ЛЕГІТИМАЦІЯ МІЛІЦЕЙСЬКОЇ КСЕНОФОБІЇ У ЗМІ

  • 28 грудня 2010
  • 6702
ЛЕГІТИМАЦІЯ МІЛІЦЕЙСЬКОЇ КСЕНОФОБІЇ У ЗМІ

Від редакції: Пропонована увазі читачів стаття підіймає тему ксенофобських практик правоохоронних органів і зокрема — процесу легітимації міліцейського насильства у засобах масової інформації. До цієї теми ми намагалися привернути увагу громадськості тиждень тому, коли за підтримки журналу соціальної критики “Спільне” біля будівлі Міністерства внутрішніх справ України пройшла акція, спрямована проти катувань та вбивств людей міліціонерами, проти проявів расизму і ксенофобії у міліції. У цей день (20 грудня) в Україні відзначали день міліції, а 18 грудня – міжнародний день мігранта. Ці дві дати були приводом нагадати, про недопустимість постійного використання українською міліцією ганебної практики етнічного «профайлінґу». Предметом особливої уваги співробітників органів внутрішніх справ часто є люди з відмінною зовнішністю, яких апріорі підозрюють у скоєнні правопорушення. Громадянам України та людям, які приїхали сюди вчитись чи працювати, маючи інший колір шкіри, пройти вулицями українського міста без затримань набагато важче, ніж людям більш “типового” вигляду. Іноді одну й ту саму людину перевіряють кілька разів на місяць, незважаючи на те, що інших причин для підозри, окрім “не тієї” зовнішності, немає. У відповідь на скарги, міліція прямо пояснює, що йдеться саме про зовнішність.

Планова система у міліції, коли потрібно розкрити певну фіксовану кількість злочинів або відзвітуватися про виконання певної програми або операції є одним із основних стимулів для міліцейського свавілля. Нещодавні фашистські демонстрації та погроми у Росії можуть поширити расистські і ксенофобські настрої і в Україні, зокрема, і в рядах співробітників міліції. Зокрема, це стосується операції «Мігрант», яка оголошується МВС для боротьби з нелегальною міграцією.

Дискримінація однієї соціальної групи неминуче завдає удару всьому суспільству. Якщо працівник міліції порушує закон та права людини один раз, він буде робити це і у майбутньому. Права людини захищаються тільки тоді, коли вони універсальні. Тому учасники та учасниці акції вимагали: відмінити встановлення планів на кількість злочинів як принцип роботи міліції; припинити катування та вбивства людей у відділках міліції; покарати винних у міліцейському свавіллі; припинити практику затримки і перевірки документів осіб на підставі зовнішнього вигляду; скасувати підрозділ протидії етнічній злочинності Департаменту кримінального розшуку Міністерства внутрішніх справ України, як такий, що безпідставно ділить осіб за зовнішніми характеристиками на “своїх” і “чужих” і тим самим посилює ксенофобію.

В рамках акції відбувся перформанс «Виглянь у вікно», який закликав усіх громадян розплющити очі на епідемію расизму, ксенофобії і міліцейського свавілля, що захлеснула наше суспільство. Учасники акції у знак солідарності із тими, хто вже зазнав і ще зазнає безпідставних утисків від міліції фотографувалися, підставивши обличчя в імпровізований стенд «їх переслідує міліція» – жертвою безпідставних міліцейських переслідувань може стати кожен. На акції було представлено мистецький проект члена кураторського об’єднання Худрада Нікіти Кадана «Процедурна кімната», спрямованоий проти тортур у міліції. 

Декілька днів тому журналіста Мустафу Наєма затримали працівники правоохоронних органів під приводом перевірки документів. Його колега і свідок події Тетяна Даниленко розповіла, що затримання пояснили тим, що він «лицо кавказской национальности», а при самому затриманні хамили і вилучили у Мустафи мобільний телефон [1]. Виправдовуючись, керівник Центру зв’язків із громадськістю Київської міліції Володимир Поліщук зазначив, що міліціонери не знали в обличчя Мустафу, «бо вони ТВі не дивляться, і не знали, що Мустафа публічна людина», а документи перевіряли, оскільки в нього «східний тип обличчя» [2].

«А у наших довідниках, у спеціальній літературі міліцейській, є і «лицо арабской национальности». Є єврейські прикмети… Є спеціальна наука, яка за типом обличчя може сказати, звідки людина взагалі родом. Міліція бореться зі злочинністю і це не має жодного стосунку до етнічності» – сказав Поліщук. [3]

Цей приклад актуалізував проблему ксенофобії правоохоронних органів. Міліціонери, що затримали Мустафу, вибачалися, що «не знали, що він журналіст», виправдовуючись, що «він був схожий на особу кавказької національності». Цим самим вони підтвердили прийнятність ксенофобського здорового глузду працівників правоохоронних органів (національність не може бути підставою для затримання, приниження, відбирання особистих речей, вербального чи фізичного насильства). Але поруч із самим фактом ксенофобії вражає намагання прес-секретаря міліції виправдати і легітимізувати її в очах суспільства через ЗМІ.

Нижче, увазі читачів представлено подібний приклад спроби легітимації через ЗМІ міліцейського насильства (фізичного, економічного та символічного) по відношенню до мігрантів. Йдеться про зґвалтування по вул.Радунській у Києві, де міліція поширила через ЗМІ інформацію про ґвалтівника «кавказця», виправдовуючи цим серед іншого і більш часті рейди і затримання (в одному з телесюжетів лунали слова «тепер усі кавказці, як висловлюються міліціонери, мусять мати алібі»). Аналіз телевізійних репортажів про цей випадок видається нам важливим, адже, як вказує П’єр Бурдьє, [4] «хроніка щоденних подій та інцидентів може мати політичний, етичний і т.п. підтекст, здатний викликати сильні, часто негативні емоції – расизм, ксенофобію, страх і ненависть до людей інших національностей.»

31 серпня 2010 року на вулиці Радунській на Троєщині відбулося зґвалтування неповнолітньої дівчини, що здійняло велику паніку у цьому спальному районі. Жодних конкретних даних про ґвалтівника надано не було, фоторобот виглядав недбало складеним. ЗМІ у своїх повідомленнях, посилаючись на інформацію, надану правоохоронними органами, описували підозрюваного не за звичними ознаками зросту, форми обличчя, розрізу чи кольору очей, а як «людину із зовнішністю мешканця півдня» чи «кавказця», що є відверто расистськими формулюваннями. Оскільки на Троєщині живе і працює багато іммігрантів, після цього інциденту чимало з них піддавалися обшукам та допитам лише через свою зовнішність. Ось що розповів нам у інтерв’ю продавець Троєщинського ринку із Бангладешу, який десять років тому отримав громадянство України:

«Когда произошло это изнасилование, они [милиция] могли бы проверить одного человека за один раз – сделать отпечатки пальцев, фотографию для анализа, главное – один раз. А они что делали? Они по десять раз забирали, нашли повод чтобы мучить, угнетать, обижать иностранцев. Это нас беспокоит. Мы постоянно на эти темы разговариваем. Мы думаем, что это самые несправедливые поступки за последние десять лет на территории Украины. (…) Они сказали, что еще не нашли преступника. Все на рынке говорили – пожалуйста, мы не против, проверяйте документы, фотографируйте, берите отпечатки пальцев. Но зачем вы мучаете людей? Задерживаете, всю ночь держите в камере, граждан Украины. А по закону больше трех часов никого задерживать не могут. Они это делали, как сказать, силой. Самое печальное, что те, кто давал деньги (50, 100, 200 грн.) – тех отпустили. Значит, преступник спокойно может уйти от правоохранительных органов, если у него есть деньги. Мы хотим подчеркнуть, что, возможно, они не смогли найти преступника именно по этой причине.»

Крім того, такі «процедури», які не лише принижували честь і гідність (символічне насильство), але й подеколи завдавали фізичних травм (фізичне насильство), відбирали зароблені гроші чи змушували платити хабарі (економічне насильство), довелося проходити жителям й інших менш благополучних районів Києва (Борщагівка, Шулявка). Доходило навіть до абсурду, коли обшукати вирішили помешкання, де перебували представники офіційної делегації з Індії [5].

Розглядаючи мотивації нашого діючого суб’єкта, тобто міліцейського апарату, у призмі символічного насилля, потрібно зазначити, що саме місце міліції як соціального інституту гарантує її ексклюзивні права на вироблення «докси», оцінку та кваліфікацію певного факту вчинення насильства (наприклад, зґвалтування) чи будь-яких інших а-нормативних, «нелегітимних» дій. Тобто, з одного боку, можна говорити про делегування легітимності (в тому числі права на легітимне насилля, за Вебером), а з іншого – про проблему підтримування статусу у якості органу, якому ця легітимність дарована.

Міліцейський апарат пропагує образ себе як «захисника скривджених», таким чином легітимуючи насильство по відношенню до потенційних кривдників чи з метою попередження вчинення злочинів. Показовими є міліцейські звіти про «наведення порядку» ніби-то через «зростання кількість злочинів, скоєних іноземцямими» [6]. Йдеться про «монополію на легітимне насильство» – якщо в інших випадках прояви ксенофобії засуджуються, то тут та ж сама ксенофобія виправдовується. До процесу легітимації причетні і «спеціалісти символічного виробництва», в нашому випадку ЗМІ. Згідно з П’єром Бурдьє, вони виконують політичну функцію нав’язування та легітимації панування, беручи участь у тому, що Вебер називав «прирученням підвладних» [7].

«Ідеологічна функція панівного дискурсу – структурованого і структуруючого медіума – прагне нав’язати сприйняття наявного порядку як природного через нав’язування непомітних систем класифікації і ментальних структур, об’єктивно підігнаних до соціальних структур,» – підсумовує Бурдьє [8].

У нашій державі, де рівень расизму та ксенофобії від початку 1990х років зростає (див. довідку «Ксенофобія та расизм в сучасній Україні» наприкінці цієї статті), не дивно, що до відтворення ксенофобського дискурсу схильні і ЗМІ. Щоб не бути голослівними, ми зібрали та проаналізували декілька телевізійних сюжетів, що повідомляють про справу «Троєщинського маньяка».

Перш за все, це відео-репортаж ТСН на каналі 1+1 «Столична міліція розшукує маніяка» [9]. Матеріал розпочинається з прямого прояву дискримінаційного дискурсу на публічному рівні – тези ведучої про перевірку столичною міліцією «всіх чоловіків південної зовнішності». Далі ведуча уточнює, хто саме прихований за цією аморфною категорією «південець», апелюючи до невідомого джерела у міліції: «тепер усі кавказці, як висловлюються міліціонери, мусять мати алібі». За логікою, викладеною в матеріалі ТСН, міліціонери чи самі журналісти ототожнюють такі поняття, як «людина південної зовнішності» та «кавказець». Таким чином вони піддають криміналізації та дискримінації людей, що належать до цих двох категорій. Далі йде коментар майбутньої журналістки, котра відтворює дану логіку: «Хоча кавказька національна зовнішність… Я, звісно, не націоналіст і не расист, але, коли зустрічаю таких людей, трохи буває так, насторожливо». Але ж коли ти «насторожливо» ставишся до інших через їхні національні ознаки, це є актом ксенофобії, яку дівчина ніби-то заперечує! [10].

Другим відео-репортажем є сюжет каналу «24»: «Троєщина занепокоєна появою маніяка-педофіла», [11] де також вживають ксенофобську категорію «південна зовнішність». Тоді як ТСН посилається на невідоме міліцейське джерело («як висловлюються міліціонери»), у сюжеті каналу «24» цього посилання немає – дискримінаційні категорії настільки вже легітимізовані самими ЗМІ, що додаткової легітимації через відповідні органи вони не домагаються. Символічні техніки ЗМІ тут «перетворюють владу слів та лозунгів в владу підтримувати чи змінювати порядок» [12]. Без заперечень тепер сприймається явно дискримінаційна назва репортажу на каналі НТН: «В Киеве на Троещине завелся маньяк кавказец», адже категорія «кавказець» вже є тотально імплементованою в наш дискурс, і не сприймається як дискримінаційна.

Про дискурс «насторжливості» ми поспілкувалися зі Світланою Тучинською, журналісткою, що займається висвітленням питань ксенофобії. У цей період «облав» на іммігрантів (або навіть громадян України «неслов’янської зовнішності») єдиною статтею, яка викривала незаконні дії міліції, була її стаття, опублікована на сайті «KyivPost» [13]. Вона розповіла нам зокрема про досвід спілкування з прес-секретарем київської міліції Поліщука:

«Він давав коментар настільки непрофесійно, постійно дозволяв собі вислови типу: «для чого вони взагалі сюди приїхали» чи «навіть якщо вони громадяни, то яку користь вони приносять країні», розповідав, що вони на базарі продають всяку фігню. Я ж запитала, яку я приношу користь як громадянин, яку він приносить. І взагалі, давайте затримувати всіх і запитувати, яку ми приносимо користь. Він взагалі заявляє, що вони (іноземці) власники якихось точок на Троєщині, а наші люди на них працюють робітниками… ну дуже такі речі дискримінаційні. В кінці я його запитала, чи це офіційна позиція, чи його особиста. На його велике щастя, він сказав, що його особиста.»

З’ясовуючи механізми, алгоритми легітимації міліцейського апарату у випадках взаємодії із агентами соціального поля (у нашому випадку – через призму ксенофобського маркування мігрантів у ЗМІ), варто враховувати як журналістську інтенцію до полювання за «гарячими фактами», так і некритичне чи перекручене транслювання інформації що надходить від міліції щодо злочинів, скоєних мігрантами [14].

«Даючи ім’я певній болячці медіа кажуть нам, як треба думати про неї, нав’язуючи ці інтерпретації не лише тим, хто не включений, але також принципово зацікавленим сторонам, які знаходять там вже легітимізований дискурс, в якому вони себе до того почували ніяково, бо він був ще не вираженим, а отже не легітимізованим,» – зазначає французький дослідник ЗМІ Патрік Шампань [15].

Він додає, що «усе, що записано, від простих свідчень очевидців до соціологічних студій, є включеним до символічної боротьби, не стільки інтелектуальної, як радше політичної, де вісь тримається на імпульсивному нав’язуванні перспективи та інтерпретації». Але якщо ЗМІ можуть відігравати таку важливу роль у легітимації ксенофобських дій міліції, вони так само можуть завдяки критичному аналізу і однозначному засудженню будь-яких проявів ксенофобії сприяти подоланню цього явища. Один із кроків у цьому напрямі зробив сам Мустафа Наєм, прокоментувавши своє затримання у статті «Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності»:

«Это проблема ксенофобии в обществе в целом и в рядах правоохранительных органов в частности. Давайте не кривить душой. Инцидент, который произошел со мной – не уникален. Такое происходит ежедневно, ежечасно и во всех регионах страны. Разница только в том, что о них не пишут на «Украинской правде» и по этому поводу в одиннадцать ночи не беспокоятся начальники УВД (…) Мы все прекрасно знаем, что лица с кавказской, узбекской, татарской и вообще с неславянской внешностью чаще подвергаются процедуре проверки документов, чем остальные. К этому привыкли, но это НЕ нормально.» [16]

 Сподіваємося, що запропонований нами аналіз також протидіятиме спробам легітимації міліцейської ксенофобії у ЗМІ, чітко окреслюючи подібні дії як нелегітимні.

P.S. Намагаючись верифікувати заявлені у дослідження гіпотези, ми наштовхнулися на неймовірні труднощі із отриманням коментарів «уповноважених органів» щодо справи «Троєщинського маньяка». Варіант із формальним запитом, який розглядатиметься, можна припустити, усі тридцять днів, що передбачені законом, не підходив нам за часовим критерієм. Прийшовши до відділку особисто, ми зіткнулися з перенаправленням до інших інстанцій (чи до вищого начальства, яке на роботі практично не з’являється). Дільничий міліціонер, який нібито мав вести справу, спершу відповів, що не має права коментувати цю ситуацію, а згодом уточнив, що взагалі не з Деснянського відділення і нічого сказати не може, бо не знає. З подібними проблемами стикалася і наша респондентка Світлана Тучинська, яка виражала нерозуміння, чому в міліції немає комунікації між управліннями, що від них неможливо добитися ніякої інформації: «У мене склалося враження, що вони затягують, думаючи, що журналісти забудуть чи їм це стане непотрібно».

Довідка: КСЕНОФОБІЯ ТА РАСИЗМ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Тамара МАРЦЕНЮК

Протягом останніх років занепокоєння міжнародних і українських урядових і громадських організацій викликає високий рівень ксенофобії та напади на ґрунті расової ненависті, які не є поодинокими. Влада України визнала існування проблеми ксенофобії та расизму, адже при Кабінеті Міністрів України була утворена Міжвідомча робоча група з питань протидії ксенофобії, міжетнічної та расової нетерпимості та у 2009 році прийнятий План заходів із протидії проявам ксенофобії, расової та етнічної дискримінації в українському суспільстві.
Ксенофобію доцільно розглядати з двох точок зору – у широкому і вузькому значенні. Широке значення терміну ґрунтується на загальному понятті страху перед «іншими» і включає загалом негативне ставлення до представників «інших груп», виокремлення належності до яких відбувається за ознакою як раси, етнічності, національності, так і статі, сексуальності, віку, класу, регіону проживання, функціональної неспроможності (чи за станом здоров’я) тощо. У вузькому (більш поширеному серед дослідників) значенні ксенофобією вважають негативне ставлення до представників певних рас, національностей та етносів, що виявляється у негативних емоціях та упередженому ставленні до представників інших культур.
Важливим кроком у виявленні явищ ксенофобії та дискримінації в українському суспільстві є дослідження громадської думки, ставлення населення до даної проблематики. Перш ніж на державному рівні розв’язувати проблему ксенофобії, слід ретельно вивчити наявну ситуацію. Звернемось до існуючих поодиноких досліджень, які проводилися протягом останніх років у нашій державі.
Правозахисники називають як чи не єдиний приклад такої тематики соціологічне дослідження «Соціальний портрет дискримінації в Україні», проведене кампанією TNS-Україна протягом січня-лютого 2005 року [17]. Опитуваних просили висловитися з приводу власного досвіду чи досвіду знайомих щодо дискримінації за тією чи іншою ознакою. Як виявили результати опитування, 90% громадян України вказали, що або вони особисто, або їх знайомі стикалися з тими чи іншими фактами дискримінації. Лише 9,6% опитаних зазначили, що ані вони особисто, ані їхні знайомі не стикалися з дискримінацією. При цьому найбільш поширеними підставами дискримінації виявилися стан здоров’я та вік – на них вказали, відповідно, 58,9% та 52,6% респондентів. Показово, що дискримінація за такими ознаками як національність та релігійні переконання майже не згадувалися респондентами (1% та 0,4% відповідно). Тобто, до цих соціальних ознак українці не є чутливими і зазначають, що з таким видом дискримінації вони особисто чи їхні знайомі не стикаються (що не означає, що цієї проблеми не існує: можливим поясненням є невелика кількість серед респондентів представників візуально помітних меншин, до яких найімовірніші прояви ксенофобії).
У сучасній українській соціології одним з найголовніших індикаторів ксенофобії вважається так звана соціальна дистанція (готовність населення допустити «інших» людей до свого середовища спілкування). Велика кількість досліджень міжетнічної нетерпимості, національної ідентичності та ксенофобії побудовані на основі шкали соціальної дистанції, яку вперше запропонував Еморі Богардус для вимірювання відносин між різними етнічними та мовними групами [18].
Згідно з даними останніх опитувань КМІС (лютий 2010 р.) [19], найбільша нетерпимість у населення до африканців (тільки 22% погоджуються, щоб вони жили в Україні). Досить нестабільне та поступово погіршується ставлення до циган (ромів). Погіршується також ставлення до євреїв – найменший рівень толерантності до цієї етнічної групи спостерігався у 2007 році. Якщо проаналізувати динаміку рівня ксенофобії згідно із шкалою Богардуса, в Україні рівень нетерпимості постійно зростав з 1994 до 2008 року, але в 2009 та 2010 роках спостерігаються ознаки деякої стабілізації ситуації.
Згідно з повідомленнями Конгресу національних громад України [20], часті напади на грунті ненависті почалися з жовтня 2006 року. Якщо у 2006 році зафіксовано 14 випадків фізичних нападів на грунті ненависті, то в 2007 році їх вже було більш ніж в п’ять разів більше – аж 88. Надалі спостерігається спад нападів: у 2009 році їх було 37. Як підсумовує В. Ліхачов, «хвиля расистського насилля пішла на спад». Тобто, тенденція зменшення кількості нападів на расистському грунті, яка розпочалася в 2008 році, продовжується і надалі. З іншого боку, ситуація не повернулася до рівня 2006 року, коли напади на расистському грунті були поодиноким явищем.
В. Ліхачов вважає, що серед причин зниження рівня насилля на расовому грунті доцільно виділити активність правоохоронних органів, яка посилилася, передусім, через тиск громадськості; винесені весною 2008 року показово строгі вироки за насилля; підвищена увага з боку вразливих категорій потенційних жертв злочинів на грунті ненависті; внутрішні процеси в ультра-правому середовищі. Зокрема, радикальні угрупування, очевидно, знайшли собі нового ворога – представників ЛГБТ спільноти, на боротьбу з яким перекинули чимало зусиль. Дійсно, незначне зниження рівня ксенофобії щодо представників інших рас і національностей супроводжується помітним сплеском гомофобії.

Читайте також:

Протестувати в Україні стало небезпечніше: з приходом нової влади репресій побільшало

За свободу Мумії Абу Джамала – за скасування смертної кари

«Ніндзі», «терористи» і «привиди». Мусульман в Україні не люблять (Ганна Гриценко, Дарина Коркач)


Примітки

1. «Беркут» затримав Мустафу Найєма» // «Українська Правда», Понеділок, 13 грудня 2010

2. «Міліція каже, що затримала Найєма як особу зі східним обличчям» // «Українська Правда», Понеділок, 13 грудня 2010

3. ««Лицо кавказской национальности» просто вираз з довідника міліції» // «Українська Правда», Середа, 15 грудня 2010

4. Бурдье П. О телевидении

5. Окрім ксенофобії варто згадати і про економічну вигоду від обшуків і затримань мігрантів. Як зазначає наша респондентка Світлана Тучинська, журналістка «KyivPost»: «Міліція завжди намагається якось щемити тих, хто відчуває себе менш захищеним. В даній ситуації ці люди вразливі – вони не народилися в цій країні, вони виглядають по-іншому… Тому їх можна прижати, залякати і під цей шумок в них вибити гроші».

6. Сюжет ТСН від 7 червня 2010 р.

7. Бурдье П. Социология социального пространства / О символической власти. Санкт-Петербург.: АЛЕТЕЙЯ, 2007 – ст. 92.

8. Там же – ст. 94.

9. «Столична міліція розшукує маніяка»

10. Після цих коментарів ми отримуємо візуалізацію «Іншого», у ролі якого постає іранець Іман, що був затриманий Дарницьким РУМВС в м. Києві за підозрою у справі маніяка-педофіла.  У інтерв’ю він відтворює звичні тези про «міліцію, що нас захищає» але водночас «міліцію, що нас затримує без надання будь-яких пояснень» з наріканнями про безпідставні затримання іноземців. Іман відтворює дві системи класифікації нав’язані через медіа: питання легітимності чи нелегітимності дій міліцейського апарату та висвітлення питань расизму та ксенофобії на телебаченні, що не піддаються кваліфікований оцінці, а їх інтерпретаціями займають безпосередньо жертви.

11. «Троєщина занепокоєна появою маніяка-педофіла» (відео)

12. Бурдье Бурдье П. Социология социального пространства / О символической власти. Санкт-Петербург.: АЛЕТЕЙЯ, 2007  – ст. 95.

13. С. Тучинська «Ринок «Троєщина» став небезпечним для торговців»

14. Також, Світлана Тучинська зазначила, що журналісти досить часто самі мають ксенофобські погляди і представляють їх як «факти»: «Знаєте, мені це нагадало, як на моєму колишньому місці роботи, де я була редактором відділу,одна журналістка подала замітку про чудодійну ікону, яка лікує вуха, очі, ну, перераховує. Я кажу «Ти можеш писати, що віруючі певної церкви вірять у те, що вона лікує». Адже вірять у це далеко не всі. Авторка ж описувала так, ніби це факт, тому що вона сама вважала, що це правда. Я думаю – ця ситуація дуже схожа на ту, яка відбувається сьогодні з мігрантами».

15. Patrick Champagne The View from the State // Pierre Bourdieu et al. The Weight of the World. Social Suffering in Contemporary Society. (Polity Press, 1999), p. 213-214.

16. М. Найєм «Ксенофобія не повинна стати обличчям української національності»

17. Було опитано 1200 осіб віком від 16 до 75 років у населених пунктах усіх типів. Вибірка репрезентативна по Україні за ознаками статі і віку. Похибка становить 3%.

18. Шкала соціальної дистанції Богардуса – це шкала з 7 показників, за допомогою якої соціальна дистанція вимірюється ступенем готовності індивіда до контактів різної близькості з представниками інших етнічних груп. Значення змінюється від 1 до 7, при цьому, значення 1 означає готовність допустити представників тієї чи іншої етнічної групи як членів сім‘ї, а 7 – небажання впускати представників у країну.

19. Опитування КМІС стосовно нетерпимості від лютого 2010 р.

20. Дані надані В’ячеславом Ліхачовим, Конгрес національних громад України

Наступний номер

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери