Нестабільно та небезпечно. Як війна впливає на прекарну зайнятість жінок в Україні

20.07.2023
|
Оксана Буць
5120
Оксана Буць
Статті авторки

Стабільність роботи в період війни — виклик для багатьох груп населення. Проте в зоні підвищеного ризику опиняються ті, хто й раніше мали найменш захищені та ненадійні умови праці. Ця стаття присвячена трансформації прекаризованої зайнятості жінок, яка відбулася внаслідок повномасштабного вторгнення Росії в Україну. 

Я поспілкувалася з 14 жінками різного віку з різних регіонів України, які залучені до різних сфер і типів зайнятості. Цих жінок об’єднує одне: їхню роботу можна назвати прекарною.

 

Що таке прекарна зайнятість і чому ця стаття — про жінок?

Прекарна зайнятість — це нестабільна зайнятість, що характеризується нестандартною формою трудових відносин, недостатнім рівнем доходу, низькою захищеністю працівників, слабким рівнем контролю працівниць над робочим процесом, а також невпевненістю в довготривалості роботи.

Прекарність[1] — багатовимірний конструкт; тобто визначити, що чиясь робота є прекарною, можна саме через наявність усіх або більшості з перелічених ознак. 

Прекаризація праці впливає як на жінок, так і на чоловіків, проте жінки частіше залучені до нестандартних, прекарних форм зайнятості (Cranford та ін., 2004). Відповідь на питання «чому?» пропонує теорія гендерного контракту. Такі розбіжності в типах зайнятості — наслідки гендерного розподілу оплачуваної та неоплачуваної роботи. Жінки, на яких покладено більшість неоплачуваної репродуктивної праці, частіше погоджуються на «гнучку», а насправді — прекарну та небезпечну зайнятість (Vosko, 2010, с. 6). Це тягне за собою приховані втрати (Kidder & Raworth, 2010, с. 16), наприклад, вплив на здоров’я (Quinlan та ін., 2001, с. 346), підвищений ризик смертності (Donelly, 2021, c. 151), незадоволення психологічних потреб працівниць (Allan & Blustein, 2022, c.10), низький рівень життя (Julia та ін., 2017, с. 400, Choi, 2020). 

Прекарна зайнятість зазвичай альтернативна: тимчасова, неповна, неформальна або самозайнятість (Гук, 2015). Але не вся альтернативна зайнятість — прекарна. Якщо нестабільність компенсована високим рівнем доходу, наприклад у так званій креативній сфері чи ІТ, то це не є прекарністю за визначенням. В Україні прекарність поширена у готельно-ресторанній сфері, роздрібній торгівлі, надомній праці (прибирання, догляд), агропромисловості, легкій промисловості, будівництві. У більшості з цих сфер працюють переважно жінки.

Повномасштабне вторгнення спричинило соціально-економічні зміни, які вплинули на всю країну, зокрема і на становище прекарно зайнятих. Економічна ситуація погіршилась, соціальний захист населення послабився, трудове законодавство зазнало змін, посилилися міграційні процеси, а під час воєнних дій загострилась фізична небезпека. Це все мало наслідки для жінок у прекарних сферах зайнятості.

 

Переселенки з Донбасу засновують швейне підприємство у Львові. Фото: Суспільне.

 

Війна як виправдання порушень трудових прав та економії на працівницях 

Дохід у прекарних сферах — низький і непостійний навіть за нормальних умов. Під час війни фінансове становище жінок лише ускладнилось: рівень доходу впав, а його стабільність стала ще примарнішою. Серед причин: вимушений простій на початку вторгнення і те, на яких умовах відновлювалася робота після простою. 

Жінки, з якими я спілкувалася, розповідали, що роботи не було від трьох тижнів до трьох-чотирьох місяців. Це пов’язано як із фізичною небезпекою, так і з логістичними труднощами та зниженням попиту на деякі товари і послуги. 

«Не було роботи. Я дома була. Мені [пізніше] дєвочка подзвонила, знакомая, на утюгє работаєт, каже: прийди хоть подивись. Ну я прийшла і лишилась. Не було просто роботи. Ткані не було. Сировини, будем говорити так [не було]. (Віра, 47, швачка, Харківська область) (Тут і далі імена жінок змінені)».

Ситуація ставала ще складнішою, адже прекарно зайняті переважно не могли накопичити достатньо заощаджень, щоб забезпечити себе упродовж кількох місяців. Тож на практиці простій означав, що жінки місяцями не отримували коштів і опинялися в залежному становищі від наявності натурального господарства та підтримки інших людей: близьких, волонтерів тощо. 

«Якісь там збереження були, не прям аж такі [великі]. Але оскільки в мене троє дітей і мама лежача, то це не було такої стабільності. На продукти вистачало, але як буде дальше, що буде дальше — було дуже страшно. Ми не позволяли дітям нічого такого, ми себе ущемляли і дітей у тому плані [обмежували]. Щоб якось прожити. (Тамара, 37, пакувальниця, Львівська область)».

Невиплату зарплати роботодавці опитаних жінок і самі жінки пояснювали погодинною оплатою праці та форс-мажорними обставинами війни. І справді, на початку повномасштабного вторгнення вийшло повідомлення Торгово-промислової палати України (ТППУ), яке засвідчило, що війна є обставиною непереборної сили. Тобто сторони договорів можуть звільнятися від тих зобов’язань, які не можуть виконати через війну. 

Відповідно до процедури, звільнення від відповідальності мало наставати на основі індивідуального сертифікату ТППУ. Він мав засвідчити, що обставини конкретного підприємця — форс-мажорні, наприклад зруйновані виробничі потужності. Універсальних форс-мажорних обставин для України введено не було. Проте цей нюанс повідомлення належно не прокомунікували, а тому в бізнес-середовищі поширилися тези про «автоматичне» звільнення працедавців від виплати заробітних плат. Працівниці, звиклі до погодинної оплати праці або оплати за одиницю товару, теж вважали такі дії правомірними, хоча насправді вимушений простій мав бути оплачений.

Після поступового відновлення роботи — принаймні для тих, кому вдалося зберегти свої робочі місця, — настав час і відновлення доходів. Проте досягти довоєнного рівня вдалося не всім. На підприємствах знизилися обсяги виробництва, що безпосередньо впливало на розмір заробітної плати, оскільки часто вона залежить від кількості виготовлених товарів. Суми оплати за кожну одиницю також зменшилися — як і системи премій та надбавок за час воєнного стану почали змінюватися не на користь працівниць. 

«Трішки менша зарплата стала, за одиницю товару платять менше просто. Ціни зросли, а зарплата навпаки. (Віра, 47, швачка, Харківська область)».

Може здаватися, що самозайняті опинилися в більш сприятливих умовах, адже могли впливати на рівень доходу, регулюючи ціни на працю. Однак жінки, з якими я говорила, відзначали, що зростання цін на розхідні матеріали та зменшення попиту не давали змогу відновити попередній рівень доходу.

«Ціни я трошечки підняла, трошечки. Так як у мене ціни і так низькі, а зросли ціни на матеріали. Якби я не підняла, то я взагалі би працювала задарма. Але я на цьому взагалі не виграла: то шо я підняла компенсувало ціни на матеріали. (Галина, 51, майстриня, Чернівці)».

Для недобросовісних працедавців війна стала ще однією можливістю примножити прибутки, перекладаючи витрати на працівниць. Так, одна із моїх співрозмовниць на прохання роботодавців перебралася до іншого міста, де через воєнні дії бракувало персоналу. Незважаючи на попередні домовленості, працівниці не відшкодували витрати на оренду житла в новому місті та витрати на переїзд. Деяким працівницям не виплачували заробітну плату навіть за роботу, яку вони виконували. Пояснювали це тим, що компанія фінансово допомагає силам Тероборони ЗСУ. Розщеплені трудові відносини — іншими словами, позикова праця, яка є поширеною у прекарній зайнятості, — знімає відповідальність із реальних роботодавців за таку недоброчесну поведінку. 

«Нам обіцяли зняти квартиру, але, звісно, цього не зробили. Гроші не повернули. А там було дуже дорого, дуже дорого, і ріелтори наживалися як могли. Видали нам 4 тисячі з каси, але потім списали їх із зарплати. І на поїзді їхати теж не можна було, лише машиною, а машина коштувала 13 тисяч гривень. І теж нам ніхто не вернув. (Аліна, 22, продавчиня, Київ)».

«Ну там, де я доглядати ходила, там платили, а [на іншій роботі] — то собирали гроші, в часи війни, два місяці, три — не давали. Йшли на Тероборону. (Ганна, 74, доглядальниця, сторожка, Біла Церква)».

Житло для вимушених переселенців в Україні. Фото: Хмарочос

 

Чому жінки втрачали роботу і не могли знайти нову?

Переважна більшість моїх співрозмовниць втратили роботу на початку або впродовж першого року повномасштабної війни. Люди масово втрачали роботу і в інших сферах (Gradus, 2022, як цитовано у Вишлінський та ін., 2022, c. 29), проте для прекарної зайнятості ця тенденція, імовірно, була сильнішою. Чому так? Прекарні форми зайнятості передбачають легку процедуру звільнень та, часто, неформальні трудові відносини. Тож звільнення людини під час війни не становило для роботодавців жодних труднощів. 

Жінки втрачали роботу через припинення діяльності підприємств, перебої з постачанням сировини на виробництвах, зниження попиту на певні види послуг, вимушений переїзд із тимчасово окупованих територій, військові дії. Наприклад, один із працедавців звільнив жінку за те, що вона не виконала завдання, незважаючи на те, що вона перебувала під обстрілами на прифронтових територіях. Таким чином, працівниці залишалися незахищеними, залежними від обставин, і кожного дня ризикували втратити роботу. 

«Була ситуація, коли [керівник] звільнив дівчину за те, що вона щось там не так зробила, а вона в цей час в гарячій точці була, під Ізюмом, і їй взагалі не до того було, і це дуже багато кому не сподобалось. (Олена, 24, копірайтерка, Київ)».

Звільняли прекарно зайнятих працівниць також через неготовність (а в деяких сферах — неможливість) бізнесу працювати в дистанційному форматі. Через це втрачали роботу як ВПО, так і жінки, що вимушено покинули Україну. Так, протягом першого року вторгнення 50% українців і українок втратили попередню роботу. Особливо високим цей показник є серед ВПО: він становить 84% (Gradus, 2022, як цитовано у Вишлінський та ін., 2022, c.29). 

Пошуки нової роботи часто ставали викликом і займали від місяця до року. Три мої співрозмовниці не змогли повторно працевлаштуватися після втрати роботи. Причини у кожної з них різні, проте пов’язані з повномасштабним вторгненням або зі збільшенням нерівності у розподілі доглядової праці. Наприклад, одна з жінок, прибиральниця, втратила роботу через зниження платоспроможності колишніх клієнтів. Жінка влаштувалася на іншу роботу в заклад громадського харчування, проте він не витримав період блекаутів. Наразі вона не може знайти стабільну роботу, адже її чоловік займається волонтерством і часто їздить на фронт. Відповідно, жінка залишається вдома, аби доглядати за дітьми та господарством. Така ситуація може бути актуальною також для сотень тисяч жінок, чиї партнери чи партнерки мобілізовані в лавах ЗСУ. Ускладює працевлаштування і виїзд за кордон, особливо для тих, хто не володіє мовою приймаючої країни, а таких — більшість. 

Вік працівниць залишається суттєвим фактором при працевлаштуванні. Жінки старшого віку після масової втрати роботи опинилися у ще скрутніших обставинах. Одна з моїх співрозмовниць після евакуації з тимчасово окупованих територій майже рік шукала роботу у сфері торгівлі і часто отримувала відмову саме через вік. 

«З чим я столкнулася: мені було тяжко знайти роботу. Бо коли, особливо по телефону, от якщо тебе не бачать, кажеш 60 років — все, прігавор, от приговор і всьо. Я кажу, що мені вік не мішає, не заважає працювати, я нормально працюю, це всьо. Але ж ні: от вам буде тяжко, а от у нас так, в нас сяк. (Наталія, 60, продавчиня, перемістилася з Мелітополя в місто на заході України)».

Ярмарок вакансій для переселенців із Херсонщини в Одесі. 25.05.2023 року. Фото: Суспільне Херсон.

 

Як прекарна зайнятість позбавляє працівниць захисту під час війни?

Ще до повномасштабного вторгнення прекарна зайнятість негативно позначалася на фізичному та психологічному здоров’ї, соціальній та правовій захищеності. Повномасштабна війна лише загострила ситуацію. Оскільки прекарна робота зазвичай супроводжується високою плинністю кадрів, працедавці рідко турбуються про умови праці. Період війни не став винятком: адміністрація майже не адаптувала режим і формат роботи під нові вимоги безпеки. 

Деякі співрозмовниці не припиняли роботу під час повітряних тривог, деякі — припиняли тільки у випадку масованих обстрілів, деякі — не мали укриття на роботі чи поблизу. Так, наприклад, одна жінка розповіла, що найближче укриття розміщене на відстані 15-20 хвилин пішки від МАФу, тож до нього ще потрібно добігти. Також часто команда взагалі не могла ходити до укриття, адже одразу ж після закінчення тривоги магазин повинен відновити роботу. У протилежному випадку — їх штрафували. 

«Під час повітряних тривог нас виганяли з магазинів — і роби що хочеш. Місця, куди піти, не було. Укриттів не було або були дуже далеко. І там не було зв’язку, і не можна було побачити, коли тривога закінчується. А запізнюватися не можна було. (Аліна, 22, продавчиня, Київ)».

Працівниці деяких сфер часто не могли дізнатися про початок повітряної тривоги. Наприклад, у швейних цехах шумно через роботу апаратури, особистими телефонами користуватися заборонено, а керівництво не дбало про додаткову систему сповіщення. Деякі опитані самозайняті також не мали належного місця укриття або були залежними від клієнтів. У випадку надомних працівниць саме клієнти вирішували, яка тривога є загрозою, а яка — ні.

 

Облаштоване укриття в Дніпрі. 05 червня 2023 року. Фото: Суспільне Дніпро

 

Прекарно зайняті жінки також можуть бути позбавлені підтримки працедавців у разі вимушеного переїзду, руйнування житла, поранення чи смерті близьких на війні. Як я зазначала вище, через високу плинність кадрів роботодавці не зацікавлені у підтримці працівниць. За потреби, грошову допомогу може надати колектив. Самозайняті люди також можуть бути позбавлені підтримки, адже є атомізацізованими працівницями, не пов’язаними мережами колективної солідарності. 

Хоча прекарно зайняті працівниці мають такі ж права на соціальний захист, як і інші громадяни України, їхнє залучення до атипової та тіньової зайнятостей стає на заваді державному захисту під час війни. Наприклад, одна з моїх співрозмовниць, прибиральниця, втратила більшість замовлень, проте не змогла отримати допомогу по безробіттю, адже її відносини з клієнтами ніяк не були оформлені. У сфері надомної праці офіційне працевлаштування, хоча і можливе за законом, дуже рідкісне. На це впливають і низькі доходи працівниць, і відсутність обізнаності сторін щодо можливих варіантів оформлення відносин. 

Через атипове оформлення на роботі ще одна з моїх співрозмовниць не змогла отримати статус ВПО, який передбачає щомісячні виплати від держави, гуманітарну допомогу, пільги. Адже деякі компанії, які офіційно оформлюють трудові відносини, пропонують стажування — ще одну форму прекарної зайнятності. Тож жінка, яка стажувалася в Києві і пішки евакуювалася з міста, не змогла отримати статус ВПО, бо не мала документального підтвердження свого проживання в зоні бойових дій. 

«Сама я з Вінниці, а це не рахується як небезпечна зона. Те, що я з Києва евакуювалась пішки, то байдуже. Я ходила в цей ЦНАП у Львові, взнавала, але сказали мені, що ні. (Олена, 24, копірайтерка, Київ)».

Можливості для боротьби за кращі умови праці 

Під час повномасштабного вторгнення погіршився контроль працівниць над робочим часом. В окремих сферах робочий час значно зменшився, тоді як в інших навантаження, навпаки, зросли. 

Окрім зменшення попиту, на зменшення навантаження впливало також встановлення комендантської години та пов’язані з нею зміни в роботі громадського транспорту. У деяких областях на початку війни комендантська година тривала з 16:00, а в Харківській області протягом довгого часу — з 19:00 до 07:00. Таким чином, працівницям потрібно було раніше йти з роботи, щоб встигнути на громадський транспорт та повернутися додому вчасно.

«Наприклад, півшостої мені вже треба бігти, бо в мене в шість останній автобус. Так я могла хоча би до семи — і там у вісім приїжджати додому. Зараз комендантський [час] у нас продовжили, а один автобус так і їздить — у шість вечора останній. (Віра, 47, швачка, Харківська область)».

У сфері послуг та торгівлі зменшилася кількість робочих годин через закриття закладів під час повітряних тривог та відключень світла. Це впливає на кількість відпрацьованих годин, обсяг реалізованого або виготовленого товару, а відтак і на дохід. 

«Дуже вплинула війна на роботу в магазинах, саме в торгових центрах. Бо як на день три рази тривога, то яка там виручка. На базарі легше. Тривога не тривога, ми стоїмо. (Марія, 54, продавчиня, Івано-Франківськ)».

«Коли світла не було, там було холодно, ми сиділи в холоді. Але нам казали, що все буде добре, потерпіть. Але так пройшла зима. Ми ходили вже не два [дні] через два, а день через три, було менше роботи, і платили нам взагалі… ну, ви розумієте. (Вікторія, 36, прибиральниця, Чернівецька область)».

У деяких інших сферах, навпаки, спостерігається активна діяльність та збільшення навантаження на працівниць. Наприклад, це стосується сфери громадського харчування, особливо в областях Західної України. 

Проте в окремих випадках є і позитивні зміни в прекарній зайнятості. Зокрема, частина працівниць та адміністрації налаштовані покращувати умови праці, а деякі працівниці готові залишати роботу, яка їм не підходить.

Так, наприклад, на прохання працівниць адміністрація деяких підприємств дозволила використовувати телефони під час роботи, а також регулювати робочий час у разі потреби. Одна з моїх співрозмовниць пов’язує такі зміни з переосмисленням важливості безпеки з боку керівництва. Інша ж переконала адміністрацію закривати заклад під час повітряної тривоги, хоча попередньо вони збиралися продовжувати роботу. Жінка вже декілька років працює у сфері послуг, і це, за її словами, був перший випадок, коли керівництво дослухалося до персоналу.

«Я тоді з власницею так жорстко говорила: ви знаєте, я люблю ваш заклад, але коли тривога, я іду ховатись. І мені було дуже приємно, що вона прислухалася до мене. Вона зібрала нараду і сказала, що нові правила: всі йдуть в укриття. І це було так дивно: перший раз у житті до мене прислухалася мій начальник. (Поліна, 19, кухарка, чат-менеджерка, Львів)».

Деякі працівниці готові залишати місця прекарної зайнятості та навіть намагаються протестувати проти свавілля роботодавців, щоб вплинути на погані умови праці. Наприклад, одна з моїх співрозмовниць покинула роботу через несправедливе ставлення адміністрації до іншої працівниці: колегу було звільнено за невиконання завдання, попри те, що вона перебувала на прифронтовій території, в Ізюмі. Ще двох жінок було незаконно звільнено під час війни: одну — через хворобу, другу — через відкрите невдоволення умовами праці. Після цього вони вирішили привернути увагу громадськості до порушення трудового законодавства та висвітлили ці ситуації у соціальних мережах. Залучення громадськості до питань порушення прав прекарно зайнятих є важливим аспектом боротьби за трудові права. І хоча окремі висловлювання невдоволення умовами праці за ефективністю поступаються колективній самоорганізації, вони є першим кроком до боротьби працівниць за свої трудові права.

 

Учасниця руху медсестер «Будь як Ніна» Людмила Пуха з юристом Віталієм Дудіним виграла суд проти незаконного звільнення. Фото: Соціальний Рух.

 

Який це все впливає на життя респонденток?

Війна змінила умови роботи і спричинила проблеми у сфері праці для багатьох українців, але для жінок, залучених до прекарної зайнятості, ці зміни мають особливий характер. Усе, що робить прекарну зайнятість прекарною, поглибилося і зазнало змін. Складні умови роботи наклалися на важливу репродуктивну працю, а тому жінки потрапляли у складні ситуації.

Це мало негативні наслідки для працівниць на індивідуальному рівні. Суттєво знизився рівень їхнього добробуту, що підштовхувало жінок до додаткових підробітків, здебільшого неофіційних та прекарних. Мої співрозмовниці відзначали також погіршення фізичного та емоційного самопочуття. Звісно, частково це пов’язано із загальною ситуацією в країні, проте умови праці є важливим чинником, адже робота займає значну частину життя людини. Втрата зайнятості прискорила виїзд працівниць за кордон, де вони опинялися у не менш прекарних умовах, а також зменшувала можливості планувати своє майбутнє. 

Проблеми, які спричинило повномасштабне вторгнення для прекарно зайнятих жінок, не зникнуть і не вирішаться після закінчення війни, якщо Україна буде і надалі притримуватися неоліберального керунку в регулюванні трудових відносин. Під час воєнного стану держава продемонструвала, що веде гру в одні ворота на користь бізнесу, а не працівників. Наприклад, у КЗпП закріпили нову форму трудового договору — «Трудовий договір з нефіксованим робочим часом», який називають також «0-годинним контрактом». Цей контракт — спроба легалізувати прекарну зайнятість, адже він дозволяє роботодавцям не забезпечувати працівників роботою на постійній основі, а викликати їх лише за потреби.

Водночас війна спонукала жінок боротися за покращення умов праці, і в деяких випадках їхня наполегливість виявилася успішною. Забезпечення захисту трудових прав прекарно зайнятого населення — це тривалий процес, який вимагає активної участі багатьох зацікавлених сторін: від держави та науково-дослідницьких установ до медіаспільноти та самих прекарно зайнятих людей.

Примітки

  1. ^ У цій статті я концептуалізую прекарність у діалозі з Роджерс і Роджерс (Precarious Jobs in Labour Market Regulation: The Growth of Atypical Employment in Western Europe, Rodgers & Rodgers, 1989).

Використані джерела: 

Allan, B.A., Blustein, D.L., (2022). Precarious work and workplace dignity during COVID-19: A longitudinal study. Journal of Vocational Behavior. vol.136.

Choi, G., Park, SG, Won, Y., Ju, H., Jang, SW., Kim, HD., et.al. (2020) The relationship between precarious employment and subjective well-being in Korean wage workers through the Cantril ladder Scale. Ann Occup Environ Med. Apr 17;32:e11.

Cranford, C.J., Vosko, L.F., Zukewich, N., (2003) The Gender of Precarious Employment in Canada. Relations industrielles / Industrial Relations. Vol. 58, N. 3.

Donnelly, R. (2021). Precarious Work in Midlife: Long-Term Implications for the Health and Mortality of Women and Men. Journal of Health and Social Behavior. Vol. 63(1) 142–158

Julia, M., Vanroelen, C., Bosmans, K., Van Aerden, K., Benach, J. (2017) Precarious Employment and Quality of Employment in Relation to Health and Well-being in Europe. International Journal of Health Services. Vol. 47(3) 389–409.

Kidder, Th., Raworth, K. (2010). 'Good jobs' and hidden costs: Women workers documenting the price of precarious employment. Gender & Development.

 Quinlan M., Mayhew C., Bohle P. (2001). The global expansion of precarious employment, work disorganization, and consequences for occupational health: a review of recent research. International Journal of Health Services, Vol.31, Number 2, Pages 335–414.

Rodgers, G., Rodgers, J. (1989). Precarious jobs in labour market regulation: the growth of atypical employment in Western Europe (p. 3). International Institute For Labour Studies. 

Vosko, L.F.(2010). Managing the Margins: Gender, Citizenship, and the International Regulation of Precarious Employment. Oxford University Press Inc., New York. 

Вишлінський Г., Репко М., Гайдай Ю., Горюнов Д., Самойлюк М., Сахно Г. (2022). Економіка України під час війни: грудень 2022 та підсумки року. Центр Економічної Стратегії.

Гук, Л. (2015). Державне регулювання нестандартної зайнятості (автореферат). Інститут економіки та прогнозування НАН України. Київ, Україна.

Східне міжрегіональне управління – Державної служби України з питань праці (2022) Інспекція з питань праці інформує: Трудовий договір з нефіксованим робочим часом – нова актуальна та зручна форма трудових відносин – Східне міжрегіональне управління. (б. д.).

Торгово-промислова палата України. (2022). Повідомлення № 2024/02.0-7.1. https://ips.ligazakon.net/documentЩодо засвідчення форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), (Україна). LIGA 360

Авторка: Оксана Буць

Обкладинка: Катерина Грицева

Озвучено акторкою Анною Гриневич

Поділитись