ПОЛІТИЧНА ГРА З ФРАГМЕНТАМИ ІСТОРІЇ: героїзація минулого стає неодмінною складовою нашого буття

  • 22 березня 2016
  • 2135
ПОЛІТИЧНА ГРА З ФРАГМЕНТАМИ ІСТОРІЇ: героїзація минулого стає неодмінною складовою нашого буття

«Здається, планували відпиляти герба Родіні-Мать. Не певен, що це технічно можливо. Я неодноразово пропонував зробити з неї найбільший у світі “Текіла Хаус”, але мене чомусь ніхто не послухав», – жартує під час виступу відомий історик Георгій Касьянов. 16 березня в Американському домі в межах лекцій випускників Інституту Кеннана відбувся його виступ, у якому йшлося про історичну політику в Україні. Касьянов, певно, один із небагатьох істориків, що продукують критичні думки, – і в історичних працях (перегляд проблемних питань), і в публічному просторі. Яскравим прикладом критичного підходу стала й ця лекція, що попри історичність та науковість мала прямий стосунок до сьогодення та актуальних проблем. На превеликий жаль, охоплена аудиторія була дуже малою, близько 10-12 осіб. Скоріше за все, це пов’язано з поганим розповсюдженням інформації про подію, бо навіть я, періодично гуляючи фейсбук-сторінками з історичної тематики, нічого не бачив про неї, а отримав інформацію від знайомого.

К1

Проект Текіла Хаус

Георгій Касьянов актуалізував важливі проблеми, намагаючись водночас залишатися відстороненим дослідником. Почав він із визначення понять та теоретичних питань. Ці чітко окреслені визначення науковець брав зі своєї майбутньої книги про історичну політику, яку найближчим часом обіцяно видати, хоча певні фрагменти вже було опубліковано на сайті historians.in.ua під назвою «К десятилетию Украинского института национальной памяти (2006-2016)». Варто, мабуть, зацитувати визначення історичної політики, щоб краще розуміти, з чим ми маємо справу.

«Историческая политика – это целенаправленное конструирование и утилитарное использование в политических целях «исторической памяти» и других форм коллективных представлений о прошлом и его репрезентаций — в том числе профессиональной историографии.

Историческая политика осуществляется в интересах политических, культурных, этнических и других общественных групп в борьбе за власть, за ее удержание или перераспределение. Историческая политика является средством обеспечения политической, культурной или иных форм лояльности крупных общественных групп, а также удержания идеологического и политического контроля над ними.

Наиболее выразительной чертой исторической политики является идеологическая и политическая инструментализация как истории (т.е. упорядоченной версии знаний и представлений о прошлом), так и памяти, утилитарное использование истории и памяти во внутренней политике, юридических и законодательных практиках, идеологических, дипломатических и военных конфликтах».

К2

Загалом і саму лекцію було побудовано за тим самим принципом, що й статтю, ба більше – виступ відповідає написаному майже повністю, лише виклад більш стислий і додано нову актуальну інформацію. Кожен може прочитати цю статтю, до того ж, було обіцяно викласти й відео виступу, тому немає сенсу подавати тут конспект. Я лише спробую виокремити основні тези та поділюся своїми рефлексіями щодо них.

Георгій Касьянов вписує український випадок у Центрально- та Східноєвропейський контекст. Вказуючи, що в усіх постсоціалістичних країнах історичний наратив повернувся до наративу 19 ст. з його нацією-героєм, нацією-жертвою та етноцентризмом. Одночасно з цим відбувався процес «демонізації» минулого. Стверджувалося, що «над нами був комунізм», значить, нам треба «декомунізуватися». Створювалися відповідні комісії/інститути на зразок УІНП (у статті є ціла таблиця). Це дуже пов’язано з вибудовуванням лояльності населення до нової політичної еліти. Справді, у цей сюжет дуже добре вписується Україна. Причину затягування процесу «декомунізації» в Україні він бачить у відсутності консенсусу щодо радянського минулого в суспільстві, тоді як у більшості країн колишнього соцтабору така згода була. Таким чином, Георгій Касьянов говорить про домінування в Україні трьох основних типів історичної пам’яті: національного/націоналістичного, радянсько-ностальгічного та змішаного; втім, мені видається, що в реальності радянсько-ностальгічний наратив ніколи повністю не було представлено на державному рівні, точніше, часом державний наратив можна було б умовно назвати таким, але це вже була «українізована»/«націоналізована» версія, яка ніколи не спонукала до повернення «втраченого раю», а радше пристосовувала радянський наратив до нових обставин та бавилася з історичною пам’яттю людей старшого покоління (на момент, коли цей наратив створювався – відносно старшого). Він був намаганням сформувати найменш конфліктну спадковість для частини країни, і водночас відповіддю на зубожіння 90-х років. Тяглість вибудовувалася не від УРСР як такої, а від окремих «героїчних» сторінок (наприклад, перемога над нацистами), а як відомо, у кожного героя є ворог.

Дуже добре Касьянов описував, як ці типи інструменталізували влада та політичні партії, як, відповідно до владної кон’юнктури, один наратив витісняв інший. Здебільшого ці наративи мали ексклюзивний характер – можливо, з окремими елементами інклюзивності, – і протиставлялися. (І це справді так, як добре видно з мого аналізу підручників шкільної історії.) Крім того, він визначає регіони, для яких притаманніші ті чи інші типи, але майже нічого не каже про базу, на якій будується цей розкол у історичній пам’яті, лише згадує гру політиків та тих, хто «замовляє музику». Хіба трохи обмовився, відповідаючи на питання, що й справді на Донбасі в радянський час жилося краще, ніж за пострадянської України. Можемо плекати надії, що цей ґрунт буде промацано та презентовано нам у повній книжці.

Зараз, на думку лектора, націоналістичний наратив нав’язується жорсткими адміністративними методами. Основним штовхачем такої історичної політики є Інститут Національної Пам’яті на чолі з Володимиром В’ятровичем, проектами якого й були швидко ухвалені «декомунізаційні» закони, що їх Венеціанська комісія визнала недемократичними. Із чим важко не погодитися, то це з твердженням, що стратегій історичної політики в Україні немає, вони залежать лише від політичних обставин. Якщо завтра до влади прийде «Опозиційний блок» – через дискредитацію нинішньої влади все закрутиться знову, хоча тепер «проблемних» регіонів стало менше.

Коли хтось із аудиторії згадав про концепцію історії, яку розробила група істориків на чолі з Наталею Яковенко, і запитав, чи можливе її впровадження в Україні тепер, дослідник відповів негативно, бо, мовляв, сьогодні владі потрібна героїчна історія. І це загалом цікава тема, бо дискурс нації-жертви відступає на другий план і починає домінувати нація-герой. Політична гра з фрагментами історії – героїзація минулого – стає неодмінною складовою буття громадян України. Тут тісно переплітаються образи сьогодення – «герої АТО», заклики на бігбордах захистити країну/сім’ю, – і «борців за вільну Україну» з попередніх поколінь: козаків та «жертовних», «самовідданих» «героїв» УПА чи Крут (про останніх згадує в цьому ж спрямуванні Касьянов).

Інша його теза про те, що держава втратила монополію на контроль за інформацією та інформаційними потоками через революцію технологій, видається коректною. Це значить, що нав’язування певної історичної пам’яті стає складнішим завданням – більше факторів впливу. Справді, з’являється більше можливостей боротися за гегемонію, протистояти панівному історичному дискурсу. Але не все так просто, і коли ми вийдемо за рамки ліберальної парадигми, та побачимо, що ідеологію капіталізму відтворює не лише інститут держави, але й усе, що оточує людину: міський простір, місце праці й т. ін. Різні варіації історичної політики не будуть виходити за межі, хоча тішить, що можуть «демократизуватися» та зникнути часто ксенофобні та яскраво виражені етноцентристські елементи, які нині побутують в Україні. Інша річ, що для більшості період первинної соціалізації прямо пов’язаний із державною освітою, де в українському випадку єдину правильну версію представлено підручником. Критичні думки може закидати лише вчитель, але, як показують деякі дослідження (фокус-групи в різних містах України), пов’язані з Центром міської історії у Львові, педагоги часто навіть не помічають проблемних місць. Тут можна додати, що й чимало академічних істориків не бачать цих проблем.

Георгій Касьянов намагається бути дослідником, абстрагованим від чітких політичних позицій, що, звісно, неможливо. Це було помітно в частині з питаннями, та й узагалі – написання книги про історичну політику в Україні з позицій критичного погляду є політичним кроком. Ми – ліві активісти/ки – повинні, навпаки, чітко означати свою політичну позицію в цьому питанні. Ми займаємося політичною боротьбою. Нині в Україні такі інституції, як УІНП, Міністерство освіти та вищі органи влади (все ж таки Верховна Рада затвердила «декомунізаційний пакет») розпалюють ворожнечу серед пригнічених класів українського суспільства. Інструменталізація історії привладним класом нині стосується не тільки виборів до парламенту – яка партія «пролізе», – а й життя та здоров’я людей, їхнього соціального становища. Дегуманізація ворога, характерна для модерних війн, формування уявної єдності між державою та народом, надання певних якостей етнічним групам, – усі ці характерні для української історичної політики речі мають жахливі наслідки для суспільства. Україна прямує не до Європи, реальної чи уявленої, а до демонізованого минулого. Багато дослідників, які працюють на втілення цього, справді вірять у «патріотичні» ідеали, не розуміючи, що виступають у ролі обслуги. Вони виправдовують свої дії потребами вітчизни, військовим конфліктом. Перефразовуючи один відомий афоризм, можна сказати: «критичність врятує світ».

 

Наші видання

Блоги

Facebook

Наші партнери