Жінки в усьому світі продовжують страждати від несправедливості та нерівності. Війна ж не лише загострює наявні проблеми сексуалізованого насильства та репродуктивного тягаря, а й створює нові виклики: переміщення, безробіття чи необхідність захищати свою спільноту. Під час війни жінки та дівчата стають жертвами агресії, бійчинями, активістками, біженками й самотніми матерями. Іншими словами, їхнє становище змінюється, і не лише там, де тривають бойові дії, як-от в Україні чи секторі Газа, але і в сусідніх країнах, наприклад, у Польщі. В межах тематичної панелі на конференції «Діалоги периферій» Фойєрбах 11 ми розмовляли про зв’язок між цими жіночими досвідами проживання війни — від повсякдення до структурних та історичних процесів.
У дискусії взяли участь три дослідниці гендерної проблематики. Марта Гавришко досліджує гендерно обумовлене насильство під час Другої світової війни і Голокосту, а також під час російсько-української війни. Соціологиня і президентка Польської асоціації гендерних досліджень Вероніка Гжебальська працює з темами соціальних та інституційних трансформацій в Польщі та Центральній і Східній Європі з фокусом на проблемах мілітаризму, національної безпеки та політики правих. Анвар Махажне — асистентка кафедри політології коледжу Stonehill (США), дослідниця в сфері міжнародних відносин та компаративної політики з фокусом на питаннях гендеру, релігії та політики Близького Сходу. У своїй науковій роботі Анвар висвітлює те, як ісламські вірування та інституції на Близькому Сході впливають на політичну присутність, агентність та можливості мусульманок.
Модерувала панель соціологиня і редакторка журналу «Спільне» Оленка Ґу.
(Не)помітне: гендерна ціна війни для жінок в Україні
Марта Гавришко розповіла про становище жінок в Україні після початку повномасштабного вторгнення. Поняття непомітного, невидимого фронту вказує на гендерно-обумовлені проблеми, з якими стикаються жінки на фронті, і які, на жаль, не отримують належної уваги в ЗМІ та на рівні командування.
Сьогодні частка військовослужбовиць в Україні є однією з найбільших серед армій світу — приблизно 15%. Більше 43 000 жінок служить в лавах Збройних сил України, а їхня присутність у порівнянні з 2021 роком зросла на 40%. Повномасштабне вторгнення Росії ще більше мотивувало жінок пожертвувати привілеєм — відсутністю примусу до мобілізації — та добровільно долучитися до оборони.
Захисниця державного кордону України отримує нагороду від Володимира Зеленського, 30 квітня 2022 року. Фото: рresident.gov.ua
Найбільш видимою ціною війни для жінок, котрі зробили вибір доєднатися до війська, є розлука з дітьми та іншими рідними, а також загроза смерті чи поранення. Згідно з даними Міністерства оборони, які були надані рік тому, більше ста військовослужбовиць загинуло за час повномасштабного вторгнення, однак такі втрати ставались і раніше. Жіночий ветеранський рух докладає зусиль до того, аби жертва жінок-військових була більш видимою і не забутою суспільством. Цей рух, разом із феміністичними організаціями, також активно бореться за покращення умов для військовослужбовиць.
Жінки-військові також стикаються з викликами, непомітними для загалу: сексуальним насиллям та гендерною дискримінацією у війську. Ця проблема є типовою не лише в Україні: так, два роки тому сталося вбивство двадцятирічної американської військовослужбовиці Ванесси Гілен, яка постраждала від сексуального насилля. Після її вбивства в армії США розробили та запровадили процедуру повідомлення про випадки сексуального насильства та домагань у війську.
В Україні подібного механізму не існує. Коли Валерія Сікаль та Ольга Деркач наважились публічно заявити про випадки сексуального насилля в армії, вони отримали підтримку феміністичних організацій, але не правосуддя. За даними «Невидимого батальйону», кожна десята жінка в армії зазнає сексуальних домагань, однак після початку повномасштабного вторгнення публічні обговорення таких випадків в Україні припинилися.
Іще одна проблема, спричинена надмірною маскулінністю мілітарного сектору — дискримінація ЛГБТ+ представників у війську. З 24 лютого по 31 жовтня 2022 року мережею моніторингу Центру «Наш світ» було задокументовано 74 кейси порушень прав людини за ознаками сексуальної орієнтації та гендерної ідентичності, 60 із них тим чи іншим чином були пов’язані з воєнними діями.
Українські військовослужбовиці. Ілюстративне фото: Metin Aktaş
Якою є відповідь Міністерства оборони на випадки дискримінації та домагань? Якщо уважно переглянути сайт Міністерства, можна легко знайти матеріали про військово-патріотичне виховання, однак алгоритму дій у разі сексуального насилля там немає. Натомість, такі пам'ятки-алгоритми для жінок-військовослужбовиць пропонують феміністичні організації, зокрема Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем».
Окремим широким аспектом гендерно зумовлених проблем є досвіди цивільних мешканок прифронтових та окупованих територій України. Зокрема — це досвід сексуального насилля. Згідно з даними Офісу генерального прокурора, відомо про 235 таких випадків, хоча варто розуміти, що йдеться лише про людей, які наважились про це заявити. Тисячі жінок та чоловіків обирають мовчання з різних причин: через стигматизацію, культуру насилля, ретравматизацію тощо. Особливо важко говорити про це в умовах окупації та у місцях ув’язнення, де люди зазнають тортур. У підсумку, цивільні жертви сексуального насильства часто не отримують належної допомоги, і навіть стикаються з віктимблеймінгом — коли на них перекладається відповідальність за «неналежну поведінку», яка «спровокувала» насильство, або ж їх звинувачують у зраді та «розвагах для російських солдат».
Консервативні групи, зокрема в Німеччині, поширюють міф про те, що українці та росіяни однаково скоюють сексуальні злочини на постійній основі. Для того, аби боротися з цим дискурсом, варто розуміти, що випадки сексуального насилля на війні можуть мати різні конотації. З одного боку, існує вид опортуністського зґвалтування, коли чоловіки хочуть ствердити власну маскулінність та силу, але намагаються приховати злочин, боячись покарання. З іншого боку, у російській армії командири не запобігають випадкам насилля, а на офіційному рівні панує цілковите заперечення їх наявності, ба навіть відзначення тих підрозділів, що скоюють сексуальні чи інші військові злочини. Є безліч доказів, які свідчать про те, що сексуальне насилля з боку російських військових — це інструмент війни.
З іншого боку, недопустимо ігнорувати ті випадки сексуального насильства, які зафіксовані з українського боку, навіть якщо їх суттєво менше. Українська влада не має заперечувати цю проблему, а має визнавати її, розпізнавати і боротися з нею, тому що ми не можемо толерувати сексуальне насильство.
Жінка тримає дитину біля житлового будинку, пошкодженого внаслідок ракетного обстрілу, Запоріжжя, 18 жовтня 2023 року. Фото: Elena Tita / Global Images Ukraine via Getty Images
Поза насильством, пов’язаним із війною, не варто забувати і про інше. Ми не маємо вибудовувати ієрархії жертв, коли, до прикладу, жертви російської агресії відчувають емпатійну підтримку суспільства, а інші, наприклад, жертви домашнього насильства — ні. Національна поліція офіційно фіксує значне зниження випадків домашнього насилля, порівнюючи дані початку 2021-2022 року. На ці цифри, однак, не можна покладатися, зважаючи на поширене заперечення і замовчування проблеми домашнього насилля в інфопросторі, а також на велику кількість біженців та окупацію частини території України. Через страх осуду і несприйняття, або звинувачення у поширенні російської пропаганди, жінки також можуть замовчувати випадки насилля з боку чоловіків-військових. Так трапилося у випадку переселенки Інни, яка втекла до Львова через насилля з боку чоловіка-військового.
Окремої згадки в контексті ціни війни заслуговують також жінки, які доглядають за іншими людьми. Наприклад, ті, що стали або стануть матерями під час війни, яким доводиться народжувати в невідповідних умовах і дбати про дітей у надзвичайно складних обставинах. Це також жінки, які турбуються про своїх чоловіків, що повертаються з війни пораненими чи з інвалідністю. Такі пари часто репрезентують в романтичному світлі, однак жінки змушені жертвувати власною реалізацією, роботою, ресурсом виключно через те, що допомога ветеранам від держави — недостатня або неякісна.
Матері з новонародженими під час повітряної тривоги у підвалі лікарні в Одесі, 17 березня, 2022 року. Фото: Salwan Georges / The Washington Post via Getty Images
Через збільшення витрат на мілітарні потреби та економічну узалежненість від підтримки західних партнерів страждають ті верстви населення, що живуть на виплати з державного бюджету — пенсіонери, люди з інвалідністю, освітяни. Умови роботи останніх лише погіршилися з початком повномасштабного вторгнення, тоді як заробітна плата працівників освітнього сектору (з яких більшість — жінки) часто є мінімальною.
«Моя заробітна плата в Академії наук до війни становила 50 євро, — поділилася власним досвідом Марта Гавришко. — Зараз я отримую 1 євро, а нещодавно мене змусили підписати документ, де зазначено, що я погоджуюсь зі зниженням зарплати».
Все це — неочевидні наслідки війни, що переважно не стають предметом публічних обговорень.
Необхідно обговорювати проблеми, з якими стикаються жінки та представники вразливих груп внаслідок збройної агресії РФ, необхідно виносити ці проблеми у публічний дискурс. Лише так ми можемо прийти до усвідомлення справжньої ціни війни, яка досі залишається недостатньо помітною як для країни, так і для міжнародної спільноти.
Російське вторгнення, жінки в армії Польщі та ідея комплексної оборони
Польська дослідниця Вероніка Гжебальська продовжила тему присутності жінок у війську, і розповіла про те, як російсько-українська війна вплинула на армію у Польщі. У своїй доповіді дослідниця описала, як історично відбувалось залучення жінок до оборони країни. Вона також запропонувала кілька ідей, як можливо побудувати кращу, більш феміністичну, більш соціал-демократичну оборонну політику в Польщі та центральній Європі.
За часів Польської Народної Республіки жінкам не дозволялося служити в армії. Однак після 1989 року розпочалися зміни в рамках політики гомогенізації із західними інститутами безпеки, такими як НАТО та ЄС. Наприкінці 1980-х років цивільних жінок, які працювали у військовій сфері, включили до складу армії як військовослужбовиць. У 1990-х роках для жінок відкрили двері військових академій, що призвело до необхідності облаштувати належні умови та розробити уніформу. На початку 2000-х років всі посади в армії відкрили для жінок, включно з бойовими посадами та спецпідрозділами. Також було прийнято нормативні акти, спрямовані на гендерну інтеграцію, такі як право на декретну відпустку та основні заходи протидії дискримінації та домаганням.
Жінки в армії Польщі. Фото: Karolina Adamska / East News
Незважаючи на ці зміни, жінок у збройних силах було небагато — їхня частка становила менше 5%. Відсутність значної кількості жінок-військових перешкоджала подальшому просуванню змін зсередини. Однак війна в Україні стала для Польщі тривожним сигналом, що призвів до широкомасштабних оборонних реформ. Однією з таких реформ стало запровадження сил територіальної оборони, що передбачає використання моделі солдатів-громадян, у яких є можливість більш гнучко поєднувати професійне та особисте життя.
Цей новий підхід до військової служби, в поєднанні з іншими формами участі в обороні країни, призвів до значного збільшення кількості залучених жінок. Трохи менше ніж за шість років відсоток жінок у збройних силах подвоївся, досягнувши показника близько 10% на професійній службі і 20% у силах територіальної оборони. Ці цифри також свідчать про те, що модель територіальної оборони є більш сприятливою для активної участі жінок.
Важливо зазначити, що прогрес із залученням жінок до оборони, досягнутий у Польщі, не позбавлений недоліків. Жінки у збройних силах Польщі все ще стикаються з дискримінацією, домаганнями та іншими проблемами. Тим не менш, війна в Україні спричинила дискусії про оборону та безпеку, зокрема серед феміністок. Польський фемінізм раніше взагалі не зосереджувався на цих темах, але російське вторгнення винесло їх у фокус суспільної уваги.
Заради більшого залучення феміністичних рухів до вирішення питань оборони, і залучення жінок до захисту країни загалом, Вероніка Гжебальська пропонує цілком переглянути існуючу модель оборони країни. Вона вважає, що проблеми у взаємодії феміністок та військових інституцій з’являються через нерівні владні відносини під час кризи. У цій моделі військові, представники «чоловічої» інституції, приходять на допомогу і встановлюють свою владу над безпорадними цивільними, які самоорганізовуються під час кризи. Натомість існує така оборонна парадигма як комплексна оборона — вона може втілюватись по-різному. Зараз ця парадигма доволі популярна і впроваджується в країнах Північної Європи та Балтії. У Центральній Європі така ідея присутня у стратегічних документах, однак ще не втілюється на практиці.
«Ідея комплексної оборони полягає в тому, що захист країни спирається на чотири стовпи. Один з них — це військові, але є ще три цивільні стовпи: державні установи, приватні підприємства і громадянське суспільство, з усіма громадянами, разом взятими», — пояснює Вероніка.
Конференція «Жінки НАТО», Цеханув, Польща, 25 березня 2023 року. Фото: DWOT
У такій моделі військові є лише одним зі стовпів оборони, а інші відіграють не менш важливу роль, як і взаємодія між всіма цими стовпами.
«Я сподіваюсь, феміністичний вплив полягатиме в тому, аби побудувати систему, не сконцентровану на військових, але розбудовуватиме всі стовпи оборони. У випадку співпраці всіх чотирьох сфер військові зможуть зосереджуватись на бойових діях, в той час як інші стовпи будуть підтримувати стійкість держави у кризовій ситуації у всіх інших напрямках», — зауважила дослідниця.
За таких умов можна залучати жінок до інших функцій, де вони можуть реалізовуватись, захищати себе і мати для цього відповідні ресурси, замість того аби чекати, поки прийдуть захисники. Подібні практики можна знайти в історії Фінляндії, Естонії та, до певної міри, Польщі у міжвоєнний період. Тоді по всій країні існували жіночі воєнізовані групи, які навчали цивільних жінок, давали їм навички та знання для захисту себе та своїх домогосподарств.
Вероніка вважає, що якщо ми не наполягатимемо на форматі більш комплексної оборони, то побачимо відродження старого патріархального наративу про те, що жінки зрештою потребують чоловічого захисту. Ось чому феміністки повинні бути активними агентками у розбудові оборони.
Однак у Польщі дуже важко переконати лівих підтримати цю ідею, зазначає дослідниця. Вони радше готові платити більше податків і віддавати оборону на відповідальність військових, аніж діяти самостійно. Ми бачимо, що ті, хто найменше хоче займатися захистом, — це ті, хто декларує себе як лівий виборець. Тож хоч ліві активісти і виборці є носіями більш прогресивних цінностей, це не обов'язково спонукає цивільних брати більше відповідальності в секторі оборони на себе. Вероніка Гжебальська вважає, що у таких умовах непростим, проте важливим завданням для незалежних лівих у Польщі є залучення до обговорення питань оборони соціал-демократів і феміністок.
Становище жінок у Газі та на Західному березі Йордану в умовах війни та окупації
Про те, яким є становище жінок під час війни між дуже нерівними супротивниками, розповіла третя учасниця панелі. Анвар Махажне належить до тих 20% громадян Ізраїлю, котрі є палестинцями за походженням. Важливо зауважити, що дослідниця засуджує як атаку екстремістів ХАМАСу, що відбулась в Ізраїлі 7 жовтня, так і смерть цивільних у Газі внаслідок військових дій з боку ізраїльської армії.
Поліція допомагає евакуюватися жінці з малою дитиною з місця ракетного удару в Ашкелоні, Ізраїль, 7 жовтня 2023 року. Фото: AP Photo / Tsafrir Abayov
Анвар наголошує, що досвіди палестинців на різних територіях можуть суттєво відрізнятися. Порівняно краща ситуацію у палестинців, котрі є громадянами Ізраїлю, але навіть їхнє становище дуже вразливе. Дехто з них загинув внаслідок нападу ХАМАСу, але зараз вони також є мішенню для нападів як меншина в Ізраїлі. Окрім того, палестинська меншина в Ізраїлі має тісні зв'язки з мешканцями Гази та Західного берегу, а отже вона болюче переживає катастрофічні наслідки військових дій Ізраїлю на цих територіях, а також часто співчуває національно-визвольним прагненням їхніх мешканців. В рамках панелі дослідниця зосередилася на становищі жінок в Газі та на Західному березі.
На становище палестинок на цих територіях впливають переважно два фактори: патріархальні практики, що існують в суспільстві і тісно пов’язані з діяльністю релігійних груп, та окупація на Західному березі Йордану. Правління ХАМАСу в Газі та Організації визволення Палестини (ОВП) на Західному березі — це два різних досвіди для жінок на цих територіях. Так само і рівень міжнародної підтримки та фінансування, що надходить на Західний берег річки Йордан, є цілком іншим, ніж у Газі.
Окрім бідності, материнства, сексуального насилля та гендерної дискримінації, палестинки в окупації стикаються ще з цілою низкою проблем, серед яких — руйнування житла. Безліч сімей втрачають свій дім і не мають можливості переселення у більш безпечне місце. Безперечно, найбільш катастрофічна ситуація зараз у Газі, де за оцінками ООН, близько 60% житлового фонду пошкоджені або зруйновані, через що близько мільйона людей залишилось без дому. Однак втрата домівки стається не лише через війну. В Єрусалимі і на Західному березі річки Йордан є випадки знесення будинків через відсутність ліцензії на будівництво. Таку ліцензію вкрай важко отримати, особливо у Східному Єрусалимі. Окрім того, якщо когось з членів родини звинувачують у тероризмі, або якщо член сім’ї організовує напад на ізраїльтян, існує політика знесення будинків — незалежно від того, чи родина знала про наміри або діяльність їхнього родича.
Палестинці з іноземними паспортами біля прикордонних воріт Рафаха чекають, щоб перетнути кордон з Єгиптом, 1 листопада 2023 року. Фото: Mustafa Hassona / Anadolu via Getty Images
Інша проблема — це обмеження мобільності. За даними Палестинського бюро статистики, у 2022 році на контрольно-пропускних пунктах (КПП) затримано близько 172 жінок, а 18 жінок вбито. Через це вони змушені за можливості уникати проходження КПП. Контроль Ізраїлю за мобільністю палестинців впливає також на доступ до медичної допомоги: деякі жінки народжують дітей на КПП, не маючи змоги потрапити до лікарень.
Західним берегом річки Йордан керує ОВП, або Палестинська адміністрація. Вона встановлює закони, які негативно впливають на становище жінок. Окрім труднощів, пов’язаних з окупацією, доволі поширеними є патріархальні практики. Зазвичай жінки займаються домом і менше залучені до оплачуваної праці, що призводить до фінансової залежності від чоловіків. На Західному березі вищий відсоток жінок, які закінчують коледжі, однак після випуску вони не стають на ринок праці. Це стосується також палестинок в Ізраїлі та у Газі. Отримавши освіту, жінки виходять заміж і створюють сім'ю, жертвуючи професійною реалізацією. Водночас ОВП вважає себе світською організацією і активно співпрацює з ООН та іншими міжнародними організаціями.
Що стосується ситуації в Газі, то за два місяці війни близько півмільйона жінок і дівчат були переміщені, а з понад 15 000 загиблих (понад 20 000 за іншими даними) 60-70% становлять жінки і діти. Анвар наголошує, що деякий час і сама вірила в проблематичність тези про захист жінок і дітей, оскільки серед ОВП та Народного фронту визволення Палестини траплялися жінки, що вдавались до насильства. Відомо про жінок, що брали участь у терористичних актах, і в таких випадках важко говорити про них, як про жертв.
Однак зараз дослідниця бореться з наративом про те, що всі мешканці Гази несуть відповідальність за напад ХАМАСу 7 жовтня. Такі групи, як ХАМАС є надзвичайно релігійними і не залучають жінок до бойових дій, вважаючи, що роль жінки полягає у веденні домашнього господарства, народженні дітей, передачі релігійної, патріархальної та національної ідентичності своїм дітям. Жінки не залучені до політичного комітету чи військового крила ХАМАСу, яке планувало теракти в Ізраїлі. Теза про колективну відповідальність також підважується фактом, що 16 років у Газі не відбувалось виборів, а близько 50% населення — діти до 18 років, котрі навіть не мають змоги голосувати.
Жінка в секторі Газа. Ілюстративне фото: Reuters / Mohammed Salem
Війна радикально погіршила і без того важке становище жінок у секторі Газа. Серед переміщених осіб є вдови, яким доводиться самостійно дбати про свої господарства в умовах нестачі води, базової санітарії, медикаментів. На них покладено повну відповідальність за піклування про свої сім’ї, що є важким тягарем в умовах війни. Відсутність базових ліків також має прямі наслідки для жінок: поширеними є історії, коли у лікарнях жінкам, які народжують дітей, роблять кесарів розтин без анестезії. У випадку кровотечі під час пологів лікарі не можуть її зупинити, що може призвести до смерті матері. Часом медики змушені видаляти матку, оскільки це найшвидший спосіб зупинити кровотечу, хоч за нормальних умов є інші способи врятувати жінку. За оцінками ООН, у секторі Газа зараз перебуває близько 50 000 вагітних жінок, і 5 000 з них мають народити протягом місяця у важких, нелюдських умовах. Отже, в багатьох аспектах жінки в Газі опинилися у надзвичайно важкій ситуації, яка є суттєво гіршою, ніж на Західному березі річки Йордан.
Однак і на Західному березі понад 250 мешканців загинули після двох місяців військових дій. Близько 13-14 громад, тобто від чотирьохсот до тисячі людей були тимчасово переміщені. Через мілітаризацію ізраїльського суспільства, озброєння поселенців і цивільних загалом, життя на Західному березі річки Йордан стає дедалі більш небезпечним для палестинців.
Треба розуміти, наголошує Анвар Махажне, що серед палестинців є як комбатанти, так і громадські активісти, що намагаються покращувати умови життя. Є також, наприклад, журналістки: іноземна преса не має доступу до території Гази, тому місцеві медіа виконують цю функцію, і в більшості — це робота жінок. Часто вони ризикують власним життям, намагаючись зафіксувати на відео те, що відбувається. Так вбили журналістку Шаріф Абу аль-Джааз, і Ізраїль спочатку заперечував свою причетність, однак через рік було визнано, що її вбив ізраїльський солдат. Участь жінок у політичному житті в Газі та на Західному березі неоднакова: у Газі є лише одна жінка міністерка, тоді як на Західному березі та в Палестинській автономії жінок на політичних посадах більше.
Палестинське суспільство представлене різними жіночими образами. З одного боку, є приклад Шел, що стала культовою активісткою і чинила спротив мілітаризації. З іншого боку — є приклад Лейли Халед, яка брала участь у викраденні літаків у 1960-х і 1970-х роках, і була звинувачена у тероризмі. Таким чином, досвід палестинських жінок, які беруть участь у спротиві, різниться залежно від їхнього місця проживання та ставлення до окупації.
***
На перший погляд досвіди жінок в Україні, Польщі чи в секторі Газа видаються дуже різними. Однак на всіх них впливають нові виклики, спричинені війнами в їхніх країнах чи регіонах. У таких умовах багатьом жінкам випадають нові ролі — військових, мешканок прифронтових територій, переселенок, постраждалих від військових дій. У цих нових ролях вони продовжують стикатися з нерівністю, упередженнями, насильством, економічною несправедливістю.
Тож захист постраждалих від військових дій, боротьба із насильством, домаганнями та дискримінацією, побудова комплексних стратегій оборони, боротьба з системною економічною нерівністю — все це потребує суспільної уваги і конкретних дій задля покращення становища жінок та прогресивного розвитку суспільства. Можливість займатися цими питаннями, безперечно, залежить від поточної ситуації в конкретній країні. Адже є колосальна різниця між умовами соціальної боротьби у суспільстві, коли війна відбувається в сусідній країні, і в суспільстві, на яке напали. Так само відрізняється потенціал до боротьби з гендерною нерівністю в умовах, коли війною охоплена вся територія, і коли війна має відносно стабільну лінію фронту. Однак у всіх цих випадках проблеми жінок — як «традиційні», так і спричинені військовими діями — мають залишатися у фокусі суспільної уваги.
Становище жінок під час війни: між обороною країни і браком соціальної допомоги
