Чому нам потрібен Першотравень

01.05.2020
|
Денис Пілаш
5885
Денис Пілаш
Статті автора

Першотравень — День міжнародної солідарності трудящих — свято, значення й історію якого часто забувають, хоча його актуальність ні на йоту не зменшилася з часу його запровадження наприкінці ХІХ століття.

Воно з’явилось тоді у пам’ять про людей, які полягли у боротьбі за скорочення робочого дня — а саме «Геймаркетських мучеників»: чиказьких робітників, убитих на демонстрації, та анархістів, страчених згодом за сфабрикованими звинуваченнями. Щоб домогтися восьмигодинного робочого дня, американські робітничі організації постановили провести серію виступів (в ідеалі — загальний страйк) на початку травня 1886 року. На їхній заклик пройшли два десятки акцій і страйків, а в Чикаго страйкували десятки тисяч людей, але подекуди проти них застосовувалось поліцейське насильство і вже були перші загиблі робітники.

Закриваючи мітинг 4 травня на площі Геймаркет, методистський пастор-соціаліст із робітничого середмістя Чикаго Семюел Філден вже закінчував свій виступ і ледве встиг відповісти прибулим для розгону поліцейським, що це мирний захід, коли провокатор поцілив бомбою в одного з людей в уніформі. Поліція відкрила вогонь по демонстрантам, а далі почала репресії проти організаторів. Кількох учасників анархістського робітничого руху звинуватили у «змові» лише на тій підставі, що вони були причетні до боротьби за 8-годинний робочий день (більшості з них навіть не було на мітингу). П’ятьох із них у 1887 р. засудили до страти — Луїса Лінгга (який встиг покінчити з собою у камері), Джорджа Енгеля, Августа Спіса, Адольфа Фішера та Альберта Парсонса, чию анархо-синдикалістську справу продовжила його вдова, народжена у рабстві Люсі Парсонс. Уже за кілька років, у 1893 р., було офіційно визнано невинуватість страчених і неправдивість звинувачень їх у «бунті на Геймаркеті», а також «принесено вибачення» трьом їхнім товаришам, які залишилися в живих.

 


У пам’ять про чиказькі події профспілки, соціаліст(к)и й анархіст(к)и і започаткували традицію 1 травня. Зібравшись на День взяття Бастилії 14 липня 1889 р. у Парижі, перший конгрес Другого інтернаціоналу — міжнародного об’єднання соціалістичних партій — з подачі французького профспілковця Раймона Лавіня вперше закликав до міжнародного відзначення Першотравня. Вже у 1904 р. міжнародний соціалістичний конгрес в Амстердамі закріпив ці щорічні першотравневі демонстрації робітничих партій і профспілок «за законодавче закріплення 8-годинного робочого дня, класові вимоги робітництва та всезагальний мир».

Прикметно, що серед міст, які у 1890 р. долучилися до першої хвилі першотравневих виступів (на які і в тодішній Європі влада часто відповідала кулями), був і Львів. Серед ініціаторів проведення перших львівських Першотравнів були друкар Йосип Данилюк, а також ключові фігури тодішньої західноукраїнської лівиці Іван Франко та Михайло Павлик. Невдовзі почалося й святкування 1 травня у Києві, де за кілька років воно розрослося з невеличкої таємної «маївки на природі» у Кадетському гаю на Солом’янці до страйків сотень робітників і сутичок з царськими жандармами на Хрещатику. Утім, про ці події воліли б забути ідеологічні комісари з «Інституту національної пам’яті», які домоглися скасування вихідного на 2 травня, а першопочатково взагалі планували викреслити й 1 травня — хоча День праці відзначається практично у всіх країнах світу (за рідкісними винятками на кшталт Саудівської Аравії, США й Туркменістану).

У результаті, 1 травня стало всезагальним днем боротьби для робітничого руху та лівих усіх відтінків — від анархістів і революційних марксистів до соціал-демократів і релігійних соціалістів. Цим рухам ми завдячуємо левовою часткою соціального прогресу в минулому столітті — не лише восьмигодинним робочим днем, а й іншими трудовими і соціальними правами, безкоштовною освітою і медициною, оплачуваними відпустками та лікарняними. Вони ж значною мірою добились загального виборчого права та скорочення гендерного розриву між чоловіками й жінками. Та хто б міг подумати, що в новому тисячолітті ці здобутки й свободи, які виборювались кров’ю, не лише не розширятимуться, а й урізатимуться? 

 

 

Технічний прогрес створив усі передумови для скорочення тривалості робочого дня, натомість в багатьох країнах під загрозою опинилися навіть положення про його обмеження 8 годинами. На додачу до всього, розмивається межа між робочим і вільним часом. Автоматизацію та роботизацію впроваджують так, щоб скоротити високооплачувані робочі місця, натомість неприємна робота, за яку платять копійки, нікуди не дівається. Частка зарплат у структурі доходів скорочується, а розрив між оплатою топ-менеджерів і решти працівників сягає небачених величин. Дедалі більша армія прекарних, неформально зайнятих працівників взагалі виключена з гарантованих і регульованих трудових відносин і потерпає від постійних зловживань босів. А уряди й міжнародні інституції узаконюють це безправ’я, запроваджуючи «трудові реформи», спрямовані на «лібералізацію ринку праці» й руйнацію системи колективних договорів. Наслідком подібної «дерегуляції» є менша захищеність робітників й робітниць, у тому числі навіть їхні життя та здоров’я. Усе відбувається так, бо у добу неоліберального капіталізму великий капітал узяв реванш, повівши наступ проти засобів колективного відстоювання інтересів трудових класів, передусім профспілок.

Згубність цих тенденцій стала ще очевиднішою під час пандемічної кризи, яка наочно демонструє, що #РинокНеПрацює. Мільйони людей опиняються без роботи, зарплат, належного медичного захисту, житла й перспектив — станом на 1 травня 2020 р. в самих лише США роботу за час пандемії втратили понад 30 мільйонів чоловік; ще більше загострюються такі проблеми, як положення трудових мігрантів і неоплачувана праця. Що вже й казати про Україну та інші держави з меншими економічними можливостями. Великий капітал і уряди, які його представляють, дбають зовсім не про пересічних громадян: подекуди кидають тих напризволяще, а подекуди використовують ситуацію для запровадження «непопулярних реформ».

 

 

Певний виняток із цих тенденцій становлять лише країни на кшталт Данії, де з огляду на сильні профспілки й трудові гарантії держава гарантує компенсацію зарплат, захист від звільнень і відповідальність роботодавців. Успішні показники Нової Зеландії та Ісландії в боротьбі з коронавірусом пояснюються не лише вигідним географічним розташуванням і раннім реагуванням, а тим, що керівництво Джасінди Ардерн з Лейбористської партії та Катрін Якобсдоуттір з Ліво-зеленого руху, спираючись на надійні системи медицини та соцзахисту, ставить у пріоритет добробут громадян, а не прибутки корпорацій. Та попри ці окремі винятки, видно, що глобальна криза (ба більше, взаємопов’язані кризи — кліматична й економічна, на додачу до пандемії) вимагає і глобальних рішень. Світ зміниться на краще лише солідарними зусиллями тих, на кому він тримається — людей праці. Саме привід про це нагадати у День міжнародної солідарності трудящих.

Фото для головної ілюстрації: Політична Критика.

Поділитись