Гранд-наратив у історії

Казаков, Максим

  • 18 вересня 2015
  • 9119

Максим Казаков

Гранд-наратив – буквально «велика оповідь». Цей термін запровадив філософ-постмодерніст Жан-Франсуа Ліотар у 1979 р., і концепція гранд-наративів стала основою для постмодерністської критики історичної науки. Ця критика («історія – лише текст») була занадто радикальною, безальтернативною – словом, занадто постмодерністською. Та сам термін виявився дуже вдалим, сподобався історикам і прижився в науці.

Гранд-наратив – це конструкція, схема, набір понять, ідей, символів. Гранд-наратив – не конкретний текст, це система координат, у якій пишуться історичні тексти, хоча завжди існують окремі тексти, у яких гранд-наратив розкривається найраніше чи найповніше. Гранд-наратив – це не тільки спосіб організації наявної інформації з минулого, але й визначення, що в історії важливе, а що ні – власне, визначення фактичної складової історичної оповіді.

Гранд-наратив не один. У книжковому супермаркеті ви побачите праці (наукові, науково-популярні, паранаукові, художні), що представляють різні гранд-наративи: український, російський, цивілізаційний, формаційний, фоменківський etc. Найпоширеніша форма гранд-наративу – національний. Ми зупинимося на історії українського та російського гранд-наративів як найближчих для нас і найкраще знайомих, і дещо зачепимо польський.

Кожен гранд-наратив включає переконання, що єдине правильне розуміння історії забезпечує саме він, а решта – геть хибні. Мільйони людей досі живуть із таким переконанням, адже це історія, яку вони вчили в школі, про яку дивилися цікаві телепрограми, навіть читали серйозні монографії.

Але історія як продукт наукової творчості істориків – це не пряме відображення історії як минулого (у що свято вірили творці гранд-наративів), це складання з історичних фактів і явищ конструкції – звісно, з певною метою, хоч і не завжди ясно усвідомленою.

Якою була ця мета?

Національні гранд-наративи переконують, що нації існували здавна, з часів античності або раннього середньовіччя (в науці цю теорію називають примордіалізмом). Та нині більшість науковців погоджуються на тому, що нації почали виникати в «довгому XIX столітті» (1789-1914, термін Еріка Гобсбаума), у столітті тріумфу буржуазії та капіталізму. Здебільшого визнається й існування їхніх попередників, ранньомодерних націй (XVI-XVIII ст.) – таких собі націй-станів (польська шляхетська нація, українська козацько-старшинська, російська дворянська etc.).

Модерні нації створювалися на основі наявних етносів та ранньомодерних націй, але результати націєтворення не були детерміновані, як це зображується в гранд-наративах. Написання останніх (поруч зі створенням – чи, точніше, після створення на місці розмаїття та розпливчатості діалектного континууму стандартизованих літературних мов) саме було частиною процесу формування націй. Керували цим процесом еліти держав або бездержавних народів, які воліли отримати самоуправління або повну незалежність. Механізмами творення модерної нації вповні володіли лише держави, але частково цю функцію могли виконувати й недержавні утворення (наприклад, у Великому князівстві Фінляндському, що входило до складу Російської імперії, практично сформувалася модерна фінська нація).

Державні народи прагнули включити до складу своєї нації інші етноси, які мешкали на території цих держав. Були різні підходи до асиміляції, що відбувалася через школу, армію, церкву, урбанізацію etc.: французький 1 – повна асиміляція споріднених французам (провансальці) і не дуже (бретонці, гасконці) народів, британський – часткова асиміляція зі збереженням регіональних ідентичностей шотландців та валлійців, але за умови визнання з їхнього боку «керівної ролі» Англії. Європейським асиміляторським досвідом могли користатися російські еліти, коли замислилися над «українським питанням». Тепер від загальних зауваг перейдемо до конкретики.

«История государства Российского»

У Росії XVIII ст. з’являються Академія наук та університет, на роботу запрошують німецьких істориків, із якими вступають у дискусію доморощені дослідники (норманісти/антинорманісти), збираються архівні документи, формується держзамовлення на історичні праці (Микола Бантиш-Каменський у 1795 р. пише «Историческое известие о возникшей в Польше Унии», яке мало пояснити добровільно-примусове повернення уніатів Правобережної України до православ’я).

У реформаторський початок правління Олександра І гарно вписалося призначення історіографа (така посада існувала в Європі), інакше кажучи – «офіційного», урядового історика (1803). Ним став Микола Карамзін – середньопомісний дворянин, талановитий письменник, один із творців російської літературної мови.

Народи, що мали на початок модерної епохи державність («історичні народи» за Гегелем), великих проблем із укладанням власного гранд-наративу не мали. Середньовічні монархії та ранньомодерні нації «прив’язували» до сучасних держав та модерних націй, що формувалися, – і voila: маємо схему й тяглість національної історії.

Хоча й тут без софізмів було ніяк («Засадничою передумовою для формування нації є хибне сприйняття історії», – писав французький мислитель Ернест Ренан). Так, історія Росії починалася в тогочасній Малоросії, а продовжувалася на північному сході. Розв’язання цього парадоксу підготували ще великоруські книжники XVI ст., які, для обґрунтування претензій московських великих князів на титул царя (слов’янський аналог імператора), вдалися до древньої концепції «translatio imperii» 2 (перенесення імперії): «Москва – Третій Рим», а завершили київські схоласти (Когут 2004: 178–189), які застосували «translatio imperii» до історії східних слов’ян («Синопсис», 1674): із Києва Росія (яка на той момент ще називалася Русією), персоніфікована в династії Рюриковичів, перетікає до Володимира-на-Клязьмі, потім до Москви, а там Рюриковичі замінюються на своїх родичів через шлюб Романових. Київське авторство цієї схеми не дуже вписується в український гранд-наратив (адже українці-козаки, крім окремих зрадників, безупинно та щодуху борються проти інтеграції Війська Запорозького до Московського царства) і може викликати в сучасного українського читача подив, обурення чи гордість 3.

У праці Карамзіна «История государства Российского» матеріал викладено з використанням домодерного династичного поділу: кожен розділ – це правління якогось великого князя або царя. Історія Росії зосереджується на півдні Давньої Русі до 1169 р. – взяття Києва коаліційним військом Андрія Боголюбського знаменує «цілковитий занепад» Києва та перенесення столиці Русі до Володимира-на-Клязьмі. Такий ось трагічний (насамперед для тих, хто його пережив) момент «translatio imperii»: «Переможці, на сором свій, забули, що вони Росіяни: протягом трьох днів грабували» (Карамзин 1818).

Династичне, напівлітописне викладення історії в Карамзіна виявляє його роялізм і спрощує сприйняття книжки для масового читача (науковий апарат Карамзін виніс у примітки), а «Историю» справді читають масово як для країни з дуже низьким рівнем письменності. За архаїчним викладом читач уже бачив не історію династій Рюриковичів та Романових, а історію «держави Російської» під проводом цих династій. Тавтології – основа логіки: історик державної нації на державній службі створює державницький гранд-наратив. Його лейтмотивами стають розвиток державності, її територіальне розширення («збирання руських земель», «справа Івана Калити») та централізація; це історія сильної, навіть деспотичної центральної влади, яка веде слухняний народ до перемог і слави (перше видання «Истории» вийшло 1816 р., в часи воєнно-політичного тріумфу Росії та її короткотривалої континентальної гегемонії); релігійність виступає як основа національної культури.

Пушкін, котрий сам мав нахил до вивчення історії й тоді ще ліберальні погляди, написав епіграму:

В его истории изящность, простота
Доказывают нам без всякого пристрастья
Необходимость самовластья
И прелести кнута.

Ще одна риса російського гранд-наративу в виданні Карамзіна: він є великоруським. Після «перенесення» столиці з Києва до Володимира історія «іншої» (Західної або Південної) Русі цікавить автора дедалі менше. Смерть Карамзіна обірвала його «Историю» на 1611 році. Якби він устиг написати ще зо два томи, то Малоросія посіла б належне місце в історії держави Російської, адже увійшла б до її складу. Та маємо те, що маємо: для Карамзіна малороси – безумовно свої, «Росіяни», але його історія – це історія російської державності, і доки малороси не в її складі, їхнє існування реальне, але досить химерне (як в уяві московського дяка чи літописця, матеріалами яких користувався Карамзін).

Україна та Білорусь уже впродовж кількох десятиліть були частиною імперії, але мало знайомою й почасти неінтегрованою. Якщо Лівобережна Україна пройшла інкорпорацію до російського суспільства та поверхову русифікацію, і незабаром мала принести до Санкт-Петербурга хвилю захоплення «малоросійським» як романтичним варіантом російського (Миллер 2000: 53), то Правобережна Україна й Білорусь залишилися під гегемонією та управлінням польської шляхти (компенсація останнім за втрату державності в обмін на лояльність до імперської влади) й були практично не досліджені історично та етнографічно, не апропрійовані до складу Росії символічно, навіть більше – з Санкт-Петербурга вони здебільшого сприймалися як Польща та Литва («історична Польща» в кордонах 1772 року), а не східнослов’янські землі.

Principauté de Lituanie était aussi la partie de la Rus’! 4

Микола І волів би ніколи не чути про національне питання, але модерн прийшов у Російську імперію й у вигляді парових машин та залізниці, і у вигляді повстання декабристів, які були російськими націоналістами з буржуазним ухилом (Покровский 2005: 5–29), і польського національного повстання 1830-31 рр.

Поляки мали бути покарані – за поразкою Листопадового повстання настає низка русифікаторських заходів, які мали принаймні зменшити польські впливи поза межами Царства Польського (туди входили здебільшого етнічні польські землі); серед іншого створено Київський університет та археографічну комісію, що почала збирати на Правобережній Україні історичні документи (Грушевський 1894).

Та в ситуації польської культурної переваги (у Російській імперії добре освічених поляків було більше, ніж добре освічених східних слов’ян (Миллер 2007)), наявності добре розробленого польського історичного гранд-наративу та популярності поляків у очах Європи треба було дати переможеним, крім адміністративних заходів, ще й ідеологічну відповідь. Її автором став Микола Устрялов. Цій людині пощастило проїхатися соціальним ліфтом, що в імперії був дивиною не меншою ніж механічні ліфти, їздив рідко й возив поодиноких пасажирів. Син вільновідпущеника вступив до Петербурзького університету, став там професором історії, а згодом офіційним істориком миколаївської епохи. Талановитого сина кріпака свого покійного друга протегував міністр народної просвіти граф Сергій Уваров.

Устрялов дає «нашу відповідь» Лелевелю 5. 1835 р. Устрялов, засновуючись на власних історичних студіях, розповів Уварову, що Велике князівство Литовське, тобто більша частина «історичної Польщі», за відновлення незалежності якої повставали поляки, було, власне, «руською» (східнослов’янською) державою. Уваров сприйняв це із захватом і поділився новиною з обер-прокурором Синоду Протасовим (природно, французькою мовою): «Литовське князівство також було Русь! Про це треба доповісти государю!» (Драгоманов 1917: 19).

Концепція Устрялова відрізняється від концепції Карамзіна. Для Устрялова було дві Русі: ВКЛ він розглядає як продовження давньоруської державності, через що заодно освячує («історія є тим невичерпним колодязем, із якого кожен черпає чисту воду прикладів, щоб змити нею свої нечистоти» 6) поділи Польщі: поляки приєднали величезне руське ВКЛ, тому самі неминуче мали увійти до складу Росії.

Устрялов насправді поганенько знав історію ВКЛ і додав її до історії Великоросії досить механічно, та в цьому потрактуванні історія Росії – це не лише історія російської держави, а й історія російського етносу («народності» з уварівської тріади 7). Взаємовідносини елементів усередині російського народу за Миколи І видавалися справою не дуже важливою. Якби тодішній російський уряд та його науковці прискіпливіше цим зайнялися, то, скоріш за все, погодилися би на британський варіант.

«Стоитъ и понынѣ этот вѣковой дубъ и кое-когда дает от себя зеленые побѣги» (Зубрицкий 1849-1850)

Що ж у цей час роблять українські/малоруські історики? Старшина мала класовий зиск у Російській імперії та невеликий сентимент за козацькою історією й померлою в ранньому дитинстві українською ранньомодерною нацією. Тому перші історики Наддніпрянщини (Дмитро Бантиш-Каменський-молодший, Микола Маркевич, Михайло Максимович 8) і не думають складати окремий гранд-наратив, а пишуть регіональне доповнення до загальноросійської історії. А суто українсько-козацькі твори на історичну тематику (козацькі літописи, «Історія русів») на той час уже застаріли, вважати їх наукою було не можна.

1830 р. у віденському журналі друкує статтю перший східногалицький історик Денис Зубрицький. Його заведено ретроспективно звинувачувати в «гріхах» москвофільства. Та які варіанти мав перед собою Зубрицький? (Грицак 2001) По-перше, польський гранд-наратив: Річ Посполита в кордонах 1772 року, католицьке культуртрегерське предмур’я «справжньої» Європи, шляхетська демократія, знищена бунтами дикунських мас східних кресів (козаків) та змовою сусідніх держав (поділи). Проте соціальний та етноконфесійний бар’єр між польською та русинською громадами краю був відчутним і для дрібного шляхтича-уніата Зубрицького. Козацької України вже півстоліття як не існувало, український гранд-наратив ще не був написаний. Створювати окремий галицько-русинський гранд-наратив (Галицьке князівство – Regnum Russiæ 9 – Руське воєводство etc.) видавалося не вартим зусиль – перед Польщею «од можа до можа» русинська історія виглядала мізерною, та ще й підпорядкованою польській з 1349 р. Тому Зубрицький пристає до російського гранд-наративу, прирівнюючи боротьбу Львівського братства (його архіваріусом він був, його історію переважно вивчав) за «руську віру» до боротьби за російську народність.

Українословянське товариство святих Кирила та Мефодія

А в підросійській Україні до початку 1840-х рр. визріло нове покоління інтелектуалів, яке вже можна іменувати доморощеним терміном «інтелігенція»: різночинці, романтики, ранні соціалісти, критичні до центральної влади. Серед них і український (а ці люди вже називають себе не малоросами, а українцями) історик загальноімперського рівня Микола Костомаров. Син поміщика-росіянина та кріпачки-українки, навчаючись у Харківському університеті, визначився зі своєю ідентичністю відповідно до етнічності місцевих народних мас.

Правобережна Україна з її гегемонією малесенької польської меншини та найубогішим в усій імперії селянством (Бовуа 1998) якнайкраще сприяла усвідомленню національних та соціальних проблем у колі інтелектуалів. 1845 р. Костомаров, молодий професор Київського університету, організував невеликий гурток – Кирило-Мефодіївське братство. Костомаров був одним із найкращих істориків імперії свого часу, єдиним прикладом рідкісного в наших географічних довготах типу «історика-митця» (Пыпин 1891: 159). Літературна фантазія підштовхувала його наукову інтуїцію. Костомарова не задовольняє Устряловський гранд-наратив. Молодий професор Київського університету, котрий на той момент встиг написати лише дві дисертації, складає «Книгу буття українського народу».

Як літературний твір – це просто репліка «Книги пілігримства народу польського» Міцкевича, але тут уперше начорно накидано схему українського гранд-наративу: давні слов’яни – ВКЛ – Люблінська унія – козаки – Брестська унія – православні братства – Хмельниччина – Руїна – втрата автономії. Враховуючи, що на 1846 рік Костомаров мав зовсім невеличкий науковий доробок, на диво повна й точна схема. Костомаров належить до романтично-народницької школи історіописання, він історик бездержавного (з 1786 р. 10) народу, історик, котрий пише свою національну історію навздогін гранд-наративу-конкуренту. Тому й маркери української історії в нього відповідні (й антонімічні російським): народ, самоврядування/самоорганізація, демократичні традиції, свобода. Українська історія не була секуляризована, але релігії в ній було менше, ніж у російській, а українське православ’я зображувалося як дещо прогресивне (братства). Костомаров і товариші не є «самостійниками», вони федералісти-панславісти, але відкидають прийнятну для Петербурга британську схему: українці не є малоросами й частиною великої російської нації, а «Україна буде неподлеглою Річчю Посполитою 11 в союзі слов’янськім».

Та створення українського гранд-наративу було відкладено на 50 років: в 1847 р. Кирило-Мефодіївське братство розгромила царська жандармерія. «Книга буття» переїхала до архіву Третього відділення, де пролежала – подалі від людських очей – до 1917 року. Костомарова засудили не за окрему українську історію, а насамперед за революційно-демократичні ідеї. Засудили не дуже суворо, але український інтелектуал, на жаль, був лякливим. Це не особистісна оцінка. Драгоманов згодом вилаяв українофілів за те, що вони не обходили обмеження Валуєвського циркуляру 1863 р., хоча мали для цього всі можливості за новим цензурним статутом 1865 р. І це не суб’єктивний Volksgeist українців 12. Українській інтелігенти, які складали національний рух, лякалися репресивних дій центральної влади через об’єктивну слабкість свого руху, викликану запізнілістю модернізації країни, відсталістю нижчих верств і популярністю серед вищих верств іншої ідентичності (малоросійської чи просто російської). Хоча треба завважити: особисто Костомаров після арешту поводився не дуже революційно-демократично: наприклад, заявив жандармам, що він взагалі-то великорос (Сохань 1990: 276).

Після повернення зі заслання й до науки Костомаров полишив ідею написати окрему українську історію й став фрондою в загальноросійській історичній науці, де він підняв питання про існування двох окремих «руських народностей», а у своїй «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей» атакував святині російського гранд-наративу –Петра І та ін.

«Возьмите все 28 томов и хорошенько прожуйте их»

Так радив вивчати російську історію своєму другу Максим Горький – за «Историей России с древнейших времен» Сергія Соловйова. Із цифрами поет помилився – томів було 29 (1851-1879). Це кульмінаційний момент формування російського гранд-наративу – справді велике оповідання, багатотомна позитивістська праця, заснована на широких архівних джерелах.

Знаменним є повернення й перемога великоросоцентризму. В Устрялова, Костомарова, Михайла Кояловича (творець західнорусизму, білоруського аналогу малоросійства) історія Західної (Південної) і Східної (Північної) Русі є рівноправною та взаємодоповнюваною, а на думку Костомарова і Кояловича українці та білоруси навіть мають певну першість чи вищість. Соловйов став виразником асиміляторського націоналізму (у дусі французького), який перемагає в вищих петербурзьких колах у 1863 р. (час прийняття Валуєвського циркуляру). У Соловйова Україна та Білорусь заслуговують на окремі вставки до великоруської історії, і то лише тоді, коли вони борються за «возз’єднання» з Росією.

Антракт із історії українофільства

Cправа написання українського гранд-наративу затягується: 1860-1870-і рр., із репресіями центральної влади проти української мови та громадівського руху – і водночас боротьбою поти великоруської демократії, явно для цього не годилися. Український рух пригинається й самообмежується; лідер українофілів, знов-таки історик, знов-таки професор Київського університету Володимир Антонович закликає зосередитися на суто науковій або мистецькій праці.

Щоб писати або робити щось оригінальне, треба було вириватися з Російської імперії, як і зробив у 1875 р., в передчутті арешту, Михайло Драгоманов. Як доцент університету св. Володимира, він захистив дві дисертації з давньоримської історії та уклав у співавторстві з Антоновичем збірку «Исторические песни малорусского народа». Дуже показово, що перебуваючи в трирічному відрядженні за кордоном, Драгоманов більшу частину часу провів не в тодішній Мецці історичної науки Німеччині, а в Австро-Угорщині та Галичині.

Драгоманов міг бути першим автором повноцінної багатотомної «Історії України» – наукового таланту й хисту для цього він мав удосталь. В еміграції Драгоманов майже не писав нічого спеціально з історії, та його публіцистичні праці того часу – це розсип сильних і оригінальних ідей із української історії. Писати 29 томів було не на часі – ані на Надніпрянщині, ані на Галичині ще не було кому їх читати. Драгоманов, велетень тогочасного українського руху (нехай і не оригінальний для Європи), зайнявся більш нагальним: організацією української інтелігенції по обидва береги Збруча, штовханням її на шлях такої праці, яка б нарешті зробила український рух масовим і залишила прогресивним. Можливо, для створення національної історії Драгоманов був занадто лівим. Дамо йому слово: «Для такої праці треба одложити на бік романтичні мрії, не так часто дивитись назад, у археологію і етнографію, як уперед (я кажу про пропаганду, а не про науку спеціальну, котра вольна у виборі своїх тем, но котра зате зовсім не національна, а просто вже космополітична)» (Драгоманов 1876).

Та свою чернетку чи розгорнутий план українського гранд-наративу Драгоманов залишив – це програмове «Переднє слово» до 1-го номера часопису «Громада» (1878). Його виклад не схематично-поетичний, як у Костомарова, а розлого-публіцистичний. «Вступне слово» – не наукова праця: десь Драгоманов поспішає, десь спрощує, український демократизм, що його «відкрив» Костомаров, перетворює на протосоціалізм українських громад etc. Український національний рух уже існував достатньо довго для саморефлексії: Драгоманов додає до схеми гранд-наративу крайню ланку, відому в наших підручниках як «Україна під владою двох імперій» або «Українське національне відродження».

Драгоманов не зробив кар’єру історика на Наддніпрянщині, однак став громадсько-політичним діячем поза її межами й відіграв роль імпульсу для прискорення розвитку національного руху в Галичині. Цей рух завдяки Драгоманову набув виразного лівацького забарвлення, і за якихось два десятки років підготував масового читача для української національної історії.

Історія України-Руси

Доки Драгоманов справедливо критикував київську громаду, та теж робила необхідну роботу. Антонович збирає історичні документи, розкопує кургани, розбирає окремі питання, викриває польську історіографію 13. Концепція Антоновича – це відсутність концепції: і про ВКЛ він писав, і про братства, і про козаків, і про гайдамаків – а єдиної об’єднавчої нитки начебто немає. Для Петербурга – це відносно безпечні локальні студії («обласництво»), для Києва – можливість створення першої вітчизняної історичної школи. Індиферентизм Антоновича в національному питанні, хоч і був лише показовим, уможливив те, що він мав дві групи учнів: українську та російську. Друга була виразно українофобською та стала ядром ідеологів для місцевих російських націоналістів, сумнозвісних чорносотенців.

Однак найкращим учнем Антоновича був Михайло Грушевський. Антонович за всією своєю «чистою наукою» ніколи не забував, що він лідер українофілів. Царська цензура Грушевського зарубала б, і Антонович відпускає свого улюбленця у «вільний світ». У рамках галицької «нової ери» 14 Грушевський стає професором кафедри історії Східної Європи Львівського університету.

«Без Галичини Росія задушить український народ». Це слова Леніна – мабуть, найбільшого симпатика українського руху серед тогочасних російських політиків (Лисяк-Рудницький 1994: 13), пам’ятники якому українці руйнували й руйнують під впливом тих-таки гранд-наративів. У Галичині кінця XIX ст. серед місцевих русинів уже перемагала українська ідентичність: польська не могла поширитися через високий «етнічний бар’єр», суто русинська виглядала безнадійною в протистоянні з поляками, а російська, уособлена в москвофілах, була надто консервативною та відірваною від реалій життя, а допомога їй з-за Збруча зовсім млявою. Отже, тут було для кого писати «Історію», а австрійські закони давали можливість для відносно вільної наукової, громадської роботи та публіцистики.

1898 р. у Львові виходить друком перший том «Історії України-Руси». 1904 р. Грушевський виклав свою концепцію в статті «Звичайна схема “русскої” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства». Він б’є по найслабшому місцю російської схеми: «міграції» російської історії з Києва на північний схід, заявляє про українськість Давньої Русі (також, до речі, і про білоруськість ВКЛ) і вибудовує історичний ряд, який уже підготували його попередники: Київська Русь – литовсько-польська доба – козацька доба – бездержавність. І як наступна логічна фаза – необхідність відновлення державності; водночас Грушевський зберігає й модернізує більшість старих, народницьких маркерів українського гранд-наративу.

Костомаров був панславістом, який так і не розірвав остаточно дві руські народності, Драгоманов писав із соціалістичних позицій і мріяв про федерацію громад, Грушевський – типовий буржуазний націоналіст (використовуємо цей термін у жодному разі не пейоративно), лівий ліберал (есером він стане в 1917 р.). Деконструюючи старі міфи російської історіографії, він навздогін створює нові, українські: зістарює український народ до початків нашої ери (анти) (Грушевський 1898), «приватизує» Київську Русь, наголошує на розбіжностях між українцями та росіянами etc.

Із точки зору не націєцентричної, а сцієнтичної, важливішими є спроби Грушевського подолати етно- та державоцентризм (зокрема йдеться про створення історії різних соціальних груп, культурну історію тощо, див. 5 і 6 томи «Історії України-Руси»), що їх він, як це не парадоксально, робить паралельно з конструюванням національного гранд-наративу.

Грушевський долучається до завершення націєтворення в Східній Галичині – як не окремої Русі, а частини більшої України (звідси й подвійна назва його праці). Та у «Великій Україні» до завершення формування української нації було ще дуже й дуже довго. Безпорадна політика Грушевського як голови Центральної Ради в 1917-1918 рр., коли українці мали переглянути стосунки з уже сформованою російською нацією на фоні грандіозних соціальних катаклізмів та перетворень, є тому найкращим свідченням. Україна вступила в коротке XX століття 15, екстремальні перипетії якого відобразяться й на гранд-наративах.

Висновки

Протягом довгого XIX століття в країнах Заходу старе суспільство змінюється на нове. Старе суспільство засновувалося на феодальному способі виробництва та поділялося на стани. Цемент ідеології, який скріплював суспільство зверху донизу та пояснював його членам, навіщо ж йому в такому вигляді існувати, складався з взаємопов’язаних династизму та конфесійності. Історіописання вже тоді використовували для «доведення» правильності цих принципів, але як красиве оздоблення, орієнтоване на дуже вузьке освічене коло (власне, ранньомодерна нація – керівні стані), тоді як широкі маси задовольнялися спрощеним викладом із церковної кафедри. Зі знищенням або обмеженням монархії та секуляризацією морок лояльності до «доброго царя» та «правильної церкви» розвіювався. Нове суспільство засновувалося на капіталістичному способі виробництва та поділялося на класи. Кількісно обмежена ранньомодерна нація перетворилася на загальногромадянську модерну націю. Буржуазія та пролетаріат (учорашній третій стан) тепер об’єднувались в щось єдине на іншому ґрунті – етнічності, яка перетворювалася на національність. Цей ґрунт міг здаватися більш природним (адже етнічний поділ людства з’явився набагато раніше, ніж становий), але так само конструювався соціальними групами у власних інтересах. Керівні класи намагалися створити держави з більш-менш однорідними націями, які найкраще надавалися до керування. Нетитульні народи – і нижчі класи, і вищі (чи, як у випадку України – їх залишки) – намагалися протистояти асиміляції та утворювати власні нації й, відповідно, автономні або незалежні держави. Цей процес асимілятивного наступу титульних націй на «неісторичні народи» можна назвати внутрішньоєвропейським колоніалізмом.

Новий ідеологічний цемент складався передусім із літературної мови та національної історії; друга водночас виступала завершальним пробним каменем для першої. Проліферація наукового середовища стала основою для такого явища, яке пізніше буде названо гранд-наративом, адже тепер наукову схему створювали багато людей, фіксуючи її у великій кількості взаємозалежних текстів. Гранд-наратив створювали науковці-історики, котрі як представники інтелігенції виконували свою соціальну роль «прошарку» між класами. Більшість російських істориків належали до «верхньої» частини цього прошарку, тобто, служили керівному класу Російської імперії та формували образ історії, потрібний для побудови великого, загальносхіднослов’янського варіанту російської нації. Польські історики виражали інтереси землевласницької шляхти Західної та Правобережної України, яка прагнула до легітимації своєї економічної та культурної гегемонії, до розширення свого політичного впливу, а для цього було треба створити образ «історичної Польщі та Литви». А щоб створити його, треба було ще сильніше, ніж росіянам, заплющити очі на існування окремого українського народу. Українські історики могли або «дезертирувати» до російської чи польської націй, або, залишаючись, приєднатися до «нижньої» частини прошарку та представляти інтереси мовчазних, неписьменних і безіменних мас українців (малоросіян, русинів, руснаків, хохлів). Водночас українські історики були близькі й до національної буржуазії, що саме формувалася й також підтримувала націєтворення, яке врешті могло утворити для неї суверенне поле капіталістичної експлуатації. Долі, особисті та інтелектуальні, авторів українського гранд-наративу відображали вагання інтелігенції між потенційними шляхами розвитку українського народу: розчинення в загальносхіднослов’янській російській нації, формування егалітарного народу-нації 16, формування буржуазної нації. Костомаров пройшов шлях від революційної демократії та радикального ствердження існування української нації до консервативного панславізму, роздумів про «дві Русі» та участі в мейнстрімній російській історіографії. Драгоманов повністю порвав зі своїм дворянським походженням, зробив огляд української історії преамбулою до програми громадівського соціалізму, яка мала на меті побудову української нації без панівних класів та навіть держави. Грушевський, створюючи opus magnum українського гранд-наративу, побував і націонал-демократом, і правим есером (український варіант «міністра-капіталіста» Тимчасового уряду), і «попутчиком» більшовиків 17.

Гранд-наративи в «короткому ХХ столітті»

Зникнення націй як результат соціалістичної революції виявилося так само нездійсненим, як і миттєвий перехід до комуністичного суспільства, тому національна політика більшовиків наприкінці 1910-х і в 1920-х роках полягала в придушенні російського націоналізму та завершенні формування нетитульних націй колишньої Російської імперії. «Прежде чем объединяться, и для того, чтобы объединиться, мы должны сначала решительно и определенно размежеваться» 18. Гранд-наратив зберігся й отримав змогу вільно «розмножуватися» як допоміжний фактор у процесах націєтворення, що їх очолювала соціалістична інтелігенція. М. Грушевський у 1924 р. зміг повернутися до Радянської України та написати й видати ще 3 книги «Історії України-Руси» (1928-1936). Водночас і в Україні, і в Росії стверджувалася школа істориків-марксистів, які своїми студіями мали б із часом деконструювати гранд-наративи та поширити якісно інше бачення історії, побудоване не на національній, а на класовій, і через це загальнолюдській точці зору, сприяючи поступовому зближенню та злиттю націй і утворенню спільноти, члени якої об’єднувалися би на найбільш природному ґрунті – ґрунті гуманізму, своєї належності до людства.

Але я вдався до умовного способу. Після кількох точок біфуркації 1920-х рр. історія України не пішла за жодним із окреслених вище шляхів. Сталінський «курс на побудову соціалізму в окремо взятій країні», який разом із його автором та партійною бюрократією взяли гору в ВКП(б) наприкінці 1920-х років, мав на меті розбудову казармено-соціалістичного модернізованого перевидання Російської імперії, у якому справді марксистська історична наука була не потрібна, а от без гранд-наративів було ніяк. Школу непатріотичного, за його власним щирим визнанням (Покровский 2005: 12), М. Покровського було розгромлено. Починаючи з 1930-х рр. росіяни писали, читали та вивчали національний гранд-наратив, у якому було дбайливо збережено імперську складову. Символічне православ’я було, звісно, посунуто на задній план (проте як інструмент його будуть активно застосовувати під час Великої вітчизняної війни та радянізації Галичини), але месіанство російської нації лишилося в формі особливого історичного значення народу, який бореться з фашизмом та за всесвітню революцію, відкладену на невизначене майбутнє. Діалектику класової боротьби, яка явно суперечила квазістановим засадам суспільства звироднілого соціалізму, було акуратно замінено на історію звитяжної боротьби народних мас проти панів – історію цілком народницького штибу, «притрушену» 19 елементами історичного матеріалізму. «Народ» (не клас) віднині ставав єдиним суб’єктом історії, з українського та російського гранд-наративів ХІХ ст. було знову витягнуто на світ божий антиполонізм, антикатолицизм, антиуніатство, татарофобію та інший пречудовий «спадок», що почасти досі зберігається в українських підручниках історії.

Те саме, з невеликим запізненням, характерним для відносин «центр-провінція», відбувалося в Радянській Україні. Історики-марксисти потрапили до ГУЛАГу, а ті, що залишилися, відкоригували в потрібному партократії дусі українській гранд-наратив. Останній зберіг свою структурну окремішність, але позбувся антиросійської відцентровості. Тепер українська історія виглядала досить дивно порівняно з класикою національних гранд-наративів (мова не про реальний етно- та націогенез – він буває ще більш несхожим на пересічні примордіалістські уявлення про себе): український народ виник із давньоруської народності, маючи ентелехію – прагнення знову возз’єднатися з двома іншими нащадками Русі, братніми народами. Утім, щось схоже вже писали Устрялов та Костомаров, і цілком міг написати як український гранд-наратив інший Грушевський, якби Російська імперія прийняла британський варіант національного будівництва 20.

Гранд-наративи в наш час

Брежнєвські слова про радянський народ залишилися декларацією, яку об’єктивно можна було застосовувати хіба що до Донбасу та Придністров’я. Постсталінський СРСР змінювався багато в чому, але цього не скажеш про його гранд-наративи, через які радянська еліта начебто висловила modus vivendi націй союзу. Проте історія – та, що відбувається, а не та, що пишеться, – продемонструвала, до чого вів звироднілий соціалізм у країні, оточеній капіталістичним світом: економічна криза, соціальна криза, загострення національних суперечностей, розпад. Кінець 1980-х – початок 1990-х рр. був часом великих сподівань, у тому числі й на те, що нарешті пута КДБ та цензури спадуть, і в незалежних республіках постане вільна гуманітарна наука, заснована на кращих методологічних засадах, виплеканих у країнах Першого світу, де принаймні в науці марксизм і далі посідав одну з провідних позицій. Що ми бачимо в дійсності? Парадоксально те, що, попри позірний європейський вибір, пострадянські суспільства продемонстрували неготовність прийняти звичайні для Європи речі (й навіть зневагу до них), у тому числі відмовилися від деконструкції національних гранд-наративів. Навпаки – ці гранд-наративи, так би мовити, реконструюються.

У російському гранд-наративі посилено імперську складову та викинуто залишки соціально-емансипативної; щоб зберегти позірну тяглість російської національної історії, революцію 1917 року, ленінську політику та сталінські репресії пояснюють, власне, злим фатумом, випадковістю чи всесвітньою антиросійською змовою (пригадайте історичні коментарі Путіна та історичний балет на Сочинській олімпіаді). Гранд-наратив продовжує служити старій-новій еліті, яка перетворилася з радянських партноменклатури та окремих елементів «середнього класу» на велику буржуазію.

У незалежній Україні гранд-наратив пережив ще більш шизофренічні, дивовижні, але так само об’єктивно зумовлені трансформації. Гранд-наратив у тому вигляді, у якому він існував на початку XX ст., панівний клас прийняв «за основу та в цілому», попри деякі несуттєві нюанси в оцінках (пан Табачник, скажімо, навряд чи схвалював дії гетьмана Мазепи в Північній війні, але переоцінювати їх на сторінках підручників він не міг і не хотів). Сто років тому схема національної історії прислужилася для опору асиміляції та формування української нації. Тепер, у нових історичних умовах, вона добре згодилася для звеличення незалежної держави як речі-в-собі, самоцінності, вічної мети (адже незалежність не буває достатньо повною, а національна свідомість достатньо високою, чи не так?), яка виключає все стороннє – наприклад, класову боротьбу 21. Соціально-емансипативна складова, яку акцентували в гранд-наративі пригнобленого народу його перші історики, було легко затушовано й закрито образом патріотичного та позасоціального лицаря-козака. Водночас «демократизм» української історії є загрозою для демократії в сучасній Україні: її громадяни, засвоюючи зі школи, що українці є іманентно волелюбним народом, який ніколи не пригнічував ані когось всередині себе, ані інші народи, будуть сприймати «український фашизм», «авторитарну українську державу», «злочини проти людяності, що їх скоїли українці», як жарти та оксюморони, що не існували, не існують і не існуватимуть у дійсності.

Однак український гранд-наратив мав ще перетравити 20 століття, і це не відбувалося так легко, як у російському випадку. Розколотість українського панівного класу наклалася на гетерогенність історичної пам’яті населення України, що утворило зручне поле для символізації змагань за владу та битв за електорат (пригадайте шарпання в нових виданнях шкільних підручників і сюжети політичної реклами), які знов-таки відволікали цей електорат від соціальних проблем та поступово перетворювали гетерогенність на розколотість.

Остання революція, що живилася й широким соціальним невдоволенням, і зростанням націоналістичних настроїв в українському суспільстві, попри всі добрі інтенції рядових учасників Євромайдану, серед яких був і автор статті, привела до влади коаліцію груп панівного класу, яка на наших очах добудовує й перебудовує Україну під себе. У справі патріотичного виховання нижчих класів без гранд-наративу не обійдешся. Гранд-наратив уперше в нашій історії легально взято під захист держави законами Шухевича-В’ятровича, що обіцяє нам радісні перспективи його насадження (індоктринації) через усі контрольовані державою канали. На жаль, через поєднання економічної кризи, громадянської війни та зовнішньої імперіалістичної агресії і в українському суспільстві надзвичайно посилився запит на «опіум для народу», тому суспільство не просто відчуває потребу в такому заспокійливому, але й вимагає його від держави та, отримуючи, всіляко розхвалює.

Гранд-наратив у його внутрішній структурі нашвидкоруч було доведено до повного торжества «незалежницько-державницької» логіки й, відповідно, до абсурду, який, утім, легко приховується від очей та думки недосвідчених мас. Уперше в нашій історії схему цієї історії позбавлено внутрішньої логіки історичного розвитку, яка була присутня, попри всі їхні вади, в класичному модерному та радянському гранд-наративах. Об’єктивна тяглість української історії замінюється на символічну позаісторичну єдність героїв, які борються за одвічну ідею незалежності. Період радянської України, який був пов’язаний із дореволюційним розвитком українських земель та з якого виросла сучасна Україна, 70 років із усіма досягненнями та провалами, із гектолітрами поту та крові українців, підміняється двома десятиліттями терористичної та партизанської боротьби кількох галицьких політичних фракцій. А для діахронічної симетрії до них додано деякі епізоди Громадянської війни 1917-1921 рр. та післявоєнного дисидентського руху. До того ж, ці епізоди додано дуже механічно, адже їхній історичний зв’язок із центральним колективним героєм України в XX ст. насправді є неоднозначним, або ж його взагалі немає. Безвідносно до нашої історичної оцінки конкретно ОУН-УПА, ми маємо визнати, що історію України спотворено: її не просто поставлено на службу інтересам великої буржуазії, а позбавлено глибинного сенсу. Це те, що відкрили найбільші мислителі минулого в хаосі історії плюсквамперфектум. Це те, що є найкориснішим у вивченні історії для інтелекту та особистості. Це те, чим мають бути озброєні громадяни, якщо вони хочуть досягти реальних змін, а не зміни кланів, вивісок та переписування гранд-наративу. Власне, це те, що суспільство розвивається, що цей розвиток є поступовим і складним (діалектичним), відбувається у відповідності до об’єктивних закономірностей, але залежить і від конкретних усвідомлених дій людини, і проходить не в вакуумі національного фрагменту історії, а в світ-системі. Остання версія українського гранд-наративу викладатиметься в навчальних закладах, тиражуватиметься через книжки та мас-медіа, і може мати катастрофічні наслідки, знищуючи ті паростки раціоналізму, що їх раніше несла історія в людські думки, та виховуючи бездумних «патріотів», об’єктів соціальної експлуатації для служби панівному класу. Чекаємо ще на Закон божий із креаціонізмом у школах та харківський правопис у словниках. Сім побідиши?!

Гранд-наративи виконали свою історичну роль і в науці, і в суспільстві. Та явища, що віджили своє й перетворилися з прогресивних на реакційні, завжди наприкінці наступають із силою, що може здатися непереборною. Так феодалізм, довго агонізуючи, виявлявся в своїх найогидніших, найбільш аморальних і відверто експлуататорських формах, так капіталістичний лад показує – сподіваюся, наостанок, – усю свою людяність та соціальну орієнтованість у сучасному неолібералізмі. Гранд-наратив прикриває внутрішній наступ української великої буржуазії та реакціонерів, для яких зовнішній наступ імперіалізму – дуже гарне, залізне обґрунтування правомірності своїх дій. На історичному фронті ми, не лякаючись і не спокушаючись декомунізаційними законами, маємо відбити цей наступ: історики – деконструюючи гранд-наратив та звертаючись до найбільш сучасних і прогресивних методологій дослідження та викладання, громадяни – дослухаючись до голосу цих істориків і навчаючись мислити самостійно. Україна не має бути Росією навиворіт, Україна має бути, як мінімум, демократичною соціальною державою 22. А там уже побачимо.

 

Список джерел:

Бовуа, Д., 1998. Битва за землю в Україні 1863-1914. Поляки в соціо-тнічних конфліктах. Київ: Критика.

Грицак, Я., 2001. «Яких-то князів були столиці в Києві?..»: до конструювання історичної пам’яті галицьких українців у 1830-1930-ті роки. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Грушевський, М., 1894. Тимчасова комісія для розгляду давніх актів. До 50-річного ювілею Київської археографічної комісії. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Грушевський, М., 1898. Історія України-Руси. Т. 1. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Драгоманов, М., 1876. Антракт з історії українофільства (1863-1872). Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Заруба, В., 2004. Історик держави і права України академік М. Є. Слабченко (1882—1952). Дніпропетровськ: Ліра ЛІГД.

Когут, З., 2004. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. Київ: Критика.

Козеллек, Р., 2005. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. Київ: Дух і літера.

Кравченко, В., 2011. Україна, Імперія, Росія. Київ: Критика.

Лисяк-Рудницький, І., 1994. Історичні есе. Т. 2. Київ: Основи.

Сохань, П. (гол. ред.), 1990. Кирило-Мефодіївське товариство. Т. 1. Київ: Наукова думка.

Драгоманов, М., 1917. Историческая Польша и великорусская демократия. Киев: Типо-литография М.Э. Заездного.

Зубрицкий, Д., 1849-1850. Летопись Львовского Ставропигиального братства, по древним документам составленная. В: Журнал Министерства народного просвещения.

Карамзин, Н., 1818. История государства Российского. Доступ 12.09.15 за адресою: [link]

Миллер, А., 2007. Триада графа Уварова. Доступ 12.09.15 за адресою: [link].

Миллер, А., 2000. «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении. Сравнительно-исторический контекст. Санкт-Петербруг: Алетейя.

Покровский, М., 2005. Русская история. Т. 3. Москва, Санкт-Петербург: АСТ, Полигон.

Пыпин, А., 1891. История русской этнографии. Т. 3. Санкт-Петербург: Типография М. М. Стасюлевича.

Notes:

  1. Франція часто сприймається як моноетнічна держава. У 1863 р. чверть населення Франції не знала французької мови, і вона не була рідною для половини французьких школярів. (Миллер 2000: 24)
  2. Обґрунтування для цієї концепції було відшукано в Старому Заповіті та «Енеїді», а засовуватиметься вона в пізній античності та середніх віках, для яких Рим залишався зразком «царства земного» і джерелом легітимності імперських претензій. Домодерна доба з її байдужістю до питань етнічності ставилася до кульбітів і географічних блукань етнонімів/політонімів зі спокоєм, незрозумілим для модерну. Римська імперія після свого краху на заході запозичала назву своїм місцевим «перевиданням» (франкські «імператори римлян» та німецька «Священна Римська імперія»), залишила назву грецькій балкансько-азійській Ромейській імперії (Візантія) та дала етнонім нащадкам романізованих на початку нової ери даків (румуни). Ромейська імперія, у свою чергу, після краху залишила частину титулу османському султану (кайзер-о-Рум), назву балканській частині його володінь (Румелія) та ім’я народу-скитальцю, що вирушив тепер до Європи (роми). Куди там Русі з її різновидами похідних!
  3. Та «Синопсис», попри його популярність у XVIII ст., «справив набагато менший вплив на російську історичну думку, ніж це прийнято вважати» серед сучасних українських істориків (Кравченко 2011: 384).
  4. Литовське князівство теж було Русь! (фр.)
  5. Йоахим Лелевель (1786-1861) – польський історик, один із лідерів повстання 1830-1831, революційний демократ, котрий, як і абсолютна більшість його сучасників, жлдного права українців на автономію в складі відродженої Польщі не визнавав.
  6. Вислів німецького афориста Daniel Ludwig Jassoy (Козеллек 2005: 46).
  7. «Православие, Самодержавие, Народность». Своєрідна російська відповідь чи антитеза до «Свобода, Рівність, Братерство».
  8. Разом із тим не можна огульно вважати їх поганими науковцями чи ігнорувати їхній внесок у формування майбутнього українського гранд-наративу. Максимович спростував теорію Погодіна про великоруськість давньоруської Київської землі, Маркевич підкреслив осібність історії Південної Русі та дуже повпливав на Т. Шевченка.
  9. Руське королівство (лат.), тобто Галицько-Волинська держава 2-ї пол. XIV – поч. XV ст.
  10. Рік ліквідації 2-ї Малоросійської колегії і, відповідно, завершення ліквідації автономії «Війська Запорозького», відомого у вітчизняній історичній науці як Гетьманщина.
  11. Тобто республікою.
  12. «Трусливый и кровожадный укропский солдат-фашист» російської пропаганди vs. «героїчний козак з Майдану» української.
  13. Польський гранд-наратив із його ідилічною «Річчю Посполитою трьох народів» (дзеркальним відображенням якої є «три братні східнослов’янські народи») у своїх «українських» місцях був іще більш натягнутим, ніж російський. Так, польські претензії на Галичину виводилися з того, що до походу Володимира 981 р. білі хорвати належали великопольським князям; на Київ – зі спільного походу Святополка й Болеслава І в 1018 р. etc.
  14. Політика компромісу між поляками та русинами/українцями Галичини в 1890-х рр. Тимчасового компромісу було досягнуто завдяки посередництву австрійського уряду, в якого погіршувалися відносини з Росією, та наддніпрянських громадівців, які хотіли отримати на Галичині «майданчик» для відносно вільної реалізації українофільських проектів.
  15. 1914-1991 рр. Термін угорського історика Івана Беренда, друга Еріка Гобсбаума.
  16. «Робітники не мають батьківщини. У них не можна відібрати того, чого в них немає. Тому що пролетаріат насамперед мусить завоювати собі політичне панування, підвищитися до становища національного класу, сам сконституюватися як нація, він сам поки ще національний, хоч і зовсім не в буржуазному розумінні» («Маніфест комуністичної партії»)
  17. За біографією Грушевського можна спостерігати, як включеність інтелігенції в наявні капіталістичні відносини може впливати на її позицію в межах соціального прошарку. Сергій Грушевський написав популярний шкільний підручник із церковнослов’янської мови, який приніс йому великі гонорари, і їх було покладено в банк. Там на відсотках утворився «капіталєц», на який Михайло Грушевський побудував шестиповерховий будинок, квартири якого здавав. Інтелектуальна власність перетворилася на речову, що давала капіталістичний прибуток, а її власник із народника став дрібнобуржуазним демократом. На початку 1918 року найвищий у Києві будинок було знищено вогнем більшовицької артилерії, М. Грушевський розчарувався в німецькій авантюрі та згодом із чистим сумлінням повернувся будувати соціалістичну Україну.
  18. Відома ленінська фраза з «Заявления редакции “Искры”».
  19. Вираз Грушевського. Так він радив чинити зі своїми працями учням у 1920-х рр.: «Натрусіть, хлопці, туди трохи марксизму!». (Заруба 2004: 208).
  20. Ще один «парадоксальний» результат «радянської модернізації» українського гранд-наративу: раніше в ньому майже не випиналася конфесійно-православна складова (цілком закономірно: православна церква була в дореволюційній Наддніпрянській Україні однією з найбільш денаціоналізованих інституцій), а тепер в українській історії посилився пафос антикатолицької та антиунійної боротьби, що теж цілком закономірно з огляду на старе-нове трактування історичних подій кінця XVI – середини XVII ст. та історичні обставини 1930-х і першої половини 1940-х рр.: розділеність України та існування на її заході іншого, греко-католицького та націоналістичного національного проекту.
  21. Водночас на сході України гранд-наратив продовжував бути чинником націєтворення на ґрунті радянського субстрату. Пострадянська криза ідентичності та «лагідна українізація» робили свою справу, впливаючи переважно на частину місцевої інтелігенції та дрібної й середньої буржуазії. Автор сам пережив це, і тому довго зберігав сентименти до національної схеми історії. Автор був закоханий у історію завдяки репринтному виданню брошури «300-летие дома Романовых», яке потрапило йому до рук у дуже юному віці. У 1999 році, будучи надзвичайно політично активним шестикласником, агітував у школі за Петра Симоненка та відчував себе цілком радянською людиною. Уже наступного року шкільні уроки історії, хоч і викладала їх учителька радянсько-українського гарту, взяли гору: автор занотував у щоденнику, що вважає себе українцем. Надалі вивчення історії супроводжувало, підштовхувало й закріплювало подальші ідейні трансформації: від націонал-демократа до українського радикального націоналіста, потім – до ліберального демократа й, нарешті, до соціаліста-марксиста.
  22. Стаття 1 Конституції України.