КАЗУС ДЛЯ ІЛЮСТРАЦІЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ ЛІВОГО РУХУ

  • 16 вересня 2014
  • 1445
КАЗУС ДЛЯ ІЛЮСТРАЦІЇ ЕПІСТЕМОЛОГІЧНОЇ КРИЗИ ЛІВОГО РУХУ

Вже в кількох текстах (у зв’язку з різними подіями та питаннями) та в багатьох приватних розмовах я висував тезу про епістемологічну кризу лівого руху. Йдеться про здатність аналізувати дійсність та взаємодіяти з нею раціонально. Для ілюстрації цієї кризи наведу один казус.

У славнозвісній мінській декларації та ще в кількох місцях стверджується безпосередній зв’язок між Майданом та кровопролиттям на сході України. При тому ніхто не може чітко артикулювати механізм і характер цього зв’язку. Людина не може артикулювати механізм та характер зв’язку, не може відповісти на пряме питання, але продовжує стверджувати цей зв’язок.

Але чому? Всі явища в цьому світі якимось чином пов’язані, тож дивно, що не можна артикулювати можливі зв’язки між явищами, що відбулися в одній країні впродовж кількох місяців. Звісно, що певний зв’язок можна знайти. Давайте розмірковувати разом — перелічимо можливі зв’язки.

Почнемо з того, що часом можна почути від захисників тези про безпосередній зв’язок Майдану і кровопролиття. Це картинка в ЗМІ та особистий досвід правоохоронців, що повернулися з Майдану на схід.

Щодо картинки у ЗМІ є кілька зауважень. По-перше, на нашому телебаченні регулярно транслюють вбивства, повстання, заворушення в інших країнах. Стверджувати прямий зв’язок між побаченим та дією може лише прибічник заборони комп’ютерних ігор та логіки, що стоїть за цією забороною. Звісно, злочинність у гетто спричинена популярністю GTA: San Andreas. По-друге, в цьому конкретному випадку йдеться не про прямий зв’язок, а про зв’язок опосередкований через ЗМІ. Про які, врешті, ЗМІ йдеться? Так, про російські ЗМІ, рівень неадеквату яких до початку бойових дій був вищим, ніж українських після початку. Тобто якщо визнати картинку ЗМІ такою, що спровокувала військовий виступ (що трошечки дивно), то наступним буде питання про те, хто цю картинку створив і тиражував із відповідним супроводом (інтерпретація та визначення норми реакції).

Далі, якщо вже зайшлося про норму реакції. Якщо Майдан визначив норму реакції інсургентів сходу, то чому вона так відрізняється від свого прототипу? Тобто чому в Донецьку не відбулося (анти)Майдану з рядом вимог до центральної влади, барикадами, зайнятими адміністраціями та зіткненнями з силовиками, що б прийшли це розганяти?

Може, на Майдані хтось проголошував нові республіки та закликав іншу країну ввести свої війська? Щось я такого не пам’ятаю. Але десь це було, точно! Хвилинку, таке було в… Криму. ДНР та ЛНР намагалися повторити сценарій Криму, він визначав норму реакції та заходи, а зовсім не Майдан. Тобто, стверджувати зв’язок між подіями на Майдані та кровопролиттям на сході можна лише додаючи проміжну ланку під назвою “Крим” або “анексія Криму”.

Справді, в такому вигляді зв’язок більш логічно виглядає. Проте треба ще поставити питання про характер цього зв’язку. Якби Янукович втримався на посаді президента, то Крим би не відділився. Але чому б він не відділився? Бо Україна залишилася б у зоні стратегічних інтересів та традиційній зоні впливу Росії. Теза про те, що велика держава має і захищає свої інтереси в сусідніх державах — не таке вже й відкриття Америки, правда? Але чомусь цілком раціональні дії уряду РФ вважають неможливими, і все намагаються пояснити хитромудрою змовою.

Анексія Криму — це військова операція, що виконана в межах загальноприйнятої військової доктрини пізньої холодної війни. Якби уряд у Києві лишився лояльним до Путіна, наказу на проведення цієї операції ніхто б не віддав. Навіщо? Крим — це ідеальний заручник для маніпуляцій Києвом. Аксьонов і всі ті, хто спробував би рипатися, отримали б сигнали «не на часі» і «ми вас не будемо підтримувати, ви самі по собі».

Далі, повернімося до тези про те, що присутні на Майдані силовики та урядові загони з люмпен-пролетаріату повернулися додому і принесли «зуби дракона» з Майдану на мирний Донбас. Добре, чому б ні — це теж один із факторів ескалації конфлікту (які ми тут не перелічуємо). Проте якщо сказати «А», то доведеться сказати (або подумати) й «Б». Якщо згадана теза відповідає дійсності, то на сході України рушієм збройного виступу стали не абстрактні «донеччани», а відповідні корпоративні структури — правоохоронці та бандити, що до того активно придушували будь які робітничі виступи. Той факт, що зброя з арсеналів міліції та внутрішніх військ була видана всім охочим в один день синхронно показує, що йдеться про більш-менш сконсолідовану акцію, узгоджену з усіма відділками, крім одного (в якому голову призначили за кілька місяців до акції). Тож стверджуючи такий зв’язок між Майданом та подіями на сході України, ми автоматично маємо прийти до того, щоб бодай частково назвати військовий виступ на сході реакційним через те, які прошарки населення виступають його рушійною та керівною силою.

Підсумовуючи, ми можемо сказати, що будь-яка чітка артикуляція механізму та характеру зв’язку між Майданом та кровопролиттям на сході приводить до ряду висновків, які не є прийнятними для цілого ряду тих людей, що артикулюють тезу про цей зв’язок. Проте цю тезу і далі тиражують, зупиняючи свій розум перед штучно поставленими «стінами», за якими лежать табуйовані висновки.

Для цього може бути багато пояснень і, думаю, жодне з них не буде універсальним — тобто таким, що охоплює переважну більшість випадків. Проте я хотів би запропонувати два можливі і часом взаємодоповнюючі пояснення.

В Україні лівий рух існує у формі різних спільнот, що не спираються ані на масовий політичний рух, ані на якісь спільні для всіх членів таких груп виробничі відносини. Консолідація цих груп — необхідна умова для колективної дії, проте часто існування спільноти та її консолідація перетворюється з засобу на мету. Тобто не група існує для колективної дії, а колективна дія існує для консолідації групи.

При тому більшість активістів класово пов’язані зовсім не з найбільш пригнобленими групами населення, тож навіть націоналістичні сантименти легко знаходять шлях до практики цих груп. Наприклад, якщо частина групи в якійсь ситуації керується молдавським націоналізмом, то, аби уникнути розколу, потрібно таким чином пояснити ці практики, щоб вони вписалися в ліву теорію. Якщо реальність загрожує спільноті, спільнота конструює нову реальність, ствердження цієї реальності стає умовою належності до спільноти.

Крім такого загального пояснення, можу запропонувати більш наближене до розглянутої тези-казуса. Коли ми стверджуємо зв’язок між Майданом та кровопролиттям на сході, ми дискредитуємо політичні сили, що здобули владу в результаті Майдану. Це очевидно. Проте ми не просто дискредитуємо якусь сьогоднішню дію влади, ми критикуємо її в передчутті реформ, які вона оголосила.

У результаті цих реформ, навіть дуже-дуже грамотно проведених, відбудеться масштабна реструктуризація економіки країни. Звісно, якщо це будуть послідовні реформи, а не імітація. Такі зміни завжди супроводжуються низкою соціальних лих. Ці лиха не тільки відвернуть більшу частину населення від чинної влади, але й закладуть основу для масового політичного лівого руху. Так було, зокрема, в Польщі, коли «реформатори» надовго відійшли від влади після періоду реформ.

Саме так я оцінював активізацію «Боротьби» на сході України — як партійну агітаційну роботу в передчутті урядових реформ із тим, щоб осідлати майбутню хвилю соціального невдоволення. Так би мовити, на випередження. Думаю, що певна кількість лівих уже готові критикувати владу за її реформи та за їхні наслідки, от тільки поки єдиним масштабним лихом є саме конфлікт на сході країни. Відштовхуючись від цього лиха, можна в майбутньому провести континуїтет критики влади, зарекомендувавши себе таким критиком на болючій темі.

Ірраціональна критика, таким чином, може стати раціональною з огляду на мету. Сьогоднішня непримиренна позиція — популізмом, спрямованим у майбутнє. Я вживаю слово «популізм» не в суто негативному ключі: на певному етапі та з огляду на політичну кон’юнктуру (або специфіку парламентаризму загалом) популізм може стати зваженою політичною позицією. Я сумніваюся, що дуже велика кількість тих, хто захищає тезу про безпосередній зв’язок між Майданом і кровопролиттям на сході країни, керується таким типом раціональності. Проте цей мотив цілком може накладатися на попередній у частини тих, хто в межах цих організацій намагається мислити стратегічно та прагматично, з огляду на політичні реалії (якими вони уявляються зараз).

Проте політична раціональність не є синонімом раціональності загалом. Відповідальне керівництво має розуміти, що та чи інша теза не відповідає дійсності, навіть якщо озвучування цієї тези потенційно приносить політичні дивіденди. Якщо керівництво починає вірити у власну брехню і містифікувати дійсність (відмовляється від рефлексії, що тягне за собою «незручні» висновки), воно стає епістемологічно безпорадним у ряді ситуацій.

Особисто мені не подобається ситуація, коли якась «внутрішня партія» свідомо маніпулює істиною задля досягнення політичних цілей. Я волів би уникнути такої ситуації або не приймати участі у такому проекті. Проте це краще (або, радше, ефективніше), ніж коли таке маніпулювання відбувається стихійно чи напівсвідомо.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

ЦЕНТРАЛЬНАЯ РАДА В ВИДЕ ФАРСА (Яков Яковенко)

НЕ ДО СМІХУ: ЧОМУ НАМ ТРЕБА ГУРТУВАТИСЯ ВЖЕ ЗАРАЗ (Роман Лексиков)

БУДЬ РЕАЛІСТОМ — ВИМАГАЙ НЕМОЖЛИВОГО (Михайло Слуквін)

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери