Покритонасінні — велична родина квіткових рослин, і природа їхня — вабити. Вони манять, чи принаджують, своєю сліпучою сяйливістю [brilliance] барв, ароматів і форм, щедро обдаровуючи своїх завсідників — птахів, ссавців і комах — поживою. У жазі прибавити запильників вони влаштовують багатовидовий потлач1 Ритуал дарування й перерозподілу багатства в культурах корінних народів Північної Америки. — Прим. ред., куди скликають гостей з усіх усюд. Саме з цієї буйної, чарівливої родини й постає блиск життя. У цьому тексті я зосереджуся на взаємозв’язках між покритонасінними та їхніми найвірнішими симбіотами, летючими лисицями (роду Pteropus), що мешкають в Австралії. Я прагну дослідити плетиво влади, бажання й принад — крізь кордони видів і культур, — щоб явити світові сяйливе мерехтіння [shimmer] біосфери та жахливий крах життя у цю добу, яку ми вже поволі звикли називати антропоценом.
Найглибший урок про мерехтіння життя я отримала від корінних жителів регіону річки Вікторія, що у Північній Території Австралії — місця, куди я час від часу повертаюся вже понад тридцять років. Я обрала концепт мерехтіння як обрамлення цього тексту, оскільки він, як на мене, відкритий до «взаємного захоплення» із західною думкою2 Isabelle Stengers, Cosmopolitics I, trans. Robert Bononno (Minneapolis: University of Minnesota Press, 2010).. За визначенням філософині Ізабель Стенґерс, «взаємне захоплення» є «подією, продукуванням нових, іманентних модусів існування», за якої жодна із сутностей не трансцендує іншу й не змушує іншу їй підкорятися3 Ibid., 35.. Це процес контакту й перетворення, а не розчинення, у якому відмінні режими буття й дії знаходять спільні точки зацікавлення.
Стенґерс припускає, що можливості для нових модусів існування постають саме в актах взаємного захоплення. Я сподіваюся, що контакт із мерехтінням допоможе нам краще помічати тих довкола нас, хто опинився під загрозою, і дбати про них. І, власне, тут, на самій межі вимирання, й починається наш шлях — коли світи, які ми любимо (зокрема світ покритонасінних і світ летючих лисиць) — нищаться.
Криза вимирання є цілком реальною. Його темпи, ймовірно, у 10 000 разів перевищують фоновий рівень; за висловом еколога Стівена Гардінґа, відбувається «крововилив» видів4 Stephan Harding, “Gaia and Biodiversity,” in Gaia in Turmoil: Climate Change, Biodepletion, and Earth Ethics in an Age of Crisis, ed. Eileen Crist and H. Bruce Runker (Cambridge, Mass.: MIT Press, 2010), 107.. Цифри, якими оперує наука, вимірюють лише верифіковану присутність або певною мірою передбачувану відсутність. Ці показники — непрямі орієнтири, на які вочевидь варто зважати. Однак реальність є куди моторошнішою за статистику. Існують функціональні вимирання, каскадні ефекти, спіралі вимирання; це ті манівці, на які — варто лиш комусь одному ступити на цю стежку смерті — сходять і всі інші. Взаємозв’язки розпадаються, мутуалізм слабшає, залежність стає пасткою замість порятунку, а цілі світи знань і практик просто згасають. Ми спостерігаємо виміри втрат, значно масштабніші за показники вимирання видів. Як буде продемонстровано нижче, мерехтіння — ця предковічна життєва сила — народжується саме у взаємозв’язках і контактах; а тому каскадні ефекти витягують мерехтіння зі світу. Ця втрата — водночас непоправна і така, що ледь піддається осягненню.
В основі каскадного ефекту лежить розрив міжвидових ланцюгів. Із-поміж безлічі можливих сюжетів моя дослідницька мандрівка починається з корінних народів Австралії, де я вже багато років вивчаю багатовидову спорідненість і міжвидові ланцюги. Моя історія, можна так сказати, бере початок «від створення світу» — з Часу Сновидінь [Dreamings], також відомого як доба предків-творців. Предки-Сновидіння створили значну частину біотичного життя на Землі. Вони здатні змінювати подобу і є засновниками родинних спільнот, що об’єднують як людських, так і не-людських нащадків. У регіоні, де я працюю десятиліттями, Сновидіння Летючої Лисиці (P. alecto) є предками-засновниками багатьох людських спільнот. Разом із тим, ці істоти у звичайному розумінні є основними запилювачами багатьох дерев цього регіону. Отож життя тече від предків у сьогодення та далі в майбутнє, і від самого початку воно є багатовидовим інтерактивним проєктом, до якого залучені (як мінімум) летючі лисиці, покритонасінні рослини та люди.
Мене прийняли до спільноти людей Летючої Лисиці; це стало моєю навдивовижу потужною принадою — покликом замислитися над тим, як я можу втілювати етику споріднення й турботи в межах цієї багатовидової родини. З цим приходить і тягар: зобов’язання свідчити про ці мерехтливі, живі, могутні, інтерактивні світи, що їх підносять хвилі предковічної сили. Це зобов’язання спонукає мене до таких форм дослідницької праці, які заохочують «пристрасне занурення» в життя як людей, так і не-людей5 Anna Tsing, “Arts of Inclusion, or, How to Love a Mushroom,” Australian Humanitis Review 50 (2011): 19..
Сяйво поруху і контакт
Мерехтіння — це естетична категорія корінних народів, яка допомагає закликати нас у ці багатовидові світи. Я вживаю термін «естетична» у неформальному сенсі, маючи на увазі те, що промовляє до чуттів, збуджує та захоплює наші емоції й реакції. Мені хочеться помислити естетику почасти через природу покритонасінних — як мереживо принад, які водночас приваблюють увагу та щедро за неї обдаровують.
У своєму класичному есеї під назвою «Від тьмяного до сяйливого» (From Dull to Brilliant) антрополог Говард Морфі аналізує мистецтво землі Арнемленд на півночі Австралії6 Howard Morphy, “From Dull to Brilliant: The Aethetics of Spiritual Power among the Yolngu,” Man, New Series 21, no. 1 (1989): 21-40.. У центрі його уваги — поняття bir’yun мовою йолнгу, яке перекладають як «сяйливе» або «мерехтливе». Це естетична категорія, притаманна багатьом куточкам Австралії, що аж ніяк не обмежується лише мистецтвом. Вона пронизує сферу ритуалу, танцю і загалом найрізноманітніші виміри буття. Аналіз Морфі — один із найкращих для вивчення тих багатовидових процесів, які мене турбують. Як описує Морфі, сяйво (чи мерехтіння — обидва слова тут доречні) процесу живопису у йолнгу починається з вимальовування грубих обрисів, після чого слідує нанесення філігранного хрестоподібного штрихування. Доки на полотні є лише перші начерки, митці називають його «тьмяним» [dull]. Саме хрестоподібне штрихування переводить картину у категорію «сяйливої», і саме ця блискуче опрацьована деталізація приковує око. Bir’yun — це мерехтіння, сяйво і, як кажуть самі митці, особлива форма поруху. Сяйво буквально захоплює вас у полон. Воно закликає, затягує вас у переживання власної причетності до живого й жвавого світу. Коли картина спалахує цим сяйвом, кажуть, що вона захоплює погляд так само, як сонячні зайчики на поверхні води. Це захоплення присутнє всюди: вода ловить і відбиває промені, сонце грає і виблискує на воді, очі глядачів прикуті й захоплені цим ефемерним танком взаємодій. Це справжня зваба: живі істоти прагнуть полону, переживання цієї краси, цього подиву, цієї сяйнистої, ефемерної миті захоплення.
Bir’yun, або мерехтіння чи сяйво, — за словами місцевих, — є самою здатністю людини бачити й переживати предковічну силу. Це означає, що, захопившись цим мерехтінням, ви переживаєте не лише втіху візуального полону, а й — що витонченіше розкривається з набуттям знань — відчуваєте саму предковічну силу, що повсякчас розгортається у світі.
Своє розуміння bir’yun я здобула через досвід нічного танцю. На відміну від Морфі, я працювала не з представниками візуальних мистецтв; я контактувала з тими, хто займалися перформансом, поєднуючи тіла й землю через танець і спів7 Deborah Bird Rose, “Pattern, Connection, Desire: In Honour of Gregory Bateson,” Australian Humanities 35 (June 2005), http://www.australianhumanitiesreview.org/archive/Issue-June-2005/rose.html; Bird Rose, “Dreaming Ecology: Beyond the Between,” Religion and Literature 40, no. 1 (2008): 109-22.. Їхня музична культура характеризується безліччю часових ритмів [temporal patterns], і саме крізь ці ритми людина починає переживати мерехтіння. Етномузикознавці називають цей досвід іризацією [iridescence], або переливчастістю8 Catherine Ellis, “Time Consciousness of Aboriginal Performers,” in Problems and Solutions: Occasional Essays in Musicology Presented to Alice M. Moyle, ed. Jamie Kassler and Jill Stubington, 149-85 (Sydney: Hale and Iremonger, 1984).. Ці часові ритми немов грають у світло і тінь, вихоплюючи то одне, то інше, доки сама музика й танець не переллються — або замерехтять — предковічною силою.
Як свідчить приклад із сяйвом сонця на воді, bir’yun перевершує суто людську дію. Вислів «від тьмяного до сяйливого» можна прочитати як опис екології: сама Земля мерехтить. Екологічні ритми — різноманітні, і щоб розглянути хоча б один приклад, можна поміркувати про пульсацію. Пригадаймо, що в царині мистецтва пульсація виникає спершу тоді, коли картина переходить від тьмяної до сяйливої. Проте наприкінці ритуалу ці сяйливі картини стирають, знову повертаючи їм тьмяність. Схожий процес відбувається й у танці: спершу спів і танець, які народжують переливчастість, а потім пісні й порухи, що знову її згортають. На рівні екосистеми Північної Австралії одним із найочевидніших ритмів є пульсація між вологим і сухим сезонами. Виснажлива посуха потьмарює ландшафт (хоча ця земля завжди прекрасна): плодючість переривається, вода зникає, а отже — зникає сама можливість для сонця грати на водній гладіні. Та згодом усе знов прямує до сяйва: грозові блискавки запалюють світ, дощі вибухають лискучою зеленню паростків, а веселки дарують своє, особливе сяйво. Мерехтіння приходить із новим розвоєм — цим оновленням-усього-сущого, сповненим ясності й здоров’я, — та з новими поколіннями9 Мій опис тут надзвичайно стислий. Мерехтіння екологічних пульсацій виникає також у їхньому перетині й перехресних хвилях: сонце не дає дощам затопити землю, а дощ не дає сонцю її спопелити. Їхні пульсації є взаємодоповнювальними: кожен учасник — спочинок від надлишку іншого. Тут, звісно, слід згадати й вигравання вітрів у травах і хмарах. Результатом усього цього, якщо бути уважними, є переливчастість чи мерехтіння, що спалахує на рівні цих розлогих масштабів..
Це той самий порух, що й у живописі: від тьмяного до сяйливого, а потім знову до тьмяного, і знов — до сяйливого. Екологічні пульсації походять від предковічної сили й уможливлюють її досвід. Адже для того, щоб сила проявилася, вона повинна відступити. Аби мерехтіння полонило зір, має існувати відсутність цього мерехтіння. Та щоб зрозуміти, як із відсутності народжується присутність, цю відсутність слід мислити не як брак, а як потенціал. І саме тут наново відкривається вся моторошна глибина каскадного ефекту: адже зникають не просто життя й сяйво цього життя — ерозії зазнають їхні численні потенціали.
Людська винятковість
Західна спадщина механіцизму — поганий провідник для розуміння як тьмяного, так і сяйливого10 Може здатися, що розчарування [disenchantment] довкіллєвого життя Землі призводить до суцільної тьмяності. Тому важливо відрізняти «тьмяне» як монотонність відсутності від «тьмяного» у тому сенсі, як цей термін ужито в нинішньому контексті, — як частину загального пульсу, як зону потенційності.. Термін bir’yun — що не передбачає межі між царинами природи й культури — притаманний живому, пульсівному світу, а не механістичному. Bir’yun показує нам, що світ складається не з шестерень і гвинтиків, а з багатогранних багатовидових зв’язків і пульсацій. Ставитися до позалюдського світу так, ніби він зітканий із «речей» для людського вжитку, — це нищівний удар по розмаїттю, складності, багатству й красі самого життя.
Спадщина західного механіцизму проявлялася у постійних твердженнях про винятковість людини: нібито людина — єдина тварина, яка створює знаряддя праці; нібито людина — єдина тварина, що володіє мовою, має відчуття справедливості, буває щедрою, уміє сміятися; нібито людина — єдине створіння, що має свідомість. З одного боку, усі ці претензії на винятковість багаторазово вже спростовували. Інші істоти також роблять дивовижні й розумні речі; ми — не унікальний виняток із правил, а радше ланка у цілості безперервних континуумів живого. З іншого боку, саме поняття «антропоцену» підказує: відкидати уявлення про людську винятковість ще зарано. Натомість, висуваючи на передній план виняткову шкоду, якої завдають люди, антропоцен вказує на потребу в радикально переосмислених формах уваги до того, що насправді вирізняє людський вид з-поміж інших.
Одне із засадничих завдань і можливостей для нашого руху й для довкіллєвої гуманітаристики загалом полягає в тому, щоб «залишатися з людською бідою» [to stay with the human trouble], якщо скористатися й підкоригувати вислів Донни Гаравей11 Donna Haraway, When Species Meet (Minneapolis: University of Minnesota Press, 2008).. Пройдімося ж ще теренами нашого виду, цього разу намагаючись розповісти правдивіші історії, аніж ті, що підкреслюють нашу дивовижну перевагу. У цій екологічно чутливій рекурсії ми виявляємо, що людина — єдина тварина, яка нещадно, невпинно й жорстоко нівечить саме мереживо земного життя. Людина — єдина тварина, яка систематично піддає тортурам як представників власного виду, так і представників незліченних інших видів і вдається до на позір нескінченного й часто сліпого винищення. Саме через те, що людська жорстокість зазвичай вислизає з наших дискусій, я наполягаю на потребі затриматися на її аналізі. Це важко так довго витримувати, але ті, хто страждає — як людські, так і поза-людські істоти — позбавлені вибору. Вони витримувати змушені, бо переживають це на власному досвіді. Щонайменше ми — ті, кого досі не поглинув вир насильства, — зобов’язані його означити, назвати й чинити йому спротив; ми зобов’язані свідчити про нього й натомість виявляти турботу.
Нещодавнім прикладом такого насильства стала подія в містечку Чартерс-Таверз, що на півночі Австралії, у грудні 2013 року. Група мешканців тривалий час нарікала на материнську колонію летючих лисиць у міському парку. У їхніх очах ці істоти були лише «шкідниками». Отож вони згуртувалися й влаштували напад. Усе це схвалила місцева влада — аж ніяк це не був їхній «брудний секретик»12 Детальне розслідування цих подій можна знайти на YouTube — у документальній стрічці Ноеля Кестлі-Райта про випадки жорстокого поводження з тваринами в колоніях летючих лисиць, див. “State of Shame — Queensland’s Legislated Animal Cruelty,” video, 22:13, April 6, 2014, https://www.youtube.com/watch?v=owF5D6k_9-U. Напад (укотре) показав нам: людина — єдина тварина, що атакує беззахисних істот димом, водометами та петардами; єдина, що пускає вертольоти на низькій висоті, аби наганяти жах на летючих лисиць і потоками повітря від гвинтів трощити їм кістки крил. Людина — єдина тварина, яка цілиться в інших істот із пейнтбольних рушниць, і коли ті в жаху й болю тріпочуть крилами, коли ті пластами падають на землю у стані шоку, людина — єдина тварина, що радо плескає в долоні.
Цей портрет людської жорстокості є так само однобоким, як і попередні розповіді про нашу дивовижну перевагу. Однак коли ми висвітлюємо ці безжальні й руйнівні риси людства, ми усвідомлюємо гостру потребу знайти шляхи повернути до життя ті сторінки нашої історії, де йдеться про взаємопов’язаність і взаємотурботу — про те, ким ми є насправді і на що ми насправді здатні.
Здатність до турботи
Одна з найцікавіших рис людини — це наша надзвичайна пластичність як на рівні індивідів, так і на рівні видів. І хоча жорстокість дійсно залишається клеймом виразно людського способу буття, є й інакші грані нашого потенціалу, що дають змогу шукати солідарності та союзу з іншими істотами. У багатовидовому етнографічному проєкті на самій межі вимирання ми з колегою Томом ван Дуреном працюємо з волонтерами, науковцями та іншими людьми, які день у день віддано захищають створіння, чиє видове майбутнє перебуває під загрозою.
Опікуни летючих лисиць належать до тих самовідданих ентузіастів, які працюють на межі вимирання видів і відкривають власні серця й домівки для інших істот. Хоча неможливо точно дізнатися, скільки саме цих крилатих створінь мешкало в Австралії до британської колонізації, достеменно відомо, що їхня чисельність суттєво зменшилася. Сьогодні два материкові види летючих лисиць занесені до списку видів, вразливих до вимирання, згідно із Законом про захист довкілля та збереження біорізноманіття Співдружності від 1999 року13 Australian Government Department of Environment, “Flying-Foxes: Environment Law,” https://www.evironment.gov.au/biodiversity/threatened/species/flying-fox-law.. Турбота про летючих лисиць може виражатися у захисті їхніх ареалів, а також у багатьох інших формах активізму, зокрема у створенні мистецтва й етики багатовидового співжиття14 Thom Van Dooren and Deborah Bird Rose, “Storied-Places in a Multispecies City,” Humanimalia 3, no. 2 (2012): 1-27. [multispecies conviviality]. Найніжнішої опіки потребують осиротілі малюки: прийомні дитинчата мають відчути себе частиною родини. Їх потрібно регулярно годувати й дарувати їм тепло доторку. Людська присутність пронизує практики цієї турботи: без дотику, голосу й родинного піклування ці малята просто не виживуть.
Коли дитинство закінчується, летючі лисиці вже не потребують батьків, тож опіка зміщується у бік підготовки до дорослих форм соціального життя. Їх переводять на програми м’якої адаптації, де вони вчаться взаємодіяти з іншими летючими лисицями, літати й орієнтуватися в просторі. Нарешті вони повертаються додому. Що на них там чекає? Декому пощастить, а декому — ні. Багато хто зазнає травм від антропогенних небезпек і знову повернеться до опікунів. Тому турбота — це етична поведінка, що вимагає ніжності, щедрості й співчуття; це безнастанне прийняття відповідальності перед лицем тривалого насильства й небезпеки. Пульсації шкоди й турботи становлять разюче промовисту історію антропоцену, висвітлюючи багатовидові переплетіння, суперечливі виміри людської природи, масове вимирання і, крізь усе це, — як я зазначу далі, — непереборне й радісне прагнення жити.
Ця рекурсія на терен нашого виду визнає як людське насильство, так і турботу, що прагне пом’якшити його наслідки. Вона імпліцитно визнає багатовидову користь сучасної людської винахідливості — наприклад, у контексті антибіотиків, дитячих сумішей і пляшечок для годування. У самому осерді цієї практики ми бачимо прекрасні модуси уважної турботи; ми сприймаємо їх як реакцію на взаємопов’язаність, яка пробуджується в нас завдяки принадним контактам з іншими істотами, що дають нам змогу долучитися до мерехтіння життя.
Історія кохання
Турбота є частиною ширшої історії бажання, яка повертає мене назад до покритонасінних і мерехтіння життя. Щороку квіти й летючі лисиці сходяться разом у бездоганній синхронності й витонченій щедрості, обмінюючись палкими поцілунками, що дарують життя новим поколінням. З одного боку цього поцілунку — когорта австралійських дерев: евкаліпти, коримбії та інші представники родини миртових. Дерева розпускають яскраві, ефектні, запашні суцвіття, оскільки потребують запилення, і, щиро кажучи, чимало з них потребують саме перехресного запилення. Вони почуваються найкраще тоді, коли їхній пилок переносять від дерева до дерева на певні відстані. З другого боку — летючі лисиці, істоти з витонченим нюхом і гострим нічним зором (особливо сприйнятливим до світлих відтінків), чиї особливості фуражування тримають їх у постійному русі по ареалах континенту. Вони легко долають до 50 кілометрів за ніч, а за рік — понад 1000. Дерева щедро виділяють свій найгустіший нектар і пилок саме вночі, коли летючі лисиці вирушають на промисел. А птахам і бджолам наступного ранку лишаються лише рештки цього бенкету.
Цвітіння відбувається послідовно, і летючі лисиці якимось дивовижним чином дізнаються про перші бутони за сотні кілометрів від себе — і здіймаються в політ цілими зграями. І дерева, і летючі лисиці залежать від таких контактів. Язик торкається квітки, а квітка — язика в акті симбіотичного мутуалізму. Дерева кличуть летючих лисиць мовами барв і пахощів, а ті пристрасно відгукуються на цей заклик.
Одне з найпрекрасніших висловлювань інших видів — ствердження життя. В англійській мові для цього є чудове слово — те величне, виразне, нестримне «так». Погляньмо на цю пишну, щедротну красу, на цю барвисту й сліпучу звабливість, із якою евкаліпти вигукують своє «так». Вони послідовно спалахують цвітом, і в цьому вибуху кожна гілочка й кожен пагінець промовляють: «Так! Більше бутонів, більше квітів, більше барв, більше пахощів, більше пилку й нектару!». Більше й більше — і все, що тільки здатне виплекати дерево у своєму нутрі, аби випромінити у світ цей величний, живий, багаточуттєвий заклик: «Так!». Зі свого боку летючі лисиці мчать їм назустріч. Їхнє «так» складається з довгих язиків, ідеально пристосованих для злизування нектару, та витончених вібрисів, які збирають пилок і розносять його понад 70% неушкодженим. На своїх пухнастих мордочках вони несуть майбутнє австралійських евкаліптів, а на роздертих, клаптевих ландшафтах сучасної Австралії відродження лісових екосистем тримається саме на цьому конкретному «так». Нове покоління крон мандрує на шерсті, язику й крилах, що ритмічно розтинають ніч, переносячи тваринку до дерев і розносячи дарунки дерев далі. І водночас зростає й міцніє нове покоління летючих лисиць, впиваючись потоками цього розкішного нектару.
Сказати «так»
Ми, люди, також можемо казати «так». Існує безмежне розмаїття контекстів, у яких це «так» може зазвучати, але якщо говорити про летючих лисиць, стає очевидно: плекати їхнє життя — це казати «так» евкаліптам, а отже — казати «так» сухим склерофільним рідколіссям і дощовим лісам. Це означає казати «так» фотосинтезу і «так» — кисню. Чом би й ні? Ми вдихаємо, ми видихаємо. У цьому світі співіснувань ми живемо, аби виплекати новий день і відчути мерехтіння самого життя, коли воно постає в нас з усім багатством сліз, щастя, скорботи, відданості, любові, буяння та свята. І ми, люди, безумовно, є його частиною. Хвилі предковічної сили, що мерехтять і захоплюють нас, — це саме ті взаємозв’язки, що приводять нас у світ і утримують у ньому. Поцілунок життя — це предковічне благословення: живе, сяйливе й пульсуюче як довкола, так і всередині кожного з нас.
Водночас варто замислитися й про те, що саме ми відкидаємо, коли відвертаємося від усієї цієї пишноти. Замість поцілунку життя ми, люди, надто часто виголошуємо лунке «ні», і кожне це «ні» також шириться й відлунює крізь світ тварин і дерев, крізь фотосинтез і кисень, проникаючи у сам подих, у серцебиття та ритми самого життя. Це «ні» вторгається в мерехтіння життя, розтрощуючи предковічну силу. В епоху масових вимирань від нас знову й знову вимагатиметься стати на захист життя, а це означає — виявити непохитну віру в те, що воно сповнене сенсу. Ми покликані жити з вірою в те, що поза відомими нам ритмами існують інші, і що посеред усього нам невідомого ми все ж здатні здобувати знання. Ми покликані визнати: навіть там, де ми безсилі щось змінити, ми все одно робимо вибір. І ми покликані до усвідомлення — усвідомлення мерехтіння життєвих пульсацій і величних ритмів, у яких виражається сила самого життя. А отже, ми покликані до вдячності за те, що, посеред жахливої руйнації, життя знаходить спосіб пробитися й розквітнути, і що ми справді є частиною його мерехтіння.
___
Своїми працями про вимирання видів, етику й екологічну філософію корінних народів Дебора Берд Роуз зарекомендувала себе як одну з ключових постатей у сфері довкіллєвої гуманітаристики. Її доробок, заснований на багаторічних дослідженнях у тісній співпраці з аборигенними спільнотами Австралії, зосереджений на багатовидових спільнотах в епоху кліматичних змін. Роуз обіймала посаду професорки довкіллєвої гуманітаристики в Університеті Нового Південного Вельсу (Сідней) та була співзасновницею журналу Environmental Humanities. Її найновіша книжка — «Сновидіння Динго: любов і вимирання» (Wild Dog Dreaming: Love and Extinction).
___
Дослідження, проведене за участю опікунів, профінансувала Австралійська дослідницька рада. Хочу подякувати Тому ван Дурену, усім опікунам, які поділилися зі мною своїм часом і думками, а також, як і завжди, спільноті людей Летючої Лисиці із Ярраліна й Лінґари, які прийняли мене у свій світ спорідненості. Цей есей частково було опубліковано в журналі Forum for World Literature Studies 6, no. 1 (2014).
