Артем Чапай
Публікуємо уривок із нової книги Артема Чапая «The Ukraine». У тексті зумисне порушено кордон між художнім і документальним: одні його частини буквально відтворюють реальність, інші є витвором уяви. Чи кожен читач зрозуміє, які з них які? І чи має це значення? Зрештою, художній твір буває правдоподібніший за абсурдну дійсність. Фрагменти «The Ukraine» пов’язані дотично, як у пазлі, – а з їхньої сукупності рельєфно виринають обриси України початку двадцять першого століття. Чи the України, як іронізують герої.
«Звільнений» Слов’янськ до Дня Незалежності України пофарбували в синьо-жовте. Тільки-от поверх свіжої фарби де-не-де з’явилися ще свіжіші графіті «НАТО вон!». Деякі білборди «Спасибо украинской армии за освобождение Славянска» вже заляпані червоною фарбою.
— Вас тоже в сине-желтый покрасили? — каже по мобільному повна жінка років сорока. — Ну обалдеть!
Ми з нею стоїмо на трасі біля автобусної зупинки, на повороті в розбомблену Семенівку, й коли я кажу жінці, що мені туди, вона кидається на мене:
— Зачем вы приехали? Все вы только ходите и ходите! Придут, поулыбаются, поснимают на камеру наше горе — а толку никакого! Чем вы нам помогли?
Її звуть Лєна. Заспокоївшись, вона півдня водить мене Семенівкою.
— Вибач, що я тебе обгавкала, — скаже вона пізніше, українською.— Нерви.
Лєна веде мене від одних знайомих до інших: на районі всі всіх знають. У багатьох домівки постраждали від обстрілів української артилерії, тому що у психлікарні посеред Семенівки базувалися бойовики, й по них стріляли. Психлікарня розбомблена вщент — як і деякі приватні будинки поблизу неї.
— Багато хто не повернеться, — каже Лєна. — Котельня не працює. Ми зі страхом чекаємо зими. А пішли по селищу, розпитаєш сам.
Печальна Любов Андріївна лишилася сама у двоповерховому будинку на вісім квартир. Працювала Любов Андріївна у психлікарні, яка стоїть поруч розбомблена
— Сегодня вроде праздник, а у меня траур. Пустой дом, пустой двор.
У будинку розбитий дах. Вікна заставлено листами фанери.
— Нам нужна помощь. Шифер, окна. Ну ладно окна — но хоть крыша чтоб была. Вроде приезжали какие-то активисты с Киева. Может, вернутся, а? — з надією апелює до мене. — Вроде толковые были ребята.
Більшість селища й не чула ані про активістів, ані про допомогу. Я підслуховую.
— Приїжджали якісь німці, — саркастично розповідає одна з потерпілих жінок іншій. — Питали адреси. Прислали по пачці памперсів!
— Без хати, зате жопи чисті!
Половина мешканців Семенівки розмовляють суржиком.
Щоб подивитись на реакцію, раз або два я провокую:
— Дехто каже: «чого їм допомагати, вони ж підтримували сепаратистів».
За це жінки ледь не зіштовхують мене зі сходів:
— Якщо ви так думаєте, то краще йдіть он геть!
— Вони самі по собі, а ми самі по собі!
— А що ти зробиш, коли приходять люди з автоматами?
— Кто их поддерживал — тот уже был среди них, когда они вошли в Семёновку! Ну, здороваешься, если знакомый. А что делать? Я убежала в первый же день, как стрелять начали.
Лєна, яка мене водить, зрештою виявляється життєрадісною веселою жінкою, попри те, як на початку мене «обгавкала». Вона — такий стереотипний повненький сангвінік. Іде переді мною перевальцем. Розповідає, як після початку стрілянини втекла до родичів у Жашків, на Київщину.
— Мене там сєпаркою обзивали. Але нічого. Працювала в пекарні. Навіть любовніка завела. Теж мене називав «моя сєпаратісточка», — Лєна сміється.
Вона веде мене в розбомблений дитсадок по сусідству. До війни Лєна працювала тут медсестрою. Ми переступаємо через уламки бетону та бите скло.
— Надо ж было назвать детсад «Белочка», — сміється Лєна, знову перемкнувшись з мови на мову. – Вызываем как-то такси, говорим: «Пожалуйста, машину к “Белочке”» — «А где это?» — «Та возле психушки». Положили трубку.
Потім ми вдвох ідемо у розбомблену психлікарню.
— Я ще, відколи вернулась, тут не була. Сама боялась. Пішли?
Теоретично тут розміновано, але йти за Лєною страшно. Цегляний паркан. Велика закинута територія. Потрощені будівлі. Обрізані дерева. Ми з Лєною ходимо строго посередині асфальтових доріжок, не відхиляючись у бік кущів. Пів-Семенівки розповідає, як у психлікарню, яка вважалася розмінованою, приїхала бригада електриків. Один зробив необережний рух — йому відірвало руку.
Психіатрічна лікарня, с. Семенівка
— По обочинах ми взагалі боїмося ходити. Там ніхто й не розміновував, навєрно. Саме страшне — це проволока, — підбадьорює мене Лєна, пролазячи під якийсь дріт. — Моя подруга пішла нащипати корму папугаю. Зачепила ногою. Добре, воно розтягувалось. Вона акуратно зняла проволоку з ноги, визвала сапьоров. Шість мін!
Розповідаючи про це, Лєна суне всередину одного з корпусів. Я боюсь відмовитися. Йду слідом. Усі внутрішні двері психлікарні без ручок, але Лєна, яка встигла попрацювати й тут, уміло відчиняє їх імпровізованою відмичкою. Ми опиняємось у дитячому відділенні. Малюнки олівцями, іграшки на засипаній будівельним сміттям підлозі — на тлі дір від обстрілів і обвалів у кутках, там, де сходяться стіни.
— Ладно, надивився? Пішли до мене додому. Мої батьки ж тут весь час просиділи. Старі люди не тікали.
Поки мама Лєни ходить з кухні в кімнату й назад, аби пригостити мене вареною картоплею з нарізаною ковбасою й домашнім компотом, — старий тато Тихон Борисович розповідає. У «дєдушки» (він називає себе так) єдиний золотий зуб, і дєдушка постійно сміється. Дєдушка життєрадісний, бо йому лише вибило кілька шибок. Раз міна впала на асфальт прямо навпроти його воріт, але не розірвалась.
— А чо я буду тікать, мені й так умирати скоро, — каже 82-річний Тихон Борисович і знову сміється. — Ми з бабою написали список телефонів, — показує він. — І каждий раз, як лізли в подвал, клали записку: «Ми в підвалі» Ну і цей список, кому звонить, якщо нас будуть відкопувать, — йому і це здається дуже дотепним. — А що? Я двє войни пережив. Отєчєственну і цю. Тільки в отєчєствєнну всьо понятно було.
Я думав, дєдушка почне говорити про політику, а він про тактику:
— Тоді бомбили, а потім пєхота шла в наступлєніє. Всьо ясно. А тут? Одні бо-о-омблять, — він піднімає руки, — другі бо-о-о-омблять! І всьо. Побомбили — а потом ніхто нікого не трогає. Зачєм тогда бомбить було? Тільки нам разрушеніє.
Мене непокоїть іще одна його теза:
—Та що ж це за война така? На всьому посьолку тільки четверо людей погибли.
Тихон Борисович називає бойовиків: «скажемо так, терористи», а українську армію: «скажемо так, наші».
— І от шо інтересно. Єслі сначала, скажемо так, терористів і поддержував хтось, то потім отношеніє перемінилось, і всі їх стали нєнавідєть. Тому що ну не вийшло у тебе — ну смирись і одійди. Не муч людей, — Тихон Борисович підморгує мені: — Але от коли по тілівізору кажуть, що скажемо так, наші не іспользують «Гради»? Це брехня. По Семьйоновці три раза стріляли. Я сам бивший міномьйотчик, так от із міномьйотів таким залпом не удариш. Невозможно сощитати взриви. Отак: бах-бах-бах-бах-бах, — Тихон Борисович весело сміється, показуючи золотий зуб.
Я мовчки жую ковбасу.
— Я понимаю, — каже Лєна, ведучи мене далі селищем, — армии дали квадрат, они и бомбят. Но мирному населению от этого не легче. И почему такие сильные промахи? Почему не было никакой разведки? Да приди ты под видом мирного жителя. У нас спроси. А то ж это напоминало морской бой.
Лєна показує розвалений будинок за 300 метрів від психлікарні й повторює:
— Морской бой, я ж говорю. «А-5! По-о-опал? Ми-и-имо!». А вот это? Это ж вообще Же-9!
На вулиці Лисичанській, в одному з епіцентрів руйнувань, зібралися на мітинг жінки в халатах. Тут, до речі, прийнято ходити в халатах поверх голих тіл по вулиці. Того сезону хітом були халати у велику фіолетову квітку.
Жінки зібралися, бо почули, що має приїхати «якийсь депутат». Новина передається з уст в уста, й не всі в Семенівці встигли її почути, однак жінок усе одно збирається від сотні до двохсот.
— Може, хоть цей поможе, — суржиком перемовляються жінки.
"Одні нас «захищали», другі нас «визволяли»! — кричить одна з жінок. — Тепер третій нам «помагає»! "
Невдовзі прибуває на джипі такий собі Вадим Анатолійович, директор котельно-механічного заводу. Проте виявляється, Вадим Анатолійович приїхав не допомагати, а навпаки: щоб потерпілі йому допомогли. Вадим Анатолійович хоче стати секретарем міськради, тобто фактичним в. о. мера Слов’янська на час арешту Нелі Штепи. Вадиму Анатолійовичу дуже треба, щоб у вівторок мешканці йому «допомогли розблокувати міськраду», а то ж місту виділяються гроші на ремонт, але кошти неможливо «освоїти», бо ж нема хазяїна. От прийде до влади Вадим Анатолійович, освоїть гроші, Семенівці й допоможе. Як тільки, так зразу.
У натовпі починається те, що в інтернеті називають срачем у коментах:
— Одні нас «захищали», другі нас «визволяли»! — кричить одна з жінок. — Тепер третій нам «помагає»!
— Очєредний, хоче заработати на нашому горі!
— Пообіщають і поїдуть!
— А потом опять ополченцы придут, а армия за это снова нас бить начнёт!
— Карочє, ти поняла, — поза цим усім тихо каже одна жінка іншій. — Восстанавлюєм наші хати самі.
— Пішли, — тягне мене за рукав Лєна. – Ну як? Почув голос Донбасу?
— Почув. Дякую тобі, Лєн. Я ще приїду. Давай тримати зв’язок.
— Записуй телефон.
«Сатаніст» Іван, той самий, у якого кілька років тому я ночував у Слов’янську, вимушений був емігрувати в анексований Росією Крим. Надто голосно виступав проти нової влади, хоча не особливо підтримував і сепаратизм: Іван устиг навіть побувати на підвалі у бойовиків Гіркіна. Голосно кричав, що як же так, він же місцевий. А його, як він каже, знехотя били. Щоб не заважав іншим місцевим спати на підвалі.
— Есть у меня один, который ополченцев до сих пор поддерживает, — каже по телефону Іван. — Хочешь поговорить? Ну, только он слегка по православию долбанутый, сразу предупреждаю. Щас скину номер. Его Виктор зовут.
Віктор виявився чорнобородим молодим чоловіком. Він приїжджає на місце зустрічі на велосипеді й одразу веде мене вглиб парку.
— Давай только так, – починає розмову він. – Я доверяю Ване, значит, я доверяю тебе.
— А есть причины бояться?
— Моих друзей уже забирали с мешком на голове.
Тим часом на центральній площі танцюють школярі у вишиванках, дівчатка із синьо-жовтими стрічечками у волоссі. Лунає весела музика. Пам’ятник Леніну вдягли у шаровари. Запускають у небо сині та жовті повітряні кульки. Святкують День Незалежності України. Парком гуляють парочки, мами з дитячими візочками, сім’ї з дітьми.
— Это всё аморфные, — називає їх Віктор. — Если бы мы вошли в состав России, они праздновали бы День России.
Він сподівається на повернення «ополченців» і думає, що це можливо:
— Знаешь, есть такие строки: «Запомните загадочный тактический прием: когда мы отступаем — это мы вперёд идём».
Сам Віктор не пішов в «ополчення» тільки тому, що він інвалід. А тепер не виїжджає зі Слов’янська, бо не може залишити стару хвору матір. Віктор інтелігентний і толерантний, тому впродовж усієї розмови говорить так: «ополченцы против армии», «народная республика против правительства». Жодного разу не вживає слів «хунта» чи «карателі». Віктор розмовляє дуже спокійно. Людина з вищою освітою, він часто цитує філософів і заявляє, що погляди свої вибудовує строго логічно:
— Есть такая притча Аристотель, придумав законы логики, на радостях принес в жертву богам сто быков. И с тех пор скоты ненавидят логику.
Віктор дуже нагадує мені знайомого, який, так само постійно посилаючись на логіку, пішов добровольцем у батальйон до Петровича й раціоналізував необхідність жертв серед мирних людей, а також необхідність тортур. У того теж усе строго логічно. Адже все починається з базових припущень, а далі «якщо А, то В». Наприклад, Віктор прекрасно знає, що серед «ополченців», які зараз воюють на Донбасі, є навіть серби-монархісти, але не бачить у цьому нічого поганого:
— Ну, если мы исходим из единства русского мира. Справді, питання лише в тому, з яких засад виходити.
Ну а тим часом «аморфне», тобто мирне населення продовжує хто святкувати День Незалежності України, а хто просто святкувати. Пізно ввечері на площу перед залізничною станцією в’їжджають понад десяток машин, які безперестанку сигналять. Стікається натовп. Хтось про всяк випадок тиснеться до стін. Дехто відверто нервує. Якісь люди хаотично біжать через відкрите місце. Какофонія клаксонів. Менти, які от щойно наче були тут, раптом розчинилися між білими колонами будівлі вокзалу.
Хто це їде? «Скажемо так, терористи»? Чи «скажемо так, наші»?
На кожній машині по одній букві. Машини гудуть. Тривожно.
«БУД» — Будуємо? «БУДЬМОЕ» — Будьмо єдині? В'їжджає решта машин із рештою букв — і всі навколо розслабляються й від полегшення сміються.
«Будь моей женой».
Минає ще півроку.
— Не против Украины! Не против Украины! — б’є себе у пухлі груди п’яна сорокатрилітня Лєна. — А против этого правительства! И это я не только от себя. Я тебе говорю, что люди говорят. Это голос Донбасса!
За ці півроку закріпились нові ідеологічні штампи: ти або «патріот», або «антиукраїнський», ти або «націоналіст», або «запутінєц» — як колись були «строители коммунизма» й «антисоветчики» У дискурсі мас-медіа цілий світ, включно з Нідерландами й Сомалі, не відаючи того, розділився на проукраїнський і проросійський. Українська армія, хоч ніхто цього прямо не визнав, програла війну російській зброї під Іловайськом, потім знов у Донецькому аеропорту й під Дебальцевим. Країною потяглися внутрішні біженці, й ми навчилися правильно називати їх переселенцями. Й навчилися ненавидіти одні одних: як не за різницю в місці мешкання, то за різницю в поглядах.
Ми з Лєною зустрічалися в ці півроку стільки, що вона іронізує:
— Тебя жена ко мне не приревнует?
Часом вона просто дзвонить, аби розповісти черговий місцевий скандальчик: якась міжнародна організація таки виділила розбомбленій Семенівці гроші на заміну розбитих вікон мешканцям, місцеві ж чиновники порахували все за найвищим прайсом, а вікна поставили найдешевші. Ну: the Україна, все як ми любимо.
"Найточніше ставлення мирних людей на «звільнених територіях» до сторін конфлікту можна визначити за Шекспіром, якого один мій донбаський друг цитував російською: «Чума на оба ваших дома!»."
Я вже добре знаю батьків Лєни. Звик до дивного гумору Тихона Борисовича. Знаю Лєниного відчуженого сина-підлітка, що росте як трава: я так і не можу вибити у неї, де була дитина, поки Лєна під час обстрілів виїжджала до Жашкова — але точно не з нею. Знаю історії про її коханців, але, як виявиться, не про всіх.
Сьогодні я вкотре їздив «звільненими територіями», щойно повернувся з Краматорська до Слов’янська, й ми з Лєною під пельмені й мариновані печериці у «Славгороді» п’ємо горілку.
— Все эти годы нам из Киева говорили, что Донбасс заснул. Хотели разбудить. Ну как? Понравилось? – хмикає Лєна.
Найточніше ставлення мирних людей на «звільнених територіях» до сторін конфлікту можна визначити за Шекспіром, якого один мій донбаський друг цитував російською: «Чума на оба ваших дома!». Або так:
— Те — козлы, что в городах сидят. А те — козлы, что города бомбят, — обговорювали жінки-переселенки у плацкартному вагоні, не помічаючи, що я не сплю на верхній полиці.
Сакраментальне питання «хто стріляв» майже завжди вирішують не на користь української армії. Доходить іноді до абсурду. Коли ще Україна не втратила Дебальцеве, одна місцева жінка переконувала мене, що нацгвардія, яка стояла в місті, сама по ньому і «долбит, и долбит, и долбит». — Сама по собі? — перепитав я, й жінка закрилась у собі.
Образилась. Або перестала довіряти мені. Зате коли б не говорив із будь-ким з армії — ніхто ніколи, звісно, не стріляє по житлових кварталах. Тут уже бойовики стріляють самі по собі. Ніхто не обстрілює міста — всі просто стріляють по наданих координатах і уявлення не мають, що ж розташоване за цими координатами. Ніхто не обстрілює житлові квартали — всі лише дають «отвєтку» по бойовиках, які звідти стріляють. Ніщо ні з чим не пов’язане й ні на що не впливає.
А тим часом на «звільнених територіях» мешканці зло сміються із самої фрази «звільнені території»:
— Кто же освобождал? Те сами ушли.
Цю фразу я наслухався у різних варіантах, навіть від найбільш «проукраїнських громадян». Та й не тільки від громадян:
— Самое обидное, что по тех никто не стрелял, когда они уходили, — каже мені сирієць Мухаммед. – Почему было не разбомбить колонну Гиркина, пока она из Славянска шла на Донецк? Теперь вот и получили в Донецке.
Мухаммед, до речі, за кілька років доти втік від громадянської війни в Сирії до друзів на Донеччину. Знав, куди тікати.
Багато людей почуваються непевно:
— Ты помни, на какой ты территории, — саркастично смикає маршрутника у Костянтинівці жінка-контролер. — Не говори «правосеки», говори «Правый сектор».
А один із найбільш «проукраїнських» моїх співбесідників, у якого я ночував, під ранок ніяково просить:
— Ты, это. Уж очень меня, таким уж, не выставляй. Время сейчас смутное.
Постійно циркулюють чутки, що «народна республіка» повернеться на «звільнені території». Чутки посилювалися в окремі моменти: після відходу «кіборгів» з Донецького аеропорту; після втрати Дебальцевого й Вуглегірська; після обстрілу «Градами» Краматорська.
— Послушать украинские СМИ, так у нас тут каждый первый — террорист!
Так каже мені один з маршрутників у Костянтинівці. Інші в компанії згідно кивають. Вони зібралися колом, чекаючи наступного поїзда, щоб везти людей на «окуповані території». Мені, київському репортеру, співчувають:
— Мы же всё понимаем. Если ты напишешь правду, тебя тут же вызовут в СБУ.
Й мене по-батьківськи плескають по плечу.
В розташованому під землею кафе, в пітьмі за перегородкою, лисий накачаний мужик тихо розповідає іншому про друга-бізнесмена, який спершу сидів на підвалі у бойовиків, а потім уже українські спецслужби на військовому аеродромі закопували його по шию в землю. Я сам незадовго до того вийшов, побитий і морально надломлений, після допиту з тортурами за підозрою у шпигунстві. Тепер не знав, що думати, тож, готовий повірити в будь-що, сидів за перегородкою в пітьмі, сильно пив, слухав приглушені голоси і страждав. Що відбувається з моєю країною?
"Мешканці Семенівки просто називають поіменно місцевих, які спершу зникли, а потім «знайшлися» під арештом."
Лєна в один із моїх приїздів ходила зі мною Семенівкою й навмисне, щоб я послухав, заговорювала із сусідами, видаючи мене за свого племінника. Звідусіль тільки й чути: ті — в Ростові, ті — в Москві.
— У меня в доме ополченцы жили, — казав нам з даху свого будинку хлопець, який робив ремонт. — Мусора после них, как после свиней.
— Когда вернешься?
— Весной. Сейчас в Николаевке у тетки.
— А М***вы вернутся?
— М***вы, ха! Разве что сюда ДНР вернется. Но тогда уж лучше пусть М***вы не возвращаются.
— Ха-ха-ха, точно!
М***ви, мати й син — місцеві багатії, тут у них три квартири. Ці квартири від артилерії не постраждали, але М***ви, як і ще кілька родин, поїхали назавжди.
— Кто чувствовал за собой вину — того здесь нет, — каже мені Лєна. – А ловят тех, кто за собой вину не чувствовал.
Про сумнівної законності дії українських правоохоронців, які «борються з тероризмом», відомо з багатьох джерел. Одне з них колективне: мешканці Семенівки просто називають поіменно місцевих, які спершу зникли, а потім «знайшлися» під арештом. Серед них такий собі Діма, маргінал і міський дурник, котрий не раз опинявся в міліції за п’яні дебоші, бійки, крадіжки металобрухту тощо. Коли бойовики Гіркіна захопили районний відділок, де Діма стільки разів бував битий, то він прийшов позловтішатись. Опісля жив собі з родиною, бухав, як і раніше, в подіях участі не брав. Зник після «звільнення» Слов’янська, коли Гіркін пішов і зайшли урядові сили. А через місяць родичі знайшли цього Діму на Харківщині під арештом. Іще одного місцевого міліція так само взяла ні за що; відпустила, стверджують сусіди, після виплати матір’ю викупу. Третій «терорист» Семенівки — старий алкоголік, якого загребли, скоріш за все, для звітності. Цей зник із кінцями, бо ніхто ним не цікавився.
Про схожі випадки розповідав мені й офіцер міліції Краматорська, який, здається, саме задля цього й наполіг на зустрічі:
— В городе много людей без опознавательных знаков, а милиция действует на грани фола, а то и явно незаконно.
— А что ты удивляешься? — сказав у відповідь на запитання мій давній друг, тепер близький до керівництва місцевого СБУ. — Милиция людей била всегда, и в мирное время. Кстати, настоящих сепаратистов тоже переловили. Люди работают. Ну а есть и такие, да: их хватают для отчетности перед начальством. Ты видел эти новости, «задержали столько-то диверсантов»? Это командировочные приехали. Им надо перед начальством отчитаться. Местные СБУшники воют! Кто-то из «диверсантов» их агентом был. За кем-то следили, вели, чтобы рыбу покрупнее словить. А эти приехали — тяп-ляп.
За його словами, дрібних або ж затриманих помилково після побиття відпускають, попередньо закріплюючи «вербування» в дуже цікавий спосіб:
— Они должны сказать на камеру: «Путин хуйло».
До речі, питання про Путіна — одне з найдивовижніших і в іншому аспекті. Абсолютна більшість людей тепер, тією чи іншою мірою, «проти всіх» Але при цьому Київ ненавидять люто, «народні республіки» якось упівсили, а от про роль Росії згадують хіба що мимохідь Чому? Сакраментальне «питання про Путіна» я ставлю кожному, кому достатньо довіряю і чию довіру не боюся втратити.
"Усі на Донбасі чудово усвідомлюють і роль анексії Криму, і роль російських ЗМІ, і присутність добровольців із Омськів-Томськів, російську зброю і так далі — проте згадують про все це хіба як про технічні деталі."
— Меня и самого это удивляет, — сміється інженер-інтелектуал з Новокраматорського машинобудівного заводу. — Иногда такое впечатление, что дело даже не в политике, а в личной харизме. Это что-то фрейдистское. Женщины бальзаковского возраста, лет так с сорока пяти до шестидесяти — те вообще: такое впечатление, что они все его хотят.
Цей інженер, до речі, називає себе так: «рефлексирующий интеллигент». А от більшість інших, хто рефлексує менше, на запитання про відсутність критики Путіна лише чухають голови. Здається, думка про вплив Кремля на перебіг конфлікту для них досі нова. Ну, тобто як: усі на Донбасі чудово усвідомлюють і роль анексії Криму, і роль російських ЗМІ, і присутність добровольців із Омськів-Томськів, російську зброю і так далі — проте згадують про все це хіба як про технічні деталі. Так само, як, наприклад, у Києві відмахуються, як від технічної деталі, від питання про ультраправих на Майдані.
Лєна із Семенівки в той день, коли ми пішли пити у «Славгород», здавала тести в центрі зайнятості, бо ж відколи дитсадок «Білочка» розбомбили, вона сидить практично без роботи. За результатами сьогоднішніх тестів Лєна називає себе так:
— Чмо среднестатистическое. Не очень умное, но и не то чтобы слишком тупое.
І закусує горілку пельменем. Я в захваті від її самоіронії: що-що, а це у неї не середньостатистичне.
— Не знаю, кто из моих знакомых посмел бы так себя назвать, — кажу я їй. — У всех чувство собственной важности. У меня вот тоже. Лен, а давай выпьем за скромность!
Ми випиваємо горілки з перцем, закушуємо пельменями з оцтом. І аж тепер, через півроку, Лєна признається, що її коханець був бойовиком у Гіркіна. Не той коханець, котрий у Жашкові називав її «моя сєпаратісточка», а той, що перед ним, у Слов’янську. Він Лєні не казав, що йде в ополчення, ну, але вона сама все зрозуміла, коли після «відрядження до Москви» коханець повернувся в новенькому камуфляжі, зі зброєю, з новим смартфоном, на якому стояла програма шифрування переговорів.
У відповідь на нову щирість я аж тепер, через півроку, наважуюся признатися Лєні, що насправді я навіть не з Києва, а з Галичини. Лєна на мить завмирає.
— Вот видишь! — після паузи вигукує вона. — Нам надо было просто поговорить, а не стрелять! Мы же друг друга поняли!
Лєна тепер іще більше хоче, щоб я, западенець, «зрозумів Донбас».
— Кажется, я прочувствовал, — після всього кажу я й беру на виделку маринований грибочок. — Только вот одного никак не пойму.
— Ну?
— Я вполне понимаю, за что вы не любите официальный Киев. Это как раз ясно. Почему ненавидите того же Порошенко, тоже вполне очевидно. Но, с другой стороны, ты же сама говорила: все прекрасно осознают, что Россия разжигала конфликт. Тогда почему никто не критикует Путина?
Лєна надовго замислюється.
— Знаешь, ты поставил меня в тупик.
Текст надано до публікації «Видавництвом 21».
Читайте також:
Червона зона — прийдешнє чи теперішнє? (Захар Попович)
