Іван Бокий: «Соцпартія спробувала бути незалежною, але їй вказали на місце, позбавивши фінансування»

Казаков, Максим

Бокий, Іван

  • 19 лютого 2018
  • 1765

Інтерв'ю з Іваном Боким

Не так і давно  в політичному житті України існувала мода на «лівизну». Деякі ліві були такими лише на папері, інші — цілком щиро намагалися перезапустити лівий проект у країні, що пережила крах «реального соціалізму». Але фактом було те, що на зламі століть українське село поглинало мільйонні наклади «Сільських вістей» і голосувало за СПУ. Провладна партія великого капіталу цинічно носила назву «соціал-демократичної», мімікруючи під європейські політичні моделі. Соціалісти й комуністи збирали українців на Майдан боротися з режимом Кучми.

Попри відомий вираз, який народився в ті роки, мовляв, «Україна — не Росія», траєкторія розвитку вітчизняного політикуму не була схожа на екс-соцтабір, де всюди посткомуністичні ліві встигли побувати при владі (1993 — Польща, 1994 — Угорщина, 1995 — Болгарія, 1998 — Чехія тощо). Україна йшла типовим шляхом пострадянських республік, у яких ліві сили або опинялися під контролем панівної еліти, або виштовхувалися з великої політики. Ми не плекаємо ілюзій, що прихід «лівих» партій до влади в Україні в 1990-ті роки міг би призупинити становлення капіталістичних відносин. Досвід Центральної Європи доводить, що посткомуністи реформували свої країни в тому ж самому напрямку, що і їхні політичні опоненти. Українські «старі ліві» також часто були ладні розміняти свої принципи та політичні програми, пристаючи до котроїсь із олігархічних коаліцій в обмін на куці подачки у вигляді кількох посад. Це сприяло не лише занепаду цих партій, а й дискредитації лівих ідей. В поточній атмосфері антикомуністичної кампанії це продовжує перешкоджати постанню нових лівих сил, хоча пошук демократичної і соціалістичної альтернативи олігархічному капіталізму сьогодні актуальний як ніколи. Зазирнути за лаштунки історії однієї з найвідоміших парламентських лівих партій нам допоміг один з лідерів СПУ та ветеран української журналістики Іван Бокий.

 

Максим Казаков: Іване Сидоровичу, Ви відомі широкій публіці в різних іпостасях: як народний депутат трьох скликань, один із лідерів Соціалістичної партії України та не в останню чергу як журналіст, член редколегій «Сільських вістей» та інших ЗМІ.

Іван Бокий: Взагалі-то я журналіст зі стажем: штатній роботі в журналістиці віддав 52 роки. Навіть коли я пішов у політику, продовжував працювати журналістом, зокрема в «Сільських вістях». Я був редактором газет «Комсомолець Полтавщини», «Молодь України», а потім був переведений у «Сільські вісті» заступником головного редактора й працював там 11 років. А коли пішов у політику, залишався членом редакційної ради й таким чином активно впливав на редакційний курс. Але після того як Сподаренко зрадив[1], я пішов із «Сільських вістей» і ніяких контактів з ними не підтримую. Коли я пішов із Верховної Ради, заснував газету «Селянська правда». Вона виходила 4,5 роки, аж поки нас фінансово не придавили.

 

Іван Бокий

 

МК: Ваш життєвий шлях проліг через різні відтинки радянської епохи; певно, що й після розпаду СРСР Ви розмірковували над його історією. На Вашу думку, коли розпочався занепад радянського проекту та які головні причини краху «реального соціалізму»?

ІБ: Радянський проект — це питання дуже складне й неоднозначне в різні періоди. На мій погляд, він не вдався тому, що в основі було покладено насильство. Хоча деякі позитивні соціальні інституції спрацьовували й людям праці, рядовій людині було створено чимало умов для професійного росту, одержання безкоштовного житла тощо, але всі ці соціальні блага перекривалися командно-адміністративною економікою. Вона вела, що би хто не говорив, до застою, до вичерпання можливостей тодішньої системи. На одних командах далеко не поїдеш, потрібно створити умови для масової участі громадян у господарських процесах, суспільно-політичному житті, соціальній сфері тощо. Думаю, що радянський проект себе вичерпав цілком закономірно. У Радянському Союзі та в країнах соціалістичного табору були люди, які розуміли його вичерпаність. Вони збагнули це ще в 1960-х — 1970-х роках.

 

"Командно-адміністративна економіка вела, що би хто не говорив, до застою, до вичерпання можливостей тодішньої системи."

 

У мене в 1978 році була дуже цікава розмова з Федором Трохимовичем Моргуном (це мій хрещений батько в політиці). Він мене взяв редактором «Комсомольця Полтавщини». Ми були знайомі раніше, коли він працював у ЦК КПРС і приїздив у Глобинський район, де я тоді працював і де він колись вступав у партію, працюючи агрономом в радгоспі. В 1978 році його мали обирати секретарем ЦК КПРС по селу замість померлого Кулакова. Він відмовився туди йти, бо Кулаков йому встиг повідомити про ситуацію в Політбюро й сказав: «Тебе там швидко з’їдять, і ніякий твій друг Брежнєв тебе не врятує. Бо там вже не він керує, а зовсім інші люди». Коли ми з ним говорили, він мене покликав, щоб я прочитав випуск «Планети» — був такий щоденний вісник ТАРС із секретною інформацією. Я прочитав, але вже про це знав:   папою римським обрали кардинала Войтилу, якого ми потім вже знали як Івана-Павла ІІ. Моргун мені тоді сказав: «Іване, це прийшов чоловік, який поховає соціалістичну систему». Я подивився на нього й запитав: «Ви це серйозно?» Відповідає: «Серйозно. Вона й би без нього була би похована. Побачиш, через 10—12 років вона буде похована. Я в неї вірю, я їй служу, але вона себе вичерпує з дуже багатьох причин. Початок — це 1968 рік, Празька весна. Ми, на жаль, не зуміли зробити висновків із Празької весни. Але тут є й об’єктивні умови. Ми економіку будуємо на командних засадах. Як і в політиці, використовуємо тут метод насильства. Тому доведеться з нею попрощатися». «Як же, — питаю, — ви, член ЦК КПРС, таке мені говорите?» Він каже: «Ти повинен знати, що і в ЦК КПРС є люди, які це розуміють. І серед перших секретарів обкомів я знаю багатьох, хто розуміє вичерпність нашої системи. Але нема критичної маси людей, які б могли щось змінити. На жаль, Леонід Ілліч і його команда — це люди, які вже нічого не хочуть міняти». Розказав мені декілька фактів: «Коли ми агітували Брежнєва припинити політику ліквідації неперспективних сіл, він дав команду трошки стримати цей процес, але він не розуміє, куди діло йде. Коли я його переконував (і не тільки я), щоб селянам підняти заробітні плати, Брежнєв відповів, мовляв, для чого, вони все одно крадуть! Ось таке розуміння ситуації кругом, і тут важко щось змінити». Тому вичерпаність цього проекту була очевидною.

Пізніше, коли в рамках Парламентської асамблеї Організації Чорноморського економічного співробітництва я познайомився з останнім генеральним секретарем болгарської Компартії й першим головою болгарської Соцпартії, Олександром Ліловим, він мені розказав таку ситуацію, що з ним трапилася. В кінці 1970-х — на початку 1980-х років, бувши членом політбюро ЦК БКП, він не раз звертався до керівництва ЦК КПРС, оскільки увесь соцтабір залежав від нього, із листами про те, що треба щось міняти, бо соціалістична система деградує, потрібно винести уроки з Празької весни, а неврахування цих уроків веде саме до такої деградації. Його відправили дипломатом в Лондон, а коли Петр Младенов, півроку попрацювавши генсеком, тяжко захворів, його відкликали й обрали генеральним секретарем. Але він вже нічого не міг змінити. Лілов розповідав: «Відбулася зустріч з Тодором Живковим, і я йому сказав, що ми помилялися, коли йшли отаким шляхом, яким нам веліла Москва. Коли не робили висновків із серйозних прорахунків у економічній політиці та в політиці багатопартійності. Зараз ми навряд чи можемо порятувати нашу систему, треба думати, що ж буде далі». Отже, люди в різних партіях прорадянського блоку багато чого розуміли, але нічого не могли зробити, хіба що на місцях.

МК: Зараз активно просувають ідеологеми «радянської окупації» і «тоталітаризму». Ви багато років віддали роботі в радянській пресі. Мали тогочасні ЗМІ риси четвертої влади чи були щирим рупором пропаганди? Або ж поєднували в собі обидві функції?

ІБ: Преса в різні періоди СРСР була теж різна. Я ще застав юнаком чи старшокласником пресу абсолютно тупу й офіціозну. Була така газета «Известия» — її читати було неможливо. Офіціоз, офіціоз, офіціоз.... Зрозуміло, що за сталінщини ніякого розвитку, захисту людини в пресі не було. Зміни почалися з приходом до влади Хрущова, а в пресі — Аджубея. Олексій Аджубей, як редактор «Комсомольской правды», а згодом «Известий», просто перевернув радянську пресу. З’явилися публікації явно правозахисного характеру, орієнтовані на просту людину, тиражі преси страшенно зросли.

 

 

В Україні таким реформатором преси став Юхим Антонович Лазебник, який працював редактором у «Радянській Волині», потім у ЦК партії заступником завідувача відділу пропаганди, згодом його зробили редактором новоствореної «Робітничої газети». Він, по суті, пішов тим же шляхом, що й Аджубей. Він зробив «Робітничу газету» одним із кращих періодичних видань Союзу. Тематично вона трохи повторювала «Известия». Але було дещо й нове: скажімо, передовиці, які в інших газетах завжди були зразком офіціозу, що його ніхто й не читав, у «Робітничій газеті» могли бути присвячені матері або любові, почуттю совісті або ж питанню відповідальності людини. Це була жива публіцистика. З номера в номер ішли матеріали за листами трудящих. Тональність змінилися: публікували матеріали в довірливому дусі, орієнтовані на людину. Матеріали про реформування освіти, про науку ставали прапорними матеріалами номерів. І це був не просто оживляж, це було серйозне реформування нашої преси. Створилося нове обличчя газет, радіопередач тощо. Про телебачення того часу не беруся судити, бо я жив у провінції, куди телемовлення прийшло дещо пізніше. Але по газетах було видно. Молодіжна  преса стала сміливою. Скажімо, «Молодь України» тоді вперше набрала мільйонний тираж. В ті часи її редактором був Олег Іванович Ситник. Він дуже багато зробив для створення нового обличчя молодіжної преси. Виникли нові теми, спрямовані до серця й мозку людини, — не тільки політичні, а й моральні. З’явилися окремі сторінки для дівчат та для хлопців. Був пошук. Сказати, що в цей час пресу не підтримувала партія, я не можу, бо вона такі речі підтримувала.

З приходом до керівництва КПРС Брежнєва, звичайно, дещо змінилося. Перш за все, було змінено керівництво тих газет, які задавали тон у реформуванні та створенні нового творчого обличчя преси. Але приходили до керівництва знов-таки розумні люди. Скажімо, газета «Правда», якою тоді керував академік Рум’янцев, прославилася тим, що навіть в умовах боротьби з «аджубеївщиною» старалася виступати на захист нового курсу, який за Хрущова був запроваджений у пресі. Тому академік Рум’янцев довго не протримався в «Правді», призначили іншого керівника — хорошого, розумного, але консервативніших поглядів. «Известия» очолив Лев Толкунов, сам по собі прекрасний журналіст-міжнародник, він намагався дещо зберегти від аджубеївських часів, але звичайно всього зберегти не міг з однієї простої причини —  журналістський народ уже вловив нові віяння.

Аджубей сам був прекрасним журналістом, писав чудові матеріали, що були справжніми бомбами: наприклад, такий його матеріал у «Известиях», як «Подорвался на собственной мине», про чоловіка, який замінував свій садок, оберігаючи його від набігів хлопців-хуліганів. Не хлопці підірвалися на цій міні, а він сам. Це були матеріали на теми не те, щоб великі, але значущі тим, що людина вже зовсім іншу диктувала мораль суспільству. Тепер таких редакторів уже не було, партія таких не ставила, бо курс був узятий явно на те, щоб народ менше відчував дух свободи й демократії. Усе затискувалося в певні рамки. Так, власне кажучи, майже весь брежнєвський період і тривав, хоча не можна сказати, що зовсім не було вільності в пресі. Зокрема, молодіжна преса менше піддавалася диктату.

Як я прийшов у «Молодь України»... Там я змінив свого друга Ігоря Лубченка, якого усунули за те, що газета почала обговорювати питання, здавалося б, далекі від політики, як-от диктат певних фігур у футболі. «Молодь України» підносила Лобановського як реформатора футболу, критикувала недоліки в торгівлі, організації охорони здоров’я тощо. Отже, я прийшов, щоб утверджувати якийсь консервативний курс. Але ми цього щасливо уникнули. Ми критикували ті самі недоліки та явища, але я завжди в ці матеріали старався вставити такий момент: це суперечить духу нашої партії, радянської ідеології тощо. Як мені один із тодішніх секретарів ЦК КПУ казав: «Ну ти вже й хитрий: ви б’єте по тих же явищах, але кажете, що це чуже нашому ладу».

Проект себе вичерпував, але це не означало, що не було життя. Ми старалися зберегти той дух, який прийшов у наше життя з ХХ з’їздом, змушені були робити це делікатніше, дипломатичніше, ніж у часи відлиги, але все-таки цей дух зберігався. Коли прийшли нові часи, саме ці видання, що найбільше зберігали дух свободи (а саме молодіжні газети й журнали в Україні: «Молодь України», «Комсомольское знамя», «Ленінська молодь» у Львові, «Ленінська зміна» у Харкові, «Комсомолець Полтавщини», «Комсомолець Запоріжжя», «Прапор юності» у Дніпропетровську, «Комсомолец Донбасса»), стали першими загонами преси, які давали дорогу новим напрямкам і віянням, коли була проголошена свобода слова. Я думаю, що багато з радянського періоду можна взяти в актив. Не варто вважати, що це було щось безпросвітне.

Хочу розповісти один епізод із періоду роботи в «Молоді України». Я прийшов туди в 1982 році. Колись до мене прийшов Василь Скуратівський, на жаль, нині покійний, журналіст, народознавець і фольклорист. Він привіз із собою дуже цікаві матеріали з народних звичаїв й традицій, і ми почали публікувати щотижня його матеріали. Ефект був  величезний. Зі Львова просили примірники, але ми збільшити тираж не могли: трошки інша політика тоді була, й із папером були труднощі. Але ЦК Комсомолу відразу розкритикував: «Це патріархальщина, це націоналізм». Такі претензії нам поставив, зокрема, й Петро Симоненко, який тоді був секретарем ЦК Комсомолу з пропаганди. А от Володимиру Васильовичу Щербицькому, якого нині прийнято лаяти і який справді бував різним, ці матеріали, навпаки, дуже сподобалися, і він навіть висловив ідею видати їх окремою книжкою, що й було зроблено пізніше. Отже, Щербицький підтримав нас. Одностайності в партійних органах не було, щоб обов’язково переслідувати такі нові віяння. Ця книжка, «Берегиня», повністю складалася із тих матеріалів, які друкувалися в «Молоді України», і в керівників Комсомолу викликали одні почуття, а у Володимира Щербицького — протилежні, позитивні. От і розцінюйте, хто ретроград, а хто не ретроград. Все було набагато складніше й водночас набагато простіше, аніж зараз подається.

А от із Шелестом ми не були знайомі, хоч я й дружу з його сином Віталієм Петровичем, який живе в Москві. Але Петро Юхимович у моїй долі відіграв дуже велику роль. У 1968 році, коли вийшов роман Олеся Гончара «Собор», я написав і опублікував у своїй районній газеті величезну рецензію на цей роман. Тоді я вчився на факультеті журналістики й включив рецензію у свою дипломну роботу. Я захистив на відмінно цю роботу, але в той же день ліг донос у КГБ. А комітетчики почали копати під Павла Максимовича Федченка, який був відомим ученим і деканом філологічного факультету: мовляв, допустив ідейний вивих, дав захистити роботу, в якій розхвалюється «Собор». Петро Шелест викликав Федченка, а він вже його забирав із декана факультету заввідділом культури ЦК партії, і сказав: «Як ти посмів таке й таке зробити?!» Федченко відповідав: «Цьому хлопцю 26 років. Він заступник редактора районної газети в Глобиному на Полтавщині. Робота хороша, рецензія сама по собі написана професійно, він має свій погляд». Шелест каже: «Так його з’їдять там. На Полтавщині його з’їдять». І набирає телефон першого секретаря обкому, Мужицького, розказує йому цю історію й каже: «Ви хоч його там не з’їжте. Не треба його зачіпати, не критикуйте, хай собі спокійно працює». Мужицький відповів: «Ми нікого чіпати не будемо. Гончар — наш земляк, ми його шануємо. А ви вже з Ватченком чи з Грушецьким вирішуйте самі, що робить». Шелест мене захистив, не знаючи мене, тільки зі слів Федченка. Завдяки Шелесту мене ніхто не покарав, ніхто не дорікав за вільнодумство. У «Зорі Полтавщини» готувалась публікація з цього приводу, але Мужицький її зупинив, і таким чином я за «Собор» не постраждав. Про це потім у своїх спогадах Федченко написав (він помер у 2002 році). Але моє шістдесятиріччя ми відзначали разом, і він мені цю історію розказав. Шелест чи Щербицький в різні періоди були різні, але здоровий глузд у них був. І говорити про те, що все придушувалося, я не можу. Якщо ти вмів і міг писати й говорити, то це можна було робити навіть у тих умовах. Образ вільної преси незалежної України народжувався ще тоді. Бо журналістська професія така, що не можна бути замкнутим і на всі ґудзики застебнутим. Це професія жива. Той період теж давав такі можливості; хоча, звичайно, сьогодні ці можливості більші, але й нинішня влада свободу слова не дуже любить.

МК: Перейдімо до пострадянської історії. Як Ви потрапили до СПУ і що вона собою являла?

ІБ: Партія була заснована в жовтні 1991 року. Її очолив Олександр Олександрович Мороз — це для багатьох було несподіванкою. Мороза як політика ми знали мало. Він із волі Володимира Антоновича Івашка став лідером «групи 239», тобто комуністичної більшості у Верховній Раді УРСР. Ми не знали про нього нічого, крім того, що він був завідувачем сільгоспвідділу Київського обкому партії. І все. Хто був ближчим до нього, знали його як інтелектуала, людину високоморальну, людину достойну — ви, мабуть, знаєте його сімейну ситуацію. Але як організатора чи політичного діяча ми його не знали. Дехто думав, що СПУ було створено для відродження Компартії, але швидко переконалися, що це не зовсім так. В ідеологію цієї партії було покладено дещо інші принципи й підходи, ніж у Компартії. Зокрема, тоді Мороз заявляв у своїх інтерв’ю про негативне ставлення до однопартійності, що призвела до застою в радянський період. Тоді ми вже зрозуміли, що Мороз трохи не той, за кого його вважають. Він поступово переходив до лівоцентризму. Уже на виборах 1998 року, під час яких я балотувався ще як безпартійний, ці підходи були продекларовані й вони відчувалися в програмних засадах СПУ. Ми  робили висновки з того курсу, який пройшла ліва соціал-демократія в Європі, скажімо, в тій же Норвегії чи Швеції. Ці уроки ми починали засвоювати.

 

Олександр Мороз

 

Лозунг «Збудуємо Європу в Україні» належав Морозу, тобто соціалістам. Гасло «Змінимо систему влади України на європейську» теж належить Морозу. Під лозунгом «Збудуємо Європу в Україні» малася на увазі не тільки економіка, а передусім організація влади в Україні на європейських засадах, а не вступ в асоціацію чи ЄС. У асоціації з ЄС є й позитивні моменти, суто політичного плану, але в економічному вимірі — це пастка для України. Ми давно ставили питання децентралізації, але тоді на нас дивилися як на чудаків. Ми пропонували перевернути піраміду: 20—30% фінансів віддаємо в центр, а решту — в низи. Це наш лозунг, але тоді це сприймалося як бозна-що. Тепер на цьому начебто й зійшлися, але через суперечності між самими фінансово-промисловими групами процес децентралізації хоч і не згортається, але вихолощується, перетворуються на уривання коштів.

Як набирала популярність Соцпартія? Тут багато доклалися «Сільські вісті», які стали, по суті, трибуною лівого центру. Це випливало з їхньої поміркованої опозиційності ще в радянський період — поміркованої, бо ж інакшої опозиційності не могло тоді бути, це була газета ЦК КПУ. Ще в радянські часи її редактор Сподаренко, який хоч і не був висококваліфікованим журналістом, тримав ніс за вітром і розумів, що критичні підходи є найбільш популярними в народі. І те, що газета вміла набрати в радянський період тираж 2 мільйони 650 тисяч екземплярів, випливало із критичного курсу газети. Цей курс було збережено, хоча такий тираж зберегти в нових умовах ми не могли, але все ж таки наклад у 500—600 тисяч примірників був рекордним для преси незалежної України. Такого тиражу не мав ніхто. Ми, бувши рупором соціалістів, доклали багато зусиль для того, щоб партія достойно пройшла в парламент в 1998 році. Що було позитивне? Газета заговорила про Голодомор в Україні, і Соцпартія це підтримала. А потім вже у Верховній Раді у 1999 чи 2000 році я перший запропонував звернутися до Генеральної асамблеї ООН із вимогою назвати Голодомор геноцидом українського народу. Це партії додавало очки. Це питання об’єктивно вже виникало в суспільстві. Тут річ не в моїй особі, суспільство про це кричало, і партія не могла просто так обминати такі речі. Спочатку комуністи уникали цієї проблеми, і коли я тоді йшов від трибуни на своє робоче місце, вони мене мало не побили. Це в звичаях парламенту й досі. Коли в 2006 році я очолював делегацію Верховної Ради в США, мені в Конгресі про це нагадали. Виявляється, там вони уважно стежили за цим всім.

 

 

Пік популярності партії був у 1998—2006 роках. У 2006 відомі події — коаліціада і так далі — завдали величезного удару по партії. Я хочу пояснити зникнення Соцпартії з політичного горизонту, покласти в контекст партійного будівництва взагалі. Річ у тім, що в Україні партій як таких нема. Одна-дві ідеологічні партії є — і все. Чому? Я вважаю, що в цьому є велика провина і нас, соціалістів. Кучма й створювана під його егідою олігархія зуміли нав’язати суспільству свою модель партійного будівництва. Партії виступають як бізнес-проекти певних олігархічних кланів, фінансово-промислових груп. На жаль, і Соцпартія не уникла цього, бо змушена була вдаватись до фінансування від тих же самих олігархів. Звичайно, це було однією з причин того, що Соцпартія зазнала краху: не на виборах — у 2007 році ми набрали прохідний процент, просто в нас його вкрали. Питання в тому, що стрімко падав авторитет у низах. Партія без фінансування не могла існувати, а в 2007—2008 роках якраз відбулися події, що відвернули від Соцпартії ті джерела фінансування, які до цього були. Різні фінансово-промислові групи тоді підтримували її, бо клали, як то кажуть, яйця в різні кошики. Такий був випадок, коли я був проти обрання Порошенка головою Верховної Ради. Я тоді був головою робочої групи першої сесії. Порошенко прибіг до мене: «Як же ви можете мене, молодого політика, ви, моральний авторитет нації, добивати?» «По-перше, — відповідаю, — я не моральний авторитет нації, а просто популярний політик і все, так склалося. Моральних авторитетів у нас дуже мало, два  — три можна назвати. Не будемо про це!» «Так я ж вас фінансую!» — той говорить. «Петре Олексійовичу, я ж того не знаю: фінансами в партії ніколи не цікавився, але я знаю, що ви розвалите й Верховну Раду, й усю цю коаліцію, якщо станете головою Верховної Ради, а Юля Володимирівна — прем’єром. Ви удвох все розвалите. Ви ж знаєте, як ви це зробили із тією коаліцією, то як воно тут буде?» Таким чином я дізнався, що він був одним із спонсорів партії.

 

"Соцпартія спробувала бути незалежною у своїх діях, і їй вказали на її місце, позбавивши фінансування. Це саме вийшло з газетою «Селянська правда»".

 

СПУ стала жертвою такого становища, яке склалося в країні зі створенням політичних партій. Соцпартія спробувала бути незалежною у своїх діях, і їй вказали на її місце, позбавивши фінансування. Це саме вийшло з газетою «Селянська правда». Коли партії відмовили у фінансуванні, то й газета не могла протриматися на одній передплаті: у людей не було таких коштів, щоб із них газета могла б сама себе утримувати.

У цей період до партії поприлипало дуже багато приблуддя — їх так називаю. Юрій Луценко, Микола Рудьківський, Петро Устенко, Василь Волга були такими приблудами. Усе це помилки Олександра Мороза, який, бувши головою Верховної Ради та працюючи над питаннями державного будівництва, партію віддавав на відкуп кільком людям, які його довіри не виправдали. Справжніми партійними бійцями були Станіслав Ніколаєнко, Валентина Семенюк, ще кілька людей з областей та Києва. Але приблуди партію зсередини підточували.

Коли в 2010 році Янукович став президентом, я був редактором «Селянської правди». Він на шостий день свого президентства після поїздки в Брюссель покликав мене. Ми говорили багато про що, зокрема Янукович попросив умовити Мороза об’єднати СПУ з Партією регіонів. Я категорично заперечив, сказав, що цього робити не буду. Як можна поєднати партію великого капіталу із партією соціальної справедливості? Я такої можливості не бачив. Він того ж дня покликав Рудьківського і йому доручив зруйнувати партію зсередини, що той і зробив. Рудьківський домігся, що його обрали першим секретарем, тоді головою партії. Потім Мороз запропонував замість нього Устенка. Це теж було помилкою, бо ці «олігархики», які для партії були чужими елементами, виконували доручення Банкової та підірвали СПУ зсередини. Були здорові сили, які намагалися зберегти партію, але серед них не було єдності. Скажімо, наступники добилися того, що Мороз із партії вийшов, сказавши, що з Рудьківським в одній партії не буде. Мороз із Василем Цушком створив і очолив партію «За правду і справедливість», яка повністю є аналогом старої СПУ. Мороз допустив чимало помилок, але залишився вірним своїй ідеї — ідеї лівоцентризму.

МК: Що можна віднести до головних здобутків СПУ у сфері законотворчості? І як Ви оцінюєте діяльність соціалістів у рамках постмайданних коаліцій?

ІБ: Єдиним представником СПУ в уряді був Станіслав Ніколаєнко. Юрія Луценка, який став міністром внутрішніх справ, ми не рекомендували на цю посаду. Його рекомендував Порошенко, який став його кумом. І поступово відбувалася його міграція від соціалістів до грошових мішків. Сам Луценко став грошовим мішком, доволі важким мішком. Ми не вважали його нашим представником в уряді. Мали надії на нього, але потім зрозуміли, що толку не буде. Міністром агрополітики став Олександр Баранівський, дуже активний член Соцпартії, сам по собі чоловік грамотний, був першим секретарем обкому партії на Житомирщині. Ми теж його не рекомендували, хоча підтримали. Його рекомендував Володимир Литвин. Ми мали трьох представників в уряді, але насправді нашим міністром був тільки Станіслав Ніколаєнко. Я вважаю, що це був найсильніший міністр освіти за весь період незалежності. Такої ж думки дотримувався Іван Андрійович Зязюн, останній міністр освіти Радянської України та перший — незалежної, та багато хто із педагогічної громадськості.

Нашим міністром внутрішніх справ у 2006—2007 роках був Василь Цушко, його отруєння перервало цю роботу. Цушко відвернув контрреволюцію, яку задумав провести Ющенко, вводячи внутрішні війська в Київ[2]. Я був у ту трагічну ніч у нього в кабінеті, знаю, як йому погрожував Ющенко, але Василь сказав: «Я виконувати неконституційні накази не буду. Тому я не допущу введення військ». За допомогою різних засобів нам вдалося врятувати Київ від погрому.

Що вдалося, що не вдалося... Всього я пригадати не можу, але наші пропозиції ми розробляли разом із доктором економічних наук Трохимом Тихоновичем Ковальчуком: закони про погодинну оплату праці, систему оплати праці, оподаткування в Україні. На жаль, коли ми були в коаліції з «ригами», ці хлопці просто валили наші законопроекти, казали: «Ви хочете забрати від нас усе, тоді ми нічого не матимемо». Був закон про дітей війни, проти якого дуже активно виступали Тимошенко й Пинзеник. Нам вдалося його провести, але виконати не вдалося. Тимошенко потім до цього примазалася, мало хто знає, що вона спочатку була противницею цього закону. Були інші — прирівняння до державних нагород СРСР почесних грамот президії Верховної Ради УРСР, що давало право на пенсію за заслуги, але тепер це геть скасовано. Це можна занести в наш актив, але нинішня влада все скасувала. Ми вносили законопроект про прирівняння медиків та освітян за оплатою праці до державних службовців, але це теж було провалено.

 

"Янукович дивувався: а чому соціалісти не вимагають грошей за кожне голосування, як це роблять комуністи. Дуже просто: ми не хотіли бути продажними, хотіли голосувати по-справжньому й не бути ні в кого на підтанцьовці."

 

Регіонали пропонували щомісяця доплачувати депутатам-соціалістам по 50 тисяч доларів. Ми категорично на засіданні відмовилися, це б означало, що ми стали продажними. Я не можу стверджувати про комуністів точно, скільки їм запропоновано було і як. У КПУ не кожен депутат особисто одержував, а загалом одержували на партію. Янукович дивувався: а чому соціалісти не вимагають грошей за кожне голосування, як це роблять комуністи. Дуже просто: ми не хотіли бути продажними, хотіли голосувати по-справжньому й не бути ні в кого на підтанцьовці. Досвід участі в «антикризовій коаліції» був не надто успішним: Янукович на початку до нас прислухався, а потім коли побачив, що ми граємо проти олігархату, він нас не підтримав.

На виборах 2007 року регіонали грали заодно з Ющенком і Тимошенко, щоб нас провалити й вкрасти наші голоси, що й було зроблено. Ми на тих виборах перемогли, ми знаємо, де вкрадено голоси, готові були довести й у суді. Але суд наших резонів не визнав, і з 2007 року партія поза парламентом. І зараз ці всі ігрища навколо Соцпартії, довкола двох варіантів — все йде звідтіля. Нові списки, а писки ті самі.

МК: Дякую за відповіді!

Розмовляв Максим Казаков

Примітки:

  1. Іван Сподаренко багато років був головним редактором газети «Сільські вісті», у 2002 та 2006 роках обирався до Верховної Ради за списком СПУ. У 2003—2004 роках опинився в центрі скандалу, пов’язаного з публікацією в «Сільських вістях» антисемітських статей Василя Яременка та подальшого судового розгляду цієї справи. СПУ захищала афілійоване з партією видання та вказувала на причетність до справи Адміністрації Президента. Однак фактом залишалися якщо не особисті антисемітські переконання Сподаренка, то принаймні близькі зв'язки з антисемітськими колами МАУПа. У 2006 році Сподаренко увійшов до складу «антикризової коаліції», але водночас зблизився з Юрієм Луценком, який атакував СПУ за політичний союз з регіоналами. Вже в 2007 році розірвав з СПУ та був обраний до ВРУ за списками ющенківсько-луценківської «Нашої України — Народної самооборони». Помер у 2009 році. — прим. ред.
  2. Йдеться про події кінця травня 2007 року, коли політична криза в Україні досягла апогею. Ця криза постала в результаті конфлікту президента Віктора Ющенка та прем’єр-міністра Віктора Януковича навколо владних повноважень. 2 квітня 2007 року президент видав указ про розпуск Верховної Ради та дострокові парламентські вибори, чинність якого не визнали «антикризова коаліція» та уряд. Обидві сторони конфлікту тиснули на суди, в яких розглядалася законність їхніх дій, та боролися за контроль над силовиками. 24—25 травня в будівлі Генпрокуратури відбулася сутичка між підрозділами Управління державної охорони (підпорядковані Президенту) та «Беркуту» (підпорядковані Кабміну, а саме міністру внутрішніх справ, соціалісту В. Цушку). Президент видає указ про перепорядкування собі Внутрішніх військ, що входили до складу МВС. Кілька підрозділів ВВ вирушають на Київ. 26 травня міністр Цушко застосовує сили ДАІ та «Беркуту», щоб їх зупинити. Того ж дня розпочинаються переговори між Ющенком, Януковичем та спікером Олександром Морозом. Було досягнуто компромісної домовленості про проведення перевиборів у вересні 2007 року. — прим. ред.

Залишити коментар