Імʼя Лючіо Коллєтті, одного з провідних філософів-марксистів повоєнної Італії, позначає перехід від «прогресу» до «реакції» — перехід, який країна переживала після падіння фашизму.
Коллєтті й сам мав глибокий безпосередній досвід економічного й політичного зростання Італії, яка відновилася після руйнувань війни і вже до середини 1960-х років стала світовою промисловою потугою.
Його [інтелектуальна] траєкторія також символізує подальший період занепаду — як економічного та політичного, так і культурного, — коли політичний спектр країни зсунувся вправо.
Між цими двома періодами розташовується протестний рух 1968 року, який в Італії був не просто студентським — він охопив також місцевих робітників і тривав значно довше, ніж аналогічні рухи в інших країнах Заходу. Своїми філософськими розвідками й політичним активізмом Коллєтті посприяв підготовці ґрунту для італійських протестів 1968 року.
Та заразом він доклався і до кризи радикальної лівиці: спочатку підтримав ліберальний соціалізм премʼєр-міністра від Італійської соціалістичної партії Беттіно Краксі, а ще згодом — перейшов на позиції неолібералізму Сільвіо Берлусконі. Від теоретика-марксиста у 1950-1960-х роках до правого депутата від партії «Вперед, Італія» (іт. Forza Italia) Берлусконі — ця метаморфоза Коллєтті непроста й потребує детального розбору.
Поза неоідеалізмом
Молоді роки Коллєтті минули типово, як для молодого італійського інтелектуала 1940-х років. У період опору він доєднався до Партії дії (іт. Partito d’Azione). Це була впливова політична група, до якої належали прихильники «Справедливості і свободи» — антифашистської організації, заснованої в екзилі ліберальним соціалістом Карло Росселлі.
Свій філософський вишкіл Коллєтті здобув у тіні великих метрів італійського неоідеалізму. У 1949 році він випустився з Римського університету ла Сапʼєнца, де захистив дисертацію «Логіка Бенедетто Кроче» під науковим керівництвом найвидатнішого учня Кроче — Карло Антоні. Тоді неоідеалізм Кроче та Джованні Джентіле зазнавав тиску з боку щойно виниклих філософських течій — екзистенціалізму, неопозитивізму, прагматизму тощо. Крім того, він опинився під прицілом Пальміро Тольятті, генерального секретаря Італійської комуністичної партії (ІКП).
Тольятті популяризував нову культурну політику, покликану привернути тих інтелектуалів, котрі намагалися вирватися з орбіти Кроче та Джентіле. У руслі аналізу Антоніо Ґрамші з «Вʼязничних зошитів» Тольятті вбачав у Кроче головного ідеологічного гаранта союзу між землевласниками Півдня Італії та капіталістами Півночі. З цього погляду неоідеалізм спромігся вибудувати свою культурну гегемонію наприкінці XIX століття тому, що його ключові суперники — позитивізм демократичної буржуазії і вульгарний матеріалізм перших італійських соціалістів — не змогли запропонувати цілісне бачення складної історії Італії та сформулювати короткострокові цілі, продиктовані будівництвом нещодавно обʼєднаної держави.
Тольятті залишив на італійському марксизмі «історицистський» відбиток, розглядаючи його як засіб реконструкції звʼязку між минулим і сучасністю — між ліберально-демократичними спробами оновлення [держави] часів Рісорджименто та подальшою боротьбою італійських комуністів і соціалістів під час руху Опору й повоєнної відбудови. Ця лінія мала стати новою «національною» та «народною» культурою, навколо якої могли б обʼєднатися надії та прагнення як інтелектуалів, так і широких мас сільськогосподарських і фабричних робітників.
Марксизм як наука
Хай там як, а «історицистська» інтерпретація марксизму не привабила Коллєтті, який у 1949-1950 роках вступив до ІКП. Як пізніше він згадував, тоді йому здавалося необхідним обрати сторону між Сполученими Штатами та Радянським Союзом у контексті холодної війни і конфлікту, що спалахнув у Кореї. У філософському плані його надихав зовсім не Ґрамші, а ідеї Володимира Леніна, викладені в «Матеріалізмі і емпіріокритицизмі», — праці, у якій радянський вождь обстоював реальність матерії поза межами всякої субʼєктивної проєкції.
Обмірковуючи свої роки в ІКП, Коллєтті описував їх як «надзвичайно важливий і позитивний досвід», який він ніколи не хотів би змінити, навіть якби мав змогу прожити власне життя ще раз:
«Важливість активізму в ІКП полягала, по-перше, у тому, що Партія була тим місцем, де хтось на кшталт мене, цілковито інтелектуального запліччя, вперше міг по-справжньому поспілкуватися з людьми з інших соціальних груп, з якими за інших обставин я б ніколи не перетнувся, хіба що в трамваї чи автобусі. І по-друге, політична діяльність у Партії дозволила мені переступити деякі форми інтелектуалізму, а відтак і дещо краще збагнути проблеми звʼязку між теорією та практикою в політичному русі».
Відданість Коллєтті ленінізму яскраво прослідковується в його перших статтях, опублікованих у чільному теоретичному часописі ІКП Società. Ці тексти зʼявилися під псевдонімом Джованні Керубіні, позаяк у той період він працював у Міністерстві закордонних справ Італії. Його ленінізм, утім, не був різновидом догматизму: для Коллєтті праця Леніна слугувала знаряддям критики сучасних йому філософських течій. Так, приміром, у есеї «Інструменталізм і діалектичний матеріалізм» (іт. Strumentalismo e materialismo dialettico) 1952 року реалізм Леніна використовується як протиотрута від прагматизму Джона Дьюї — теорії, у якій взаємодія між людьми та природою вивчається поза контекстом класових відносин і трансформації засобів виробництва.
Поворотним моментом в інтелектуальній карʼєрі Коллєтті стала публікація в 1950 році «Логіки як позитивної науки» Ґальвано Делла Вольпе, після чого він став послідовником останнього. Хоч сам Делла Вольпе ще з кінця 1920-х років критикував неоідеалізм, власну оригінальну філософську позицію він сформулював лише після Другої світової війни. Саме Делла Вольпе одним із перших усвідомив вагу ранніх праць Карла Маркса — «До критики геґелівської філософії права», «Про єврейське питання» та «Економічно-філософських рукописів 1844 року».
Делла Вольпе вбачав у Марксі «Ґалілео світу моралі», оскільки той привніс експериментальний метод природничих наук в науки історичні й суспільні. Вони обидва використовували коло індукції та дедукції: зібравши великий масив емпіричного матеріалу, вони рухалися «вгору» до низки простих абстракцій і визначень, а звідти, немов від законів природи, поверталися до того самого емпіричного матеріалу — до початку кола.
Коллєтті перейняв і розширив ідеї Делла Вольпе головно у своєму вступі до «Філософських зошитів» Леніна (1959) і в «Марксизмі як соціології» (1959). У першому творі мішенню його критики стала метафізика, заснована на геґеліанському поняття Aufgebung («зняття»). Коллєтті стверджував, що Геґель знехтував основоположним завданням будь-якої теорії знання: пояснити, як знання формується з двох відмінних джерел — чуттєвості й інтелекту, буття та мислення, — результати котрих є взаємодоповнювальними.
На думку Коллєтті, якщо марксизм хоче мати філософську основу, йому слід припинити озиратися на Геґеля — як це зробили Енґельс у своїй «Діалектиці природи» та Ленін у «Філософських зошитах», — і натомість рішуче повернутися обличчям до Іммануїла Канта.
Коллєтті знав, що заклик Zurück zu Kant («Назад до Канта») вже не вперше звучить в історії марксизму. Напередодні Першої світової війни, в час «кризи марксизму» — повʼязаної з постаттю Едуарда Бернштейна і його критикою Маркса — уже були ті, хто зверталися до Канта. Серед них — Карл Форлендер, який доповнив історичний матеріалізм поняттям доцільності (нім. Finalität) волі, чи Макс Адлер, який прагнув замістити діалектичний матеріалізм Енґельса та Георгія Плеханова «критичною» епістемологією на основі кантівської «Критики чистого розуму».
Кант Коллєтті — це так само філософ «Критики чистого розуму». Та, на відміну від Адлера, він не черпає з «Критики» пояснення витоків наших суджень. Його Кант є «матеріалістом» у дусі ленінського «Матеріалізму і емпіріокритицизму», і саме через нього марксизм може відкрити собі доступ до природничих наук — але лише до них. Не до історико-соціальних чи моральних наук, адже для них Маркс вже створив основоположний концепт — «суспільні відносини виробництва».
Що таке «суспільні відносини виробництва»? У «Марксизмі як соціології» Коллєтті визначає їх як виробництво речей (відносини між людиною і природою) в органічному й неподільному звʼязку з виробництвом людських відносин (відносин між людиною та людиною). Поза цим звʼязком — історично завжди визначеним — залишаються лише невизначені абстракції. З одного боку, абстракції натуралізму та дарвінізму (відокремлення виробництва речей від виробництва людських відносин), а з іншого — історицизму й ідеалізму (відокремлення виробництва відносин між людьми від виробництва речей).
Вихід із ІКП
У 1970-х роках, озираючись назад, Коллєтті наголошував, що ніколи не підтримував культ особи Йосипа Сталіна. Його реакція на смерть Сталіна в 1953 році разюче відрізнялася від реакції більшості комуністичних чи прокомуністичних інтелектуалів: «Для них це було крахом, зникненням свого роду божества, тоді як для мене — визволенням».
Це сформувало його ставлення до «таємної промови» Микити Хрущова на ХХ зʼїзді КПРС у лютому 1956 року, у якій засуджувалися злочини Сталіна: «Якщо більшість моїх сучасників сприйняли кризу сталінізму як особисту катастрофу, як колапс власних переконань і непорушних принципів, то засудження Сталіна Хрущовим для мене було справжнім визволенням».
Події 1956 року глибоко вплинули на Коллєтті. Він, зокрема, допомагав писати чорновик «Маніфесту сто одного» — документа, у якому критикувалася позиція ІКП щодо радянського вторгнення в Угорщину. Та все ж у цей період він залишався активним учасником культурного життя партії. Приміром, із 1957 року Коллєтті входив до редакційної колегії Società, теоретичного часопису, повʼязаного з ІКП, який пізніше, у 1962 році, закрили через його «екстремістські» (англ. “extremist”) тенденції.
Врешті-решт у 1964 році Коллєтті покинув ІКП. Через десятиліття він пояснював це так:
«Моє рішення піти було результатом загальної еволюції Партії. У певному сенсі процес оновлення, на який я сподівався після ХХ зʼїзду, провалився; але в іншому сенсі він таки відбувся — у відверто правому напрямі. Тож у період з 1956 по 1964 роки я поволі почав розуміти, що ні сам радянський режим, ані західні комуністичні партії не здатні провести глибоке перетворення, необхідне для повернення до революційного марксизму та ленінізму».
У 1966 році він заснував місячник La Sinistra, що привернув симпатії лівих соціалістів, комуністів, а також дедалі масштабнішої субкультури студентських протестів. На сторінках La Sinistra обстоювали підтримку великих антиімперіалістичних протистоянь, що розгорталися в країнах на кшталт Куби та Вʼєтнаму, а також закликали до інтенсифікації робітничої боротьби.
Політична думка Коллєтті черпала з ідей Лева Троцького та Рози Люксембург, підкреслюючи (слідом за Троцьким) міжнародних характер соціалістичних революцій і (слідом за Люксембург) нові, демократичні виробничі відносини, що мають з них постати. Усе яскравіше він вказував на свій відхід від Делла Вольпе, котрий у 1960-х роках відстоював тяглість між ліберальною демократією та соціалістичною.
Аби оцінити дистанцію між ними, достатньо поглянути на те, як вони тлумачили Жан-Жака Руссо. Якщо Делла Вольпе вважав Руссо проміжною ланкою між буржуазно-демократичними і соціалістичними свободами, то Коллєтті змальовує його теоретиком якобінської, революційної демократії, політичний доробок якого Маркс і Ленін лише доповнили акцентом на економічні засади кожного політичного режиму.
Комунальний і комерційний способи [артикуляції відносин]
До того ж, між Коллєтті й Делла Вольпе збільшилася й філософська дистанція. У другій частині своєї книги «Марксизм і Геґель», а також у вступі до «Ранніх праць» Маркса (1971) Коллєтті дорікає Делла Вольпе за суто методологічний характер його марксизму як інструменту на службі природничих і історико-соціальних наук. У ході своїх глибоких досліджень концепту «суспільні відносини виробництва» Коллєтті збагнув, що відносини кооперації між людьми існують упродовж усієї історії. Що змінюється від одного способу виробництва до іншого, так це модальності того, як ці відносини артикульовані.
На думку Коллєтті, — який у цьому питанні підступився дуже близько до деяких теоретиків Франкфуртської школи, — по суті існує лише два способи розподіляти багатства й організовувати суспільну кооперацію. Перший — комунальний: розподіл засобів виробництва й обміну свідомо вирішується ex ante1 Прим. пер.: передчасно, наперед. (у прикладах Маркса: давньоіндійська община, середньовічна патріархальна сімʼя, комуністичний спосіб виробництва). А другий — комерційний спосіб, коли засоби виробництва й обміну розподіляються a posteriori2 Прим. пер.: опісля. через опосередкований грошима обіг товарів.
Утім, у цьому останньому способі виробництва відбувається дещо дивне: індивіди не залежать одне від одного, але залежать від соціального звʼязку, який завдяки грошам все одно тримає їх підконтрольними. Це означає, що індивіди настільки незалежні одне від одного, наскільки вони залежні від соціального звʼязку, ринку та загального обігу товарів.
Це стає можливим завдяки абстрактній якості товарів — їхній вартості; а та, у свою чергу, є продуктом однієї з двох властивостей праці за капіталістичного способу виробництва — абстрактної праці. Саме цю ситуацію описав Маркс у розділі «Капіталу» про «товарний фетешизм».
У той період своєї інтелектуальної еволюції Коллєтті виснував деякі фундаментальні тези із цієї ідеї. По-перше, неможливо ідентифікувати абстракцію суто в методологічних термінах (як це робив Делла Вольпе), якщо опісля не виявити її в дійсній реальності капіталізму. По-друге, якщо люди залежать від абстрактної праці ринку і не вирішують самостійно як, скільки та що виробляти, тоді абстрактна праця є водночас і працею відчуженою.
І насамкінець, якщо індивіди є одночасно та в одному й тому ж сенсі незалежними і залежними, тоді [можна стверджувати, що] суспільство розколоте під дією реальної суперечності. Коли Геґель зображував деструкцію скінченного нескінченним, він описував не реальність як таку, а специфічну реальність сучасного капіталізму — реальність, що стоїть на власній голові, перевернута, відчужена.
Наука та революція
На цьому етапі проблема для Коллєтті стала безпосередньо політичною. Якщо капіталізм заснований на перевертанні реальності, а не просто на нерівних відносинах влади на економічному й політичному рівнях, тоді це перевертання слід, зі свого боку, ще раз перевернути у ході революційного процесу. В Італії та інших європейських країнах, однак, повстання 1968-1969 років не привело до формулювання нової революційної стратегії.
Італійські соціалісти та комуністи залишилися поодинці, а «нові ліві» розкололися на міріади груп і партій, що популяризували розмаїті ідеології — операїзм, романтичний антикапіталізм, тьєрмондизм, — жодна з яких не привабила Коллєтті. Він і сам став ціллю критики з боку студентів 1968 року; деякі навіть залишили на стінах його факультету напис «Коллєтті на шибеницю!».
Усе це стало відправною точкою для кропіткого перегляду ним всього свого світогляду. Яскравим свідченням цієї переоцінки є інтерв’ю, яке він дав Перрі Андерсону у 1974 році. Коллєтті відкинув «догматичний тріумфалізм, із яким я колись підписувався під кожним рядком із Маркса» і заявив, що його покоління марксистів так і не збагнуло недоліків марксистської економічної теорії:
«Не лише падіння норми прибутку емпірично не було підтверджено, а й ключова перевірка самого “Капіталу” так і не справдилася: соціалістична революція на розвиненому Заході. Тож сьогодні марксизм у кризі, й, щоб її подолати, він мусить це визнати. Та проблеми свідомо уникають практично всі марксисти — від малого до великого».
У есеї «Марксизм і діалектика», опублікованому наступного року в New Left Review Андерсона, Коллєтті відкидає ідею діалектичної суперечності як ненаукову, а оскільки марксизм настільки суттєво спирається на цю ідею, наукою його вважати не можна.
Найсучасніші розробки марксизму такими постатями як Герберт Маркузе та Луї Альтюссер для Коллєтті лише послужили ще одним підтвердженням цього: функція їхніх розробок полягає лише в тому, аби ірраціонально відділити марксизм від вимог технологічно розвинених суспільств, де наука стала головною продуктивною силою. Революція неможлива не тому, що нам бракує потрібних інструментів для політичного переходу, а тому що наука, яка б мала слугувати для цього путівником, насправді не зовсім є наукою; це — романтична конструкція.
Повернення до лібералізму
Намагаючись встановити органічний звʼязок між наукою і революцією, Коллєтті з глибокою риґоричністю ще раз відстежив фундаментальні концепти марксизму — від «виробничих відносин» до «відчуження» та «суперечності». Його спробу можна порівняти з відповідними проєктами інших великих філософів західного марксизму: Альтюссера, Карла Корша і Дьйордя Лукача. Подекуди Коллєтті виявляв більшу рішучість, ніж будь-хто з цієї трійці, випробовуючи граничні можливості узгодженості та обґрунтованості теоретичних припущень.
Проте потрібно порушити питання: чи слід нам шукати підтвердження здатності революційної теорії — на кшталт марксизму — спричинити перехід до вищої суспільної формації в нереволюційній або контрреволюційній фазі, як та, що характеризує Захід від середини 1970 років? Коллєтті — з огляду на раціоналістський і просвітницький світогляд, який робив найкращі з його праць особливо привабливими, — схоже, вважав, що марксизм на це здатний.
Критична раціональність і спадщина Просвітництва, утім, поступово стали для Коллєтті лишень знаряддям полеміки проти будь-якої романтичної конструкції — і зовсім не способом, як раніше, заохочувати інтелектуальні зусилля для осмислення соціальних й історичних суперечностей. Так Просвітництво повернулося до лібералізму, який Коллєтті колись спрямовував на проєкт більш довершеної соціалістичної демократії. Потужна визвольна хвиля 1968 року опинилася затиснутою у лещатах ліберальної модернізації Краксі та Берлусконі.
Вперше опубліковано: Jacobin
