«Чорнобиль»: яку історію розказує серіал

Щойно завершилася «Гра престолів», як компанія HBO представила новий моторошний серіал із відвертими сценами розтлівання людських тіл та психологічним насиллям — «Чорнобиль». Як і в GoT, актори говорять чудернацькими британськими акцентами й розв’язка далека від гепі-енду з палким коханням. Проте якщо міфічне протистояння Вестероса та Кінґслендінга тільки здалека нагадує середньовічну культуру Європи, то «Чорнобиль» виконаний у стилі документальної драми, де сюжет базується на реальних подіях.

Або майже реальних. Коли доходить справа до історії обставин Чорнобильської аварії, то перед нами відкривається безліч наративів, серед яких нелегко вибрати. Після трьох десятиліть досліджень, збору свідчень очевидців та репрезентацій у медіа, важко навіть сказати, як виглядали викиди безпосередньо після аварії. Одні кажуть, це був клуб-грибок сірого диму, як від атомної бомби, інші описують блакитний газ, що піднімався вгору та світився, для когось це був зовсім не газ, а біла пара, в чиїхось очах це була малинова заграва над станцією. У серіалі бачимо стовп вогню й потім сіру хмару диму.

Кадри із серіалу

Не менш складно розібратися з причинами аварії та винуватцями. Атмосфера секретності в часи пізньої Холодної війни змушувала вже тоді всіх підозрювати всіх, так що у спадщину ми отримали широкий спектр версій. Вони починаються від покладання вини на індивідів — звинувачень у халатності працівників станції чи намаганнях котрогось бюрократа прикрити прогріхи за ширмою трагедії. Звинувачують також окремі групи — місцевих апаратчиків, які хотіли найшвидше виробити якомога більше електроенергії, радянську верхівку, що нібито навмисно дала вказівку на вбивчий експеримент задля дискредитації атомної енергетики на Заході і свого порятунку від падіння світових цін на нафту. Не менш популярні структурні причини — всі радянські атомні станції були зроблені недбало, а їхні працівники виконували обов’язки так само безвідповідально, як решта робітників по всій країні. Останнім часом нерідко зустрічається теза, ніби радянська атомна енергетика була настільки недосконалою, що аварія мала рано чи пізно мала статися.

"Докудрама — це все-таки драма, тому історії в серіалі загострені й вибудувані в сюжетне протистояння всупереч низці фактів."

Автори серіалу вибрали доволі консервативні наративи й поклалися на матеріали академіка Легасова — фізика-ядерщика в товстих окулярах із московського інституту Курчатова, ідейного комуніста, котрий фактично керував технічним боком ліквідаційних робіт у перші дні, тижні й місяці після катастрофи. Він припустився низки прикрих помилок, але ефективно ліквідував пожежу в реакторі. Рівно за два роки в день аварії він наклав на себе руки (або за іншою версією — йому помогли люди з КДБ). Паралельно до його історії бачимо сюжетну лінію простих ліквідаторів і постраждалих, взятих із невеликими змінами з книги білоруської письменниці Світлани Алексієвич, а також вигадану героїню — рішучу, неначе з «Матриці» —  білоруську вчену в галузі ядерної фізики Уляну Хом’юк.

Академіка Легасова в серіалі зіграв Джаред Гарріс

Проте докудрама — це все-таки драма, тому історії в серіалі загострені й вибудувані в сюжетне протистояння всупереч низці фактів. У спогадах самого Легасова, записаних на п’яти касетах, дії ліквідаторів відбувалися злагоджено й ефективно. Борис Щербина цілком покладався на думку експертів-ядерщиків. У стислі терміни він діставав свинець, пісок, глину й все необхідне для засипання графіту й урану, що тліли. Решта членів комісії, зокрема й голова київського облвиконкому Іван Плющ, діяли злагоджено, відповідали кожен за свою ділянку, консультувалися з фахівцями. Дятлов і Брюханов, очільники станції, зовсім не виглядають підступними. Радше Брюханов виглядав таким собі директором-будівельником, шокованим настільки, що навіть нічого не міг сказати про те, що сталося, бо сам не знався на цьому. Інша картина в серіалі — всі регулярно кричать одне на одного, злагоди досягають тільки тоді, коли щось замовчують, і не пропускають можливості принизити одне одного.

"Кадри житлових кварталів Прип’яті дуже вдало відтворюють атмосферу атомграда до аварії, і їх не псують навіть пластикові вікна, видні кожному глядачеві зі Східної Європи."

Неточності супроводжують практично всі історії, зберігаючи проте дуже достовірний антураж. Українка Людмила насправді народжує немовля не у Києві на Троєщині, як у фільмі, а в тій самій лікарні №6, де від гострої променевої хвороби помирає її чоловік. Вертоліт падає не на наступний день після аварії, а через півроку, і через механічні несправності, а не тому, що в радіоактивному димі відмовляє техніка. Борис Щербина в літаку уважно слухає історію Легасова про ліквідацію аварії в американському Три-майл-айленді, а не обіцяє викинути його з салону вниз! А суд над працівниками станції не заслуховував ані Щербини, ані Легасова, ані тим паче Хом’юк, хоч і серіал відтворив з унікальною ретельністю інтер’єр, церемоніал та гул мікрофонів його засідань. Варто також додати, що кадри житлових кварталів Прип’яті дуже вдало відтворюють атмосферу атомграда до аварії, і їх не псують навіть пластикові вікна, видні кожному глядачеві зі Східної Європи.

Готель, в якому жили ліквідатори. 

Фото Ольги Мартинюк

Тульські шахтарі, котрі жорстоко знущаються зі свого надто тендітного, як за радянськими мірками, компартійного боса; випивання на самоті горілки наче віскі, не хмурячись і без закуски; закривавлення працівників прямо на місці аварії, а не потім у лікарні. Усі ці викривлення можна пробачити творцям серіалу, з огляду на те, що вже зняв і ще міг би зняти Голлівуд на цю тему.

Важливіше ставити питання, наскільки вдало вибрано наратив головних героїв, чи допомагає ця чорнобильська драма зрозуміти щось про наше суспільство, яке все ще залежить від атомної енергетики.

Так, Легасов  — персонаж дуже драматичний, відчайдушний. Хоч і не мачо, але доволі харизматичний. Однак його обрали здійснювати ліквідаційні роботи за вказівкою зверху й навряд чи він міг вийти за межі мислення лобіста атомної енергії. На його погляд, проблема полягала в недостатній безпечності конструкції реакторів типу РБМК й відсутності контейнментів – коробок, які мають перешкоджати проникненню викидів назовні в разі вибуху. Легасов не ставив під питання потрібність атомної енергетики, зведення атомних станцій в густозаселених аграрних регіонах Європи, управління всіма процесами з Москви, а також відверто передрікав нові аварії на АЕС у Вірменії, Болгарії та коло тодішнього Ленінграда. Його не турбувало, що навіть довкола справних атомних станцій люди хворіють лейкемію. Як і керівництво всієї країни, він закривав очі на шкоду радіації здоров’ю населення й вірив у те, що вчасні санітарні заходи захистять від будь-яких «реальних» наслідків для здоров’я людей. Легасов також вірив, що ці заходи ретельно застосовуються довкола зони, попри те, що доволі швидко після катастрофи селяни довкола, без спеціалізованої освіти й доступу до чесної інформації, розуміли, що все це не так, спостерігаючи страждання своїх дітей та худоби.

Вчена Уляна Хом’юк — вигаданий персонаж серіалу

В серіалі Легасов виступає одиноким героєм, котрий рятує світ від катастрофи, а всі його недоліки компенсує вигадана персонажка Уляна Хом’юк — чимось схожа на американську героїню «за правду» проти «брехні». Автор сценарію Крег Мазін видумав її ніби як збірний образ радянських учених, що протистояли Легасову, і заодно як типову радянську жінку-вчену, яких було доволі багато у сфері науки й медицини, хоч мало в органах управління. Її колеги в реальному житті ставили низку питань щодо медичних, соціальних і екологічних наслідків катастрофи, активно брали участь у зелених рухах періоду Перебудови (зведених нанівець у 1990-х). Проте у фільмі ми не бачимо цих реальних персонажок. Уляна Хом’юк допомагає зрозуміти лише проблематичність конструкції реактора РБМК^[1] та потребу озвучувати цю незручну правду.

"Герої-українці — на другому плані в ролі потерпілих жителів регіону або ліквідаторів."

Тому попри низку чудових рішень у зйомках фільму, він все ж таки відтворює версію подій, повністю зосереджену в центральних органах союзної столиці. Образ України в серіалі зовсім не суб’єктний (як і Білорусі). Герої-українці — на другому плані в ролі потерпілих жителів регіону або ліквідаторів. Українські чиновники повністю відсутні в картині. А якби й були присутні, то, мабуть, у негативному образі приховувачів правди. Тим часом українські партійні лідери в ті дні часто вступали в конфлікт із Москвою й тихо евакуйовували десятки тисяч людей та дітей — значно ефективніше, ніж українська влада зробила це у 2014—2015 роках. 

Кадри із серіалу

Наївно думати, що автор сценарію не готовий був зрозуміти місцеві українські реалії. Радше проблема в тому, що ще не створено достатньо вдумливих наративів, котрі осмислили б моральні, філософські та історичні аспекти катастрофи в Україні й були доступними в міжнародних виданнях. Комеморативні заходи до чергових річниць катастрофи оминають гострі питання, а їх варто ставити й пробувати давати комплексні відповіді з різних перспектив. Чи безпечне використання застарілих атомних реакторів у часи війни? Чи задовільним є новий план на випадок аварій внаслідок природніх катаклізмів чи терористичних актів? Як здобути незалежність від імпортного палива й не поставити під ризик здоров’я населення? Чи справді радіаційне забруднення опустилося на нижчі шари ґрунтів і більше не шкодить агропродукції? Як радіація впливає на здоров’я суспільства?

Двозначності у відповідях на ці питання залишаться та впливатимуть на наративи Чорнобиля. Але відповіді на них найлегше шукати тут, неподалік від місця аварії та дивного сплетіння людських відносин.