Капіталізм не розвинувся в Китаї у XVIII столітті, незважаючи на те, що його ринкова економіка була настільки ж сильною, як і у Великій Британії. Постаттю, яка дала поштовх до капіталістичного злету Китаю у ХХ столітті, неочікувано став Мао Цзедун.
Капіталістам потрібна держава, адже без її допомоги багаті часто не можуть накопичити ресурси, необхідні для початку капіталістичного виробництва (те, що Маркс називав «первинним або первісним накопиченням») — навіть у країнах з ринковою економікою.
В Англії XVI століття процес первинного накопичення розпочався із санкціонованого державою огороджування общинних земель; він тривав протягом кількох століть, коли європейські монархи розширювали права купців в обмін на фінансову допомогу у воєнний час.
За словами соціолога Хо-Фунга Хунга, Китай XVIII століття також мав процвітаючу ринкову економіку, але його політичні еліти придушили накопичення капіталу торговельним класом: не було ні первинного накопичення, ні промислової революції. У своїх марксистських студіях Хунг досліджує наслідки цієї історії для становлення Китаю як глобальної економічної наддержави. Майбутнє для Хунга — це не китайське світове панування, а повернення до капіталістично-імперіалістичного суперництва.
Даніель Денвір: Одне з ключових питань вашої книжки звучить так: «чому в Китаї XVIII століття, який був найбільш процвітаючою ринковою економікою в ранньомодерному світі, що викликала захоплення, не виник спонтанно капіталізм?». Давайте почнемо з розгляду того, як капіталізм з’явився в Європі, і теорій, чому це сталося.
Ви пишете, що ринкова економіка не є капіталістичною за своєю суттю, і що вона автоматично не закладає підґрунтя для капіталістичного злету. Перш ніж перейти до історії, давайте визначимося з деякими принципами. Який зв’язок між ринковою економікою та капіталізмом?
Хо-Фунг Хунг: В академічних колах і в уявленнях багатьох людей ринки й капіталізм — це одне і те ж саме. Але, як давно зазначив французький історик Фернан Бродель, ринки й капіталізм не тільки відрізняються, але й багато в чому протилежні одне одному, оскільки працюють за різною логікою.
Фернан Бродель. Фото: з відкритих джерел
Маркс формулює ринкову економіку, або товарний обмін, як Т-Г-Т: у вас є товар або продукт, ви обмінюєте його на гроші, а потім використовуєте гроші для обміну на інші товари або продукти. Це ринковий обмін. Ви виробляєте пару взуття і обмінюєте її на гроші, а потім використовуєте гроші, щоб купити їжу.
Але капіталізм не такий, тому що в капіталістичній діяльності мотивацією є прибуток і накопичення. Як зазначає Маркс, це Г-Т-Г’, тобто у вас є горщик грошей, ви обмінюєте їх на якісь товари, а потім продаєте товари за більшу суму грошей. Отже, вся мета капіталізму полягає в тому, щоб накопичувати дедалі більше грошей заради самого накопичення грошей.
Бродель давно показав, що така діяльність, спрямована на отримання прибутку, часто вимагає великої корпорації — і навіть допомоги держави або монополії — для того, щоб ваша прибутковість продовжувала зростати, а ваше багатство накопичуватися.
Ми можемо збагнути різницю між ринком та капіталізмом, використовуючи аналогію між базаром і продуктовим магазином. На традиційному базарі люди обмінюються речами одне з одним за гроші та використовують їх для купівлі речей. Натомість у гігантських продуктових корпораціях, таких як Safeway чи Giant, весь прибуток акумулюється і реінвестується магазином. Саме прибуток є головною метою цих монополістичних операцій, які працюють за зовсім іншою логікою, ніж ринок. У цьому полягає основна відмінність між ринком і капіталізмом.
Д. Д.: Держава тут відіграє ключову роль, особливо коли йдеться про примусовий процес концентрації ресурсів, відомий як первинне накопичення. Як міждержавна система ранньомодерної Європи створила умови для державної підтримки капіталістичного первинного накопичення?
Х.-Ф. Х.: У ринковій ситуації, коли люди дізнаються про користь грошей, природно, що дехто захоче їх накопичувати. Так капіталізм може виникнути з ринкової економіки, але капіталістична система не виникає автоматично з ринкової економіки. У багатьох світових цивілізаціях, коли деякі купці виходили з ринкової економіки, щоб накопичувати багатство заради самого багатства, проти них застосовували певні моральні, релігійні чи політичні санкції.
Ми часто спостерігаємо це в Католицькій церкві, в ісламі та в конфуціанському Китаї: чимало правителів вважали, що накопичення багатства дестабілізує суспільство і призводить до руйнувань. Тому існувало багато дискримінації проти купців та інших класів, котрі отримують взиск. У певний час і в певних місцях навіть діяли закони проти такого роду діяльності, що захищали докапіталістичний природний порядок речей.
Китайський імператор вивчає звіт про голод серед підданих, які продовжують платити данину мандаринам. Імовірно, династія Сун чи Мін. Фото: Amazon
Що сталося в Європі, так це те, що в якийсь момент континент поринув у хронічну війну між державами. Як монархії, так і республіки потребували фінансування своїх військових зусиль, оскільки розуміли, що війна коштує дорого. Адже якщо держава програє війну з суперником у міжнародній системі, люди повстануть, і це матиме серйозні наслідки. Тому їм доводилося вести війни і вигравати ці війни.
А для цього їм потрібно було залучити капітал для фінансування війни у вигляді випуску облігацій; вони продавали облігації купцям і банкірам, щоб мати змогу рекрутувати найманців і розробляти або купувати сучасну зброю.
У цій європейській ситуації логіка правління змінюється. У більшості інших світових цивілізацій, і навіть у більшій частині середньовічної Європи, правителі дбали про соціальну стабільність та політичну ієрархію, тому карали й контролювали купців і класи, що отримували прибуток. Але за умов хронічної війни перемога у зовнішній війні цікавила правителів більше, ніж підтримка внутрішньої соціальної стабільності.
Якщо ви виграєте війну, то можете захопити багато здобичі й зміцнити свою владу; але якщо ви програєте війну — ви втрачаєте голову. Саме ця дилема воєнного часу спонукала правителів укладати союз із класами, що отримували прибуток, бо тільки вони були достатньо винахідливими, щоб фінансувати військові зусилля. Таким чином народилася так звана капіталістична держава.
І це одна з ключових причин, чому ринкова економіка, яка фактично є універсальною в багатьох місцях світу від середньовіччя до раннього модерну, призвела до зростання і домінування капіталістичної діяльності лише в Європі.
Д. Д.: Чому первинне накопичення мислиться як цей історично специфічний момент, такий критичний для капіталістичного злету?
Х.-Ф. Х.: Ідея первинного накопичення, яке в деяких перекладах текстів Маркса називають «первісним накопиченням», полягає в тому, що на початку капіталістичного накопичення клас, який отримує прибуток, повинен захопити чужі засоби виробництва або багатство, так би мовити, отримати перший горщик золота. Маркс наводить приклад обгороджування общинних земель: по суті, капіталісти використовували державну владу, щоб привласнити селянські землі і створити свої перші статки.
Карл Маркс. Фото: Wikimedia Commons
Після того, як вони отримали ці перші статки, згідно з оригінальним формулюванням Маркса, вони інвестують в технології, машини та інші речі; тоді вони мають капіталістичне підприємство, яке може продовжувати накопичувати багатство через експропріацію надлишків найманої праці та технологічні інновації, без жодного прямого привласнення людської власності та засобів виробництва. Отже, первісне накопичення є джерелом панування.
Але, звичайно, пізніші дослідження показують, що первинне накопичення не таке вже й первинне, в тому сенсі, що воно триває навіть у ХХІ столітті. Не можна сказати, що капіталізм став добрішим після своєї першої фази.
Ще одним нещодавнім прикладом такого первинного накопичення — накопичення через позбавлення або привласнення — є вилучення заставного майна після фінансової кризи субстандартного іпотечного кредитування в США та багатьох розвинених країнах. Ви заборгували банку за іпотеку, але коли вартість вашого житла різко впала, ви не можете платити; або ви стали безробітним і не можете платити. У будь-якому випадку, банк приходить і експропріює ваше житло, навіть якщо ви вже виплатили більшу частину іпотеки.
Цей вид привласнення дуже близький до практик ранньомодерного періоду, таких як обгороджування общинних земель. Є й інші приклади, як-от світова боргова криза та структурна перебудова, які створили багато проблем для країн, що розвиваються, у 1980-х та 1990-х роках. Ми називаємо такий тип накопичення «первинним» лише тому, що так його сформулював Маркс — але насправді він триває і сьогодні.
Д. Д.: Ви пишете, що довгий час наука зображувала пізній Імперський Китай як замкнений у собі та ізольований. Але насправді, починаючи від XVI століття, попит на китайський шовк і кераміку різко зріс на світовому ринку. А у ХVIII столітті Китай отримував більшу частину срібла, яке європейські колонізатори видобували в Америці, що вражає уяву. Рівень життя китайців тоді щонайменше відповідав західноєвропейському.
Як цей приплив срібла трансформував китайську економіку? Яке місце ця економіка тоді займала у світовій системі? І чому, маючи таке неймовірне багатство, Китай XVIII століття не зміг здійснити первинне накопичення, необхідне для капіталістичного злету?
Х.-Ф. Х.: Це цікавий розділ історії. Поширена помилкова думка, що з XVI по XVIII століття Китай нічого не потребував від світу, але світ потребував китайського срібла, чаю та бавовняного текстилю. Це хибна думка, бо насправді Китай потребував речей зі світу, особливо срібла. Ми сприймаємо ранньомодерне срібло просто як валюту, міру вартості; ніби воно не мало жодної споживчої вартості. Воно корисне саме по собі.
Але чи так це насправді? У XV та XVI століттях Китай переживав грошову кризу. ЇЇ вирішили лише завдяки притоку американського срібла, що надходило до Китаю через європейських купців, які використовували його для купівлі китайських товарів. Воно надходило через манільську торгівлю і через португальську колоніальну торговельну мережу, яка простягалася аж до Макао і Гуандуна. А пізніше, звісно, долучилися голландці та британці, які купували китайські товари за американське срібло.
Чайна плантація у Китаї, XIX століття. Фото: Wellcome Collection
Це срібло дуже важливе, тому що китайська валютна система раніше покладалася на паперові гроші та мідні монети. Але недоліком цих паперових грошей є те, що їх легко підробити, а підтримувати їхню вартість дуже важко; держава може надрукувати занадто багато грошей, тоді їхня вартість різко падає, а люди перестають їм довіряти. Ці паперові гроші не дуже надійні, а мідь є досить поширеним ресурсом з погляду видобутку, тому ні те, ні інше не можна назвати зручним способом вимірювання вартості цінних або масових товарів на далеких торгових шляхах. Срібло є кращим вибором, оскільки воно достатньо дорогоцінне, щоб зберігати велику вартість на великих відстанях.
Раніше Китай покладався на Японію у постачанні срібла, оскільки видобутого всередині країни було недостатньо. Але на початку XVII століття Японія розпочала політику ізоляції і припинила постачання срібла до Китаю. Тому Китай став залежним від американського срібла як основної валюти своєї економіки. Держава стягувала податки сріблом, а це означало, що люди повинні були платити податки сріблом, навіть якщо вони отримували дохід у мідних монетах; цим людям доводилося обмінювати мідь на срібло. Вся міжміська торгівля всередині Китаю також здійснювалася сріблом, яке надходило з американських копалень.
Тож китайська економіка в цьому сенсі дуже тісно пов’язана зі світовою економікою, з цим потоком срібла.
Відповідаючи на ваше запитання про те, чому в Китаї не було періоду первинного накопичення, якщо у нього була ринкова економіка — ця дуга трансформації від ринкової економіки до капіталістичної насправді є дуже поширеною. Можна припустити, що це нормальна ситуація в усьому світі, бо, як я вже казав, коли у вас є велика ринкова економіка, завжди є торговці, які хочуть накопичувати гроші заради накопичення грошей; вони стають лихварями, банкірами і тому подібне.
Якщо торговців небагато і вони не дуже заможні, то вони можуть сприяти розвитку економіки. Але коли їх стає занадто багато, це викликає обурення. Держава починає розглядати цих багатих купців як претендентів на владу, які загрожують правлінню монархів.
Оскільки така капіталістична діяльність спричиняє політичні та соціальні потрясіння, вона змушує державу періодично конфісковувати статки заможних торговців і переслідувати їх за звинуваченнями в корупції: так ставалося в Китаї, ісламському світі, Південній Азії та середньовічній католицькій Європі. Те, що сталося в ранньомодерній Європі через постійні війни, було особливим випадком.
Натомість у Китаї ми маємо звичайну ситуацію, коли держава вважає купців корисними, але водночас, якщо їх стає надто багато, або вони стають надто заможними, починаються переслідування. І що цікаво, коли виникає конфлікт між торговцями та фермерами, ремісниками чи звичайними громадянами, які скаржаться на ціни на продукти харчування та діяльність торговців рисом, що накопичують запаси, держава приходить на допомогу.
Держава, як правило, стає на бік робітників, фермерів та бідних людей і змушує купців роздавати їжу або знижувати ціни. Контроль над цінами існував переважно у XVII та XVIII століттях. Як наслідок, якщо ви належите до купецької родини, дуже типовим є те, що коли ви стаєте досить заможними, ви починаєте інвестувати свої ресурси в освіту своїх нащадків, щоб підготувати їх до імператорських іспитів.
Згідно з китайською імператорською екзаменаційною системою, якщо ви дуже добре склали іспит, то можете стати чиновником і почати бюрократичну кар’єру. Оскільки в Китаї XVII-XVIII століть успішні купецькі та банківські групи часто переслідувалися, було мудро інвестувати свої статки в освіту молодого покоління, щоб вони могли зробити бюрократичну кар’єру, а ви могли стати політичною родиною. Це явище було поширеним серед заможних купецьких родин — вони ставали політичними сім’ями, стаючи частиною держави.
Це відрізнялося від Європи, де можна спостерігати багатопоколінні, сімейні, фінансові компанії, як-от Ротшильди. Для китайських купецьких і банкірських родин кращим способом відтворення елітного статусу було не дати державі конфіскувати їхнє багатство, ставши політичною родиною.
Державний екзамен чиновників (кецзюй) у Кайфені. Династія Сун. Фото: Wikimedia Commons
Д. Д.: Отже, ключова відмінність полягає в тому, що китайська держава часів династії Цін, прагнучи до стабільності та соціальної злагоди, брала до уваги вимоги робітників. На противагу цьому, європейські держави прагнули об’єднатися з купцями, щоб придушити народні заворушення, коли вони виникали. І, як наслідок, торгівля в Європі не була повністю стигматизована і репресована.
У Китаї сільська шляхта і державна еліта вкладали великі гроші в торгівлю, але підприємці, замість того, щоб будувати потужні багатопоколінні сім’ї на кшталт Ротшильдів, вкладали свої багатства в те, щоб стати справжніми елітами: шляхтою і державними чиновниками.
Х.-Ф. Х.: У європейських контекстах ми також бачимо патерналістських правителів, які намагалися співчувати масам на противагу купцям, але порівняно менше, тому що вони потребували фінансування і грошових ресурсів купців, щоб фінансувати свої війни. У Китаї такі правителі більше були стурбовані соціальними заворушеннями, оскільки в період свого розквіту у XVIII столітті династія Цін сприймалася як іноземна окупаційна династія.
Маньчжури виникли як своєрідний напівкочовий народ; спочатку вони навіть не говорили і не писали китайською, бо мали власну мову. З погляду кровних зв’язків і культурної спорідненості вони ближчі до монголів та інших центральноазійських народів. Маньчжури вторглися в XVII столітті. Вони розгромили, а потім знищили династію Мін, яка вважається останньою ханьською династією.
У XVII столітті багато хто з ханьської шляхти чинить опір правлінню маньчжурів, так само, як вони чинили опір монгольському пануванню в XIII столітті. Протягом усього правління династії Цін маньчжури боялися, що їх сприймають як іноземну загарбницьку династію. І протягом більшої частини XVII століття ханьцям не дозволяли брати участь в елітній військовій установі управителів, армії стягів; вона була виключно для маньчжурів, монголів та інших напівкочових народів.
Тож, у певному сенсі, це правда, що вони були своєрідною іноземною окупаційною династією. Оскільки Цін так турбувалися про легітимність, вони охочіше ставали на бік слабких, коли виникали класові конфлікти, зображуючи себе патерналістськими захисниками простого люду. Водночас вони з більшою підозрою ставилися до торговців і фінансових класів, оскільки більшість із них — ханьці. Тож у цій динаміці був і етнічний вимір.
Д. Д.: Ви також стверджуєте, що так звані аграрні передумови капіталістичного росту в Англії, які вказують на те, що рання аграрна революція в Англії дозволила вивільнити необхідний капітал і робочу силу, не можуть повністю пояснити, чому Китай не досягнув такого ж успіху. Китай, насправді, також пройшов через аграрну революцію, тому в пізньоімперському Китаї існував надлишок сільськогосподарської продукції. Його просто не використовували для міської індустріалізації.
Ткацька фабрика у Великій Британії, 1835 рік. Ілюстрація: Т. Аллом, гравер Дж. Тінгл
Х.-Ф. Х.: У літературі з соціально-економічної історії Англії та Європи загалом існує припущення, що тут відбулася аграрна революція. Продуктивність сільського господарства зростала в геометричній прогресії, тож у сільській місцевості було достатньо прибутків, щоб створити передумови для розвитку промислового капіталізму. Я вважаю, що це необхідна, але не достатня умова для розвитку промислового капіталізму або капіталізму взагалі: ви можете здійснити аграрну революцію, ви можете створити достатній обсяг продукції, але вам все одно потрібні суб’єкти, агенти та інституції, щоб сконцентрувати цей надлишок у капіталістичному підприємстві. Міська еліта дуже важлива, і це ще одна необхідна передумова.
Тож щодо Китаю існує консенсус, що у XVII і XVIII століттях продуктивність китайського сільського господарства вражаюче зросла, порівняно з Англією чи Західною Європою. Існує достатній аграрний профіцит.
Проте через напружені відносини держави з купцями та зростаючу вартість підприємництва відчувався брак міської еліти, здатної і готової узгоджувати концентрацію цього сільського профіциту на користь капіталістичного підприємництва. Знову ж таки, я не кажу, що такої еліти не було. Вона була, але вона ніколи не була такою стійкою і потужною, як її європейські відповідники, через особливу політичну ситуацію в Китаї у XVIII столітті.
Отож, ця аграрна революція і великий сільськогосподарський надлишок були лише однією з необхідних, але не достатніх передумов для виникнення капіталізму в Китаї.
Д. Д.: Наступне питання, яке ви ставите, вивчаючи пізнішу історію Китаю, звучить так: «Як і чому будівничі держави в XIX та на початку XX століть не змогли розвинути керований державою капіталізм, як це зробила Японія?». Кожна пізня індустріальна країна, після Англії, «стикалася зі зростаючою конкуренцією у світовій економіці» і «потребувала ще вищого рівня державного втручання, щоб спрямувати й сконцентрувати основні фінансові ресурси для швидшого початку накопичення капіталу».
Як успішні пізні індустріальні країни, такі як Німеччина, Росія і особливо Японія, розвивали керований державою капіталізм у період, коли західний імперіалізм перебував на підйомі? І як ця нова світова система змінила умови, в яких кожна нова держава, що розвивається, включно з Китаєм, була вимушена орієнтуватися?
Х.-Ф. Х.: Перенесемося у XIX століття і порівняємо Японію та Китай. Японія стала успішною пізньою індустріальною країною, а Китай — менш успішною. Китай досяг певного поступу в XIX столітті, але він не такий вдалий, як у Японії. Ключ до розуміння цієї відмінності — держава.
Японія і Китай були дуже схожими до XVIII століття надлишком сільськогосподарської продукції та браком міських підприємців. І тоді Японія обрала короткий шлях до капіталізму, використовуючи державну владу для первинного накопичення, так би мовити.
Однією з форм цього було, звичайно, те, що держава використовувала податки, аби придушити селян і сконцентрувати сільський прибуток у своїх руках. Потім держава використовувала ці ресурси для створення банку, який пропонував дешеві кредити промисловцям, забезпечуючи капітал для індустріалізації країни. Таким чином, на японському, а також німецькому шляху до пізньої індустріалізації, передумовою є єдина держава, достатньо сильна, щоб продовжувати цю іноді вкрай жорстоку експропріацію ресурсів у сільській місцевості.
У Китаї намагалися зробити те саме, але зазнали невдачі у ХІХ столітті. Держава проводила податкові реформи; вони хотіли збільшити податки, а потім використати податкові гроші для створення корпорацій за підтримки уряду, щоб імпортувати іноземні технології, будувати сталь, залізниці та інші речі. Тобто це була та сама стратегія, але Китаю не вдалося її реалізувати, а Японії — вдалося, через певні фактори. Один із них полягає в тому, що Японія є набагато меншою країною, вона розміром з китайську провінцію. Китайській державі потрібно було координувати концентрацію ресурсів та індустріалізацію на всій величезній території імперії, що набагато складніше саме через її географічні масштаби. Внаслідок свого континентального масштабу держава делегувала багато завдань провінційним або місцевим елітам.
Японська імператорська сім'я. Хромолітографія Торахіро Касаі, 1900 рік. Фото: Бібліотека Конгресу США
Так, у Китаї ХІХ століття відбувався розпад держави, коли місцеві еліти почали утримувати власні приватні армії, придушувати повстання і таке інше. Такого розпаду не відбулося в Японії, де набагато менший географічний простір дозволив державі відносно легко централізувати владу і робити все через центральний уряд.
Іншим чинником є ізольованість Японії як острівної держави. У Китаї XIX століття західні імперіалістичні сили були дуже зацікавлені в тому, щоб розділити ресурси Китаю між собою — британці, французи, німці, росіяни та всі інші. Ці держави були зайняті спробами створити свої власні сфери впливу в Китаї протягом ХІХ століття, тому вони не приділяли багато уваги Японії. Японія мала комерційні відносини лише з США у ХІХ столітті.
Але демографічний та економічний центр США тоді ще знаходився на східному узбережжі. Інтереси починали переміщатися на захід, проте США все ще були молодою тихоокеанською державою. У них не було ні сили, ні бажання колонізувати Японію, так би мовити, тому вони налагоджували торговельні відносини.
Отож, Японія отримала простір для розвитку, тоді як інші європейські держави були зайняті поділом Китаю. Так, саме географічні фактори та непередбачувані геополітичні обставини у ХІХ столітті призвели до того, що китайська держава не змогла реалізувати стратегію пізньої індустріалізації, яку приблизно в той самий час здійснювали Японія та Німеччина.
Д. Д.: Цей безлад, звісно, тривав десятки років, через війни республіканського періоду аж до 1949 року, коли Мао проголосив Китайську Народну Республіку. І причина, чому не вдалося досягти капіталістичного злету під час громадянської війни, зовнішньої війни з Японією та світових воєн республіканської доби, не є таємницею.
Х.-Ф. Х.: Саме так. Після того, як Японія досягла поступу, вона сама стала імперською державою і вступила в конкурентну боротьбу за китайські ресурси. Тож Китай ціле століття був зайнятий тим, що відбивався від таких зазіхань, аж поки до влади прийшла Комуністична партія Китаю (КПК), якій вперше за багато століть вдалося створити єдину і сильну централізовану державу. Ось тоді і став можливим справжній промисловий зліт.
Д. Д.: Мао і прихід до влади КПК змінили все. Ви пишете, що «аграрний розвиток у селах і промисловий розвиток у містах у період Мао заклав основу для капіталістичного буму 1980-х років».
Чому первісне накопичення досягло успіху за часів Мао? Яке значення мало те, що воно здійснювалося в ім’я соціалізму? Як це пов’язано з аргументом Іммануїла Валлерстайна про те, що реально існуючий соціалізм ніколи не діяв поза капіталістичною світовою системою?
Мао Цзедун зачитує декларацію про утворення КНР з трибуни Тяньаньмень, 1 жовтня 1949 року. Фото: з відкритих джерел
Х.-Ф. Х.: У своєрідному валлерстайнівському формулюванні я погоджуюся, що соціалістична держава повинна керуватися рівністю як своїм першочерговим пріоритетом. Проте в багатьох реально існуючих соціалістичних державах, від Радянського Союзу до Східної Європи та комуністичного Китаю після 1949 року, рівність є частиною їхньої політики. Вони, безумовно, намагаються просувати рівність або як частину пропаганди, або як частину реальної політики, — але головним пріоритетом є накопичення та зростання. Власне, стрімка індустріалізація і є їхнім першочерговим пріоритетом.
У Радянському Союзі та комуністичному Китаї в 1950-х і 1960-х роках цей імператив стрімкої індустріалізації та зростання переважав над усіма іншими міркуваннями. Я, як і багато інших китайських науковців, стверджую, що Мао проводив дуже екстремальну форму державної індустріалізації, використовуючи державну владу для вилучення надлишків сільськогосподарських ресурсів із сільської місцевості та концентрації їх на державних міських підприємствах з метою швидкого розширення промислових секторів міст, від металургійних заводів до інфраструктурних об’єктів.
Ця політика поглибила нерівність між селом і містом. Вона є дуже типовою моделлю експлуатації сільського регіону для сприяння зростанню міських промислових секторів.
Звісно, частково вони також намагалися досягти рівності та вирівняти доходи й соціальний статус як у селі, так і в місті. Однак нерівність між міським і сільським секторами продовжує збільшуватися через цю інтенсивну, динамічну модель індустріалізації.
У цьому сенсі модель державного соціалізму не є справжнім соціалізмом у чистому вигляді. Ця форма індустріалізації передбачає імператив швидкого накопичення капіталу, але не приватного, а державного. Це крайня форма державної індустріалізації, подібна до тієї, яку Німеччина та Японія успішно здійснили у ХІХ столітті, але в набагато жорсткішому зовнішньополітичному середовищі середини ХХ століття. У цих умовах державна індустріалізація набула набагато більш екстремальної та прискореної форми: пряме вилучення сільськогосподарського виробництва заради розвитку міського промислового сектору.
Д. Д.: Ключовою політикою маоїстів, яка заклала основу для подальшого капіталістичного буму, була не лише державна експлуатація селян, а й компенсація селянам шляхом надання їм значної медичної допомоги та інших заходів соціального забезпечення. Як створювався цей трудовий ресурс? І як потім, у 1990-х роках, цей надлишок був спрямований у процвітаючу прибережну промислову експортну економіку?
Х.-Ф. Х.: Ключова відмінність між радянською моделлю прискореної індустріалізації під керівництвом держави та китайською полягає в тому, що Сталін фактично знищив селянство і всіляко сприяв урбанізації населення. У Китаї ж вони тримали сільське населення в сільській місцевості. Селянське господарство було зруйноване і замінене системою народних комун, яка нагадує радянські колгоспи. Але Китай утримував сільське населення з дуже багатьох причин: вони боялися, що міграція з села в місто створить безробіття і, отже, нестабільність у містах, тому хотіли, щоб селяни залишалися фермерами.
Водночас, в обмін на цей жорсткий тиск на село, на державні закупівлі сільськогосподарської продукції та оподаткування вони також багато інвестують у початкову освіту, ліквідацію неграмотності та соціалізовану медицину: знамениті «босоногі лікарі», а також програма масової вакцинації, яка викорінює багато інфекційних хвороб у провінції. Рівень грамотності китайського села за часів Мао був одним з найвищих у країнах, що розвиваються.
Мао Цзедун у Москві на святкуванні 70-річчя Сталіна. Великий театр, грудень 1949 року. Фото: з відкритих джерел
Завдяки тому, що в селах Китаю надавали базові послуги та освіту, утворився великий резерв надлишкової робочої сили, яка була грамотною і корисною для суспільства. Це заклало основу для злету приватного капіталізму у 80-х роках.
Що цікаво в переході Китаю до експортно-орієнтованої промисловості у 1980-х і 1990-х роках, так це те, що спершу люди не очікували, що це станеться так швидко. Нині Китай є потужним світовим експортером, і це здається очевидним: перенесіть заводи американських, європейських чи японських компаній в країни, що розвиваються, і ви отримаєте дешеву робочу силу і зможете виробляти товари. Але у 1980-х і 1990-х роках люди не були впевнені, що це спрацює в Китаї, тому що багато компаній перенесли свої виробництва в Південну Азію, Південно-Східну Азію та багато інших регіонів; вони знайшли багато дешевої робочої сили з провінції, але це не обов’язково була дисциплінована, здорова, грамотна та ефективна робоча сила.
Потрібно багато часу, щоб навчити цих робітників, як працює підприємство, як читати інструкції, і все це в надії на те, що вони не захворіють. У багатьох країнах, що розвиваються, якщо створити фабрику з використанням великої кількості сільських робітників, будуть періодично виникати спалахи туберкульозу та інших захворювань.
Але коли Китай переходить до моделі експортно-орієнтованого зростання, дозволяючи або залучаючи іноземний промисловий капітал для створення заводів у прибережних районах і поглинаючи надлишок сільської робочої сили, компанії незабаром розуміють, що китайська робоча сила не тільки велика та дешева, але й більш здорова і грамотна, ніж сільська робоча сила мігрантів у багатьох інших країнах.
Однак після періоду розвитку сільської місцевості за часів Мао політика «однієї дитини» починає знижувати пропозицію надлишкової робочої сили. Молоде населення в сільській місцевості скорочується, а після ринкових реформ 1980-х років державні інвестиції в освіту та охорону здоров’я в селі перестали зростати. Це була інша фаза розвитку, але створення в період Мао здорової, грамотної, надлишкової сільської робочої сили заклало основу для подальшої експортно-орієнтованої індустріалізації, що базувалася саме на цій дешевій праці.
Д. Д.: Ви пишете: «Оскільки маоїстська держава покладалася майже виключно на прибутки, вилучені з сільської місцевості для первісного накопичення, і відмовилася від зовнішніх позик, як це у 1970-х роках робили багато інших соціалістичних країн і країн, що розвиваються, Китайська держава була набагато менше обтяжена зовнішніми зобов’язаннями, тоді як багато інших країн стали жертвами диктату своїх кредиторів під час міжнародної боргової кризи 1980-х років».
Як стверджує Ізабелла Вебер у своїй нещодавній книзі, Китай ледь уникнув шокової терапії, що зруйнувала б його економіку так само, як була зруйнована економіка пострадянської Росії. Наскільки важливою була економічна незалежність маоїстського Китаю як необхідна умова для капіталістичного розвитку?
Х.-Ф. Х.: Цікаво, що ви згадали книгу Вебер. Вона чудово показала, що Китай ледве уникнув своєрідної політики добровільної структурної перебудови вільного ринку. Насправді, в усьому світі, що розвивається, багато держав, еліт та науковців також хочуть ухилитися від такої політики структурної перебудови вільних ринкових реформ.
Проте, навіть якщо вони ухиляються від неї в рамках внутрішніх інтелектуальних дебатів, вони змушені це робити через боргову кризу та диктат МВФ і Світового банку. Просто тому, що їхні уряди мають таку велику заборгованість, що вони не можуть уникнути запозичень у МВФ, а потім МВФ змушує їх проводити реформи, спрямовані на структурну перебудову. Отже, одна частина головоломки, яку блискуче показала Вебер, полягає в тому, що Китай зміг уникнути болісних реформ структурної перебудови.
Інша частина цієї головоломки полягає в причині, чому Китай уникнув реформ структурної перебудови, яких вимагає МВФ. І знову відповідь починається з періоду Мао. Мао відмовився брати позики на міжнародному фінансовому ринку для прискорення зростання; багато країн, що розвиваються, зокрема соціалістичні країни Східної Європи, брали ці позики в 1970-х роках. Через нафтодоларовий бум 1970-х відсоткова ставка була дуже низькою. Було б нерозумно не брати гроші у міжнародних фінансистів, що й зробила Бразилія, багато африканських країн і країни Південно-Східної Азії. Польща і Югославія також багато позичали, тому що запозичення за такою низькою відсотковою ставкою, здавалося, стимулюватимуть зростання. Якщо темпи зростання вищі за відсоткову ставку кредиту, то можна без проблем повернути кредит і ще й привласнити прибуток від зростання.
Але через різні причини Мао не брав у борг.
Однією з причин є маоїстська ідеологія покладання на власні сили: ми повинні самостійно експлуатувати ресурси для зростання, а не позичати ззовні. Інша причина полягає в тому, що після візиту [Річарда] Ніксона до Китаю в 1970-х роках багато союзників США в регіоні, переважно Японія, були дуже раді надати економічну допомогу Китаю. Тож Китаю не потрібно було позичати на міжнародному фінансовому ринку, як Польщі, Югославії та багатьом країнам, що розвиваються.
Мао Цзедун, Чжан Юйфен і Річард Ніксон, 1972 рік. Фото: Фотоофіс Білого дому
Потім, на початку 1980-х, за часів [Рональда] Рейгана, Пол Волкер підняв відсоткову ставку долара США до 20 відсотків. Багато кредитів, які були взяті під помірні або навіть дуже низькі відсоткові ставки, мали регульовані, змінні відсоткові ставки, тож коли ринкова відсоткова ставка долара США зросла, відсоткові ставки за всіма цими кредитами також зросли.
Як наслідок, багато країн, що розвиваються, та східноєвропейських країн, таких як Польща, опинилися в дуже складній ситуації, коли їхні кредитні ставки раптово злетіли до небес. Це і стало причиною боргової кризи. Багато країн, що розвиваються, і соціалістичних країн Східної Європи були майже банкрутами, а потім мали оголосити дефолт. Їм потрібно було звернутися по допомогу до МВФ, а потім МВФ допоміг їм врятуватися за умови, що вони проведуть радикальні ринкові реформи.
Китай ухилився від цього через свою впертість у 1970-х роках завдяки рішенню Мао не позичати. У 1980-х роках Китай уникнув цієї боргової кризи і не мав потреби слухати МВФ, тому уникнув нав’язаної програми структурної перебудови. Замість цього Китай розробив поступову ринкову реформу, яку проводив методом проб і помилок, а держава зберегла своє домінування та повну автономію фінансового сектора.
Це ще один фактор, який пояснює китайський бум: стрімке зростання Китаю у 1980-х і 1990-х роках, тоді як країни Східної Європи та інші країни, що розвиваються, постраждали від боргової кризи.
Д. Д.: Як ми вже згадували, маоїстський Китай експлуатував селян з метою індустріалізації, і результатом стали ці масштабні державні підприємства. Якою мірою державні компанії сприяли створенню та розвитку китайського капіталізму? І навпаки, якою мірою їхня неефективність, боргове навантаження та роль у створенні паразитичної еліти, пов’язаної з КПК, сповільнили капіталістичний розвиток?
Ви пишете: «Дехто може заперечити, що з огляду на вагу інвестицій в основний капітал у ВВП, які здійснюються переважно державними підприємствами та місцевими органами влади, китайський бум щонайменше такою ж мірою обумовлений державним сектором, як і приватним експортним сегментом. Водночас більша частина інвестицій в основний капітал китайської економіки фінансується за рахунок кредитів державних банків, а значна частина ліквідності банківської системи походить від процесу “стерилізації”, коли приватні експортери здають свою валютну виручку державним банкам в обмін на еквівалентну суму юанів, випущену Державним банком Китаю, тобто головним банком Китаю».
Державні підприємства є важливими? З історичної точки зору, яку роль вони відіграли? І як нам варто тлумачити зв’язок між зростанням експортної економіки та державними підприємствами, створеними за часів Мао?
Х.-Ф. Х.: Державні підприємства важливі в тому сенсі, що саме вони побудували та підтримували багато інфраструктурних проєктів, а також об’єктів важкої промисловості, таких як металургійні заводи, вугільні електростанції, аеропорти, швидкісні залізниці, а також телекомунікаційні мережі. Відоме порівняння Індії та Китаю свідчить, що Індія має великий потенціал для зростання, але індійська інфраструктура менш розвинена, ніж китайська.
Актори, які представляють Індію, Китай та Японію. Естамп Утагави Куніосі. 1847-1848 роки. Фото: The Trustees of the British Museum
Це пояснюється тим, що Китай має централізовану систему і систему державних підприємств, на яку покладалися десятиліттями, від часів Мао і закінчуючи періодом після Мао. Як місцеві органи влади, так і центральні урядові структури, такі як Міністерство залізниць, допомогли побудувати критично важливу інфраструктуру — достатньо електростанцій, щоб виробляти достатньо електроенергії та металургійних заводів, аби наповнити економіку. Державні підприємства є дуже важливими з погляду забезпечення інфраструктури та інвестицій у ці галузі важкої промисловості.
З іншого боку, звичайно, вони призвели до розколу серед партійних еліт. У Центральному комітеті або Політбюро Комуністичної партії можна ідентифікувати окремих членів вищих ешелонів еліти за тим, які сектори вони захопили для себе; призначаючи свої кадри, вони контролюють цілі сектори, як, наприклад, енергетичний, нафтовий, мінерально-сировинний або електроенергетичний, які стають вотчиною для їхніх родичів і підлеглих.
Такий розподіл державних секторів між елітами перетворився на корумповану, олігархічну структуру. Ці державні підприємства не фінансуються безпосередньо з бюджетних ресурсів держави; здебільшого вони фінансуються за рахунок кредитів від державних банків. Китай має ринкові зв’язки в багатьох секторах, але КПК ревно оберігає фінансовий сектор, щоб державні банки продовжували домінувати в економіці. Це відбувається тому, що КПК розглядає цей потік кредитів як свій найважливіший важіль для управління економікою і збереження контролю КПК над економічним розвитком та елітою.
Експорт пов’язаний з цим сектором державних підприємств, який зосереджений на важкій промисловості та будівництві інфраструктури. Китай має політику закритого руху капіталу, а його валюта не є вільно конвертованою. Тому, якщо ви є переважно приватним або іноземним експортним підприємством і заробляєте іноземну валюту, ви не можете зберігати долари США у себе або тримати їх на офшорному рахунку; ви повинні передати їх Центральному банку Китаю, який конвертує ваші долари США в еквівалентну суму в місцевій валюті, юані або ренмінбі. Потім ви використовуєте юані, щоб платити своїм працівникам та інвестувати.
Це політика створення юанів, підкріплена припливом іноземної валюти, переважно в доларах США та через експортний сектор. Значна частина цієї створеної ліквідності виявляється банківськими кредитами, бо якщо ви — підприємство, ви здаєте свій долар США, отримуєте натомість юань і зберігаєте його на своєму рахунку. А банк використовує ці гроші для надання кредитів іншим підприємствам.
Оскільки в державних банках домінує КПК, приватним підприємствам дуже важко отримати фінансування від державних банків. Останні проводять дискримінаційну політику, щоб бути більш поблажливими у видачі кредитів державним підприємствам, місцевим органам влади або урядовим установам. Однією з причин є те, що оскільки ці підприємства мають підтримку уряду, банки вважають, що вони не оголосять дефолт, тоді як приватна компанія може оголосити дефолт — вони вважають, що безпечніше кредитувати державну установу.
Отже, це величезне зростання валютних резервів у Китаї призвело до відповідного зростання ліквідності в місцевій валюті, і це зростання ліквідності перетворилося на кредити в місцевій валюті. А потім ці кредити перетворилися на кредити державного банку місцевим органам влади та державним підприємствам. Після того, як вони отримують кредити, вони здебільшого використовують їх на будівництво: розширення аеропортів, розширення ліній метрополітену, будівництво нових ліній залізниці, нових металургійних заводів та вугільних шахт. Це призвело до надмірного розширення інфраструктури та важкої промисловості.
Починаючи від 1990-х років, китайський уряд почав говорити про проблему надлишкових потужностей. У приватному експортному секторі про надлишкові потужності не говорять, оскільки у світовій економіці існує величезний попит на споживчі товари, створені китайським експортним сектором. Але на державних підприємствах — у важкій промисловості та інфраструктурі, де домінує місцева влада, — було багато надлишкових потужностей, а це означає, що ви будуєте те, що не буде приносити прибутку.
Китайська швидкісна залізниця. Фото: AP
Наприклад, після того, як ви побудували аеропорт, ви будуєте другий аеропорт у сусідньому місті приблизно такого ж розміру, а потім продовжуєте розширювати цей аеропорт. Багато людей вихваляють китайську систему швидкісних залізниць, і в ній є багато дивовижних речей. Але навіть тут факт залишається фактом: вони запозичили занадто багато грошей і продовжують будувати нові лінії, з них лише деякі є прибутковими.
Але багато ліній з’єднують міста, між якими мало хто їздить, і якщо ви встановите ринкову ціну на квитки, ніхто не буде платити. Ця надмірна пропускна спроможність створює типові проблеми перенакопичення, описані в марксистській літературі. Це стає проблемою, тому що підприємства та державні установи беруть позики, аби побудувати ці об’єкти, але результат не є прибутковим, тож вони мають проблеми з поверненням позик.
Сектор нерухомості також привертає багато уваги останнім часом. Цей сектор є приватним, але він пов’язаний з державою, оскільки компанії, що займаються нерухомістю, не можуть отримати землю без активної співпраці з місцевою владою. Місцеві органи влади отримують дохід від продажу землі цим підприємствам, а оскільки вартість квартир, що будуються, постійно зростає, місцеві органи влади можуть збільшувати свої доходи, продаючи дедалі дорожчу землю під забудову.
Оскільки система нерухомості фактично пов’язана з системою доходів місцевих органів влади, виникає та сама динаміка: державний банк дуже поблажливо кредитує ці установи, що призводить до будівництва занадто великої кількості квартир, які вони не можуть продати, але їм все одно потрібно виплачувати кредит.
У якийсь момент настане час розплати, коли їм потрібно буде або оголосити дефолт за кредитом, або знайти інші способи отримати гроші. Тож нині Китай запустив бомбу сповільненої дії через цю внутрішню боргову кризу.
Д. Д.: Один із аргументів, які ви наводите у своїй книзі, полягає в тому, що не лише первинне накопичення епохи Мао заклало основу для капіталістичного буму. Це був також капітал з Японії та чотирьох «економічних тигрів»: Південної Кореї, Тайваню, Гонконгу та Сінгапуру. Ці держави, що розвиваються, досягли успіху саме тому, що діяли під парасолькою безпеки США часів Холодної війни, і вони відіграли важливу роль у фінансуванні злету Китаю.
Ви пишете: «Капіталістичний бум у Китаї рівнозначний вибуху, спричиненому змішанням маоїстської спадщини та східноазійського капіталізму, кожен з яких розвивався окремо по різні боки Холодної війни в Азії». Цей східноазійський капітал, у свою чергу, мав ще глибше коріння в прибережних підприємницьких сім’ях, які покинули Китай за часів династії Цін, щоб заробити статки в європейських колоніальних форпостах.
Як цей капітал потрапив з прибережного Китаю епохи Цін до американських союзників у Холодній війні в Азії, а потім, нарешті, до Китаю під час експортного буму?
Х.-Ф. Х.: Так, безумовно, багато істориків вказували на важливість цієї китайської діаспори. У 1980-х роках, коли Китай відкрився для світу, він мав хорошу інфраструктуру та здорову і грамотну робочу силу з сільської місцевості. Але без підприємців, які б працевлаштували їх і створили різні експортні галузі, переваги, які мав Китай за часів Мао, не мали б великого значення.
У 1980-х і 1990-х роках багато китайців з Гонконгу, Тайваню, Південної Кореї, Японії та інших країн Південно-Східної Азії переїхали до прибережних районів Китаю, щоб заснувати успішні експортно-орієнтовані підприємства. Ці першопрохідці мають багаторічний досвід виробництва для ринків США та Європи. Вони знають, які ялинки подобаються цим ринкам, яка електроніка буде продаватися і який одяг вважатиметься модним.
Тож Китаю не довелось витрачати час і зусилля на навчання, тому що у них була діаспора, японський та корейський капітал. І вони не тільки мають ці гроші і капітал, але й добре пов’язані зі споживчим ринком. Оскільки Радянський Союз та інші східноєвропейські країни не мали діаспори й капіталу, необхідних для мобілізації ресурсів, коли вони відкрилися, олігархи та корумповані чиновники привласнили ці ресурси, а решта — історія.
Але коли Китай відкрився для світу, там вже було багато китайського діаспорного капіталу, а також японського та корейського капіталу, який накопичився через особливу геополітику часів Холодної війни. У розпал Холодної війни США розглядали Східну Азію як дуже вразливе місце, яке може перейти до комунізму. Південна Корея постійно перебуває під загрозою нападу з боку Північної Кореї; Тайваню загрожує комуністичний Китай, так само як і Гонконгу та навіть Сінгапуру.
Сінгапур ледь не став Кубою Південно-Східної Азії. Якщо поглянути на історію Сінгапуру після здобуття незалежності, то Партія народної дії була лівою партією, доки Лі Куан Ю не почав співпрацювати з розвідкою США та Великої Британії, щоб організувати переворот, заарештувати всіх лівих активістів своєї партії та перетворити Сінгапур на соціал-демократичну державу без демократії. Після цього Сінгапур став бастіоном Холодної війни.
Але всі ці місця дуже вразливі з погляду США. І, як наслідок, ми отримуємо Корейську та В’єтнамську війни — гарячі війни в розпал Холодної війни.
Американські солдати проходять повз біженців під час Корейської війни 1950-1953 років. Фото: Getty Images
Д. Д.: Також переворот в Індонезії.
Х.-Ф. Х.: Так. Після перевороту в Індонезії, а також у Малайзії, Таїланді та на Філіппінах, з’являються активні партизани-комуністи у сільській місцевості. Тому політика США щодо цих капіталістичних островів — від Гонконгу до Сінгапуру, від Тайваню до Південної Кореї та Японії — дуже щедра з точки зору відкриття американського ринку для їхніх споживчих товарів. Виробники в Латинській Америці, Африці та інших місцях ніколи не отримували таких можливостей.
Ці геополітичні умови створили дуже сприятливе середовище для зростання капіталістів на цих капіталістичних островах у період Холодної війни. Коли Китай відкрився для світу, ці підприємці прагнули і готові були йти в Китай, щоб скористатися перевагами китайської робочої сили та інфраструктури.
Д. Д.: До китайського буму експортна економіка Східної Азії була структурована за принципом «пташиного клину». Чотири тигри виробляли компоненти, які збирали в Японії, яка потім виробляла та експортувала товари з найвищою доданою вартістю. Уявіть собі, що на чолі цього «пташиного клину» стоїть Японія, а чотири «економічні тигри» — позаду.
Що сталося з азійською та світовою економікою, коли цей «пташиний клин» перетворився на так зване «коло панди» з Китаєм в його центрі?
Х.-Ф. Х.: Протягом 1960-х, 1970-х і 1980-х років існував образ «пташиного клину», в якому вся формація летить вперед, але вони підтримують стабільну ієрархію між провідним птахом та його послідовниками. Японія на той час була провідним птахом: вона завжди виробляла продукцію з найвищою доданою вартістю, найскладнішу, найприбутковішу продукцію.
Як тільки Японія перейшла до виробництва продукції з ще вищою доданою вартістю, менш модні, менш прибуткові продукти були передані на аутсорсинг іншим «птахам»: Тайваню, Південній Кореї і так далі. Вся формація рухається вперед, але ієрархія Японії, а потім чотирьох «тигрів» та загалом Південно-Східної Азії зберігається — тобто до 1980-х і 1990-х років, коли на сцену виходить Китай.
Оскільки Китай такий великий і винахідливий, а також має величезний внутрішній ринок, він приваблює не лише галузі з низькою доданою вартістю, а й галузі з високою доданою вартістю. Зрештою, Китай поглинає все — від електроніки до комп’ютерів і, як відомо, iPhone; він також поглинає недорогі продукти, такі як одяг, різдвяні ялинки та костюми для Геловіну.
У 1990-х роках в журналі The Economist вийшла стаття під назвою «Панда розбиває клин». До неї додається карикатура, в якій панда розбиває гусячий клин. Оскільки Китай такий великий, він поглинає все, і тоді виробничі мережі стають китаєцентричними. Японія, Корея, Тайвань та Південно-Східна Азія — всі вони переводять свій капітал і виробничу діяльність до Китаю, а капіталісти в цих країнах зосереджуються на фінансах та спекуляціях з нерухомістю. Деякі виробництва з надвисокою доданою вартістю залишаються в цих місцях: однією з галузей, якій приділяється багато уваги, є виробництво високошвидкісних мікросхем, особливо на Тайвані.
Коли йдеться про ці високотехнологічні галузі, існує певний режим експортного контролю, успадкований від часів Холодної війни, який Китаю дуже важко обійти. Тому виробництво високотехнологічних компонентів залишається в цих більш розвинених країнах. Але інші високотехнологічні продукти, від дронів до айфонів та електромобілів, вже передані на аутсорсинг до Китаю, тож основна частина виробничої мережі є орієнтованою на Китай.
Працівники й працівниці однієї з фабрик промислового гіганта Pegatron, які займаються збиранням гаджетів Apple, Шанхай, 2016 рік. Фото: Qilai Shen / Bloomberg
Країни-сателіти, що оточують Китай, забезпечують його комплектуючими, природними ресурсами та фінансуванням. Так китайські підприємства іноді отримують фінансування через банки Гонконгу. Звичайно, мета нещодавньої торговельної війни — трансформувати цю китаєцентричну мережу, але ми досі не знаємо, як вона зміниться.
Д. Д.: Ключова теза вашої книги звучить так: «Капіталізм у будь-якій конкретній країні принципово не відрізняється від капіталізму в інших країнах. Основоположний принцип і базова динаміка капіталізму як економічної системи є універсальними, хоча капіталізм завжди вплетений в історично та національно специфічні соціально-політичні структури, які в певні часи сприяють вивільненню його продуктивних сил, а в інші — стримують їх відтворення».
Чому Китай не є унікальним партійно-державним капіталізмом, як дехто стверджує? І на чому ґрунтується ваш аргумент про те, що не існує китайського капіталізму як такого, а є лише історія капіталізму в Китаї?
Х.-Ф. Х.: Між капіталізмом у Китаї та капіталізмом в інших країнах є як подібності, так і відмінності. Основна схожість полягає в тому, що мотивація прибутку та імператив накопичення є рушійною силою системи в сучасному Китаї, як і в Сполучених Штатах, Японії та багатьох інших країнах.
Панівним імперативом економічної діяльності, безумовно, є накопичення капіталу, реінвестування та отримання прибутку. Капіталізм у Китаї також дуже схожий на системи в інших країнах світу в тому сенсі, що комодифікація засобів до існування є всебічною. Якщо ви живете в Китаї, США, Німеччині чи Японії, вам потрібно купувати більшість речей повсякденного вжитку на ринку.
Д. Д.: І вам потрібно продавати свою працю, щоб отримати гроші на купівлю цих речей.
Х.-Ф. Х.: Цікаво, що в Китаї рівень маркетизації деяких товарів повсякденного попиту навіть вищий, ніж у більшості європейських країн. Якщо ви подивитеся на приватні витрати на охорону здоров’я в Європі, Японії та Південній Кореї, то побачите, що медицина там дуже соціалізована. Значна частина витрат на охорону здоров’я покривається за рахунок державних витрат, як правило, понад 60 відсотків; у деяких з цих країн навіть до 70 або 80 відсотків загальних національних витрат на охорону здоров’я покривається за рахунок державних витрат, а решта — за рахунок приватних коштів.
Але дві великі економіки мають дуже низький відсоток державних витрат на охорону здоров’я: і США, і Китай мають системи охорони здоров’я, які більше покладаються на приватні витрати, ніж на державні. Тож у цьому відношенні Китай настільки ж ринковий, як і США. Це дуже капіталістична країна, де багато лікарень і постачальників медичних послуг отримують прибуток; ця система більше схожа на систему охорони здоров’я США, ніж на систему охорони здоров’я Великої Британії, Європи чи Японії.
У певному сенсі капіталістична система є дуже універсальною: вона однакова як у Китаї, так і в інших країнах. Але водночас капіталістична система повинна узгоджуватися з різними політичними системами, в які вона вбудована. У випадку Китаю це, звичайно, партійно-державна система.
Імперативом держави комуністичної партії є утримання при владі, а також збереження та розширення своєї влади. Комуністична партія Китаю робить це у дуже особливий спосіб — за допомогою інфільтрації та продажу економічних одиниць. Отже, капіталістична система в Китаї існує не у вакуумі, а в цьому конкретному партійно-державному політичному контексті.
Це не робить Китай не капіталістичним. Це все ще капіталістична система, але це капіталістична система в досить унікальному середовищі: тобто з домінуванням партії. Втім, це середовище не зовсім унікальне. Подібні формації вже виникали у таких країнах, як наприклад В’єтнам, але там історія дещо інша. Загалом, капіталістична система сама по собі є універсальною, але вона існує в унікальному політичному середовищі, з яким їй доводиться уживатися.
