Маркс і Енгельс про російський імперіалізм

Голубничий, Всеволод

Маркс, Карл

  • 04 серпня 2010
  • 11701

Наступні статті були надруковані у газеті "Вперед" №7-8 за 1952 р. Ця робітнича газета видавалася емігрантською Українською революційною демократичною партією і представляла собою крайній лівий фланг української діаспори аж до 1959 р. Статті, що пропонуються вашій увазі, були заборонені в СРСР протягом майже всього його існування. Вступ написаний редактором "Вперед" українським марксистським економістом Всеволодом Голубничим.

Кріс Форд

Від перекладача: Нижченаведені дві статті Карла Маркса та статтю Фрідріха Енґельса ми вирішили подати нашим читачам з такою простою метою. Вже понад 25 років ці статті в «марксистському» СССР зовсім не друкуються. Лише частина їх була одного разу надрукована в 1924 році в заплянованому повному виданні всіх творів Маркса й Енгельса на російській мові, що редагувалися Рязановим. В тридцятих роках сталінці розстріляли Рязанова. З того часу повне видання творів Маркса й Енгельса в СССР припинено, а видається тільки те, що подобається Сталінові.

Статті, наведені тут, викривають реакційну природу російського імперіялізму, а це йде цілком в розріз з сталінською лінією виправдання загарбницької політики царської Росії. Порівняти тільки, як Маркс описує й оцінює російсько-турецьку війну і як розмальовують її сьогодні сталінці (наприклад, в шовіністично-імперіялістичному фільмі «Адмірал Ушаков» і в подібних «творах»); що говорить Маркс про Петра Першого і як змалював його совєтський граф Алексєй Толстой; що говорить Енґельс про завоювання України Росією і як змальовують те «прогресивне приєднання» натани рибаки і інші сталінські вельможі; що Маркс говорить про завоювання Кавказу, Криму, Татарії і що пишуть сьогодні сталінці про Шаміля — і тоді стане ясно, чому Маркс в СССР вже частково заборонений. Зрештою про це говорить і теоретик ОУН на Землях О. Горновий: «Сьогодні сталінським вельможам, — каже Горновий, — найбільш доводиться боронити імперіялізм царської Росії власне перед клясиками марксизму, які, як відомо, дуже правильно й глибоко розкрили всю реакційність і хижацькість імперіялістичної політики царської Росії. Очевидно, що така оборона царату від критики Маркса й Енгельса непосильна для будь-кого... Марксизм стає сьогодні для большевизму такою ж небезпекою, як колись був для царату». («Позиції Укр.-визв. руку», стор. 115, 116, 117).

Коли читаєм Марксову полеміку з російським агентом при французькому дворі, «істориком» Фоґтом, та його аналізу російської політики в XIX сторіччі, то просто вражаючою є аналогія з сучасністю! Ті самі агенти, ті самі наймані «п'яті колони», ті самі таємні вбивства, закулісна дипльоматія, російські губернатори в Европі, та сама «визвольна» пропаганда, несіння «прогресу», і безліч інших подібностей. І понад все: «Кожне запанування контрреволюції в Европі супроводжується успіхом Росії на Сході»!

Зрештою, коментувати не потрібно. Читач сам побачить, чому ці твори Маркса не друкуються сьогодні в СССР.

Ці статті, наскільки нам відомо, оце вперше друкуються в українському перекладі.

Треба ще додати, що ці три статті зовсім не є винятковими в творчості Маркса й Енґельса. Вони далеко не вичерпують їхніх праць з російського питання; ми взяли тут тільки перші-ліпші статті, що потрапили нам під руки. Вартісним вкладом в історію вивчення російського імперіялізму було б колись зібрати й перекла­сти всі твори клясиків марксизму про Росію. Тим більше, що цього ніхто не зробить ні в СССР, ні за кордоном.

Всеволод Голуб

 

Карл Маркс

До історії російського імперіялізму в XIX столітті

Трапляється так, що російські кріпаки розуміють емансипацію зовсім інакше, ніж уряд, а російське дворянство розуміє її ще по іншому. «Милосердний Цар» через те відкрив, що справжня емансипація кріпаків є несумісна з його автократією[1], так само як милосердний Папа Пій IX свого часу відкрив, що італійська емансипація є несумісна з умовами існування папства. Тому «милосердний Цар» зрозумів, що в загарбницькій війні та в продовженні традиційної закордонної політики Росії, яка, як від значає російський історик Карамзін, є «незмінною», полягає єдиний засіб відтягнути революцію вдома. Князь Долгоруков в своїй пра ці «Lа Vérité sur la Russie» в 1860 році критично знищив вигадку про «золотий вік» заведений Олександром II, вигадку, що ретельно розповсюджувалась по всій Европі платними російськими перами, починаючи від 1856 року, вигадку, що була голосно проголошена Декабристами в 1859 р. та повторювана, як папугою, паном Фоґтом в його «Studien».

Ще перед вибухом італійської війни, спілка між «білим царем» та «декабристами», що була створена виключно з метою визволення національностей, згідно з Фоґтом, витримала іспит в Дунайських Князівствах, де єдність і незалежність румунської нації була закріплена вибором полковника Куза князем Молдавії й Валахії. «Австрія протестувала руками й ногами, а Франція й Росія аплодували» (ст. 65)[2].

В меморандумі (який був передрукований в «Ргеussischess Wochenblatt», 1855 р.), що був написаний для теперішнього царя російським кабінетом в 1837 році, читаємо: «Росія не має бажання приєднувати негайно держави з чужинецькими елементами… В кожному разі, здається, є більш відповідним дозволити тим країнам, про придбання яких вже вирішено, існувати ще певний час під окремими, але цілком залежними монархами, як ми зробили в Молдавії, і т. д.». (Перед тим, як Росія анексувала Крим, вона проголосила його незалежність! В російській відозві від 11-го грудня 1814 року між іншим сказано: «Імператор Олександер, твій захисник, звертається до тебе, Польщо! Озброюйся на захист своєї батьківщини та для оборони твоєї політичної незалежности»[3].

А тепер — оці Дунайські Князівства! Починаючи з походу Петра І на ці Дунайські Князівства, Росія працювала для їх «незалежности». На конгресі в Немирові (1737) імператриця Анна вимагала від Султана незалежности для Дунайських Князівств під російським протекторатом. Катерина II на конгресі в Фокшані (1772) настоювала на незалежності Князівств під Европейським протекторатом. Олександер І продовжував ці намагання і скріпив їх перетворенням Басарабії в російську провінцію (мир в Будапешті в 1812 р.). Микола І ощасливив румунів через самого Кісельова ще існуючим Règlement Organizé, який створював найганебніше кріпацтво під гучні оплески Европи, що раділа цьому кодексу свободи. Олександер II лише перевів півторасталітню політику своїх попередників один крок далі через це об’єднання Дунайських Князівств під Кузою. А Фоґт знаходить, що в наслідок цього об’єднання під одним російським васалом «Князівства стануть греблею для дальшого проникнення Росії на південь» (ст. 64). Поскільки Росія аплодувала виборові Куза, постільки стає ясним, як день, що милосердний цар сам бльокує для себе своєю силою й могутністю «шлях на південь», — думає Фоґт (ст. 65), — хоч «Константинополь залишається постійною метою російської політики» (ст. 91)!

Намагання представляти Росію захисником лібералізму й національних прагнень зовсім не є новим. Катерина II прославлялася прапороносцем прогресу цілою юрбою французьких і німецьких просвітителів, «Благородний» Олександер І (Le Grec du Bas Empire, як його неблагородно назвав Наполеон)[4], в свій час грав ролю героя лібералізму по всій Европи. Хіба він не ощасливив Фінляндію благословінням російської цивілізації? Хіба він по своїй щедрості не дав Франції, на додачу до конституції, російського прем’єр-міністра гер цога Рішельє[5]? Хіба не був він таємним го ловою «любовної спілки» (Антанти), одночасно штовхаючи Луї XVIII на конгресі в Вероні, через підкупленого Шатобріяна, на війну проти еспанcьких повстанців? Хіба він не підбурив Фердинанда VII через священика-сповідача на експедицію проти повставших еспансько-американських колоній, обіцяючи одночасно президентові Сполучених Штатів Північної Америки свою підтримку проти будь-якої інтервенції європейських держав на американському континенті? Хіба не послав він Іпсиланті до Валахії, як «вождя святого походу греків», і зрадив той самий «похід» через того ж самого Іпсиланті та замордував Владіміреско, вождя валахійських повстанців?

Миколу також вітали перед 1830 роком на всіх мовах, чи був в тому сенс, чи ні, як гороя визволення національностей. Коли він почав війну проти Магомета II в 1828—29 р.р. за звільнення греків, після того, як Магомет відмовився пропустити російську армію для придушення грецького повстання, Палмерстон пояснив англійському парляментові, що вороги визвольницької Росії є неминуче «друзями» найбільших світових страховищ — Мігуеля, Австрії й Султана. А не дав хіба Микола з своєї батьківської ласки грекам на президента російського генерала графа Капо д’Істрія? Тільки греки не були французами і вбили благородного Капо д’Істрія.

Хоч Микола й грав ролю, в основному, патрона леґітимности після вибуху революції в липні 1830 року, проте він ні на хвилину не забував працювати для «визволення національностей». Вистачить кількох прикладів. Конституційна революція в Греції в вересні 1843 року була керована Катаказі, російським послом в Атенах, бувшим головним наглядачем над адміралом Гейденом підчас катастрофи при Наваріно. Центром болгарського пов стання в 1842 році був російський консулят в Бухарешті. Там, весною 1842 року, російський генерал Дюамель прийняв болгарську депутацію, якій він подав плян загального повстання. Сербія мала служити резервою для повстання, а Господарство Валахія мусіло бути переданим російському генералу Кісельову. Підчас сербського повстання 1843 року, Росія, через свою амбасаду в Константинополі, штовхнула Туреччину до заходів насилля проти сербів, щоб, під цим претекстом, самій заапелювати до симпатій і фанатизму Европи проти турків. Навіть Італія не була виключена з визвольних плянів царя Миколи: «La Jeune Italie», в той час — паризький орган партії Мацціні, повідомляв в числі за листопад 1843 року: «Недавні заворушення в Романьї та рухи в Греції були більш-менш спорідненими… Італійський рух потерпів поразку тому, що справжня Демократична Партія відмовилась до нього. Республіканці не хотіли підтримувати руху, що був започаткований Росією. Все мало початися в Неаполі, де передбачалося, що армія очолить рух або, принаймні, негайно вступить в спілку з патріотами. Після вибуху цієї революції, мали повстати Ломбардія, Пьємонт та Романья. Після цього мало бути ос новане Італійське Королівство на чолі з герцогом Льойхтенбергом, сином Ойгена Боарне й зятем царя. «Молода Італія» розладнала цей плян». «Таймз» від 20. 11. 1843 р. так розглядав це повідомлення «Молодої Італії»: «Якби ця велика мета — створення італійського королівства з російським герцогом на чолі — була осягнута, було б ліпше. Але й інша, більш негайна, хоч і менш важлива користь могла б бути осягнута тим вибухом в Італії — викликати страх в Австрії та відвернути тим її увагу від страшних плянів Росії на Дунаї».

Після того, як Микола так нещасливо звернувся до «Молодої Італії» в 1843 році, в березні 1844 року він послав п. фон Бутенєва до Риму. Бутенєв повідомив Папу від імени царя, що російська Польща буде передана Австрії в замін за Ломбардію, в якій мало б бути створене північно-італійське королівство під Льойхтенбергом. «Тейблет» від квітня 1844 року, англійський орган в Римі, так говорив про цю пропозицію: «Спокуса для римського двору в цьому гарному пляні полягає в тому, що Польща перейшла б в католицькі руки, в той час як Ломбардія залишалася б, як і раніше, під католицькою династією. Але дипломатичні ветерани Риму збагнули, що тому, що Австрія ледве-ледве може утримувати свої власні посілості і мусить по всій ймовірності рано чи пізно віддати свої слав’янські провінції, передача Польщі Австрії, навіть якщо ця частина пропозиції і має серйозний намір, була б тільки боргом, що мав би бути повернутим пізні­ше. А північна Італія в цей час попаде в дійсності під російське панування з герцогом Льсйхтенбергським і незадовго цілком і на завжди перейде під російський скіпетр. В наслідок такого розважання, гаряче рекомендований плян був на нинішній час відсунутий вбік.» Це стільки з «Тейблет» за 1844 рік.

Єдина обставина, що оправдує державне існування Австрії з середини XVIII сторіччя, її опір просуванню Росії в східній Европі — безпомічний, непостійний, боягузливий і підлий, але все ж впертий опір — дає надхнення пану Фоґту до відкриття, що «Австрія є опорою всякої схизми на сході» (ст. 56). З «певною простотою», так добре пасуючою до його підлабузництва, він пояснює альянс Росії з Францією проти Австрії не тільки визвольницькими тенденціями «милосердного царя», але й невдячністю Австрії за службу, вчинену їй Миколою, підчас мадьярської революції. «В Кримській війні Австрія дотримувалася збройного, ворожого невтралітету. Само собою зрозуміло, що така поведінка, котра, на додачу, носила на собі печатку «Обман і Зрада», неминуче озлоблювала російський уряд проти Австрії і тому штовхала Росію до Франції» (ст. 10—11). Росія ж, згідно з Фоґтом, переслідує сентиментальну політику. Подяки, що їх Австрія дала цареві за рахунок Німеччини на варшавському конгресі в 1850 році та в експедиції на Шлезвіг-Гольштайн, очевидно є невистачаючими для вдячного Фоґта.

Російський дипломат Поццо ді Борго в своєму відомому листі з Парижу, з грудня 1825 року, перелічивши австрійські махінації проти російських загарбницьких плянів на сході, каже: «З цих причин наша політика примушує нас показувати цю державу (Австрію) в жахливому світлі і переконувати її нашими приготуваннями, що, якщо б вона посміла виступити проти нас, найбільша буря, яку вона будь-коли -переживала, вибухне над її головою.» (Потім Поццо загрозив ще війною ззовні і революцією зсередини, схарактеризував захоплення Австрією «обіцяних провінцій Туреччини як можливий мирний вихід з положення, змалював Прусію просто підпорядкованим Росії союзником і продовжував ще так: «Якби Віденський двір погодився на нашу добру мету та інтенції, то плян імперського кабінету був би вже давно зреалізований, плян, який розповсюджується не тільки на захоплення Дунайських Князівств і Константинополя, але й передбачає вигнання турків зовсім з Европи». В 1830 році, як відомо, між Миколою і Карлом X був заключений таємний договір. В ньому стояли такі умови: Франція дозволяє Росії захопити Константинопіль, а натомість, як компенсації, одержує Райнські провінції й Бельгію; (Прусія мала б бути відкомпенсована Гановером і Саксонією; Австрія одержувала б частину турецьких провінцій на Дунаї. При Луї-Филиппі цей самий плян був знову запропований, на прохання Росії, міністром Молем і представлений петербурзькому кабінетові. Негайно ж після цього Брюннов поїхав з цим документом до Лондону, де подав його англійському урядові, як доказ зрадництва Франції, і в наслідок цього зформував анти-французьку коаліцію 1840 року.

Для пана Фоґта в оцінці політики Росії «провідною зіркою є принцип національностей», і що більше, він каже: «принцип національностей є дорогий для нас, але принцип самовизначення націй є ще дорожчий» (ст. 12).

Коли Росія, через мирний договір 1815 року, анексувала найбільшу частину властивої Польщі, вона здобула позицію висунуту так далеко на захід і вбила такий клин поміж Астрією й Прусією та між Східньою Прусією й Шлезією, що пруські офіцери (Гнайзенау, наприклад) вже тоді звертали увагу на незносність таких кордонів з переважаючим по силі сусідом. Але коли розвал Польщі в 1831 році поставив цю територію під повну владу росіян, справжнє значення цього клину стало ясним. Задавлення Польщі служило тільки претекстом для будівництва широкозакроєних фортифікацій в Варшаві, Модлині, Івангороді. Справжньою їх метою була повна стратегічна перевага в районі Висли, створення баз для нападу на північ, південь і захід. Навіть Гакстгавзен, котрий є засліплений православним царем і всим російським, бачить тут цілком ясну загрозу й небезпеку для Німеччини. Укріплені позиції росіян на Вислі загрожують Німеччині більше, ніж всі французькі фортеці взяті разом, особливо з того часу, коли національний резистанс Польщі перестане існувати і Росія буде розпоряджатися польською мілітарною силою, як своєю власною. А Фоґт запевняє Німеччину, що Польща є російською в наслідок самовизначення й по своїй добрій волі!

Але Фоґт ще замало зробив для Росії. «Надзвичайна люб’язність», каже цей amiable companion, «навіть можна сказати — братерство, з яким росіяни потрактували мадярських революціонерів, стояли в великому контрасті до поводження австрійців. Хоч вона й повалила партію (Nota bene: згідно з Фоґтом, Росія повалила не Мадярщину, а партію!), але трактувала її з милосердям і чемністю. Тим самим Росія дає підставу дивитися на речі, в яких може доводиться вибирати з двох зол менше, що в цьому випадку Росія не була найбільшим злом» (ст. 12-13).

З якою «надзвичайною люб’язністю, милосердям і чемністю», можна навіть сказати — «братерством», поводились росіяни всим добре відомо. Але в поразці мадярської революції 1849 року основну ролю зіграла партія Горгей, яка розповсюджувала віру, що майбутнім королем Мадярщини стане російський князь, і цією вірою зламала силу резистансу мадярської революції.

(Це є уривок з маловідомої книжки К. Маркса «Herr Vogt», що вперше з’явилася на німецькій мові в Лондоні в 1860 році. (Перекладаємо цей уривок з німецького видання книжки видавництвом Rudolf Liebig, Leipzig, 1927).

 

Карл Маркс

Думки з приводу російсько-турецької війни 1852/53 рр.

Якщо поглянути на російсько-турецький конфлікт з воєнної точки зору, то він виглядає так. Торгівельне значення Дарданелів і Босфору робить їх також одночасно й першорядними воєнними позиціями, тобто, такими позиціями, які будуть мати вирішальне значення в кожній війні. Аналогічними пунктами є Гібралтар та Гельсінгер на Зунді. Але Дарданели навіть є важливішими за ці пункти в наслідок свого географічного положення. Гармати Гібралтару й Гельсінгера не можуть панувати над всією шириною тих проток, в яких вони лежать, і потребують ще співдії фльоти для того, щоб мати можливість цілком заткнути ті протоки. Протоки ж Дарданел і Босфору, навпаки, настільки вузькі, що невелика кількість фортів, побудованих в відповідних місцях і добре озброєних, — як це й робить Росія зразу ж після захоплення проток, — може ставити спротив об’єднаним фльотам цілого світу, якщо вони спробують туди проникнути. Чорне море стало б в такому випадку нічим іншим, як російським морем, навіть ще в більшій мірі, ніж Ладозьке озеро, що лежить в серці Росії. Спротив кав­казців міг би бути скоро зламаний голодом. Трапезунд став би російським портом, а Дунай — російською річкою. Втративши Константинопіль, турецька імперія стала б розрізаною на дві окремі частини: Азійська й Европейська Туреччина не мали б ніякої можливости зв’язуватись між собою чи взаємно підсилювати одна одну, і головні сили турецької армії, відсунуті в Азію, були б приречені на цілковиту бездіяльність. Зайняття Македонії, Фессалії, Албанії не створило б ніяких труднощів завойовнику, так як ці країни були б обійдені і відрізані від головної армії, і їм не залишалося б нічого іншого, як благати про помилування та просити про присилку армії для підтримання порядку в країні.

Але чи є ймовірним, щоб Росія, яка гігантськи виросла й розширилася б після цих завоювань, зупинилася б на пів дороги, досягнувши вже таких успіхів на шляху до перетворення себе в світову імперію? Навіть якби вона цього й забажала, їй не дозволили б цього обставини. Завдяки анексії Греції й Туреччини, вона здобуває чудові морські гавані, і греки дають їй здібних моряків для її фльоти. Здобувши Константинопіль, вона стане на порозі Середземного моря; при допо­мозі Дураццо й албанського побережжя від Антіварі до Арти вона стане в самому серці Адріатики, на виді в британських Іонічних островів та в 36-ти годинах пароплавної їзди до Мальти. Австрія тоді буде, оточена Росією.з півночі, сходу й півдня, і Габсурги стануть васалами Москви. Але й ще дещо було б можливим, навіть ймовірним. Дуже погнутий західній кордон імперії, не співпадаючий з природніми кордонами, вимагав би виправлення. І при цьому виявилося б, що природні кордони Росії йдуть від Данціга або Штеттіна до Трієста. І, подібно до того, як одно завоювання неминуче тягне за собою інше, а одна анексія — другу, завоювання Туреччини Росією було б тільки прелюдією до анексії Мадьярщини, Прусії, Галичини, і привело б до остаточного здійснення тієї слав’янської імперії, про яку вже мріють деякі фанатичні філософи панславізму.

Росія безумовно є нацією завойовників і вона була нею на протязі цілого століття, аж поки великий рух 1789 року не породив їй могутнього суперника, повного життєвих сил. Під цим ми розуміємо європейську революцію, вибухову силу демократичних ідей і природжену людську жадобу до свободи. Починаючи з того часу, на європейському континенті фактично існують тільки дві сили: Росія з своїм абсолютизмом і революція з демократією. Тепер революція здається подавленою, але вона живе, і її бояться, як ніколи раніше. На це вказує жах, що охопив реакцію при вістці про останнє повстання в Мілані. Але якщо Росія оволодіє Туреччиною, її сили збільшаться вдвічі, і вона стане сильнішою всієї Европи. Такий зворіт подій був би невимовним нещастям для справи революції. Збереження турецької незалежности чи розбиття загарбницьких плянів Росії, в випадку, коли Оттоманська імперія все ж розпадеться є фактами величезної політичної важливости. В цьому питанні інтереси революційної демократії й Англії ідуть рука в руку. Ні та, ні друга не можуть дозволяти цареві зробити Константинопіль однією з своїх столиць, і якщо справа дійде до крайності, то обидві вказані сили повинні поставити царю однаковий енергійний спротив…

Вістка, що її приніс телеграф в суботу, говорить: поперше, князь Меншиков погодився продовжити до 14-го травня кінцевий термін для відповіді на свій ультиматум; слідом за цим в складі турецького міністерства зайшли зміни, в наслідок яких міністром закордонних справ був призначений Решід-паша, противник Росії, а Фуад-паша повернувся на свій попередній пост; і, нарешті, російський ультиматум був відкинутий. Якби навіть Росія одержала цілий ряд вирішальних перемог, вона не могла б поставити Туреччині більших вимог, ніж в тому ультиматумі. Це найліпший доказ в користь того, як вперто Росія тримається за свою міцно законспіровану ідею, що кожне запакування контр-революції в Европі дає їй право вимагати уступок з боку Оттоманської імперії. І в дійсності, починаючи з часів першої французької революції, кожен крок назад революції на континенті супроводжувався успіхом Росії на Сході. Але Росія помиляється, коли вона вва­жає теперішній стан Европи подібним до її стану після конгресів в Ляйбаху й Вероні. Росія зараз боїться набагато більше тієї революції, котра повинна наступити після кожної загальної війни на континенті, ніж султан боїться нападу царя. Якщо решта держав буде добре триматися, то Росія, напевно, відступить, і то в найбільшій мірі скромно. Як би там не було, для елементів, зайнятих дезорганізацією Туреччини зсередини, останній виступ Росії могутнім поштовхом вперед. Тепер єдине питання полягає ось в чому: чи діє Росія по власному волевиявленню, чи може вона є тільки рабом, що несвідомо ставить спротив сучасній долі — революції? Я стою за останню альтернативу…

Але як дійшов бідний «Таймз» до того, щоб вірити в «добрі наміри» Росії по відношенню Туреччини та в її «антипатію» до будь-якого поширення своєї території? Добрі наміри Росії по відношенню Туреччини! Вже Петро Перший збирався закріпитися на руїнах Туреччини. Катерина зверталася до Франції та вмовляла Австрію прийняти участь в передбачуваному розподілі Туреччини та в заснуванні в Константинополі грецької імперії, якою мав управляти її внук, котрий вже ви­ховувався відповідно до цього завдання й одержав в чеканні цього своє ім’я. Микола, набагато скромніший, бажає тільки виключного протекторату над Туреччиною. Людство не повинно забувати, що Росія була покровителькою Польщі, покровителькою Криму, покровителькою Курляндії, покровителькою Грузії, Мінґрелії, черкеських і кавказьких племен, а тепер вона хоче бути покровителькою Туреччини. Щоб проілюструвати «антипатію» Росії до розширення, я приводжу деякі данні про завоювання, зроблені Росією з часів Петра Великого. Російські кордони просувались до Берліну, Дрездену й Відня на 700 миль, до Константинополя на 500, до Стокгольму на 630, до Тегерану на 1000 миль. Завоювання Росії в Швеції займають більший простір, ніж та частина цього королівства, що залишилася. В Польщі вони майже так великі, як ціла Австрія. В європейській Туреччи ні більші, ніж вся Прусія, без райнських провінцій. В азійській Туреччині так же великі, як ціла Німеччина. В Персії вони завбільшки з Англією, а в Татарії завойовані області по своїй величині дорівнюють євро­пейській Туреччині, Греції, Італії й Еспанії, разом взятим. Всі завоювання Росії за останні 60 років дорівнюють — по- простору й важливості — всій тій території, якою володіла Ро сія до того часу в Европі.

(Це переклад трьох уривків з статтей К. Маркса по питанню російсько-турецької війни, що вперше з’явилися в американській газеті «The New York Tribune», в числах від 12-го квітня, 9-го червня та 14-го червня 1853 року. К. Маркс був постійним європейським кореспондентом тієї газети протягом трьох років. Перекладаємо ці статті з російського тексту, що був надрукований в 1924 році розстріляним пізніше сталінцями редактором Марксових праць Д. Рязановим: «К. Маркс й Ф. Энгельс: Сочинения», Том X, «Восточный вопрос»).

 

Фрідріх Енґельс

Росія, Польща й Україна

Польща, як майже й всі інші європейські країни, населена людьми різних національностей. Основна маса населення, ядро його міці, без сумніву, складається з властивих поляків, які говорять польською мовою. Але з 1390 року властива Польща була об’єднана в Великим Князівством Литовським, котре, аж до останнього розподілу 1794 року, творило собою складову частину Польської Республіки. Північні провінції на Балтійському морі посідалися властивими литовцями, народом, що говорив мовою ясно відрізненою від його слов’янських сусідів. Ці литовці були в великій мірі покорені німецькими еміґрантами, котрі, знову ж в свою чергу, не могли утриматись проти литовських Великих Князів. Далі на південь і схід від теперішнього королівства Польщі знаходились білоруси, які говорять мовою поміж польською й російською, хоч більш зближеною до останньої. І нарешті південні провінції були заселені так званими малоросіянами, мова яких нині розглядається найліпшими авторитетами як цілком відмінна від великоросійської (яку ми по звичці звемо російською). Тому, якщо люди говорять, — щоб вимагати реставрації Польщі, треба покликатись на принцип національностей, то вони тільки доказують, що вони нічого не знають про те, про що говорять, бо реставрація Польщі означає відбудову держави складеної щонайменше з чотирьох різних національностей!

Коли стара польська держава була зформована з союзу з Литвою, де тоді була Росія? Під п’ятою монгольських завойовників, котрих поляки й німці разом, сто п’ятдесят років перед тим, відбили геть на східній берег Дніпра[6]. Потрібною була довга боротьба поки Великий Князь Московський нарешті скинув монгольське ярмо та почав об’єднувати різні кількісні князівства Великоросії в одну державу. Але тут успіх, здається, тільки збільшив його амбіції. Як тільки Константинопіль впав під ударом турків, зразу ж Московський Великий Князь взяв на своє озброєння двохголового орла візантійських імператорів, тим самим виставляючи свою претензію на спадкоємство (Візантійської Імперії) й виступаючи як її месник. І з того часу, як це добре відомо, росіяни намагаються загарбати Царгород, місто царя, як вони звуть Константинопіль на своїй мові. Тоді багаті рівнини Малоросії запалили їхню жадобу до загарбання. Але поляки були тоді міцним і завжди хоробрим народом і знали не тільки як битися за своє, але й як відплачуватись. На початку сімнадцятого століття вони навіть спромоглися стримувати Росію протягом кількох років.

Поступова деморалізація правлячої аристократії, небажання влади допомагати розвиткові середньої кляси та постійні війни, що руйнували країну, зламали зрештою силу Польщі. Країна, яка намагалася утримати неушкодженою февдальну систему в суспільстві, в той час, як її сусіди прогресували, формували середню клясу, розвивали торгівлю й промисловість та будували великі міста, — така країна була приречена на загибіль. Нема сумніву, що саме шляхта зруйнувала Польщу, і зруйнувала її до тла. А після зруйнування її, шляхтичі почали дорікати один одному за зроблене діло, і продали себе й країну чужинцям. Польська історія від 1700 до 1772 років є ніщо інше, як свідоцтво російської узурпації влади в Польщі, що було уможливлене корупцією польської аристократії. Російські солдати майже постійно окупували країну, а королі Польщі, хоч може й не були своєвільними зрадниками, проте все більше й більше потрапляли під чобіт російського посла. Так добре вдалася ця гра і так довго вона тривала, що, коли Польща була остаточно знищена, в Европі не було ніякого протесту, а люди були тільки здивовані, що Росія була такою щедрою, що дала ще й великий шматок території Австрії та Прусії.

Спосіб, яким був переведений розподіл Польщі, є особливо цікавим. В ті часи в Европі вже існувала просвічена «публічна опінія». Хоч такі газети як «Таймз» ще й не почали виробляти цей товар, проте вже існувала тоді така публічна опінія, яка була створена могутньою силою Дідро, Вольтера, Руссо та інших французьких письменників вісімнадцятого століття. Росія завжди знала, що дуже важливим є, по можливості, мати публічну опінію по своєму боці. Вона також вживала й заходів, щоб мати її. Двір Кате рини II став головною квартирою просвічених людей того часу, зокрема — французів. Імператриця й її двір відверто визнавали найбільш просвічені принципи і так добре зуміли обдурити всіх, що Вольтер і багато інших почали оспівувати «Земіраміду Півночі» і проголосили Росію найпрогресивнішою країною в світі, батьківщиною ліберальних принципів, передовиком релігійної толеранції.

Релігійна толеранція — це було те слово, що повалило Польщу. Більшість населення східніх провінцій (Польщі) належала до грецької віри, в той час як властиві поляки були римо-католиками. Велика частина православних була примушена протягом 16-го століття визнати зверхність Папи і була названа уніятами, але більшість населення таки залишилася вірною своїй старій грецькій релігії. В основному це були кріпаки, а їхні вельможні пани були майже всі римо-католиками. Кріпаки були по національності малоросіянами. Тепер, цей російський уряд, який не толерував в себе вдома ніякої іншої релігії, крім грецької, і карав відступництво, як злочин; який загарбував чужі нації та приєднував чужі території направо й наліво; і який в цей час займався заковуванням ще міцніше ланцюгів на російському кріпакові, — цей самий російський уряд виступив проти Польщі в ім’я релігійної толеранції, бо Польща, мовляв поневолювала греко-католиків; в ім’я принципу національностей, бо мешканці цих східних про вінцій були малоросіянами і, тому, мусіли бути прилученими до Великої Росії, та в ім’я права революції, озброюючи кріпаків проти їх панів. Росія зовсім є невибагливою в виборі своїх засобів! Говорите про війну кляси проти кляси, як щось крайньо революційне? Чому? Росія ж почала таку війну в Польщі біля сто років тому і гарним зразком була ця клясова війна, коли російські солдати і малоросійські кріпаки йшли разом, щоб палити замки польських панів тільки для того, щоб приготувати загарбання території Росією, а коли це було зроблено, то ті ж російські солдати заганяли тих же малоросійських кріпаків назад в ярмо до їх панів!

Все це робилося в ім’я релігійної толеранції, бо принцип національностей не був ще тоді модним в Західній Европі. Але цей принцип Росія тримала перед очима малоросійських селян в той час і він зіграв важливу ролю в польському питанні починаючи з тих часів. Першою й головною амбіцією Росії є об’єднання всіх російських племен під царем, який зве себе «самодержцем всіх росіян», а між цих Росія включає й Білу та Малу Русь. А щоб доказати, що її посягання не йдуть нікуди далі, вона уважно протягом трьох розподілів анексувала тільки білоруські та малоросійські провінції, залишаючи територію, заселену поляками і навіть частину Малоросії (Східню Галичину), своїм союзникам по злочину. Але як справи стоять сьогодні? Більша частина провінцій анексованих в 1793 й 1794 роках Австрією та Прусією є сьогодні вже під російським пануванням, під назвою Царства Польщі, і час від часу між; поляками підноситься надія, що, коли вони покоряться російській зверхності й відмовляться від своїх претензій на старі литовські провінції, то вони можуть надіятись на об’єднання всих польських провінцій і реставрацію Польщі з російським імператором, як королем її. Оце стільки можна сказати про принцип національностей в польській сучасній афері.

(Ця стаття Ф. Енгельса є однією з серії статтей по польському питанню, що вперше з’явилися в американській робітничій газеті «The Commonwealth» в березні — квітні 1866 року. Перекладаємо її тут з німецької публікації «Karl Marx und F. Engels über die Polenfrage», Leipzig, 1915).

 

Читайте також:

Український капіталізм і русифікація (Захар Попович)

Маніфест комуністичної партії (Карл Маркс, Фрідріх Енґельс)

Залишити коментар