Разом з Пікетті капітал може спати спокійно

Лордон, Фредерик

  • 16 березня 2018
  • 2125

Фредерик Лордон

Вибагливий і довжелезний трактат з економіки не може продаватися сотнями тисяч екземплярів у США, Європі, Китаї, щоб не показати дух самої епохи. Це випадок «Капіталу в XXI столітті» Тома Пікетті, присвячений темі зростання нерівності. Але чи не засвідчує цей аналіз, як і запропонований у ньому шлях розв’язання проблеми, певну короткозорість, з якою ми схильні підходити до світу економіки?

Світова слава, що тепер лежить біля ніг Тома Пікетті, не мала б у принципі перешкодити нам поставити декілька політичних запитань. А саме: декілька запитань про нерозривний інтелектуальний та політичний обман, риси якого вже були підказані безпрецедентною одностайністю мас-медій. ЗМІ самі по собі вже є запорукою цілковитої нешкідливості, як усе, що вони вирішують пристрасно прославити. Треба було, щоб світ справді перевернувся догори дриґом, аби такі видання, як «Ліберасьон», «Ле Монд», «Нувель Обзерватер», а також «Нью-Йорк Таймс», «Вашингтон Пост» і чимало інших, впали в стан загального очманіння від «пікеттіманії». Немає сумніву, що англосаксонська фінансова преса не без задніх думок (не дуже прогресивних…) мала б трохи втримати голову на плечах. «Файненшл Таймс» улаштувала побічну суперечку з приводу статистичних даних, а от «Bloomberg» у пародійному стилі молодіжних серіалів запропонував обкладинку з крикливими зірками й розбитими сердечками: те, до чого англосакси підходять з гумором, французька преса сприймає буквально й з абсолютною серйозністю.

 

 

Хай там як, але слід визнати, що давати ім’я «Маркс XXI століття» авторові, який виявив сміливість тільки в тому, що назвав свою книжку «Капіталом», ніколи не читавши, як сам він зізнається, жодного рядка з Карла Маркса загалом і «Капіталу» зокрема, не запропонувавши жодної теорії капіталізму й не застосовуючи бодай найдрібнішого політичного проекту, який міг би підважити капітал у його засновках, є своєрідним подвигом, який лише такого роду преса могла привітати як «подію».[1]

Сліпе прославляння також не має приводити симетрично до нехтування  чеснотами цього твору. Немає жодного коментатора, який не був би вражений розмахом і якістю статистичної роботи. Ми вражені не менше за них. Крім того, можна було б зазначити, що головна якість книги Пікетті в іншому: це… книжка, тобто річ, яку економісти радикально розучилися робити, одержимі настановою постійно публікуватися; ця настанова вимагає від них примножувати технічні та стандартизовані статті, настільки спеціалізовані аж до втрати сенсу, не перевищуючи п’ятнадцяти сторінок, які відповідають критеріям і допущені до університетських часописів. А «Капітал у XXI столітті»[2] є тисячесторінковим результатом роботи, що провадилася невтомно протягом п’ятнадцяти років. Зрештою, користь від соціальних наук справді стає очевидною тоді, коли вони збагачують політичну дискусію на основі настільки ґрунтовно встановлених фактів.

Утім, усі методологічні чесноти на світі не можуть приховати засадничий обман, який, без сумніву, засліплює й непомітно ховається в найвиднішому місці (згадаймо оповідання про вкрадений лист): у самій назві. Тобто у самому «капіталі». Пікетті обіцяє, що говоритиме про капітал. Він добре пам’ятає, що інший відомий автор уже написав про це книжку до нього. Та менше з тим, мабуть, вирішив він, я можу собі це дозволити. Врешті, яке це має тепер значення. Можна ж, якщо дуже закортить, знову назвати свою книжку «Критика чистого розуму», хай навіть це буде твір про прочищення розуму цілющими травами.

Що ж таке капітал? Пікетті, який «ніколи насправді не намагався читати» «Капітал»[3], вкладає в нього лише одне, поверхове розуміння: статки. Капітал — це багатство багатіїв. Для Маркса капітал має зовсім інше значення: це спосіб виробництва, тобто соціальний зв’язок. Комплексний соціальний зв’язок, який до грошових відносин ринкових економік додає — і це суть усієї справи — відносини праці, які формуються довкола приватної власності на засоби виробництва, юридичної фантасмагорії «вільного робітника», індивіда, який, утім, позбавлений будь-якої можливості самостійно відтворювати своє матеріальне існування й тим самим кинутий на ринок праці, де змушений заради виживання іти найматися й підкорятися владі начальників підприємства — у стосунках ієрархічної залежності.

Ось власне чим є капітал, а не просто хіт-парадом багатіїв у журналі «Fortune». Зрозумілий у своїй вузько майновій версії, він, звісно, зачіпає звичайних індивідів непристойним видовищем нерівності достатку. Проте зрозумілий як спосіб виробництва і як соціальні відносини (зокрема в праці), капітал їх зачіпає набагато глибше: через форми упідлеглення, в яких він ув’язнює самі їхні життя, — адже вісім годин роботи — це половина всього часу, коли людина не спить. Працівники «Continental», «Fralib», «Florange» тощо, вочевидь, не надто ошелешені нахабною демонстрацією розкошів у заможних персон, адже їх не настільки відверто гнітить існування під залізним законом фінансової валоризації капіталу. Чого не скажеш про тих, хто, у себе на службі мовчки страждає від тиранії показників продуктивності праці, виснажливої мобілізації зусиль на догоду рентабельності, постійної загрози делокалізації, переорганізації кампанії (на кшталт «France Télécom»), прекарності, що не дає заснути, широко розповсюдженого насильства у стосунках на підприємстві. Про все це ми не знайдемо в «Капіталі» Пікетті щонайменшого сліду.

Форма й інтенсивність такого упідлеглення, про які так недоречно забув Маркс XXI століття, регулюються згідно з особливими історичними конфігураціями, в яких капіталізм актуалізується, адже на практиці немає капіталізму «загалом», а радше маємо справу з послідовностями його історичних реалізацій. І саме ці послідовності (невіддільно економічні та політичні) щоразу задають хід капіталізму — від однієї конфігурації до іншої — в новому напрямку. Але ніщо не мотивує Пікетті обрати саме цю перспективу, яка єдина здатна показати те, що ж є власне політичного в історичній динаміці капіталізму.

І це при тому, що Пікетті має давню пристрасть до історії, що, без сумніву, заслуговує на похвалу, якщо взяти до уваги, скільки економістів зазвичай оминають її. Однак тут-таки вона не може не порушити кілька проблем. Адже якщо довгий період, у масштабі, скажімо, кількох десятиліть, дає релевантну й вельми повчальну перспективу, то дуже довгий період, який автор не вагається відміряти тисячоліттями, приречений на реконструкцію статистичних артефактів без жодного сенсу і до того ж зі страшенними анахронізмами. Без сумніву, це чистий продукт самовпевненого «економізму» — пропонувати не моргнувши оком графік під назвою «Норма прибутку в порівнянні з темпами зростання на світовому рівні, від античності до 2100 року» (с. 363). Так, ніби поняття валового внутрішнього продукту (ВВП), капіталу і норми дохідності після податку могли вже мати якийсь сенс за античності або навіть до XVIII століття. Типова помилка економізму, що проектує в минуле нібито універсальні категорії, не помічаючи, що вони є витворами недавньої епохи нашої історії. Через такі перебільшення стається іронічний парадокс: у той момент, коли економіст начебто перебрався в костюм історика, але непомітно впадає в дуже довгий, ба навіть занадто довгий період, він якнайдалі відходить від історії та реальної історичності свого предмету.

Надто довгий період має не лише недоліки дикого анахронізму. Ще він загрожує призвести до крайньої деполітизації, адже подає події у масштабі кількох десятиліть як незначні коливання з погляду тисячоліть. Але якраз десятиліття — адекватний часовий відрізок для політичної дії, в межах якого народи судять про свої умови існування та свої можливості щось вдіяти. Лічильник багатовікової історії зводить цей релевантний час до непомітних коливань.

 

Експерти в гостроверхих ковпаках

Нам зауважать, що Пікетті цікавиться саме XX століттям. Безперечно, але для нього це означає застосувати в локальному вимірі ті самі універсальні «закони», які дозволяють капіталізму «проходити» крізь віки — цей дивний капіталізм «усіх часів і народів»… Знову ж таки, мабуть, це типовий симптом «економізму» — претендувати на те, щоб замкнути хід капіталізму в незмінних і надісторичних законах, які просто модулюються коливаннями, принцип яких ніколи чітко не визначають. Економісти, уявляючи себе фізиками соціального світу, завжди піддавалися спокусі «законів» (економіки чи капіталізму) на зразок законів усесвітнього тяжіння, змушуючи повірити: так само, як перші засвідчують, що тіла падають згори донизу, так другі наказують підкоритися суспільним порядкам. Звичайно, Пікетті не доходить (чи більше не доходить) до такої міри епістемологічної наївності, хоч вона дуже поширена серед представників його професії. Але те, що він досі перебуває в лещатах цієї ґалілеївської спокуси, свідчить про сильний вплив на нього «економізму», залишкового переконання навіть у тих умах, що вимагають покласти край економізму — трохи пізнувато й, вочевидь, у той момент, коли вже час порвати з гільдією експертів у гостроверхих ковпаках, яких остаточно пошила в дурні економічна криза.

Хай там як, але не існує трансісторичних законів капіталізму, а ще менше у творі Пікетті, де дві «базові моделі» капіталізму — це не що інше, як прості формули обчислення. Є історичний хід капіталізму, як він «заданий» окремими інституційними конфігураціями, послідовність яких завдячує своєю найбільшою частиною політичним процесам, кожен з яких призводить до особливих форм упідлеглення, які капітал (а не статки) нав’язує праці.

 

"Насправді капіталізм, за Пікетті, не має історії: він лише відповідає тисячолітньому, незмінному законові."

 

Можна на всі заставки повторювати, хоч на тисячу сторінок, що нерівність зростає, коли r (норма дохідності) вища за g (темпи зростання), але ми ще нічого не пояснили, поки не встановили визначальні чинники норми дохідності й темпів зростання, притаманних кожному періоду. Кожен має власні визначальні чинники, що залежать від особливої організації своїх структур. А ця організація є наслідком політичної боротьби і — наважимося сказати — класової боротьби. Через те, що 1936 рік підготував ґрунт, через те, що були ліквідовані ліберальні еліти 1920–1930-х років, через те, що патрони великих підприємств вкрилися ганьбою внаслідок колабораціонізму, через те, що Французька комуністична партія набрала 25% на виборах, через те, що Радянський Союз стримував і застрашував капіталістів, наступного дня після Другої світової війни бачимо неймовірний рух інституційної синхронізації, в результаті якої баланс сил капітал/праця переважує на користь (відносну) другого терміна: жорсткий контроль за капіталами, зведення біржі до ролі відростка, висока регуляція міжнародної конкуренції, економічна політика, яка спрямована на зростання зайнятості, регулярні девальвації — ось те, що спричинило зростання на 5 %, а капітал повернуто (силою) до трохи більшої пристойності.

Хоч Пікетті раз по раз згадує «інституції й політику», однак він анітрохи не помічає цієї інституційної та політичної історії. Він підміняє її наслідками війни і більш дальніми наслідками деколонізації, зовнішніми, але майже непомітними потрясіннями, що мали зруйнувати капітал (статків) і привести бухгалтерію до нуля. Даремно шукаємо серед бомб і повернень колоній, про які він розповідає, соціальні зіткнення, масові страйки, битви між капіталом і працею та їхні інституційні наслідки. Насправді капіталізм, за Пікетті, не має історії: він лише відповідає тисячолітньому, незмінному законові, який трохи схвильований на локальному рівні випадковими, другорядними, побічними подіями, очікуючи на те, щоб врешті-решт невблаганно повернути свої права довгого періоду — залізний поступ, де вже немає ніякого місця для соціальних груп у конфлікті (реального рушія інституційних змін).

 

 

Саме результат цих конфліктів впливає на біфуркації капіталізму. Як він вплинув після війни в одному напрямку, так починаючи з кінця 1970-х років він вплинув уже в іншому напрямку. Але в Пікетті — жодного слова про ідеологічну та політичну Реконкісту, яку вчинили власники, що протягом деякого часу втратили, але прагнули знову володіти як раніше. Це схоже на rollback agenda американських консерваторів 1970-х років, тобто доволі недвозначний намір «перемотати назад» історію й згорнути соціальні завоювання, які завжди були завоюваннями інституційними.

Адже ось воно — вирішальне питання: хто має владу над інституціями та їхніми структурами? Хто має владу створювати інституції або перероблювати їх у певному напрямку — своєму напрямку? Ці — політичні — питання, на жаль, не проростають у книзі, яка геть чисто позбавлена будь-якого конкретного протистояння. Де аналіз фінансової дерегуляції 1980-х років, що як ніколи піддала компанії акціонерному примусу? Де історія центральної ролі, яку в цьому відіграли тогочасні соціалістичні уряди, історія трансформації в структурі управління, нерозрізненості правих і «лівих» еліт, як політичних, так і економічних? Де розповідь про ошалілий ліберальний поворот європейської конструкції починаючи з 1984 року, поворот до «нестримної вільної конкуренції», тобто справжньої машини знищення соціальних моделей, що встигли розвинутися? Де історія шахрайських угод, які вивільнили простір для маневрів нової економічної політики? Якщо все ж таки не повірити, що всі ці речі впали з неба, треба виснувати, що вони створені рукою людей — і то не будь-яких випадкових людей.

Усе, чим капітал як соціальна група поступився після війни, він повернув собі назад. Відтоді він уже не припиняв зміцнювати свою перевагу, яку закріплювали солдати зі штаб-квартири Соцпартії на вулиці Сольферіно, рішуче налаштовані все йому віддати. Можна залишитися в тумані макроекономічних абстракцій і досхочу повторювати як мантру про те, що r > g, але не наблизитися до ясності, ще менше — зробили «теоретичне досягнення»; від цього в захваті лише деякі журналісти, що завжди радіють нагоді взяти участь у «справжній науці».

 

Стратегія ухиляння

Для цих історій у Пікетті, вочевидь, не було підґрунтя. Адже ніщо в його попередній інтелектуальній біографії не підготувало його до цього. Просто так не перейдеш від статусу органічного економіста на службі у соціал-демократії до статусу Маркса XXI століття… Чистий продукт мозкового центру П’єра Розанваллона, радник мадам Сеґолен Руаяль у 2007 році, Пікетті належить до тих експертів, яких мас-медії висунули як «інтелектуалів», поставлених на заміну блазням, що прославилися під назвою «нових філософів». Епоха (кінця 1990-х років) більше не була прихильна до розпанаханих сорочок чи скуйовджених чуприн[4], знову захотіли чогось серйозного: цифри, наука й особливо — ідеологія. Тобто в цьому випадку, як годиться, ідеологія радше-успішної-глобалізації-яку-можна-ще-покращити, бренд ухильної риторики Розанваллона, покликаної пояснювати, що, за винятком кількох недоліків (але ж «наші експерти якраз тут для цього»), маємо всі підстави не бунтувати. З визначною незмінністю мозковий центр Розанваллона «Республіка ідей», експертне видавництво для інтелектуальної підмоги Соціалістичній партії, намагалася ніколи нічого не порушувати такого, що б могло їх усунути з кола благопристойності. Звісно, ці експерти вже схилялися над питаннями нерівностей, інколи навіть із гарячими сльозами від страждань у сфері праці. Але для того, щоб поставити за провину технологію (вона рухається дуже швидко), брак освіти (важливо бути освіченим) і підкреслити чесноти університетських досліджень (це саме собою зрозуміло). Вільна торгівля та її нищівні наслідки? Не бачили. Тиранія акціонерної вартості? Не чули. Європа на останній стадії лібералізму? Така наша доля. Можна було б резюмувати лінію «Республіки ідей» як постійну стратегію уникнення. І ухиляння. У колі «серйозних експертів», колі, що визначається максимізацією медійних прибутків та прибутків впливу, є теми, про які принципово не говорять.

Раптом трах-тарах: 2007 рік — фінансова криза; 2010 рік — початок європейської кризи. І жорстоке повернення витісненого. Для того щоб не пошитися в дурні, слід було розпочати вже говорити про «це». Оскільки бази для цього не було, перші кроки давалися непросто. Бракувало рефлексів, від деяких сліпих плям сліпило очі, не вистачало слів. Глобалізація була також фінансовою, цим ніколи не хотіли цікавитися, але зрештою треба було визнати, що не все було рожевим. Сюрприз: економіст Даніель Коен і Тома Пікетті після десятиліть повної мовчанки на цю тему нарешті помічають і звертають нашу увагу, що європейська валютна конструкція була «дефектною від самого початку»[5]. «Експерти» мають пересідати на дизель: час попереднього нагріву. 

 

"Насправді тяжко собі уявити, який податок міг би замінити кардинальні масовані зміни, які потрібні після огляду структур лібералізованих фінансів."

 

Але що могло вийти з оцих запізнілих поправок? Направду, небагато. Старі інтелектуальні – й політичні – складки не випрямляються так легко. «Капітал» Пікетті увесь смугастий як зебра. Спершу історія створює фордизм, потім перероблює його в неолібералізм. А вже в останній частині книжки, яку «Маркс XXI століття» не вагається назватися «Регулювання капіталу», запропоновано ідею збільшити податки — як єдиний залишковий важіль, коли вже не можна вплинути на все інше. Відповімо на це прямо: відмовитися змінювати структури — це просто означає пройтися віником по підлозі. А система збільшення податків ніколи й не була чимось іншим: це соціал-демократичний віник — як не чіпаємо причини, то бодай спробуємо зменшити наслідки… Розриваючись між проблемами сьогодення та своїм бажанням нічого не рушити фундаментально, Пікетті хотів би, однак, щоб податки мали більші можливості, ніж зараз… і навіть можливість регулювати міжнародні фінанси[6]! Але насправді тяжко собі уявити, який податок міг би замінити кардинальні масовані зміни, які потрібні після огляду структур лібералізованих фінансів. Який податок може замінити відокремленість банківської системи, закриття певних ринків, скасування сек’юритизації тощо? Якби навіть Пікетті поглянув на речі під таким кутом, йому б довелося погодитися, що сфера дефінансіалізації має супроводжуватися адекватними протекціями, тобто строгим обмеженням на повну свободу пересування капіталів. Але це  вже занадто для Піккеті.

Втім, у кола благочестивих експертів є заспокійливі рецепти: звісно, глобалізований капіталізм має деякі неполадки, але ми знайдемо для них розв’язки — теж глобалізовані, аякже. Майте терпець, народи! Гряде глобалізація розв’язків. «Соціалістична» Франція скасує безглуздий європейський збір на фінансові трансакції й замінить його на прогресивний світовий податок на капітал. І всі ці тисяча сторінок для того, щоб дістатися такого вибору: або альтернативний світовий податок, або «національне замикання на собі» (с. 478).

Але далеко не поскачеш учвал на дерев’яному конику, якщо той прикріплений до каруселі. Преса зробила з Пікетті бороданя нинішніх часів, старанно уникаючи уточнювати, до якого бренду належить цей продукт. І він сам у це повірив. Уже годі порахувати всіх тих, хто купився на цю хитрість. Та й не потрібно було видивлятися поміж рядками, щоб це помітити: «Я на все життя отримав щеплення проти банальних і лінивих ідей антикапіталізму» (с. 37). Маркс — але безбородий. Ну, або ж цього разу — жодної неприборканої волосини.

Не без того, щоб вдягати перуку час від часу. Звісно, в інтерв’ю на підтримку видання своєї книжки в США Пікетті божиться всіма святими, що він «аж ніяк» не марксист[7]. Але повернувшись у Францію, він за милу душу заявляє в бесіді з Аленом Бадью, що він теж «намагається посприяти виникненню комуністичної ідеї»[8]. І все йде як по маслу. 22 грудня 2014 року Пікетті повторює, що «вірить у сили ринку» і «дорікає новим рухам крайньої лівиці в Європі» «Подемос» і СІРІЗА[9]. А вже 12 січня 2015 року (!) він стає радником очільника «Подемоса» Пабло Іґлесіаса, адже тепер вважає, що «піднесення партій проти бюджетного урізання — це добрі новини для Європи»[10]. 7 лютого в популярній вечірній телепередачі в дружній атмосфері він сердечно ділиться з глядачами, що йому важко визначитися, чи зліва він, чи справа… Коли в поглядах бракує послідовності, на допомогу приходить опортунізм, переймаючи в реальному часі віяння громадської думки, адаптуючись до будь-якої публіки заради максимізації свого блиску.

 

Змінити структури

Цей опортунізм знається також на мистецтві розвивати супровідні ефекти. Адже ось чим завершується операція Пікетті: науковим визнанням не лише загального відчуття в людей (що вже немало) того, що існують нерівності, але й легітимації цієї теми, яка заполонить увесь простір дискусії «стосовно» капіталізму. Навіть «The Economist» уже кілька років пропонує статті та досьє з цього питання, яке стане м’яким підчерев’ям діагнозу, обертаючи його на точку консенсусу найбільш нешкідливих критиків. Адже фінансова нерівність має чудові властивості в цьому сенсі: вона дозволяє обходити мовчанкою всі інші нерівності капіталізму, ті, які не мають нічого випадкового, однак залишаються абсолютно базовими й у реальності фундаментальними: власне, політичні нерівності ієрархічного упідлеглення у відносинах праці. Ця нерівність «номер один» якраз і вирішує, хто має керувати, а хто — підкорюватися. На неї не зможе вплинути жоден податок, хай навіть він буде в масштабі цілого світу.

Порушити питання про цю нерівність, про шантаж у сфері праці, що в кінцевому підсумку є питанням влади над «прибутковою власністю», як висловився Бернар Фріо[11], означає порушити питання про капітал, але в термінах Маркса, тобто серйозно, по-справжньому. Або, як мінімум, питання про нинішню конфігурацію капіталізму, якому нічого не зможе зробити світовий податок (про який, між іншим, добре відомо, що він ніколи не буде запроваджений). Тут може щось змінити тільки повернення до боротьби в її сутнісному вимірі, до народного суверенітету, до національного суверенітету чи до кількох з них згідно з можливостями, що пропонує політична кон’юнктура. Зокрема, переломити через зміну структур баланс сил, який дозволяє капіталу зараз брати в заручники все суспільство[12].

 

"Фінансова нерівність дозволяє обходити мовчанкою всі інші нерівності капіталізму, ті, які не мають нічого випадкового, однак залишаються абсолютно базовими й у реальності фундаментальними."

 

Нічого з цього не лежить у полі зору критики нерівності багатства, яка любесенько пропонує нам заспокійливе бачення суспільства, в якому існує лише 1%, навіть 0,1% справжніх негідників. Так ніби 99,9 інших відсотків об’єдналися в доброчесті завдяки заробітній платні. Але насправді ті 99% пронизані всіма можливими конфліктами, пов’язаними з відмінностями в становищі. Їх роздирає також неоліберальне насильство, що розповсюджується вздовж ієрархічних ланцюгів кожного підприємства. І все це з тим більшою інтенсивністю, чим сильніше впроваджуються структури сучасного капіталізму силою наполегливості класу, який цілком свідомий себе та своїх інтересів… і який коло «серйозних експертів» намагається ніколи не зачіпати, навіть тоді, коли вдає, ніби займається «теорією капіталу».

 

 

Найгірше, що є у книзі Пікетті, так це, якщо можна так сказати, соціальна філософія. Вона тут абсолютно очевидна: заслуги належать праці, але статки підприємств — це добре, поки вони не перетворилися на ренту. «Будь-які статки водночас частково виправдані й потенційно надмірні» (с. 452) — формула, яка, правду кажучи, нікого не може налякати. Мас-медії, які добре знаються на різного роду обманах, що не можуть обманути нікого, в цьому не обманулися. Все улягає їхньому бажанню загального миру, миру між капіталом і працею, миру 99,9%, миру «глобального управління». Пікетті, який згадував про «інституції», «політику», «конфлікти» лише для проформи, відкриває нам своє пророче бачення: «Двополюсні битви 1917—1989 років тепер точно залишилися в минулому» (с. 584). І це в той самий момент, коли історична криза капіталізму знову поставила на порядок денний вимогу замислитися, як від нього звільнитися. Яка завбачливість! Яке відчуття епохи! Яке полегшення в будь-якому разі. Отже, нічого страшного. Можна йти на вибори у групу підтримки соціалістів.

 

Переклав Андрій Рєпа за публікацією: Lordon, F., 2015. “Avec Thomas Piketty, pas de danger pour le capital au XXIe siècle”. In: Monde diplomatique. Available 15.03.2018 at: [link].

 

Читайте також: 

«Капітал у двадцять першому столітті» (рецензія на книгу Тома Пікетті) 


Примітки:

  1. Див. рецензію Рассела Джейкобі: Russell Jacoby, Piketty v. Marx, The New Republic
  2. Пікетті, Т., 2016. Капітал у XXI столітті. Київ: Наш Формат.[Далі ми подаємо сторінки з цього видання, інколи виправляючи цитати згідно з французьким оригіналом. – прим. пер.]
  3. Бо «його важко читати»: Thomas Piketty: I Don’t Care for Marx, The New Republic, 5 травня 2014.
  4. Ідеться про медійний образ «нових філософів»: Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман. – прим. пер.
  5. «Криза спричинена вадами в конструкції Єврозони», Daniel Cohen, L’Express, 5 червня 2013 (2013 рік!).
  6. Пікетті Т. Капітал… С. 524: «Головна мета податку на капітал – не фінансувати соціальну державу, а регулювати капіталізм. Мета його – по-перше, зупинити нескінченне зростання нерівності в багатстві; по-друге, впровадити ефективне регулювання фінансових та банківських [криз]. Щоб досягти цієї [подвійної] мети, податок на капітал спершу повинен сприяти демократичній і фінансовій прозорості [у сфері багатства та активів, якими володіють одні та інші на міжнародному рівні]. – [Прим. пер.: Слова у квадратних дужках в українському перекладі або відсутні, або перекладені інакше.]
  7. Інтерв’ю: Thomas Piketty: I Don’t Care for Marx, The New Republic, 5 травня 2014.
  8. Дискусія з Аленом Бадью, « Contre-courant », Mediapart, 15 жовтня 2014.
  9. Owen Jones, інтерв’ю, The Guardian, Londres, 22 грудня 2014.
  10. Інтерв’ю: Thomas Piketty: rise of anti-austerity parties good news for Europe, The Guardian, 12 січня 2015.
  11. Bernard Friot, L’Enjeu du salaire, Paris, La Dispute, 2012.
  12. Див. про це: Лордон Ф. Лівиця не може померти.

 

Залишити коментар