Казус Саші Боровика
21 травня набув чинності Закон України №317-VIII «Про засудження комуністичного…», в якому вказано, що «поширення», зокрема, «цитат… працівників радянських органів державної безпеки всіх рівнів», здійснене «з використанням засобів масової інформації, ― карається позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років».
23-го травня у низці ЗМІ були опубліковані цитати нещодавно звільненого з посади першого заступника міністра економіки Саші Боровика із зізнаннями, що в молодості він служив у КДБ. Отже, редакторам та журналістам ЦЕНЗОР.НЕТ та Обозрєватєль загрожує тепер від 5 до 10 років позбавлення волі та конфіскація майна? Журналісти, звісно, не виправдовували, а радше викривали кадебіста в уряді Яценюка, але, погодьтеся, це можна було би зробити і без цитування, яке наразі заборонено чинним законом.
Було би добре, якби ЗМІ і справді стали менше поширювати безвідповідальну та непрофесійну маячню, якою Саша вже прославився, коли коментував економічну ситуацію в Україні. Абсолютна відсутність у Саші інтересу навіть до основних економічних суб’єктів в його безпосередній сфері відповідальності мала, звісно, певне ідеологічне обґрунтування ― він і зараз ідіотично переконаний, що «держава має вийти з економіки якнайшвидше», що в його версії ймовірно означало забути взагалі про її існування.
На жаль, я майже впевнений, що ідіотична неоліберальна ідеологія дерегуляції всього, фанатиком якої є Саша, буде і далі успішно поширюватися українськими ЗМІ. В тому числі, у вигляді цитування того ж таки кадебіста Саші (який, щоправда, зайвий раз засвідчує ідіотичність та заідеологізованість антикомуністичного закону), незважаючи на формальну заборону та встановлену законом кримінальну відповідальність. Багато вже було про цей папірець сказано, зокрема, і на «Спільному»: і про те, що він спрямований на посилення розколу країни, і про те, що, на словах засуджуючи тоталітарні режими, вводить фактично тоталітарну ідеологічну структуру, і навіть про те, що використовуватимуть його проти всіх, хто намагається радикально ставити питання соціальної справедливості.
Значення антикомуністичного законодавства
Немає сумнівів, що практика застосування цього закону принесе нам немало комічних і трагічних моментів. Зокрема, невідомо, що робитимуть із наркомом Скрипником та скрипниківкою, як будуть переписувати історію українського правопису? Хто визначатиме, які Скрипникові цитати не пов’язані з розвитком української науки та культури? Як будуть цензурувати Миколу Хвильового, який у 1919 році був керівником ЧК Богодухівського району та якого, згідно із законом, заборонено цитувати, навіть якщо він і був «пов’язаний із розвитком науки та культури» (стаття 1, частина 4, пункт «е»). А поет розстріляного відродження Фальківський? А Бабель, який працював в Одеській ЧК? Але це так ― «буква» закону, а от якщо братися до суті, то треба буде заборонити і більшу частину «розстріляного відродження», і «шестидесятників», бо всі вони здебільшого займалися пропагандою комунізму та активно, хоч іноді й критично, підтримували режим.
Що ж стосується колишнього ректора Могилянки В’ячеслава Брюховецького, то він, впевнений, зможе довести, що посада голови парткому Інституту літератури АН України є нижчою в партійній ієрархії, ніж посада будь-якого секретаря сільського райкому та відповідає, мабуть, приблизно рангу голови колгоспу.
Але все це ― тільки верхівка айсбергу. В Україні трохи менше 500 районів, у кожному, рахуймо, по 3 секретарі. Навіть якщо зважати, що середній термін перебування на посаді ― років із 10 (що дуже багато), вийде більше 10 000 секретарів райкомів. Беручи до уваги, що вже змінилося кілька поколінь, можна уявити, що до 100 000 українських сімей підпадають під заборону на публічне цитування їхніх пращурів. Це я кажу тільки про секретарів райкомів, які таки були публічними особами, регулярно виступали на зборах та публікувалися у газетах. Що ж стосується армії співробітників всіляких силових структур, ― тут, боюсь, можуть і мільйони нащадків назбиратися. Отже, багато кому доведеться розповідати дітям про те, ким був їх дід чи баба, тільки так, щоб не чули інші діти. А може, як у 1937, будуть влаштовувати сеанси публічного засудження? Подивимося. Буде цікаво. Думаю, Саша Боровик ― тільки перша ластівка.
Принаймні ясно, що рухаємося ми в традиційному російському напрямку, коли закони такі, що дотримуватися їх повною мірою неможливо, отже, суворість законів буде ймовірно компенсуватися необов’язковістю їх виконання. Останнє відкриватиме широке поле для свавілля та корупції. Збільшуватиме обсяги та простір для сірої, напівлегальної та нелегальної діяльності: тепер не тільки в економічному, але також у культурному та політичному полях. Це, звісно, звужуватиме простір демократії, але, чесно кажучи, від теперішніх її провідників я розвитку і не очікував.
Комунізм ≠ сталінізм, але слова часто значать не тільки те, що ми хочемо…
Більшою мірою мене турбує, що комунізм загалом наполегливо намагаються ототожнити зі сталінізмом. У цьому єдині і влада, й «опозиція», включно із самою КПУ. Радянський досвід звісно треба вивчати, і зовсім не для того, щоб, відповідно до Закону №317-VIII, огульно цей досвід засуджувати. Але і виправдовувати його цілком неможливо, бо він був дуже різним: із національним відродженням та українізацією 20-х та кривавим сталінським терором 30-х, з культурним піднесенням 60-х і корупцією «цеховиків» та кадебешників у 70―80-х, із яких, власне, і виросли сучасні паразитичні олігархи та їхні друзі боровички.
На жаль, спільними зусиллями правлячих класів та їхніх «лівих» друзів із КПУ, СПУ, ПСПУ та інших похідних структур, слово «комуністичний» в українській мові (можливо, на відміну від багатьох європейських мов) майже повністю ототожнено зі словом «радянський». А все радянське, зусиллями радикальних російських та українських націоналістів та шовіністів, дуже вдало ототожнюється зі сталінізмом, а через нього і з російським імперіалізмом.
Слова, звісно, мають значення, і слово «комуністичний» теж має. Воно без сумніву відсилає нас до традиції, яка бере свій початок у найбільш гуманістичному емансипативному русі 19-го сторіччя, русі, з якого беруть свій початок майже всі справді прогресивні та гуманістичні суспільні рухи сьогодення. Але, на жаль, не тільки вони. Слово «комуністичний» має і свою дуже негативну історію, історію зрадженої сталінізмом революції 1917-го року та всього того звірства, на якому тримався сталінський режим. Для нащадків цього режиму, незважаючи на часткову десталінізацію, зв’язок зі сталінською традицію очевидно був важливішим за комуністичну ідею. Отже, і називають себе зараз «комуністичними» за невеликим винятком саме продовжувачі анти-комуністичної, більш чи менш «гуманізованої», але все ж таки сталінської традиції. Традиції, яка є глухим кутом еволюції, й залишатись у ньому ― значить потерпіти безвихідний крах справжнього «комунізму».
Людська мова змінюється. Змінюється повсякчас, і ті слова, які раніше означали позитивні речі, в наступному поколінні можуть означати щось цілком непристойне та смішне. Якщо ми є історичними матеріалістами, то навряд нам слід чіплятися за букву «святого писання» й опиратися спробам його перекладу на сучасну людську мову. Для сучасного українського суспільства комунізм треба переозначати новими, а не старими словами. Багато для такого позитивного переозначення зробила, зокрема, і редакція журналу «Спільне» (це слово, до речі, краще вже перекладати як commune або communal, а не commons).
Отже, якщо створювати сьогодні справді нову ліву класову партію в Україні (а такі спроби вже робляться зараз, зокрема, Асамблеєю соціальної революції), ― цілком логічно було би продовжити цю нову традицію та назвати партію «партією спільного», або і просто ― «Спільне». Сподіваюся, що засновники журналу, які, наскільки мені відомо, раніше засуджували копірайт, будуть тільки щасливі з цього.
Не бачу злочину і в тому, щоб використовувати у назві партії словосполучення «соціальний рух». Звісно, з точки зору формальної соціології це може виглядати як суцільна плутанина. Але спробуймо пригадати, в чому полягають проблеми «партійної» політичної організації? Чи не в тому, що ієрархія і «делегування», спроба розвивати політичну організацію як постійного та незмінного представника соціальних рухів якраз й перетворюють її на бюрократичну машину зі збереження та накопичення політичного капіталу? Машину, яка врешті-решт замість подолання держави виявляється зацікавленою у посиленні державного поля як єдиного середовища, в якому вона здатна існувати.
Адже завданням нашої справжньої комуністичної партії є врешті-решт подолання цього «колеса сансари» державно-капіталістичного ладу. І подолання це вочевидь пов’язане із розбудовою нового соціального руху на засадах прямої демократії трудящих. Нам тут і зараз потрібна партія, яка буде знищувати буржуазно-олігархічну партійну систему. Отже, ми будуємо вже не зовсім партію в теперішньому розумінні цього слова, а партію-рух, можливо, словосполучення «соціальний рух» чи не найкраще виражає наші наміри?
Ще одне слово, яке важить для багатьох, хто справді переймається демократією, ― «відкритість». Це не тільки конотації з «відкритою бухгалтерією», «відкритими даними» та загалом відкритістю роботи держаних установ. Це також і програмне забезпечення з відкритим кодом та відкритість всіх знань для всіх, а також і громадський та робітничий контроль на підприємствах.
Невдовзі тимчасова Політрада нашої ініціативи оголосить остаточне голосування для визначення назви нової партії. Закликаю всіх, хто візьме участь у голосуванні, враховувати також ці міркування. Принаймні, варіанти назви на кшталт Соціальний рух «Спільне» або навіть партія «Відкрите спільне» значно краще відображають нашу ідейну направленість, ніж веселі абревіатури РОЗА, ПЗРК та інші. До речі, наше слово ― це саме «спільне», а не «спільно», «спільна» і т.п. Ми за автономну дію робітничого класу, направлену на усуспільнення засобів виробництва, а не просто за спільну дію всіх хороших людей проти всесвітнього хаосу ☺.