ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕННЯ СУСПІЛЬСТВА
Дайджест №4, 8 квітня 2010
Як показують результати регулярного моніторингу Центру дослідження суспільства, кількість протестів у березні 2010 року суттєво зросла, в порівнянні з попереднім місяцем. Якщо в лютому 2010 року на території України відбувалося в середньому 6-7 протестних подій щодня, то в березні цей показник збільшився в півтора раза і сягнув 9-10 протестних подій щодня. Така щоденна протестна активність є рекордною від початку проведення моніторингу Центру (з вересня 2009 року). А протестні події, викликані змаганням за політичну владу та ідеологічними питаннями, поступаються місцем безпосередній боротьбі за економічні інтереси різних соціальних груп.
Діаграма 4.1. Кількість протестних подій в Україні потижнево (28 вересня 2009 року – 31 березня 2010 року).
Вибори пройшли, реальні проблеми залишились
Ця активізація протестуючих у березні 2010 року цікава тим більше, якщо звернути увагу на рекордно низьку кількість протестів у січні-лютому 2010 року (в середньому – 6-7 у день). І якщо в січні спад активності можна було б частково пояснити зимовими святами, то аналогічний низький показник у лютому наводить на думку, що таку динаміку варто пояснювати іншим фактором – виборами і передвиборчою кампанією. У дайджесті Центру дослідження суспільства №2 від 5 лютого 2010 р. ми зазначали, що перед виборами політичні партії більше залучаються до вуличних протестів, а серед питань, які піднімаються протестними групами, більше акцентуються ідеологічні та політичні проблеми. Імовірно передвиборча активізація політичних партій та процес волевиявлення в принципі змінює розподіл ресурсів у сфері громадської активності, що й призводить до зменшення вуличних акцій протестів у цей період. Цим (а також призначенням Дмитра Табачника Міністром освіти і науки України) можна пояснити і подальший сплеск вуличної протестної активності в березні після закінчення передвиборчої кампанії. Адже в обіцянки можна вірити, але реальні проблеми від цього нікуди не зникають.
Трудові конфлікти й акції протесту в Україні
Після закінчення виборів можна спостерігати збільшення протестів довкола економічних, а не політичних чи ідеологічних проблем. Це, зокрема, стосується акцій протесту, пов’язаних з трудовими конфліктами. Сюди відносяться протести проти закриття підприємств, затримок з виплатами заробітної платні, боротьба за її підвищення та за права найманих робітників загалом. Ці проблеми в березні 2010 року викликали майже вдвічі більше акцій протесту, ніж попереднього місяця.
Найчастіше акції протесту, що пов’язані з трудовими конфліктами, викликані затримками у виплаті заробітної платні (73% випадків). У березні 2010 року такі акції відбувалися в Запоріжжі, Черкасах та в Луганській області (місто Антрацит). Затримка виплат заробітної платні є вкрай реальною і насущною проблемою для тих, хто працює за наймом. Таке пряме порушення трудового контракту, яке ставить робітників у скрутне становище, логічно призводить до їх самоорганізації і протестних дій, за допомогою яких вони намагаються відстояти своє законне право і нагадати власнику про його обов’язки перед ними.
На жаль, робітники в Україні поки що часто змушені виборювати протестними діями навіть свою законну зарплатню, і рідко коли готові боротися за підвищення дуже низької за європейськими мірками оплати праці чи за покращення її умов та соціальних гарантій. Робітнича боротьба має переважно оборонний, а не наступальний характер. А протести через трудові конфлікти склали лише близько 10% від усіх протестних подій в Україні за період від жовтня 2009 р. по березень 2010 р.
Старі проблеми – старі методи
Коли робітники намагаються вирішити свої проблеми, вдаючись до протестних акцій, вони фактично ніколи не використовують радикальні методи. Під час таких протестів не буває силового протистояння, бійок, та інших спонтанних або зумисних дій, які завдають шкоди людям чи майну. Найчастіше робітники вдаються до класичних методів боротьби, таких як пікети, мітинги і, звичайно ж, страйки. Радикальні протести, як захоплення робітниками Херсонського машинобудівного заводу в березні 2009 р., є наразі лише рідкісними винятками в перебігу класової боротьби в Україні.
54% протестної активності довкола трудових конфліктів приймають форму страйків. Зазвичай ці страйки тривають кілька днів. У березні 2010 в Україні відбулися страйки в Києві, м. Антрациті Луганської області, та два страйки в Черкасах.
29 березня водії і кондуктори тролейбусного депо №2 міста Києва провели попереджувальний страйк. Основною причиною цього протесту є кількамісячна заборгованість заробітної платні, а також відміна преміальних та загальне погіршення умов праці. Однією з вимог протестуючих було також створення умов для існування повноцінного профспілкового руху в сфері комунального транспорту. Ще 26 березня, коли керівництво депо дізналося про планування протесту, робітникам було виплачено всю зарплату за січень і частину за лютий. Але оскільки повністю заборгованість не погасили, водії та кондуктори все-рівно провели попереджувальний страйк.
15 березня в місті Антрацит Луганської області почався страйк працівників тролейбусного управління житлово-комунального господарства, який тривав 7 днів. Причиною страйку стала заборгованість виплати заробітної платні з листопада 2009 року, сума якої сягнула 180 тисяч гривень. Робітники припинили страйк 21 березня, коли почалися переговори між страйкуючими і Національною службою посередництва і примирення.
4 березня в Черкасах біля стін мерії відбувся одноденний попереджувальний страйк найманих працівників комунального підприємства Черкаселектротранс. Причиною, знову ж таки, стала заборгованість зарплати, яка сягнула 1,8 мільйонів гривень. Робітники попередили, що якщо заборгованість не буде виплачена, вони почнуть безстроковий страйк. Оскільки законні вимоги протестуючих не були задоволені, на Черкаселектротранс триває безстроковий страйк.
Хто захищає права робітників?
Робітничі протести отримують підтримку з боку інших політичних або громадських суб’єктів надзвичайно рідко. У 78% випадків у повідомленнях про такі акції жодні інші залучені сторони не згадуються. Політичні партії прийняли участь лише в 4% таких акцій, що очевидно вказує на відсутність у них інтересу до проблем найманих робітників. У 7% випадків у таких протестах беруть участь інші групи, такі як студенти, неурядові організації, ініціативні групи, ліві та праві непартійні активісти.
Окремо варто згадати про роль профспілкових організацій у протестах, які стосуються трудових конфліктів. Хоча участь профспілок у таких протестах найвища серед інших суб’єктів (10%), проте вона відчутно низька, зважаючи на ту мету, задля якої створювалися ці організації. За формою українські профспілкові організації залишаються в переважній своїй більшості бюрократичними, офіційними і часто досить номінальними структурами, тісно пов’язаними з адміністрацією та власниками підприємств. У такій формі вони навряд можуть мати тісний зв’язок із реальністю найманої праці й найчастіше не спроможні перевести незадоволення робітників в ефективну колективну дію. Однак, є і винятки – незалежні профспілки, які вже самі по собі є проявом низової самоорганізації, а не номінальними бюрократичними структурами. На жаль, таких профспілкових організацій в Україні порівняно мало, більше того, їхні права можуть бути суттєво обмежені з прийняттям нового Кодексу законів про працю, що був ухвалений у першому читанні Верховною Радою України.
Переважна більшість (близько 70%) усіх протестних подій пов’язаних із трудовими конфліктами за останні півроку сталися на державних і комунальних підприємствах. А серед них найчастіше протестували робітники підприємств транспортної сфери та надання комунальних послуг. Робітники легше вдаються до протесту у тих ситуаціях, коли загроза призупинення ними роботи матиме негайні та відчутні наслідки для органів влади та функціонування інших секторів економіки. Натомість слабкість та пасивність профспілкових організацій в Україні не дозволяє достатньо довго підтримати робітничий протест у випадках, коли страйк шкодитиме лише безпосереднім власникам підприємства.
Наодинці зі своїми проблемами
Відсутність цікавості у партій, інших політичних суб’єктів та соціальних груп до проблем робітників в Україні можна пояснити минулим і сьогоденням нашої країни. У СРСР робітничі протести або маргіналізувалися у публічній свідомості, або ж взагалі суворо замовчувалися. У політиці ж сучасної України переважає популізм, а в економічних реаліях – неоліберальний капіталізм. У такій ситуації робітники не мають реальної влади: у політичній сфері не існує справжніх робітничих партій, а бюрократичні профспілки не здатні виконувати своє пряме призначення. Закриття або реорганізація підприємств, зменшення заробітної платні, звільнення й скорочення штатів вважаються прийнятними (а іноді й бажаними) методами виведення економіки з кризового стану. Вирішення проблем робітників не є пріоритетом для політичної еліти в Україні, натомість на першому місці стоїть захист інтересів класу власників.
Як наслідок, найманим робітникам найчастіше не залишається нічого іншого, як боротися за свої права самотужки.
Центр дослідження суспільства (ЦДС) – незалежний некомерційний центр дослідження соціальних проблем і колективних протестів. З вересня 2009 року ЦДС проводить дослідження протестних подій та реакції на них влади в Україні за методологією European Protest and Coercion Data на основі регулярного моніторингу більше 100 національних, обласних та активістських засобів масової інформації.
Контакти:
Володимир Іщенко + 38 097 3964499
Оксана Дутчак + 38 050 7019871