Торік у видавництві «Критика» побачила світ книжка соціолога й публіциста Кирила Ткаченка «Праві двері зліва. Німецька радикальна лівиця і революція та війна в Україні 2013—2018 роки». Вже в назві книги недвозначно заявлено головну тезу автора: посутньої відмінності між радикальними лівими та правими в сучасній Німеччині (а якщо розглядати цю тезу ширше, в загальноєвропейському контексті) годі знайти, а якщо вона існує, то як виняткова позірність. Автор уточнює, що йдеться не про лівицю як таку, а саме про радикальних лівих, тобто «частину лівого руху, яка прагне революції, вбачаючи у ній шлях до бажаних політичних перетворень» (с. 7—8). Він застерігає, що помилкове ототожнення крайніх лівих із прибічниками лівої ідеології взагалі спотворює стрижень його аналізу, проте, як ми побачимо далі, заувага про неприпустимість екстраполяції висновків про один сеґмент лівиці на весь її різнобарвний спектр насправді мало що змінює, адже в підсумку саме це (неприпустиме, з авторового погляду!) урівноваження якраз і спрацьовує в книзі.
Структурно книжка складається з п’яти розділів, в яких почергово розглядаються:
(1) так званий геополітичний поворот сучасної західної (не лише німецької, позаяк сам автор часто вживає саме цю словосполуку, мимоволі розширюючи межі своїх аналізів) лівиці, або її схильність солідаризуватися з «будь-яким антизахідним політичним режимом»;
(2) політичну короткозорість німецьких лівих щодо ситуації в Україні та решти колишніх країн Східного блоку, на прикладі чого Кирило Ткаченко намагається обґрунтувати тезу про ставлення до постсоціалістичних республік Східної Європи як інверсію постімперської оптики радикальних західних лівих, а отже посилити вже згадувану тезу про геополітичний поворот;
(3) коріння «червоно-коричневих коаліцій», в якій нетривала спілка СРСР та нацистського Райху постає історичним прототипом і воднораз матрицею ймовірних союзів між сучасними європейськими радикалами;
(4) глибинний антисемітизм німецьких крайніх лівих періоду «свинцевих років» 1970—80-х років;
(5) пояснення того, чому лівиця неспроможна «подолати тягар власного історичного спадку», спроба довести можливість нереволюційного входження частини лівих соціальних ініціатив у систему сучасної представницької демократії.
Вочевидь, зв’язок між усіма згаданими тезами каталізується тим, що ліві інтелектуали Заходу помітно вплинули на формування публічного сприйняття радянського проєкту, як у міжвоєнну, так і в повоєнну добу. Тут особливо прикметним є випадок радянофілів на кшталт Волтера Дюранті, що, на думку Кирила Ткаченка, уособлює парадиґму бачення України/Голодомору/СРСР очима проґресивного лівого (с.90—91).
З огляду на обмеження жанру рецензії, зупинюся лише на вузлових, на мою думку, і найбільш суперечливих ідеях книжки Кирила Ткаченка. Як читача, мене цікавив не так аналіз теперішніх німецьких лівих організацій (Ткаченко фокусує увагу на Die Linke та суміжній Rote Hilfe), а загальна логіка його міркувань. Чи не визначальним для Кирила Ткаченка є просування арґументу геополітичного повороту щодо сучасних Німеччини й України. Його сутність зводиться ось до чого: у своїй антизахідній політичній позиції радикальні європейські ліві готові до співпраці з будь-якою антиліберальною силою, будь-якою диктатурою (не важить, путінською чи боліваріанською) і навіть зі своїми ідеологічними противниками, неофашистами. Довести чи спростувати цей арґумент автор береться у двоступеневий спосіб: спочатку він доводить, що подібна спілка вже мала місце в історії (пакт Молотова-Рібентропа), а потім показує, як на прикладі ставлення до Євромайдану та війни в Україні співпраця між ідейними ворогами відновлюється.
«Геополітичний поворот», вважає Кирило Ткаченко, виявляється в тому, що свідомо чи напівсвідомо німецькі радикали повторюють стиль мислення довоєнних попередників – розглядають Схід Європи (наприклад, пострадянську Україну) як поступку, домовлену зону впливу, що вгамовує імперіалістичні наміри Кремля. І хоча нерішучість німецького уряду, що балансує між економічним інтересом та відданістю спільним натівським зобов’язанням, насправді вимагає безжального висвітлення, для автора вона є ніщо інше, як вияв давньої антиукраїнської позиції. (Не вказується, однак, де пролягає межа між недовірою до держави — корумпованої, нестабільної — та негативним сприйняттям цілої нації.) А все ж достатньо поглянути на рівень впливу Die Linke у Бундестазі та медіях, щоб виснувати, що не вони є причиною урядової лінії поведінки. До варіації цієї проблеми ми ще повернемося наприкінці.
"У книзі Кирила Ткаченка така полохлива лівиця набуває грізного вигляду залізної колони, просякнутої хворобливим «антиліберальним ресентиментом»."
Die Linke, яку переважно критикує автор книжки, радикальна лише в рамках системного парламентського мейнстриму: вона рішуче виступає проти політики Європейського Союзу з позицій реформізму, конструктивного конституціоналізму і жодним словом, принаймні, у своїй політичній програмі не стверджує базової для будь-якого лівого радикала тези – прямої непарламентської демократії. Якраз навпаки. Сам Ткаченко неодноразово констатує посутнє різноголосся в колах німецьких партійців, зокрема і в позиції щодо України (с. 26, 41 і далі). Тож хіба це не свідчить про протилежне – партія, що є конґломератом численних груп з різними пріоритетами зовнішнього та внутрішнього порядку денного, нерідко змушена формувати власну позицію на перетині незгоди поміж своїми членами. Згуртувати з електоральною метою в одну сумбурну купу «непримиренних» лівих всіх відтінків є непростим завданням. Але в книзі Кирила Ткаченка така полохлива лівиця набуває грізного вигляду залізної колони, просякнутої хворобливим «антиліберальним ресентиментом».
Напис на транспаранті: «Припинити санкції проти Росії»
Для читача, обізнаного, бодай почасти, з творами лівих класиків, книжка Кирила Ткаченка справляє враження злободенних роздумів, не позбавлених концептуальної основи, що, за замовчуванням, мала би спиратися на конструктивну, іманентну критику лівої теоретичної традиції. Натомість автор критикує не ліву теоретичну традицію, з якої бере початок партійна лівиця (якщо ж не має до нього стосунку, то й не має права претендувати на статус лівого руху), а саме практику окремих лівих груп, які діють начебто ситуативно й праґматично, не взоруючись на свій теоретичний спадок. Дивно, але це й намагається обґрунтувати автор. Радянський сталінізм, який у нього претендує на роль комуністичної формації й своєрідного матричного втілення лівих ідей, має до цієї традиції певний стосунок, але стверджувати, що сталінський СРСР і є формою комунізму, є щонайменше поверховим. Я не знаю, як докладно автор обізнаний з працями лівих антисталіністів, проте в його тексті, наприклад, Троцький фіґурує як набагато гірша альтернатива Сталінові (с. 108—109). За логікою міркувань автора, пакт із нацистською Німеччиною, в разі ймовірної перемоги Троцького у внутрішньопартійній боротьбі, не був би укладений, бо потреба в дипломатичному партнері взагалі зникла б. Це, зі свого боку, має довести: комуністична ідеологія містить у собі хибне коло, що й пояснює невідворотність терористичної політики комуністів.
"Небезпечніше, якщо вівцю називають вовком, а потім самовіддано полюють на неї, тимчасом вовки оминають пастки."
Кирило Ткаченко повсякчас послуговується улюбленим прийомом теперішніх ліберальних істориків — постулатом, що «комуністичний лад винищив людей більше за нацистів», що веде до релятивізації злочинів останнього. Зупинитися на цьому твердженні як на слушному й діалектично несуперечливому означає приймати впочатково хибні засновки. Мірило кількості жертв (с. 110) — це останній доказ з-поміж тих, які слід навести в публічній дискусії між профанами. Адже, по-перше, історія людства — це історія різних форм насильства, леґітимних і нелеґітимних, домінуванням меншості над волею більшості й навпаки. Хіба це не доводить, що режим, який винищив за певний відтинок часу більше людей, є злочинним попри його ідеологічні гасла? Якби у ХХ столітті державний терор у Росії (чи Кампучії, чи Китаї) вчинили не сталіністи, а монархісти, було б це арґументом на користь таврування ідеї монархії? Коли йдеться про втримання влади й контроль за ресурсами, надто ж глобальний, будь-яка політична сила здатна узурпувати ідеологічні постулати й, прикрившись ними, творити зло. Воєнні кампанії в Афґаністані, Іраку, Лівії та Сирії — хороший приклад. У ширшому ареалі боротьби за інклюзивні права й можливості критика системних лівих є чи не надужитком сил. Небезпечніше, якщо вівцю називають вовком, а потім самовіддано полюють на неї, тимчасом вовки оминають пастки.
Арґумент геополітичного повороту разом із проекцією історичних подій у простір прогнозованої політики — цікавий феномен, який я б назвав методом об’єктивістської дискредитації. Він спирається на тезу про те, що будь-яке явище або соціальний дієвець успадковує певну незмінну схематику діяння навіть за зміни об’єктивних умов її виконання. У випадку з «комунізмом» ідеться про його буцімто вміле маскування людиноненависництва за ширмою декларацій про відвоювання прав для всіх та вимогою солідарності. Інакше кажучи, якщо більшовики-сталінці відправили на той світ десятки тисяч людей (з червоними кхмерами ця статистика стає ще жахливішою), апелюючи до утопії про демократію рівності, тоді чого слід очікувати від тих, хто сьогодні продовжує плекати надії на її здійснення? Ця думка є сама по собі індуктивним, отже слабким, арґументом, не кажучи вже про те, що терористичні ліві режими не тотожні загалом усій радикальній лівиці. І хоча зовнішня форма зауваженого методу скидається на беззаперечну логічну строгість виснувань, її ядро полягає в запереченні леґітимності власного об’єкта й услід за цим у дискредитації противників капіталізму ad hoc. Послідовник цього методу міркує так: якщо дехто, хто прочитав, скажімо, «Маніфест комуністичної партії», переконався в необхідності ідеї соціальної революції, наказав по тому знищити якусь групу людей, тоді інші, які читатимуть цей твір і прагнутимуть революційних змін, мимохіть будуть потенційними людиновбивцями (за чиновницьким столом або особисто). Переконливо? Авжеж, якщо мислити недіалектично. Навіть більше, гадане єднання західних радикальних лівих і крайніх правих теж має бути вписане в логіку розвитку пізнього капіталізму, у разі якщо логіку такого єднання (якщо воно десь реально існує, крім як у книзі Кирила Ткаченка) задано характером політичної експлуатації соціального невдоволення.
"Один із лідерів «червоного травня» у Франції Даніель Кон-Бендіт став євродепутатом і політиком, цілком мейнстримним і респектабельним, що вже казати про колишнього главу німецького МЗС Йошку Фішера."
Однією з предтеч сучасної німецької лівиці (звідси й пояснення у членів Die Linke тяжіння до нерозуміння Realpolitik) автор називає «Фракцію червоної армії» (RAF), нечисельне підпільне угрупування, стихійно постале 1968 року з ініціативи громадських активістів, кримінальника та берлінських студентів, обурених убивством поліцією студента Бено Онезорґа. Вже побіжне ознайомлення з маніфестами цієї групи лишає враження того, що в умах її членів панувала густа ідейна каша, в якій змішалися анархізм, троцькізм, ресентимент непотрібності молоді з дрібної буржуазії, епатаж акціонізму, романтизація Че Ґевари, авантюризм пограбування магазинів і банків, одержимість сексуальними експериментами тощо. Чи є приклад RAF типовим для радикальних західних лівих 60-70-х років? Чи обґрунтовано вбачати в ньому модель, аналіз якої дасть змогу дослідникові каузалізувати політичну трансформацію європейської лівиці? Певною мірою, це так, адже після розколу лівих партій внаслідок розчарування від радянської інтервенції до Чехословаччини й обрання лівими партійними бонзами курсу на «єврокомунізм» радикальна німецька молодь прагнула як завгодно форсувати політичні зміни. З іншого боку, ця молодь була соціально фраґментована, тактично дезорієнтована та загалом ідейно незріла. Один із лідерів «червоного травня» у Франції Даніель Кон-Бендіт став євродепутатом і політиком, цілком мейнстримним і респектабельним, що вже казати про колишнього главу німецького МЗС Йошку Фішера. Їхній радикалізм і лівацькі хитання поховані під попелом минулого. Ймовірно, така ж доля чекала б і на Руді Дучке. Я не знаю жодного профспілкового діяча, робітника чи селянина, який пройшовши школу німецького лівого політичного тероризму, став би професійним політиком і не змінив свого, як казали колись, «ідейного забарвлення». Це робить висновки Ткаченка заснованими на вибірковому підході до лівиці, а отже — обмежує застосування його тези про неминучість коаліцій між сучасними лівими та правими лише одним зауваженням: якщо ця коаліція є невипадковою, то саме тому, що вона є коаліцією псевдолівих та реальних правих.
1977 року учасники RAF викрали голову західнонімецького союзу промисловців Ганс-Мартін Шлейера, колишнього офіцера СС
А втім, запитаймося: чи успадковує теперішня німецька лівиця залежність RAF-івського екстремізму, і якщо це справді так, то чому досі не відбуваються теракти, банкіри не є заручниками, а німецькі мегаполіси живуть не в ритмі комендантської години? Якщо автор вважає, що загроза від дій німецьких лівих є не меншою за ту, яку несли із собою її гадані натхненники, йому варто пояснити, навіщо цій монструозній силі знадобилася уявна спілка з її ж політичними ворогами. Якщо подібна спілка існує, дослідник має зазначити, що політична сила, яка вдається до подібних дій, суперечать власним «лівим» постулатам, отже, і арґументи, заявлені в книзі, є самоспростованими.
Одначе, автор, як притаманно об’єктивістові, уникає оприявнення власної позиції (хоча для вдумливого ума її виказують апологетика представницької демократії та засудження революції як методу перетворень), майстерно граючи за правилами академічного жанру, іноді актуалізуючи об’єктивістський дискурс, іноді піддаючи відвертій деструкції, а частіше — сеґментуючи об’єкт свого вивчення на якісь непоєднувані складники. Так, доволі показовим є у книзі уявний експеримент з ототожненням фашизму та комунізму. Кирило Ткаченко спершу провадить розрізнення цих історичних феноменів за критерієм впливу держапарату та формою власності на засоби виробництва, а згодом (певно, дотримуючись власних незаявлених у голос інтенцій) запитує: хіба, якби ми припустили, що економіка Третього Райху перебувала в державній власності, це не стерло б граничну відмінність між ним і сталінським СРСР? (с. 104). Відповідь вражає. Ймовірно, легковажний читач припустив би рівнозначність обох політичних систем, навіть подібність їхньої часової еволюції. Натомість автор іде далі: він твердить, що фашизм є підвидом (sic!) комунізму (с. 104), адже виникає він, так би мовити, на вже зведених і зорієнтувальних щаблях останнього. Посилюючи своє твердження, Кирило Ткаченко додає, що «для наукової класифікації конкретного режиму характер репресій, до яких він вдавався, є вагомішим критерієм, аніж форма власности на засоби виробництва» (Там само; курсив автора). Виходячи з такого бачення, ми повинні фундаментально переглянути раніше застосовані критерії політичного аналізу. Достатньо застосувати критерій Кирила Ткаченка, щоб, наприклад, Російська імперія виявилася привабливішим і гуманнішим типом урядування, ніж Російська Федерація, а стародавній Єгипет доби Середнього царства постане куди менш репресивним і демократичнішим за Британську імперію періоду колоніальних загарбань.
Для кращого розуміння я звів би всі заявлені автором тези до двох ключових:
1) вимагати соціальної революції чи то радикальної трансформації у розвинених суспільствах чи деінде означає провокувати злам політичних і соціальних інститутів, що їх так довго й важко вибудовував Західний світ, наслідком чого стане соціальна дестабілізація і ще більші нерівність та ексклюзія;
2) гасло безмежного інтернаціоналізму дискредитоване самими лівими, зокрема, на прикладі реакції до подій 2013—2014 років в Україні, ось чому на сторінках книжки Кирила Ткаченка сподівання на невичерпний потенціал представницької демократії резонують із локалістським громадянським пафосом.
Автор прагне показати, до чого призводить (бездумний) інтернаціоналізм, коли країна провалюється у вир військового конфлікту. І це відлуння вже відомої риторики німецьких соціал-демократів перед Першою світовою війною: якщо вітчизна в небезпеці, інтернаціоналізм кладуть у шухляду. Не зрозуміло лише, чому війну в Україні варто розглядати як полігон для лише одного імперіалізму, автор-бо зачіпає ґеополітичний бік справи?!
"Якщо деякі члени Die Linke проголошують себе «лівими», демонструючи проросійські симпатії, це не є достатньою підставою вважати західну лівицю як політичну силу (або сили) закінченим банкрутом."
Як засвідчує назва книги, Кирило Ткаченко переконаний, що на межі 2013—2014 років в Україні відбулася революція. І ця думка викликає низку виправданих запитань. Якщо в Україні справді відбулася революція, то необхідно визначити її політичну й соціальну природу: якого типу ця революція? Соціальна, проґресивна, буржуазна? Якщо буржуазна, то яка частина буржуазії стояла за нею? Чи, можливо, це був державний переворот за умов революційно визрілої ситуації? Які об’єктивні чинники вказують на те, що шерег відомих подій мав революційний характер і відповідно породив революційні наслідки? У чому проявляються ці наслідки після революції? Чи змінилася в ньому співвідношення класових сил після революції і як саме? Хоча, звісно, це не є предметом авторового дослідження, фіксація на революційності 2013—2014 років в Україні задає певного спрямування його подальшим міркуванням. Між тим, автор просто констатує факт (його ще належить обґрунтувати) революції, і тоді критика лівиці неминуче виявляється критикою справа, хай навіть при цьому в книзі здійснюється спроба протягнути суперечливу тотожність «ліві – це праві, а праві – це ліві». З таким само завзяттям можна вправлятися в доведенні того, що між Гітлером і Сталіним різниці катма; що більшовицький терор знищив більше українців, ніж Друга світова війна; що червоний прапор на демонстраціях і протестних акціях – це нацистське знамено без свастики.
На відміну від украй анґажованого й недоброчесного історика Володимира В’ятровича з Інституту національної пам’яті в галузі ревізії історичного минулого, соціолог і публіцист Кирило Ткаченко прагне надати своєму текстові високого фахового рівня. Він дистанціюється від розглядуваної проблеми, прямо не виголошує власної позиції, а проте авторовою метою є переконати, що політична орґанізація працівників запрограмована на крах повсюдним виродженням лівих партій. При цьому вказує він якраз на парламентських, системних лівих, до яких, крім Die Linke, безпомильно можна зарахувати шведських есдеків, французьких соціалістів, ба навіть колишню КПУ. Що відрізняє такі партії від радикального крила лівиці, так це готовність у вирішальний момент солідаризуватися з панівним класом попри риторику боротьби за інтереси робітничого класу. І, як дослідник шахтарських протестів, автор, припускаю, чудово це розуміє. А втім, лінґвістичні конструкти (зокрема в назвах партії), якими виражають ліву політичну позицію, ще не свідчать про сутнісну приналежність до розмаїтої лівої традиції, навіть якщо визнання себе «лівим» почасти маркує ідентичність. І якщо деякі члени Die Linke проголошують себе «лівими», демонструючи проросійські симпатії, це не є достатньою підставою вважати західну лівицю як політичну силу (або сили) закінченим банкрутом. Це є радше бажання в аналітичній обгортці.
Закономірне фіаско лівої ідеї та спроб протистояти неолібералізму – ось те, що читач виносить з 200-сторінкового тексту як неспростовний, твердокамінний постулат. Чи пропонує автор якусь альтернативу лівим партіям і соціальним рухам, що стали об’єктом його критичних розмислів? Виявляється, так, позаяк «повний розрив із нею (радикальною лівицею. – В.Ц.) не тільки не обвалить небо на землю – навпаки, справі соціально-критичного аналізу та боротьбі за конкретні, зокрема й соціально-економічні, права людини він тільки посприяє» (с. 161). Ясна річ, критика критики — це продуктивний метод, який у своїй найвищій стадії (діалектичне заперечення заперечення) усуває вади самого соціального критицизму, наприклад радикально-лівого, а втім, така позиція ніяк не позначиться на долі самого інтелектуала, що провадить цю критику. Чи приймав автор до уваги тих, кому сьогодні, зараз, потрібні не ідеали Просвітництва (яке він, інтелектуал, вважає альтернативою ідейним «антиноміями» лівиці і порятунком від загрозливого соціального колапсу), а найперше конкретна соціальна солідарність і класова самоорґанізація? Але в цьому й криється нерозуміння. Позаяк на самовизначення в культурі й політиці здатні лишень ті, хто вміє виборювати відібрані права, щоб із розумом ними послуговуватися. Урешті, дискредитація лівих партій та рухів у країні, де вони ледь животіють, має означати ні що інше, як превентивну деструкцію самої їхньої можливості стати в повен зріст і об’єднати «непросвітчених».
"Там, де діє чинник колективної ідентичності, невиразно спрацьовує триґер колективної провини, а отже — вірогідної дискримінації."
Хоча книжка Кирило Ткаченка — приклад об’єктивістського дискурсу, який таврує в німецькій лівиці безвідповідальну схильність до політичних компромісів, ще більше вона оповідає не про ситуацію в Німеччині, а відбиває українські реалії, де інтелектуали та решта суспільства не говорять однією мовою й живуть немовби в паралельних світах. За таких умов Просвітництво ще має бути ґрунтовно підготовлене. Оприявнення резонерства в колах респектабельних лівих лідерів (у Німеччині чи в Європі в цілому), констатація ослаблення лівих та їхнє звинувачення в «сепаратних угодах» із правими на ділі обертається в інвективу проти антикапіталістичної альтернативи par excellence.
Усе ж, насправді, в книжці присутній також виважений аналіз, з яким важко не погодитись. Передусім, аналіз розгляду справи Івана Дем’янюка в мюнхенському суді (2009—2011). До цієї теми автор звертається в контексті вивчення публічної німецької реакції щодо України. Як знаємо, колишній охоронець таборів смерті Собібор і Треблінка двічі уникав засудження в Ізраїлі (через чуперечливі свідчення тих, хто вижив), але у ФРН процес над ним набув помітного розголосу. На цьому прикладі Кирило Ткаченко демонструє масштаб, якого набули «антиукраїнські настрої» при поганій обізнаності зі справами в Україні (відсутність україністів у німецьких вишах) та перекладені «колективної провини» за нацистські злочини з їх винуватців на пособників (у цьому разі українців). Автор сміливо критикує плакатність телесеріалу Unsere Mütter, unsere Väter, упередженість німецької преси (брак гострої реакції з їхнього боку на парад колишніх ветеранів вермахту за кілька місяців після суду над Дем’янюком, у чому автор убачає тенденцію), справедливо наголошує, що «політика пам’яті в Україні є (…) проблематичною» (с. 60). Кирило Ткаченко певен, що в плані опрацювання історичного минулого Україна може багато чого навчитися з німецького повоєнного досвіду. Хоча він теж є проблематичним: в середині 40-х років денацифікація була зумовлена присутністю західних держав, а з середини 60-х — широким громадським рухом, чільне місце в якому посідали немилі авторові ліві активісти). Воднораз недостатньо доведеним є твердження автора про те, що «одна з незаперечних тенденцій у громадському житті Німеччини полягає в тому, щоб асоціювати українців із колаборантами нацистів, натомість росіян — із жертвами, а водночас і переможцями нацистського режиму. Це особливо унаявнила громадська дискусія, яка розгорнулася в Німеччині після Майдану та російської анексії Криму» (с. 65). Хочеться звернути увагу також на вдалий аналіз автором проблеми «колективної відповідальності», вибудуваної на основі колективних ідентичностей (як-от «німець – німці – виконавці Голокосту – німці в західній Німеччині» / «українець – український націоналіст – виконавець Голокосту – нащадок українського націоналіста» тощо). Там, де діє чинник колективної ідентичності, невиразно спрацьовує триґер колективної провини, а отже — вірогідної дискримінації.
Та, схоже, слід повернути до початку й запитати про неминучість червоно-коричневого союзу, яким так нажахує автор. Чи є в нього майбутнє? З мого погляду, відповідь на це питання походить з важливого розрізнення. Потенційна спілка між радикально лівими й радикально правими є загрозою представницькій демократії, на яку автор, схоже, покладає сподівання. Припускаю, Кирило Ткаченко вважає, що її поточна глибока криза є не результатом її внутрішньої суперечливості, наслідком відчуження громадян від джерел влади (що як не представництво є орґанічним складником цього відчуження!), а безпосереднім відлунням описаних у книзі спілок між ультрарадикалами.
Дивує, що попередня праця Кирила Ткаченка, «Від конкретного до загального: історія американського в’язня» (2011), крізь яку червоною ниткою проходить теза про соціальну несправедливість як підмурівок капіталістичного суспільства й невіра у цілющу силу середнього класу, відверто опонує його теперішнім студіям. У кожному разі ці дві цілком відмінні книжки промовисто відбивають трансформацію, до якої веде інтелектуала його ідейна непевність.
