«Капітал у двадцять першому сторіччі» — одна з тих вражаючих книг, яка безперечно заслуговує на увагу. Пікетті наполягає, що суспільствознавці загалом і економісти зокрема мають порівнювати і вивчати «факти» (с. 574-575). Саме це автор намагається донести до читача у своїй безсумнівно значній роботі, що займає майже 700 сторінок.
Може здатися, що назва книги є прямим посиланням на працю Маркса «Капітал», написану в ХІХ столітті. Однак, як з’ясовуємо з самого початку книги, це не так. Тим не менш, ця книга прийдеться до смаку економістам, орієнтованим на марксистську спадщину, — хоч водночас вона стане для них повним розчаруванням у теоретичному плані.
Книга Пікетті пропонує без перебільшення революційне розуміння історії потоків доходів. Він стверджує, що існує тенденція до гіперконцентрації благ, а також говорить про появу нового класу «суперменеджерів» (с. 315-321). Пікетті не залишає сумнівів, що саме клас має найбільше значення, і структурна «класова війна» переважає в капіталізмі ХХІ сторіччя. Ключовою для дослідження капіталізму Пікетті є теза, що жодні економічні закони не визначають розподілу доходів та благ. Це надзвичайно важлива теза, яка повертає нас до класичної політекономії задля помсти Марксу, який вважав розподіл благ функцією інституціалізованих відносин влади, закорінених у виробничих відносинах. Такі висновки, звісно, схвилюють марксистських теоретиків суспільства. Однак запропоноване Пікетті визначення капіталу як фінансового виміру устаткування, грошей, фінансових активів, землі та інших цінностей їх збентежить. Та до цих важливих питань ми ще повернемося.
Головна проблема цієї книги — погано розвинена соціальна теорія та нормативна філософія. Внаслідок цього політичні рекомендації Пікетті вражаюче анемічні й націлені на увічнення експлуатації найбільш економічно вразливих груп населення. Позиція Пікетті зводиться до того, що слід прибрати «гіпер-» із гіперексплуатації й повернутися до старої доброї експлуатації з високими мінімальними зарплатами, податками на капітал, прогресивним оподаткуванням та обмеженими правами спадку.
Пікетті запекло захищає зміцнення «держави загального добробуту», тобто історичного явища, пов’язаного з народною освітою, охороною здоров’я, соціальним захистом, допомогою по безробіттю та економічною підтримкою бідних (с. 471-492). Ба більше, він стверджує, що дефіцит сам по собі не є злом, однак його слід витрачати мудро і покривати не заходами жорсткої економії, а за допомогою інфляції, спровокованої центральним банком, та/або оподаткуванням капіталу (с. 540-570). Такий захист «cоціальної держави» та бюджетного дефіциту штовхає Пікетті у сферу (політичної) філософії, соціальної етики та моралі. Пікетті це чудово розуміє (с. 479-481). Він визнає, що так звану «економічну науку» більш точно було б називати політичною економікою, яка підштовхує до величезних нормативних філософських висновків (с. 574).
Та не будемо забігати наперед і розкривати всі деталі книги Пікетті. Суть цієї праці надзвичайно проста і розрахована на широкого читача — що, окремо слід відзначити як заслугу автора. Головна її теза полягає в тому, що ріст капіталістичної економіки неминуче сповільнюється. Щойно темпи економічного росту починають падати, раніше накопичені «капітали»/блага набувають ваги (с. 233) і зрештою минулі багатства «пожирають майбутнє» (с. 378). Пікетті називає це «засадничим законом капіталізму» (с. 166).
Згідно з цим засадничим законом капіталізму, «дохід від капіталу» (r) більший, ніж темпи економічного росту (g): r > g. Коли індустріалізована капіталістична економіка в самому розквіті починає до стагнувати, раніше накопичені блага стають важливішими й потужнішими, а нерівність блискавично зростає (с. 572). Відтак одне з основних завдань, яке ставить перед собою автор, полягає в тому, щоб «зрозуміти умови, за яких така концентрація багатства виникає, триває, зникає і може виникнути знову» (с. 262).
Згідно з Пікетті, головний механізм утворення нерівності — це те що, норма віддачі від капіталу в 3-5 разів перевищує рівень економічного росту (с. 233). Таким чином, структурна схильність капіталізму до стагнації та норма віддачі від капіталу в 4-5% означають, що ринок і конкуренція не зменшують нерівність (с. 370). Саме в цьому сенсі можна говорити про «логіку накопичення», заснована на різниці між нормою віддачі від капіталу та економічним ростом, яка і призводить до дуже високої концентрації благ протягом усієї історії капіталізму (с. 377).
Для Пікетті дуже важливим є відмежуватися від Маркса, навіть якщо для цього треба зробити з Маркса карикатуру. Пікетті стверджує, що, за Марксом, у тривалій перспективі рівень росту продуктивності буде нульовим, а отже «капіталістичне накопичення дедалі більших кількостей капіталу неминуче призведе до падіння норми прибутку» (с. 228). Однак Пікетті, прямо кажучи, помиляється. Маркс не вважав, що ріст продуктивності буде дорівнювати нулю. Крім того, Маркс добре знав протилежні до падіння норми прибутку тенденції, зокрема процеси концентрації та централізації. Тож у тому, що стосується динамічних структурних тенденцій капіталізму, Пікетті набагато ближчий до Маркса, ніж він сам думає.
І це не мало б нікого дивувати. Політична економія Маркса намагалася пояснити два основні явища: (1) регулярні прояви економічних та фінансових криз і (2) всюдисущість бідності та безробіття на фоні достатку — тобто нерівність.
Маркс далі показує, що зниження норми прибутку є лише короткостроковим проявом. Це тому, що існує кілька способів обернути його навспак. Перший спосіб — це технологічні зміни та ріст продуктивності. Другий — економічна здатність шляхом концентрації та централізації опиратися механізму регулювання цін через баланс попиту та пропозиції. Третій спосіб — докладати зусилля для підвищення продажів, маркетингу та брендингу товарів. Четвертий спосіб — блокувати конкуренцію за допомогою політичних та юридичних засобів, тобто «рентоорієнтована» поведінка.
Емпіричні дані Пікетті переконливо демонструють марксистські процеси концентрації та централізації (див. Розділ 25 першого тому «Капіталу»). Однак хоч Пікетті й визнає важливість нормативного виміру соціального буття в політиці та філософії (р. 480), йому бракує філософської глибини та соціологічної проникливості Маркса.
Визначення капіталу, яке пропонує Пікетті, є дуже проблематичним. Пікетті визначає капітал як сукупність фізичного устаткування, землі, будівель, грошей, фінансових активів та інших цінностей. До його честі, він не враховує так званий «людський капітал». Щоб підрахувати та скласти докупи цей гетерогенний капітал, Пікетті приблизно визначає ринкові ціни. Таким чином, для Пікетті капітал є строго грошовим і фінансовим. Таке визначення є корисним для огляду потоків перерозподілу протягом історії. Однак воно не в змозі охопити більш глибокі питання, пов’язані з соціальним буттям. Саме тому Маркс спробував дати більш філософське розуміння капіталу як вартості. Марксове поняття вартості охоплює філософський, моральний, соціологічний, психологічний, політекономічний, а також грошовий і фінансовий аспекти капіталу. За таким визначенням, капітал виступає — це суспільні відносини, які встановлюють виробничі відносини. Таким чином, теорія Маркса навмисно належить до сфери виробництва. Визначення ж Пікетті залишається у сфері розподілу. Як наслідок, політичні рекомендації Пікетті залишаються спрямованими на перерозподіл, без уваги до виробничих відносин.
Більш езотеричне визначення Маркса важко застосувати до емпіричної реальності. В цьому сенсі можна виправдати увагу Пікетті до екзотеричних явищ. Але йому бракує контексту виробничих відносин та їх історичних трансформацій, які дозволяють додати глибини до розгляду оцінку фінансових активів, потоків прибутку з часом, утворення багатств та їх концентрацію, передачу накопичених багатств у спадок.
Пікетті не мусить приймати марксистське поняття експлуатації. Однак вражає те, що Пікетті жодного разу не звертається до так званої проблеми «принципу та суб’єкта» (якщо користуватися термінологією неокласичної економіки). Питання тут у тому, як змусити робітників і менеджерів як «суб’єктів» сприймати як «принципи» накази та інтереси класу суперменеджерів та рантьє, тобто акціонерів та фінансистів. Однак Пікетті поспішив припустити, що клас рантьє отримує 4-5% віддачі від свого капіталу.
Пікетті успішно критикує (точніше, відкидає) ідею, ніби розподіл прибутку і благ перш за все визначають сили попиту і пропозиції та корекція цін. Натомість цей розподіл визначає відносна влада суб’єктів та інших інституційних сил, яка, згідно з Пікетті, визначає норму віддачі від капіталу (с. 212).
Саме тут Пікетті наштовхується на серйозну проблему. Що визначає норму віддачі від капіталу? Пікетті про це нічого не каже. Для цього Пікетті знадобилося б філософське й соціологічне спрямування Марксової теорії про додаткову вартість.
Що роблять рантьє, щоб отримати 4-5% віддачі від капіталу? Як багатство продукує ще більше багатство? Спроба Маркса теоретизувати езотеричний аспект капіталу в Розділах 1-9 першого тому «Капіталу», пропонує набагато проникливішу відповідь, ніж книга Пікетті. Тим не менш, ця книга досить корисна, бо наочно показує, що концентрація благ — це перш за все структурний феномен. Він слушно підкреслює, що ринкові механізми не зменшать нерівності доходів та майна, а, навпаки, продукуватимуть, посилюватимуть і множитимуть її на шляху розвитку капіталізму (с. 424). Крім того, він стверджує, що полегшення доступу до освіти ні позитивно, ні негативно не вплине на історичні схеми розвитку нерівності (с. 304-310). Це тому, що нерівність — це структурна економічна проблема економічної та політичної влади, а не проблема освіти чи знання як таких (с. 484-487).
Насправді в цій книзі безпосередньо не йдеться про капітал — принаймні не про капітал у розумінні Маркса. Ця праця скоріше про накопичення благ та фінансових активів. Пікетті цікавить, як блага зосереджуються в руках меншості і як вони потім передаються у спадок. Тим не менш, непрямим чином тут ідеться про капітал (у розумінні Маркса). Коли Пікетті пише про норму віддачі від капіталу, він просто описує те, що Маркс у другому томі свого «Капіталу» назвав «вартістю в процесі». У цьому сенсі ця книга між рядками розповідає про комодифікацію здатності експлуатувати та створювати потоки пасивних доходів через фінансові ринки.
Припущення Пікетті про 4-5% віддачі від капіталу є історично обґрунтованим. Якщо робітничий клас не поставить під питання виробничі відносини, вбудованість капіталістичних відносин передаватиме будь-яке зростання продуктивності (яке Маркс називав зростанням відносної додаткової вартості) класу менеджерів (яких Маркс називав функціональними капіталістами). У третьому томі «Капіталу» Маркс стверджує, що капітал, який приносить відсотки, ставатиме дедалі важливішим. Звісно, такий капітал уворює, за Марксом, так званий клас рантьє — тобто клас, який наживається на позиках та іншій діяльності у сфері фінансів.
Класу рантьє, який живе на відсотки з капіталу, фактично більше не існує. Ключовим фактором цього є Марксове поняття вартості-в-процесі. Виробничі відносини настільки стабільні, що замість надавати довгострокові позики, заможні індивіди та організації купують та продають фінансові активи. Щоб купівля та продаж фінансових активів замінили відсоткову віддачу від капіталу, власники фінансів мають бути цілком упевнені в можливості функціональних капіталістів довільно експлуатувати своїх працівників. Я думаю, вони здатні на це. В такому випадку припущення Пікетті про 4-5% віддачі від (абстрактного) капіталу можна обґрунтувати за допомогою марксистського поняття вартості-в-процесі. Більше того, це допомагає пояснити діяльність центральний банків як інституцій масового перерозподілу (с. 550). Нагальним завданням для соціологів та громадян є краще зрозуміти гроші як суспільний інститут та елемент владних відносин (с. 577).
Знову-таки, марксизм допомагає зрозуміти аналіз Пікетті. Пікетті стверджує, що «основною причиною підвищення нерівності в доходах протягом останніх десятиліть є поява [класу] суперменеджерів як у фінансовому, так і в нефінансовому секторах» (с. 315). Частка «супер» у слові «суперменеджери» має два значення. По-перше, як зазначає сам Пікетті, рівень їхньої зарплати надзвичайно високий. По-друге — Пікетті про це прямо не пише, — вони займаються діяльністю, яка гарантує, що фінансові ринки будуть надзвичайно прибутковими для їхніх учасників. Іншими словами, вони підтримують експлуатацію на високому рівні. Пікетті, цілком справедливо, заперечує, що платня суперменеджерів заснована на «граничній продуктивності» їхніх зусиль (с. 330-333). Вони не завжди підвищують продуктивність виробництва. Однак вони надають фінансовим інвесторам впевненості, що рівень додаткової вартості буде достатньо високим, щоб усі учасники отримували постійні прибутки. Для цього вони отримують компенсацію відповідно до їхньої здатності підтримувати високу додану вартість. Їхній успіх як класу полягає в їхній можливості стабілізувати вартість-у-процесі. А стабільність вартості-в-процесі забезпечує передбачувану норму віддачі від фінансової діяльності.
Пікетті вказує на важливе явище історичного становлення «спадкового середнього класу». Він має на увазі частину середнього класу, яка заробляє більше (інколи набагато більше) за медіанний дохід. Цей клас зародився внаслідок «випадкових» трансформацій, що відбувалися після світових воєн та Великої Депресії, чи шляхом інших інституційних механізмів. Це клас «спадкоємців» або власників, що здатні накопичувати протягом життя кількість багатств достатню, аби передати бодай якось значну суму фінансів у спадок.
Пікетті не просто так назвав трансформації часів світових воєн та Великої Депресії «випадковими». Марксистські теоретики суспільства вважають, що кризи є властивістю капіталізму та структурно необхідними для нього зрушеннями. Так само, наприклад, Першу та Другу світові війни часто вважають прямим проявом міжнародних відносин влади між могутніми країнами щодо антигуманістичного капіталістичного імперіалізму.
Тим не менш, після цих невипадкових глобальних трансформацій капіталізму численний спадковий середній клас починає відігравати вирішальну роль. Пікетті демонструє, що величина нерівності благ і доходів є об’єктом історичних спекуляцій. Однак «ключовим моментом» для Пікетті є не величина нерівності, а «виправдання нерівності» (с. 264). Поява та широке розповсюдження спадкового класу, що становить приблизно 20-50% населення, призводить до виникнення того, що Пікетті називає «гіпермеритократичним суспільством» (с. 265). Спроможність значної частки населення зібрати невеликий спадок ідеологічно виправдовує супердоходи суперменеджерів та високу концентрацію благ. Іншими словами, це створює враження меритократії. Пікетті не стверджує, що капіталізм ХХІ століття неодмінно меритократичний (с. 265), але історичне виникнення та розширення спадкового середнього класу принаймні створює видимість меритократії для ідеологічного виправдання нерівності при капіталізмі ХХІ століття.
Багатство спадкового середнього класу (а часто й суперменеджерів) накопичується з плином часу через їх власний трудовий внесок у суспільство. Це багатство зазвичай інвестується в житло (нерухомість) та різноманітні фінансові інвестиції для забезпечення старості. Для спадкового середнього класу ці невеличкі скарби є (або здаються) заробленими шляхом участі у виробничих відносинах. Потім спадковий середній клас починає ревниво охороняти це багатство як символ заробленої «потом, кров’ю і сльозами» нагороди за те, що не один десяток років вони були експлуатованими у виробничих відносинах.
Але існує суттєва різниця між супербагатством 0,001% найбагатшого населення (50 000 осіб у Франції, чи 200 000 у Сполучених Штатах) і незначних заощаджень середнього класу. І Пікетті охоче демонструє цей факт. Однак водночас, згідно з Пікетті, до виправдання нерівності між дрібним майном середнього класу та великими скарбами лише один крок.
Практичні поради Пікетті можна назвати гіперліберальними. Він підтримує суттєве підвищення мінімальної заробітної плати, прогресивний податок на доходи та спадок, глобальний податок на капітал, зміцнення інститутів соціальної держави (освіти, охорони здоров’я, соціального захисту, допомоги по безробіттю і доповнення доходів), а також розумне використання бюджетного дефіциту в поєднання з критикою політики жорсткої економії.
Пікетті відстоює демократизацію управління капіталом (с. 569-570) і добре розуміє, що клас фінансистів/рантьє зловісно протистоїть демократичній політиці (с. 422-424). Однак він не визнає, що демократію слід поширити і на тоталітарні капіталістичні робочі місця. Так, автор присвятив цілий розділ «утопічному» поняттю прогресивного «глобального» податку на капітал як принаймні орієнтира для більш практичних рішень (с. 515-539). Чому б не запропонувати кроки щодо демократизації робочого місця задля розподілу доходів? Чому б не визнати, що корпорації з самоуправлінням робітників, на кшталт компанії Mondragon в Іспанії, успішно знижують рівень нерівності між працівниками?
Вище я скаржився, що Пікетті розуміє капітал лише в його валютно-фінансовому аспекті. Це робить його теорію вкрай неповною, та вона все ж досить актуальна й важлива. Своє останнє слово автор звертає не до політиків, а до «всіх громадян», які мають «проявити серйозний інтерес до грошей, їх обрахунку й історичних фактів, що з ними пов’язані» (с. 577). Нам слід зрозуміти, як фінансові класи можуть «отримувати прибуток без виробництва» і як накопичені раніше блага «пожирають» наше майбутнє (с. 378)
Ця важлива праця стане відправною точкою для політичних дискусій у двадцять першому сторіччі. Багато що в ній заслуговує на похвалу. Однак хоч Пікетті й визнає важливість структурної динаміки та владних відносин капіталістичної політекономії та філософського виміру суспільного буття, однак ці теми суттєво недорозвинені в цій книзі. Тим не менш, автор закликає до дій не лише політиків, а й громадян. Економіка не може залишатися справою лише економістів та політиків. Вона надзвичайно нормативна і вимагає уваги та участі не тільки філософів суспільства, а й, особливо, всіх громадян (с. 577).
Переклав Дмитро Оніщенко
Перекладено за: Thomas Piketty. Capital in the Twenty-First Century. Reviewed by Hans G. Despain
Читайте також:
Додаток про «Борг» Гребера (Інґо Штюцле)
«У крові та вогні»: до глобальної антропології праці (Ева Шваб)
Робітнича боротьба після СРСР: рецензія на «Працю після комунізму» та інтерв’ю з Давідом Манделем (розмовляли Віталій Атанасов та Оксана Дутчак)
