика, спрямована проти певної національної культури, частини простору або національних меншин колись залежної країни. Тут доречно згадати думку першого популяризатора ідеї незалежності України Юліана Бачинського з його праці «Україна Irredenta» про те, що боротьба за незалежність після її здобуття має набрати соціального спрямування; повернута проти минулого, ніби національної держави все ще немає, така «боротьба» стає виявом реакції, а не поступу. 

Вже першою суперечністю є те, що керівництво України здійснює «деколонізацію», ігноруючи визвольну боротьбу палестинців^[6]. Уряд відверто став на бік правого керівництва Ізраїлю, яке робить на Близькому Сході те саме, що й Росія проти українців — здійснює політику окупанта, масового вбивці цивільних і руйнівника інфраструктури^[7]. Згідно з соцопитуваннями, українське суспільство виявилося або байдужим до антиколоніальної боротьби палестинців, або солідарним з політикою Ізраїлю^[8]. Як наслідок, порівняння України з Ізраїлем йде не на користь Україні у справі пошуку підтримки серед країн, які були колоніями чи досі ведуть антиколоніальну боротьбу. Тому, якщо війна у Газі на певний час і посунула тему України на другий план, варто розуміти, що до цього доклало руку й українське керівництво своїм мовчазним схваленням сучасного колоніалізму та баченням питання виключно як проблеми тероризму^[9]. Категоричність нашої «деколонізації» щодо минулого підважується компрадорською політикою сприяння неоколоніальній залежності України — ідея Зеленського про обмін суверенітету (користування надрами) на військову допомогу з боку США або ухвалення доленосних рішень щодо війни та членства в НАТО без загальнонаціонального погодження^[10].

«Закон про деколонізацію», що набрав чинності 27 липня 2023 року, містить визначення лише російської імперської політики як «системи заходів, що здійснювалися органами управління, збройними формуваннями, політичними партіями, недержавними організаціями, […] групами чи окремими громадянами [далі йде перелік держав від Московського царства до сучасної РФ], спрямованих на підкорення, експлуатацію, асиміляцію Українського народу». З юридичного боку примітно: визначення «деколонізації» пропонує не закон, а підготовлений УІНП^[11] збірник роз’яснень до нього. Там вона описується як «усунення з публічного простору маркерів імперськості і зверхності “старшого брата”», з чого незрозуміло, як буде встановлюватися, чи транслює об'єкт «зверхність» російської культури та чи є він «нав’язаним». Особливо, коли примус супроводжує саму «деколонізацію»^[12]. За словами співробітниці Transparency International Ukraine Вікторії Онищенко, деколонізація є збірним поняттям і включає як декомунізацію, так і дерусифікацію — тобто відмову від символів Росії. Тим не менш, практика «деколонізації» виходить далеко за межі визначень УІНП і положень закону^[13].

Насправді, невеликим перебільшенням буде зазначити, що наведений у законі перелік держав поєднує хіба що територія, у межах якої вони існували. «Деколонізатори» змішують принципово відмінні періоди, політичні режими та економічні системи: донаціональну феодальну імперію, СРСР і сучасну капіталістичну Росію. Некоректним є й ототожнення імперської політики і колоніалізму, адже перша з'являється ще у давньому світі, тоді як колоніалізм та імперіалізм — це явища доби модерну. Відтак, визначення імперської політики у законі суперечить науковому принципу історизму: явище слід розглядати у контексті своєї доби. Втім, для прихильників «деколонізації», як-от для журналіста Віталія Портнікова, люди часів Андрія Боголюбського і сучасні росіяни — це одні й ті самі люди^[14].

З наукової точки зору некоректно послуговуватися національними категоріями для характеристики відносин між Гетьманщиною і Московським царством, бо за ранньомодерних часів не існувало націй у сучасному розумінні, а самосвідомість була становою, підданською або релігійною. Національна характеристика — це просто пояснення тих процесів зрозумілими для сучасників словами. Але кульгає і ближча аналогія — СРСР із путінською Росією. З нею не погоджується навіть частина російських націоналістів, для яких ні СРСР, ні путінська Росія не є російськими національними державами — це позиція непримиренних білогвардійців, ідейними спадкоємцями яких вважає себе РДК. Попри подібність поверхової ознаки того, як реалізується влада — через авторитаризм і репресії, — СРСР і РФ принципово різняться за ідеологією й суспільним ладом. Власне, так само нехтує сутнісними відмінностями й покладена в основу декомунізації концепція тоталітаризму, що ототожнює ідейно несумісні нацистський і комуністичний режими за поверховими ознаками терору та державного контролю. 

Якщо ж виходити з того, що перелічені у законі держави об’єднує їхня антиукраїнська політика, то виявиться, що її не завжди можна пояснити імперіалістичними інтересами. Втім, закон не бере до уваги мотиви ставлення до України — лише сам факт. Це можна було б зрозуміти, якби не зайва у такому випадку згадка про імперськість і колоніалізм. 

Нерозрізнення сутнісно відмінних рис історичних періодів і суспільних  систем є проявом шовіністичного, ексклюзивного, правого націоналізму, що вважає нації споконвічними, незмінними та однорідними спільнотами. Хибність такого погляду природно позначається й на політиці пам'яті. 

«Україна була неправильною колонією»: чи коректно застосовувати поняття «колонія» до історії України?

Отже, властивою рисою чинної української «деколонізації» є намагання екстраполювати явище колоніалізму на усі періоди історії російсько-українських відносин без розрізнення специфіки у кожному конкретному випадку. А як розглядають питання колоніалізму вчені? 

Щоб уникнути спекуляцій, слід чітко визначити, про яку саме колонізацію йде мова. Поняття поселенського колоніалізму не обов’язково має негативну конотацію та описує процес розселення, що відбувався як за Великої грецької колонізації, так і в часи заселення Слобожанщини чи Півдня України запрошеними іноземцями у XVIII столітті. Колоніалізм — не лише як спосіб поневолення, а передусім як жорстока форма первинного накопичення капіталу, — виник в епоху Великих географічних відкриттів у XV–XVI століттях.

Примітивне бачення колоніалізму як явища, пов'язаного виключно із заморськими територіями, дає виправдання Російській імперії як нібито не колоніальній^[15]. Сюди ж додають, що на відміну від Британської імперії Російська прагнула інтегрувати іноді збиткові захоплені регіони, поширити там своє законодавство і давала «тубільцям» ті ж самі права, що й решті підданих — якщо взагалі можна казати про права за царизму^[16]. 

Цікаво, що на відміну від сучасних солідних вчених, які заперечують або виправдовують колоніальне минуле своїх держав — наприклад, істориків Бориса Миронова і Ніла Ферґюсона, — скандалізовані нині більшовики однозначно визнавали колоніальну сутність царської Росії: «Вся история бывшей Российской империи, которую Энгельс называл огромным количеством чужой награбленной собственности, была историей колонизации»^[17]. Викривали вони й антиукраїнську політику царату. Про це йдеться, зокрема, у відомому виступі в Держдумі депутата від Катеринославщини Григорія Петровського: «Я — представник пролетаріату однієї з народностей, яких цькує і пригноблює уряд. В Катеринославській губернії проживає 7/10, якщо не більше, українців, яких офіційно називають малоросами… Українцеві досить оголосити читання лекції українською мовою, й хоч ця лекція не матиме за своїм змістом нічого політичного й злочинного, […] її буде заборонено [...] Чому? Тому що вона читатиметься українською мовою»^[18].

Важливою для усвідомлення помилковості чинної «деколонізації» є сформульована Леніним під час Української революції теорія про дві культури у кожній національній культурі. Оскільки суспільства є класово неоднорідними, національні культури теж поділяються на культуру панівних верств і низову демократичну: «Є дві нації в кожній сучасній нації... Є дві національні культури в кожній національній культурі [...] Ми точно знаємо, що поряд з ідеями великоруської попівської і буржуазної культури діють […] ідеї великоруської демократії та соціал-демократії. Борючись з першого роду “культурою”, український марксист завжди виділить другу культуру»^[19].  

Нехтування класовою неоднорідністю національних культур, зокрема небажання розрізняти у російській культурі реакційні та прогресивні шари, продукує хибний висновок про колективну відповідальність росіян і споконвічність російсько-української ворожнечі — висновок, що веде в нікуди. Але хіба можна вимагати класової ясності від правих, які завжди намагаються стати «понад класи і партії» й представити себе виразниками інтересів усієї нації!

Звісно, визнання більшовиками колоніального гноблення України непереконливе, враховуючи подальшу політику радянського керівництва. Водночас тим, хто сприймає це виключно як конʼюнктурний хід, варто нагадати, що лінія на засудження російського колоніалізму тривала в СРСР аж до утвердження сталінської диктатури і втілилася в політиці «коренізації». У 1920-ті спробу системного обґрунтування колоніального становища України зробив економіст Михайло Волобуєв. Хоча предмет аналізу стосувався насамперед економічної політики царату, Волобуєв порушив питання збереження колоніальної залежності України у складі СРСР^[20].

Після Другої світової війни один з провідних теоретиків деколонізації Франц Фанон розширив розуміння колоніалізму, виявивши зумовлені ним психологічні деформації. Крім того, Фанон розвинув ідею про класову дуальність національних культур: верхівка пригнобленої нації у своєму звичайному економічному протистоянні нижчим верствам керується способом мислення гнобителя — «колоніальною ментальністю». Відтак, зберегти національні інтереси і культуру у протистоянні колоніалізму здатні лише пригноблені класи. Ще до Фанона у своїй п'єсі «Мина Мазайло» Микола Куліш показав комплекс активного самозаперечення на користь «вищої» культури колонізатора. На той момент занепокоєння драматурга збігались з лінією Леніна-Скрипника на вивищення української культури за рахунок російської^[21]. В сучасній Україні, де колоніальною свідомістю частіше дорікають населенню, ніж владі, яка укладає угоди про надра, висновок про владну верхівку як знаряддя постколоніалізму є актуальним. 

Що ж до визначення імперіалізму, то першим його дав британський економіст Джон Гобсон у праці «Імперіалізм» 1902 року. Імперіалізм як новітня форма колоніальної експансії мав цілком прозаїчні причини — брак платоспроможного попиту серед населення метрополій, пошук ринків та інвестиційних можливостей за кордоном^[22]. Гобсон вказав на зв'язок між імперіалізмом та агресивною зовнішньою політикою і на те, що на відміну від старого колоніалізму імперіалістичний загарбник не обовʼязково прагне прямого контролю над залежними територіями^[23].

Наступний крок для розуміння явища зробив Ленін у праці «Імперіалізм як вища стадія капіталізму». Там він пояснив, що колоніальна експансія стає необхідністю для імперіалізму, оскільки лише визиск з колоній може забезпечити розвиток індустріальних країн, позбавлених можливості збагачуватися завдяки монополізації національних економік і тарифних обмежень у міжнародній торгівлі — і тут варто згадати Трампа. Отже, колонії є місцем вивезення капіталу, ринком збуту промислової продукції метрополій, дешевими джерелами сировини і трудових ресурсів^[24].

Нині імперіалізм продовжує існувати, змінивши методи підкорення, серед яких згідно з соціальним географом Девідом Гарві ключову роль відіграють фінансові інструменти та інститути (наприклад, нав'язування неоліберальних реформ з боку МВФ і Світового банку), а воєнна експансія застосовується, коли економічні механізми виявляються недостатніми^[25]. Економіст Джон Сміт вважає неоліберальну глобалізацію — із вільним рухом капіталів і переносом виробництв у країни Півдня за одночасного обмеження міграції працівників звідти та їхньою надексплуатацією — новим етапом розвитку імперіалізму^[26]. Отже, сучасна західна наука розглядає імперіалізм саме як інструмент життєзабезпечення цілком конкретної економічної системи.

Сучасні українські історики теж розглядають проблеми колоніалізму та імперіалізму. Ярослав Грицак вважає, що «Україна була “неправильною” колонією, тому що Російська імперія та СРСР були “неправильними” імперіями»; «баланс влади у російсько-українських стосунках не можна однозначно називати стосунками між колонією та метрополією»^[27]. Хоча Грицак каже про необхідність врахування історичного контексту, сам він ним нехтує, повторюючи більш зважений варіант згаданої у законі історичної мішанини: «З огляду на складність питання, чи була Україна колонією, варто його перефразувати так: до якої міри Україна була колонією? Відповідь на це питання залежить від того, про який період ми говоримо. Ризикнемо висловити таку тезу: найбільш колоніальний характер політики Росії щодо України припав на час ліквідації козацької держави, на останні десятиліття існування Російської імперії та на час правління Сталіна». Як об’єднуючий критерій для різних епох і політичних систем Грицак теж обирає національну дискримінацію.

Інший відомий історик Сергій Єкельчик неточно використовує термін «імперія». Він стверджує: «Саме тоді [у другій половині 1930-х] сталінізм стає класичною імперією, це включає терор, відверто спрямований на національності. Для українців найхарактернішим прикладом цього є Голодомор, який як геноцид охоплює кількаетапне знищення української інтелігенції»^[28]. По-перше, незрозуміло, чому дослідник називає імперією не державу, а явище (сталінізм). По-друге, чому саме терор проти національностей є рисою класичної імперії. Єкельчик вдається до яскравих порівнянь, які, однак, мало допомагають прояснити питання — так, представників Розстріляного відродження він порівнює з колоніальними елітами, яким «дозволяється керувати тільки у тому сенсі, щоб зробити колоніальне управління ефективнішим». Але, як пояснив Фанон, колоніальні еліти не здатні й не прагнуть підніматися до рівня Курбаса чи Хвильового. 

Провідний дослідник сталінської доби і Голодомору Станіслав Кульчицький взагалі запропонував облишити термін «колонія»^[29]. На його думку, Росія була імперією традиційного азійського типу, що мала на меті передусім насильницьку асиміляцію підкореного населення. Тому у випадку України замість колоніалізму, що тяжіє до економічного визиску, слід говорити про імперську політику^[30]. Щоправда, за Кульчицьким імперіалізм обумовлений позачасовою психологією мас, а не якимись економічними чи іншими осяжними факторами^[31]. Кульчицький теж не розрізняє сутнісних відмінностей протягом «300-річної залежності України від Росії», яка для нього — суцільний етап «російсько-радянської імперії»^[32]. Але саме непослідовність дослідника у ставленні до фактора національного гноблення допомагає побачити його реальні соціальні орієнтири. Кульчицький, який сам визначив національну асиміляцію головною ознакою імперськості й не відділяв царської Росії від СРСР, раптом згадує економічний фактор (наявність приватної власності), щоб віддати перевагу царизму перед радянською системою. Як то кажуть, «обмовка за Фрейдом» — і не перший випадок, коли нібито безкомпромісні деколонізатори все ж розрізняють імперію та СРСР, коли треба віддати належне капіталізму. І саме імперію вважають кращим злом.

Розглянувши сучасні спроби проаналізувати колоніальне минуле України, у залишку маємо довільний вибір критеріїв для засадничих понять замість обґрунтованих наукових визначень, мозаїку яскравих, але слабко пов'язаних прикладів, як у скоріше популярній, ніж науковій книжці журналіста Максима Еріставі «Російський колоніалізм». Звалені у ній до купи кейси сучасної Сирії, Таджикистану 1990-х та України 1930-х можуть сприяти хіба що інфляції суті питання у дискусії про колоніалізм. Суперечливим є й беззастережне таврування радянського періоду історії України як окупації. Крім нехтування фактом громадянської війни у період 1917–1921 років і вибору значної частини українців на користь радянської влади, воно руйнує самі юридичні підвалини незалежної України, яка є наступницею УРСР за процедурою проголошення, державними інститутами та згідно з ухваленим у 1991 році законом про правонаступництво. Врешті, якщо маркувати радянський період як окупацію, то «деколонізатори» мають бути послідовними і щодо шанування колаборантів беззаперечної, нацистської окупації, таких як дивізійники «Галичини». Не треба забувати й про колоніальний статус Західної України як найбільш злиденної провінції Австро-Угорщини, не романтизуючи той період виключно як «кавово-європейський» і не зводячи деколонізацію лише до дерусифікації.

Щоб уникнути плутанини і спекуляцій, можна розділити питання про колоніалізм: чи була Україна колонією за імперської доби та чи була такою за СРСР^[33]. Неупереджена наукова відповідь на ці питання мала б стати підґрунтям оцінки минулого. Натомість в Україні наукові дискусії та суспільний консенсус не передували «деколонізації», перебіг якої визначають ідеологічні, смакові вподобання^[34] та акти прямої дії окремих груп.

Чіткі визначення необхідні, щоб уникати безпорадної плутанини, коли розмову про колоніалізм як явище модерного часу починають із давньогрецьких колоній, а під імперіалізмом розуміють територіальні амбіції країн будь-якої доби. Але схоже, що «деколонізатори» свідомо уникають конкретики і говорять про колоніалізм «взагалі», виключно як про національне гноблення. І це логічно з огляду на спрямованість української політики пам'яті: якщо вона не відповідає сутності історичних явищ, тоді треба дати максимально зручні їхні визначення.

Актори «деколонізації»

Те, що «деколонізація» перевершила і поглинула декомунізацію, є логічним з огляду на зростання масштабу російсько-українського протистояння. Незмінними лишаються її засади. Враховуючи цю сталість, рівень радикальності такої політики не спадає. Іронічно читаються сьогодні зауваження історика Тараса Кузьо з 2020 року про «поміркований характер українських законів про декомунізацію, [які] не стосуються монументів і символів, присвячених Другій світовій війні... демонтажу не підлягають комуністичні пам’ятки, зведені біля могил у публічних місцях та на кладовищах»^[35]. Іронію викликає небажання бачити, що декомунізація природно передбачала подальші кроки, для яких повномасштабне вторгнення стало тригером, а не причиною.

Попри логічність переростання декомунізації у «деколонізацію», здавалося, що цей процес почався стихійно і неочікувано для влади. Напевно, першим випадком «деколонізації» стало розмалювання пам'ятника Пушкіну літерами «Z» у Дніпрі у квітні 2022 року. Тоді поліція затримала тих, кого місцеві ЗМІ назвали вандалами, а мер Борис Філатов наголосив на важливості поета для історії міста^[36]. Водночас на заході країни активізувалася місцева влада. Почавши з демонтажу бюстів Пушкіна, вона швидко дійшла до руйнування меморіалів і поховань учасників Другої світової, чого не вимагають навіть меморіальні закони^[37].

Дослідник Олександр Гриценко запропонував розрізняти конструктивних і деструктивних декомунізаторів. Перші — це місцеві науковці, журналісти, діячі культури, студенти, які намагаються участю в кампанії перейменувань надати символічному простору рідних міст більш українського характеру^[38]. Другі — це «борці з пам'ятниками», члени націоналістичних організацій. Насправді, окреслений поділ умовний. Проблемою є те, що ініціюють, затверджують та здійснюють «деколонізацію» люди, пов’язані спільним середовищем і поглядами. 

Розглянемо це на прикладі Харкова. «Деколонізацію» тут забезпечує співпраця держави (УІНП, міська топонімічна комісія), місцевих експертів (харківська топонімічна група) і націоналістів, з-поміж яких «Деколонізація. Україна» та, нібито пов'язана з ГУР, маловідома молодіжна група з властиво українською назвою «Валькнут». Міська топонімічна комісія, що складається з чиновників та істориків, радше формалізує вже ухвалені рішення. Значно помітнішими є краєзнавці, ідеї яких використовують праві націоналісти. Так, знаний у Харкові краєзнавець-аматор Андрій Парамонов ще до війни просував ідею про безпідставність святкування Дня міста 23 серпня — на честь остаточного визволення Харкова від німців у 1943 році. Дослідник аргументував це тим, що бої за Харків тривали до кінця серпня. Здавалося б звичайний історичний факт Парамонов використав для політичних висновків про «міфологізацію визволення» як такого і потребу перегляду дат днів міст, пов'язаних з вигнанням нацистів. Незрозуміло, як той факт, що Харків звільняли протягом кількох днів, заважає обирати для відзначення одну символічну дату — вхід червоноармійців до центру міста — і дає підстави зневажати сам вчинок вигнання нацистів клеймом «міф»^[39]. За такою логікою міфом є і дата заснування Харкова у 1654 році, адже фортецю будували протягом кількох років. Цікаво й те, що до Євромайдану Парамонов не оскаржував ні термін «визволення», ні роль 17-ї бригади в обороні Харкова^[40]. Якими б не були мотиви дослідника, його тези жваво підхопили ультраправі для нав'язування свого бачення^[41]. 

Хоча «деколонізатори» намагаються виступати як речники громадянського суспільства, для них характерне поєднання ролей чиновників та активістів. Так, зниклий безвісти під час війни краєзнавець Едуард Зуб був головним спеціалістом УІНП, учасником Харківської топонімічної групи і популяризатором історії у харківських медіа^[42]. На початку вторгнення Зуб долучився до правого підрозділу «Фрайкор», назва якого недвозначно відсилає до німецьких добровольчих формувань, які стратили Розу Люксембург і стали «кузнею кадрів» для нацистів^[43]. Офіційна речниця «деколонізації» у Харкові і голова Північно-східного відділу УІНП Марія Тахтаулова водночас є координаторкою топонімічної групи і заразом товаришує з місцевими ультраправими. Колишній харківський ультрас, член «Правого сектору», керівник харківської філії «Соколу»  — молодіжного крила ВО «Свобода» — та власних організацій «Світанок» і «Деколонізація. Україна» Вадим Поздняков одночасно є членом топонімічної групи та нагороджений міською владою «за волонтерську діяльність». Друзі Позднякова з навколофутбольного середовища — азовці, а нині бійці підрозділу «Kraken» — допомагали йому демонтувати бюст Жукова і разом просувають демонтаж пам'ятника визволенню Харкова від нацистів. 

«Деколонізація. Україна», організація, що є локомотивом процесу у Харкові, дуже слабко формалізована: сайт не містить відомостей про те, кого вона представляє і хто її фінансує^[44], хоча її учасники щомісяця отримують зарплатню^[45]. Як пояснив сам Поздняков, організація існує «за счет моих личных денег и за счет “донатеров”»^[46]. Дивна втаємниченість для напрочуд активної структури, яка претендує на роль виразника думки громади і почуває себе настільки вільно, що погрожує тим, хто ще не усвідомив нової реальності^[47].

Динаміка політики пам'яті добре ілюструє ідейну еволюцію харківської міської влади. Наступник Кернеса на посаді мера Ігор Терехов, хоча й продовжив за інерцією використовувати радянські символи, з початком війни підтримує майже всі ініціативи «деколонізації», певно, тепер у ній вбачаючи ресурс для легітимації своєї влади. Яскравим прикладом лояльності Терехова до центральної влади у цьому питанні є демонтаж радянських символів у метро одночасно з вилученням радянського герба на щиті київського монумента «Батьківщина-Мати». Терехов опирався — хоча й слабко — лише ініціативі перейменувати одну з двох центральних харківських вулиць: Пушкінську — на Григорія Сковороди, але підтримав перейменування після російського удару по ній. Майже жодного опору з боку Терехова не викликає «деколонізація» топонімів і пам’ятників, пов'язаних з Другою світовою війною^[48]. 

Втім, цікавішим у цій еволюції є інший момент, на який звернули увагу націоналісти: ще до Євромайдану радянські монументи у Харкові почав прибирати сам Кернес. Я добре пам'ятаю своє тодішнє обурення і пряму дію проти того, що мені здавалося брутальним капіталістичним і міщанським наступом на спадок соціальної революції, який ще не прикривався відволікаючою оболонкою націоналізму. Кернес, який у 2014 році погрожував «повиривати ноги» тим, хто спробує повалити пам'ятник Леніну, у 2011 році знищив пам'ятник проголошення Радянської України на історичному місці події; з показовим нехтуванням думкою харків'ян побудував кітчеву необарокову церкву на місці алеї героїв-комсомольців біля символу Харкова — альтанки Дзеркальний струмінь; замінив пам’ятник Максиму Горькому в однойменному парку фігурою… білки; прибрав пам'ятник педагогу Антону Макаренко. Запроваджене за Кернеса святкування Дня визволення Харкова у форматі масової пиятики на центральному майдані під поп-музику не мало жодного зв'язку з комеморацією чи вихованням молоді. Натомість це дискредитувало пам'ятну дату й викликало в обивателів усе більше роздратування, що  відтепер пиятику треба морально виправдовувати. У такий спосіб Кернес підготував підґрунтя для «деколонізаторів».

Мер Харкова у 2010–2020 роках Геннадій Кернес, знесений у 2011 році Монумент на честь проголошення радянської влади в Україні і встановлений на його місці нинішній Пам’ятник Незалежності

Тяглість у діях нібито опонентів — «проросійського» Кернеса і «проукраїнських» ультраправих — насправді показує, що за декларованими ідеологічними гаслами криється спільне для прокапіталістичних кіл суспільства бажання стерти навіть згадку про соціальну боротьбу, увідповіднивши символічний простір ринковій реальності. Загалом це було б логічно, якби політика пам'яті називала речі своїми іменами, а не була підміною: процес, заснований на соціальному антагонізмі, зводять до споконвічної національної боротьби.

Як здійснюється «деколонізація» 

Як зазначається у методичних настановах про здійснення «деколонізації», органи місцевого самоврядування після узгодження з громадськістю та експертами мають голосувати за нові топоніми^[49]. На практиці місцеві мешканці можуть подати петицію тільки на підтримку одного з варіантів перейменування, а не щодо збереження чинних назв. Тобто низова ініціатива обмежена наперед визначеними рішеннями й дозволена лише в один бік — як в анекдоті Рейгана про те, що може американський і радянський громадянин^[50]. Цікавими є поради щодо подолання громадської незгоди: «Десь цей процес наштовхнеться на опір з боку містян, і владі потрібно буде докласти додаткові зусилля, щоб роз’яснити, чому важливо деколонізувати назви»^[51]. Втім, далі йде безапеляційна настанова: «Станом на 27 січня 2024 року в Україні не повинно залишитись жодного російського, радянського чи імперського топоніма». Ультраправі ж вважають зайвим навіть роз’яснення: «У нас такое патерналистское общество, что нужно сначала провести разъяснительную работу и только потом что-либо устанавливать»^[52]. 

Найбільше, що дозволено незгодним, — це ініціювати повторний розгляд топонімів. Але у разі категоричної незгоди громади із самим фактом зміни назви, кінцеве рішення ухвалюватиме центральна влада. Прикладом марності спротиву є історії небажання жителів і депутатів Первомайська та Краснограда Харківської області змінювати назви міст — у справу втрутився УІНП, дотиснувши потрібне рішення^[53]. А нещодавно ухвалений закон «Про засади державної політики національної пам’яті Українського народу» усуває і примарний ризик повторної зміни назв: місцевим радам упродовж 10 років заборонено перейменовувати об'єкти, що змінили назви під час «деколонізації»^[54].

Але, можливо, спосіб втілення української «деколонізації» відповідає практиці європейських країн? Залишаючи поза дужками принципове питання про доцільність декомунізації як такої, зазначимо, що Україна за кількістю меморіальних законів та їхньою процедурною недемократичністю перевершила країни колишнього соцтабору^[55]. Варто почати з того, що спеціальних законів щодо обов'язкового перейменування чи заборони певної символіки у низці країн Центрально-Східної Європи немає або не було ще донедавна. Наочним є приклад Польщі, де такий закон ухвалили лише після України. До того ж у країнах ЄС комеморативні питання зазвичай належать до компетенції місцевого самоврядування. Так, в Угорщині громади жодним чином не звітували уряду про перейменування, а населення мало змогу захистити вулицю на честь лідера Руху Опору, комуніста Ендре Шагварі^[56]. У ФРН місцеве самоврядування без вказівок федерального уряду створило у 1993 році незалежну комісію з перейменування вулиць Берліна. Її склад затверджували на паритетних засадах представлені в муніципалітеті ліва та права партії; половина членів комісії були професійними істориками, а голова — ще й фахівцем з періоду, що підлягав розгляду^[57]. Критерієм перейменування комісія обрала не ідейну чи політичну приналежність особи, яку планували увічнити (що могло б обернутися звичайною помстою), а те, чи сприяла ця особа поваленню першої німецької демократії^[58]. Відтак, імена комуністів, які померли до краху Веймарської і створення Німецької демократичної республік, не підлягали перегляду. Тому площа, вулиця і станція метро в Берліні продовжують носити ім'я вбитої фрайкорівцями антиімперіалістки Рози Люксембург.

«Деколонізація» у Харкові зазвичай відбувається так: праві активісти, на чергову ініціативу яких місцева влада реагує кволо, вдаються до вандалізму^[59]. У такий спосіб створюється враження низового запиту на вилучення об'єкта з міського простору. Прикладом тактики попереднього «зганьблення» є розфарбування і збиття літер з монумента Воїну-визволителю біля станції метро «23 Серпня»^[60]. Зрештою міська влада починає поспішний процес «узгодження» з населенням у формі електронних консультацій. Але голосування на сайті міськради є профанацією, оскільки більшість мешканців не знає про його існування, та й має воно лише рекомендаційний характер: думку містян лише враховують, але вона не впливає на ухвалення рішень. Такі «узгодження» цілком допускають навіть авторитарні режими. Фактично, це успадкована з радянських часів процедурна імітація волевиявлення.

Погруддя одній з очільниць Руху Опору у Харкові під час Другої світової війни Галині Нікітіній і його повалення учасниками організацій «Деколонізація. Україна» і «Валькнут». Фото: Status Quo, VGORODE Харків

Ігнорування думки населення позначилося і на «деколонізації» сусідньої з вулицею Танкопія вулиці Андрія Ощепкова — на честь сержанта, який під час боїв за Харків закрив своїм тілом амбразуру німецького дзоту. Спочатку «мнемонічні бійці» зафарбували меморіальну дошку. Цей «запит» взяла до уваги топонімічна комісія, а міська влада запустила процес перейменування. На моє звернення до міськради щодо зайвої активності навколо імені Ощепкова — адже він як звичайний учасник вигнання нацистів з України не підпадає під заборону згідно з меморіальними законами — мені письмово відповіли з подякою за «громадську позицію» і запевненням, що «врахують мою думку». Врешті, невдовзі після Дня Перемоги, дошку не демонтували — її зашліфували болгаркою, адже демонтаж міг би пошкодити утеплювач стіни^[61].

Знищення меморіальної дошки Герою Радянського Союзу Андрію Ощепкову невдовзі після 80-річчя Перемоги над нацизмом. Фото: Status Quo

Упередженість української політики пам'яті відзначають її дослідники: «Декомунізація — політика суто ідеологічна»^[62]. Однак згідно зі статтею 15 Конституції жодна ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова, з чим на словах погоджувався і колишній директор УІНП Антон Дробович. Призначення на його місце наближеного до Андрія Білецького ветерана «Азову» і відповідального за гуманітарну — насправді якраз ідеологічну — підготовку у 3-й штурмовій бригаді Олександра Алфьорова є відповіддю на ці декларації^[63].

Прикладом політично правого спрямування «деколонізації» є підбір назв для перейменувань. Представлена як засіб боротьби з національною дискримінацією, «деколонізація» водночас виключає з простору згадки про ліву й навіть просто соціальну боротьбу українців. Під заборону потрапляють не лише абстрактні назви, що відсилають до 1 травня, але й ті, які пов'язані з будь-якою революційною боротьбою. Зокрема, ще до повномасштабного вторгнення у Харкові перейменували Площу повстання — одне з небагатьох місць, де робітники спромоглися на збройний спротив царським військам. Характерно, що майдан отримав назву Захисників України, оскільки поруч розташована Академія Нацгвардії. Окрім того, що це перейменування несе сенс як знак протистояння російській агресії, воно натякає, що владі ближче призначені для підтримки порядку внутрішні війська, ніж пам'ять про повсталих робітників. Під заборону потрапляють навіть назви на честь людей з українським корінням, які боролися з тим-таки царатом задовго до більшовиків, як-от харківська вулиця Софії Перовської — родички гетьмана Кирила Розумовського, яку стратили через замах на Олександра ІІ. 

Реальна «деколонізація» пішла далі закону, забороняючи усе російське і радянське без урахування того, чи пов’язаний об’єкт з колоніалізмом взагалі. Зокрема, поруч зі зміною дійсно анахронічних назв — як-от Московського району Харкова на Салтівський, — у 2024 році просунули непотрібне та образливе перейменування вулиць Івана Бакуліна та Олександра Зубарєва — закатованих керівників харківського Руху Опору під час нацистської окупації. У відповідь на моє зауваження з цього приводу заступник директора УІНП Володимир Тиліщак переклав відповідальність на місцеву владу^[64]. Враховуючи, що однією з ініціаторок «деколонізації» у Харкові є підлегла Тиліщака Марія Тахтаулова, пояснення виглядає непереконливо. Серед переліку об'єктів, «які має бути демонтовано в рамках закону про декомунізацію», на інтерактивній карті сайту «Деколонізація. Україна» без пояснень зазначено будь-які меморіали учасникам Другої світової війни, для яких закон якраз робить виняток^[65].

Перші пам’ятники дорадянського Харкова — засновнику університету Василю Каразіну і Пушкіну, встановлені у 1904–1905 роках. На боці постаменту пам’ятника Каразіну завішено його цитату про користь університету для України і Росії. За погруддям Пушкіна — зруйнована у 1950-ті лютеранська кірха. Розташована поряд Пушкінська вулиця (нині — Григорія Сковороди) до 1899 року називалася Німецькою

Аргументом на користь суцільного зачищення символічного простору є твердження, що Росія маркувала його за допомогою певних назв і пам'ятників^[66]. За інших обставин було б зайвим нагадувати, що суто з фактичного погляду складно підтвердити зв'язок між встановленням пам'ятників і мотивами влади. Ба більше, ця спекуляція нехтує якраз протилежними випадками, коли пам'ятники, нині проголошені імперськими символами, встановлювала сама громада, як це було з єдиними трьома дорадянськими пам’ятниками у Харкові: Каразіну, Гоголю і Пушкіну^[67]. Хоча історія останнього зафіксувала й інше ставлення з боку прибічників Міхновського, який починав як політик тут і зі встановлення погруддя якому деструктивні «деколонізатори» хочуть врешті почати конструктивну діяльність^[68].

Окремо варто згадати вилучення з бібліотек і знищення книжок російською мовою. У контексті теми це важливо, оскільки, справедливо засуджуючи колоніальні практики, «деколонізація» відтворює найбезглуздішу з них, від якої потерпала українська мова в часи Валуєвського циркуляру — заборону книжок не через зміст, а за мовою написання. Сюди ж можна додати й вилучення картин російських художників з постійної експозиції Харківського художнього музею^[69]. Окрім того, що ті твори складали прекрасну основу музейного виставкового фонду, за темами і стилево-мистецькими напрямами вони утворювали єдність з картинами тогочасних українських митців (С. Васильківський, М. Пимоненко, О. Мурашко), не кажучи вже про важкість апропріації низки постатей, які були міцно вписані у контекст міжнаціональних мистецьких зв'язків, як той же Ілля Рєпін. Те, що цей кенселінг мав би суперечити логіці дійсної деколонізації ілюструє той факт, що за національним критерієм вилучили твори якраз демократичної та переважно антиімперської школи російсько-українського мистецтва XIX століття — картини учасників Товариства пересувних виставок («передвижники»). При цьому з суто кон'юнктурних мотивів музеї роблять виняток для Рєпіна, творчість якого якраз найбільше відповідала смакам і запитам царизму^[70].

Практика «деколонізації» відкриває поле для кроків сумнівної користі. Прикладом є відмова від досягнень світового значення, у яких Україна зробила внесок: від Перемоги над нацизмом до першості в освоєнні космосу (перейменування проспекту і станції метро Гагаріна у Харкові). Іншим прикладом є все помітніша дріб'язковість «деколонізаторів», яким дедалі важче знаходити об'єкти для виправдання своєї «діяльності». Сьогодні — це збивання радянських орденів з пам'ятників вченим або знищення муралів з персонажами радянських мультфільмів^[71].

Мурал з портретом першого космонавта Юрія Гагаріна на однойменному проспекті у Харкові. Праворуч — Гагарін і «батько» радянської космічної програми, українець Сергій Корольов. Аспект, що є поза дійсною антиколоніальною логікою — відмова від символів прогресу і досягнень світового рівня, внесок у які зробила Україна, зокрема від першості в освоєнні космосу. У Харкові деколонізатори вимагали перейменувати проспект Гагаріна на «Зміївський», але міська влада обрала компромісний варіант — «Аерокосмічний»

Самовільно збиті ордени з погруддя В. Я. Юр'єва — директора Селекційної станції (Інститут рослинництва НААН України). Станція дала початок і первинну назву району Харкова Нові Будинки, а іменем Юр'єва нині названо бульвар біля Палацу Спорту, у який восени 2024 року влучила російська ракета. Будинок станції, побудований на початку ХХ століття. у стилі українського модерну, є найстарішою будівлею району. Відповідно до закону про декомунізацію, діячі науки і зображення нагород не підпадають під заборону. Фото автора

Що ж уможливлює недемократичність здійснення на місцях і без того суперечливої політики? На мій погляд, це якраз позиція центральної влади, яка обрала тактику замовчування проблеми і втручання у процес лише у разі низового спротиву. Красномовне мовчання Зеленського з приводу руйнування монументів учасникам Другої світової війни доповнює заява колишньої віцепрем'єрки з євроатлантичної інтеграції Ольги Стефанішиної про те, що в Україні немає російської меншини  (бо немає її організацій), а отже, питання її прав не постає^[72]. Крім цинізму обґрунтування — хто дозволить такі організації під час російського вторгнення? — ця заява слугує карт-бланшем для тих, хто вчиняє свавілля. Вони розуміють, що держава не втручатиметься. Згода євродипломатів зі Стефанішиною також демонструє лицемірство європейської демократії, яка переймається порушенням прав лише вибірково.

Викреслення небажаних спільнот є принциповою проблемою «деколонізації». Заява про відсутність російської меншини нагадує позицію діячів, які воліють розв'язати проблему шляхом ігнорування її «носіїв», на кшталт твердження Рейгана про те, що не існує жодних палестинців, і тези Путіна про «один народ». Історик Георгій Касьянов звертає увагу, що чинна політика пам'яті спрямована не проти мертвих символів, а має на меті маргіналізувати носіїв радянської культурної пам'яті^[73]. Держава взяла на себе юридичне забезпечення цієї маргіналізації, впроваджуючи одні з найсуворіших в Європі законів про пам'ять. Разом з тим, абсолютна більшість судових вироків щодо порушення цього законодавства, за кількістю яких Україна теж є лідером у ЄС, стосується саме комуністичної, а не нацистської символіки, хоча саме її ймовірніше побачити у реальному житті^[74].

Працюючи в Інституті судових експертиз, я був свідком постійних запитів правоохоронців щодо аналізу побутових висловлювань громадян на предмет порушення декомунізаційного законодавства із реальною загрозою ув'язнення. Жодних запитів щодо пропаганди нацистської символіки не надходило, попри повсюдне й відкрите поширення її варіацій, які не підлягають забороні. І справа не лише в тому, що «сучасні праві радикали загалом схильні використовувати двозначність при демонстрації символів нацизму, апеляції до збігів і обмовок», а й в тому, що держава вважає це прийнятним^[75].  

Українську «деколонізацію» найкраще описує термін символічне насильство, запропонований П'єром Бурдьє, — здатність правлячих агентів нав’язувати свої культурні практики, що сприймаються несвідомо, задля легітимації певних суспільних відносин^[76]. При цьому відбувається штучна гомогенізація думок і бажань українців, коли владна верхівка або якась група привласнює собі право говорити від імені всього суспільства, що якраз і є відлунням колоніальної практики позбавлення суб'єктності. «Деколонізація» є продовженням класового панування шляхом використання наративу про національне гноблення задля усунення згадок про соціальну боротьбу з символічного простору. Навіть свого опонента ця політика змусить відтворювати потрібні назви на побутовому рівні. Оскільки «деколонізація» є наперед визначеною, процедурно недемократичною, супроводжується реальним насильством та ігнорує мене як представника «неіснуючої» російської меншини, права якої гарантовано Конституцією, я не хочу давати поради щодо її покращення. На моє переконання, вона базується на позанаукових підвалинах і заплутує суспільство щодо оцінки поточних подій. Що ж до незгодних, то їм можна порадити модель поведінки, якої дотримувався інший російський поет у протистоянні радянській дійсності — непоінформованість про сенси нав'язаних назв і наділення їх власними сенсами^[77].