В Азербайджані небагато голосів, що закликають до миру. З початку військових дій в Нагірному Карабасі 27 вересня спостерігачі відзначають значну підтримку азербайджанським суспільством війни з Вірменією.
Втрати обох сторін були значними, хоча число загиблих серед цивільних та військових важко перевірити. ЮНІСЕФ звернув увагу на кількість дітей, поранених та вбитих на війні, заявивши, що «негайне припинення бойових дій — в інтересах кожної дитини».
30 вересня 17 азербайджанських лівих активістів випустили антивоєнну заяву із закликом припинити війну та відновити діалог. «Ми рішуче засуджуємо кожен крок, спрямований на продовження конфлікту та поглиблення ненависті між двома народами. Озираючись назад, ми хочемо вжити заходів, необхідних для відновлення довіри між нашими суспільствами та молоддю. Ми відкидаємо всі націоналістичні та мілітаристські наративи, які виключають будь-яку можливість того, щоб ми знову жили разом на цій землі», — написали вони.
Активіст та дослідник Бахруз Самедов був одним із підписантів заяви. «Нестабільне й розділене суспільство раптово консолідувалося завдяки силі військових дій, — написав нещодавно Самедов у колонці для OC Media. — Уряд, опозиція та деполітизована більшість зараз підтримують той самий домінантний наратив національного обов'язку повернути втрачені землі країни». Будучи активістом громадського руху NIDA, зараз він досліджує авторитарну стабільність та деполітизацію в Азербайджані в Карловому університеті в Празі.
openDemocracy поговорив із Самедовим про антивоєнні настрої в країні, про те, як Карабах є головною сферою політизації в Азербайджані та про роль азербайджанських лівих.
За три дні після початку війни азербайджанські ліві виступили з антивоєнною заявою. У ній сказано, що справжнім ворогом Азербайджану є «люди при владі в цій країні», «які вже більше двох десятиліть експлуатують та розоряють простих людей, а також ресурси нашої країни». Якою була реакція на цю заяву в Азербайджані, Вірменії та за межами країни?
Це була перша антивоєнна заява після початку війни. Вона була опублікована на LeftEast. Через два дні після початку війни ми провели розмову з лівими активістами, які живуть як в Азербайджані, так і за кордоном, і ми відразу дійшли висновку, що мусимо виступити проти війни, підвищити обізнаність людей про те, що там відбувається — і не лише для внутрішньої авдиторії, внутрішньокавказької авдиторії, а й для всіх, хто цікавиться регіоном.
Для мене стало несподіванкою те, що у нас було так багато реакцій — з боку Вірменії, Азербайджану та з-за кордону.
Можливо, тому, що таке було вперше. Після цього з’явилися ще дві заяви — не з боку лівих, але мирні ініціативи.
Що стосується наших ідей, ми показали, що ми справжня опозиція. Я б навіть сказав: радикальна опозиція в позитивному сенсі. Це час, коли азербайджанське суспільство консолідується — і опозиція, і уряд підтримують однакові наративи, опозиція підтримує президента й захоплюється ним. У цій заяві ми показали, хто справжній ворог: люди при владі та еліти, які впродовж десятиліть проштовхували той самий наратив, деполітизуючи в процесі людей.
Чи не могли б ви навести приклад реакції на антивоєнну заяву?
Її переклали турецькою та вірменською мовами. Для мене це було трохи несподівано: турецькі ліві також її прокоментували, незважаючи на те, що там побутують дещо інші думки. Але знаєте, що найцікавіше? У Твіттері кілька днів тому я побачив заяву, в якій говорилося: «Дивіться, ліві, як завжди, виявляються зрадниками й не представляють наш народ».
Чоловік розмовляє з пораненою дитиною в лікарні в Степанакерті, столиці Нагірного Карабаху. 28 вересня 2020 року. Джерело: Areg Balayan – Associated Press
Чи висловлювали підтримку люди в самому Азербайджані?
Я отримував чимало повідомлень від моїх друзів, які висловили підтримку, що вони також хотіли б приєднатися до заяви, додати свої підписи. Але ці люди з одного кола: вони поділяють прогресивні цінності, але їх мало, і я їх усіх знаю особисто. Проте я не можу сказати, що ми отримали підтримку від простих людей. Як відомо, люди мають — особливо зараз — націоналістичні настрої, і тому ми не очікували підтримки всередині країни.
Ви згадали інші заяви, зокрема, Заяву про мир, опубліковану на Caucasus Talks. Ви самі повідомляли, що кілька людей, які підписали цю заяву в Азербайджані, отримували після публікації погрози у Фейсбуку.
На жаль, ми справді отримували погрози у Фейсбуку. Хтось опублікував наші імена, сказавши, що «ми повинні їх знайти й засудити». Таке не фінансується державою. Я не сказав би, що держава зараз зацікавлена в переслідуванні нас. Але, звичайно, в Азербайджані панівним наративом є крайній націоналізм, хоча я не сказав би, що люди є ідеологічно екстремістами. Вони просто не мають доступу до альтернатив.
"У цій заяві ми показали, хто справжній ворог: люди при владі та еліти, які впродовж десятиліть проштовхували той самий наратив, деполітизуючи в процесі людей."
На цьому етапі не скажу, що це щось небезпечне, але ми не знаємо, що буде через два-три дні.
На вашу думку, як азербайджанське громадянське суспільство відреагувало на війну?
Два моменти. По-перше, я справді не можу сказати, що ви можете спостерігати будь-які антивоєнні настрої серед азербайджанського громадянського суспільства, особливо серед колишніх політичних в’язнів. Водночас є менш вороже налаштовані люди, які миряться з нами й нашими висловлюваннями. Я бачив підтримку лише з їхнього боку. Деякі з них публічно писали, що знають, що є люди, які ведуть антивоєнну боротьбу та що їхню точку зору слід поважати.
Але прогнозую, що через п’ять чи десять років люди, які виступають проти війни, будуть мати більше впливу. Вони дуже активні й помітні. Під заявою на Caucasus Talks більше 10 підписантів були з Азербайджану. Тож ми можемо сказати, що все ще є надія на зміни в громадянському суспільстві завдяки цим людям, які радикально виступають проти війни, які можуть висловитись та мають достатню мотивацію залишитися в Баку після цього.
В антивоєнній заяві зазначається, що підписанти не підтримують подальшу мобілізацію та що їхня основна мета — відновлення діалогу. Очевидно, бойові дії тривають. Цивільні та солдати й далі гинуть. В останній статті для OC Media ви писали, що попередні заклики до миру в 2014 та 2019 роках «мало чого досягли, і таке безсилля не повинно нікого дивувати». Далі ви критикували те, що мирні ініціативи ніколи не сягали широкої аудиторії в Азербайджані та що вони неефективні, бо, як правило, залучають людей з певними привілеями, але також повинні діяти в авторитарному середовищі. З огляду на це, що ви бачите першими реалістичними кроками до відновлення діалогу?
Попередні мирні заяви не дійшли до суспільства. Але на відміну від попередніх заяв, ці дві останні — попри ворожість та негативні коментарі — справді змогли викласти чітку позицію. Зараз усі, принаймні в соціальних мережах, усвідомлюють, що деякі люди виступають проти війни, ті, хто змінюють фотографії профілю та підписали заяву. Незважаючи на всю ворожість, я думаю, що головною метою повинно бути дотягнутися до людей таким чином, щоб було ясно: існує принаймні якась інша точка зору.
Провоєнний мітинг у Баку, 15 липня 2020 р. | Джерело: Facebook / Алі Хаджізаде.
Як відновити мирний процес? Звичайно, проблема, як згадується в антивоєнній заяві, полягає в державоцентричному підході. Держава монополізувала процес діалогу та процес інтерпретації конфлікту. Востаннє хоч який-небудь діалог відбувався у 1999—2000 роках, коли в Азербайджані був короткий період демократизації — це був час справжнього діалогу. Після цього ми можемо спостерігати реальний мирний процес, а тоді обидві держави монополізували процес. Як відомо, на громадянське суспільство в Азербайджані завжди тисли репресіями. Саме відсутність демократичної культури в Азербайджані завадила ширшому процесу мирних переговорів про Нагірний Карабах між двома країнами.
Проблема полягає в державній монополізації та відсутності ініціатив у громадянському суспільстві та, звичайно, в тому, що навіть члени громадянського суспільства поділяють авторитарні цінності демонізації ворога, а не діалог. Якщо ми хочемо відновити діалог, по-перше, нам потрібна демократизація, а, по-друге, процес не повинен фінансуватися державою. Але не думаю, що авторитарний режим Азербайджану дозволить це.
Щодо вашої зауваги про демократизацію, очевидно, ми не знаємо, чим закінчиться ця війна. Якщо Алієв не забезпечить перемогу, можливо, певною мірою з’явиться вікно можливостей для демократизації. Так само Алієв цілком може принести якусь перемогу, і в цьому випадку шанси на демократизацію досить обмежені. Як ви це бачите?
Я вірю, що відбудеться якась так звана «мала» перемога, як це сталося у квітні 2016 року, — не захоплення Нагорного Карабаху силою, а обмежена перемога, за якою йшли мирні переговори. Зараз насправді важко передбачити, але ми принаймні знаємо: якщо мирні переговори дійсно розпочнуться, вони розгортатимуться швидко. Водночас не думаю, що ці мирні переговори будуть включати прогресистів в Азербайджані. Я не вірю, що ми якось вплинемо на ці процеси або будемо брати в них участь. Мене турбує той факт, що рейтинг Алієва зараз високий. Якщо вибори відбудуться найближчим часом, він стовідсотково переможе й навіть фальсифікувати результати не доведеться.
Це, звичайно, викликає тривогу у прогресивних людей. Це також повинно турбувати націоналістичну опозицію, але, на жаль, їхня націоналістична суб’єктивність переважає над опозиційною позицією — вони завжди були мішенню для репресій. Це парадокс, але така логіка війни: коли ваша політична суб’єктивність нейтралізується вашою національною ідентичністю та націоналістичним настроєм, тут постає проблема. Коли ми ставимо питання «Чому в Азербайджані не відбувається демократичної мобілізації?», відповідь криється в національній ідентичності, яка побудована навколо втрати Нагірного Карабаху.
Ви багато говорили про те, яке місце втрата Карабаху займає в політиці та політизації в Азербайджані. Не могли б ви розказати нам про це детальніше?
Якщо ми аналізуємо політизацію / деполітизацію в Азербайджані, спершу слід зазначити, що суспільство завжди відзначалося деполітизацією. І ми не можемо сказати, що опозиція зуміла мобілізувати людей навколо певних вимог. Наприклад, вони завжди чітко формулюють вимоги соціальних та економічних прав, але ніколи не досягають успіху. Вони також формулюють вимоги щодо Нагірного Карабаху, стверджуючи, що президент недостатньо сильний у цьому питанні, але ні вимоги щодо Карабаху, ні вимоги соціальних прав не могли мобілізувати людей. Це факт. Проблема деполітизації полягає в тому, що опозиція ніколи не представляла чогось нового, чогось, що зламає старі наративи, і не скажу, що основна опозиція чимось ідеологічно відрізняється від панівної партії. Багато спостерігачів могли б сказати, що навіть у цих партіях бракує демократії, бо протягом десятиліть при владі було одне й те ж політичне керівництво, і воно завжди було слабким.
Азербайджанські солдати, 18 липня 2020 року. Джерело: AFP Forum via Anadolu Agency/Resul Rehimov
Але були випадки успішної мобілізації. У 2013 році молодь організувалася навколо вимог вдосконалення армійської служби після того, як низка солдатів загинула не в бою. Ці вимоги були чимось потужним, але, копнувши глибше, ми побачимо, що навіть ці вимоги були націоналістичними: «Наша армія слабка, й ми повинні вдосконалити її, щоб перемогти зовнішніх ворогів». Кожна вимога стосується зовнішнього ворога.
Не могли б ви поговорити більше про те, як ви розумієте деполітизацію? Як, на вашу думку, вона працює? Її примусово нав’язують згори чи вона виникає в результаті різних факторів?
У Європі ситуація зовсім інша: є консенсус навколо певних ідей, коли правоцентристи та лівоцентристи змінюють одне одного при владі. Але в Азербайджані авторитарний консенсус, згідно з яким режим Алієва користується гегемонією, а люди пасивно погоджуються на цю реальність. Суспільство просто не хоче вв’язуватися в політичну боротьбу.
Це результат присутності зовнішнього ворога, який замінив внутрішні антагонізми. Той факт, що кожні два-три роки ми спостерігаємо ескалацію ситуації в Нагірному Карабаху, коли щомісяця гине кілька солдатів, це не дає травмі загоїтися. Люди не хочуть про це забувати.
Було кілька прикладів соціальної мобілізації: справи Тофіка Якублу та Мехмана Гусейнова, політичних в’язнів, які оголосили голодування. Люди їх підтримували, проводили мітинги на їхню підтримку. Але водночас ці мобілізації були недостатньо політичними. Люди підтримували Гусейнова та Якублу, бо ті «були одними з нас». Ці кампанії ніколи не ставили під сумнів джерело режиму. Однак позитивним боком цих кампаній є те, що азербайджанські ліві брали активну участь в обох, демонструючи солідарність, навіть якщо ідеологічно ні Мехман, ні Тофік — не ліві.
Бахруз Самедов заарештований на мітингу на підтримку Тофіка Якублу, вересень 2020 | Джерело: Фаргана Новруз
Тофік Якублу — ветеран війни з чистою репутацією, і ми організували мітинг протесту для нього — попри наші різні ідеологічні позиції. Це був перший подібний мітинг, організований безпосередньо лівими. І, звичайно, феміністки та інші прогресисти підтримали наші дії. Що важливо, ми висловили солідарність із репресованою опозиційною особою, і якщо боротьба включає прогресивну, демократичну програму, ми готові до широкої антиавторитарної коаліції.
Тож ви припускаєте, що режим Алієва ніколи не пов’язують із соціально-економічними проблемами. В антивоєнній заяві йдеться про те, що режим «перенаправляє ресурси з найважливіших секторів, таких як освіта, охорона здоров’я та соціальне забезпечення, на військові, дозволяючи отримувати прибуток нашим капіталістичним сусідам з імперіалістичними амбіціями — Росії та Туреччині. Як не дивно, але кожна людина усвідомлює цей факт, проте раптова хвиля амнезії вражає всіх, як тільки перша куля потрапляє на лінію зіткнення Вірменії та Азербайджану». Якою була б ліва позиція щодо травми та травматичних наративів про втрату Карабаху?
Ліва позиція повинна полягати в тому, що ми визнаємо: ця травма існує. Ми не повинні звинувачувати людей, переміщених осіб, котрі хочуть повернутися на свою землю: вони прожили там десятки років, а їхні предки — десятки років до них. Проблема в тому, що вони не є повністю інтегрованими й живуть із цим бажанням повернутися в Нагірний Карабах або в так звану «буферну зону». Ліві мають зосередитися на завершенні демілітаризації регіону. І ВПО повинні мати право повернутися й жити там, де хочуть. Я б не звинувачував у цьому державу. Минуло два десятиліття, і переміщені люди живуть у більш-менш нормальних умовах, хоча деякі люди все ще страждають. Іноді вони стикаються з дискримінацією з боку тих, хто вважає, що вони мають зі своєї ситуації якусь вигоду — наприклад, не платять за електроенергію або коли їхні діти вступають до університету.
Щодо Нагірного Карабаху, суспільство має зосередитись на демілітаризації, а не на його статусі. Не зрозуміло, хочуть вони бути незалежними чи частиною Вірменії. Влітку Пашинян заявив, що Карабах — це частина Вірменії. Цей державоцентризм обох сторін перешкоджає демілітаризації регіону, і ліві повинні критикувати обидві сторони та бути об’єктивними щодо переміщених осіб та їхніх прав.
Слід згадати, що ми зараз маргіналізовані. І як нам з цим справлятися? Моїм друзям, які мешкають в Азербайджані, все, що зараз відбувається, завдає психологічної шкоди. Вони напорюються на тиск з обох сторін. Навіть у наших сім’ях з цим нелегко впоратися. Прогресисти повинні підтримувати одне одного, готуватися до маргіналізації та уникати зневаги до людей за їхні переконання — нам потрібно зрозуміти їхню травму. Ми мусимо протистояти війні, але ліві не повинні намагатися налаштовувати людей проти нас.
Я вважаю, що ця маргіналізація не є чимось довготривалим, і нам слід мати терпіння. Я вже бачу, що антивоєнна позиція за останні пару днів зустрічає менше агресії, ніж на початку.
Розмовляв Том Роулі
Переклала Дар’я Беззадіна за публікацією: openDempcracy, 2020. “Prepare to be marginalised”: interview with Azerbaijani anti-war activist. Available 15.10.2020: [link]
Читайте також:
