Книжка Браяна Ліча розповідає історію промислового міста Б’ют у штаті Монтана, США, від виникнення поблизу мідних та срібних копалень у 1870-ті роки до сьогодення. Із середини 1950-х років містотвірна компанія перейшла на кар’єрний видобуток. Дедалі більший кар’єр почав «насідати» на житлові райони, тож їхні мешканці змушені були переселятися. Звідси назва книжки — «місто, яке себе зжерло». Для мешканців Б’юта промисловий успіх зрештою перетворився на катастрофу.
Потужна промисловість Б’юта вже стала історією, але навряд місто можна назвати справді «постіндустріальним», адже його мешканці досі намагаються впоратись із наслідками масового виробництва ХХ століття. Через промислову та постпромислову історію Б’юта Браян Ліч показує, як нові технології змінювали виробничий простір, робітничі спільноти, організаційну структуру підприємств, впливали на довкілля. Автор подає історію крізь об’єктиви міської, робітничої, технологічної, соціальної та екологічної історії. Його дослідження ґрунтується на усноісторичних джерелах, локальній періодиці, бізнесових, міських та персональних архівах і профспілкових документах.
Чотири частини книжки послідовно розкривають історію міста від його появи як робітничого поселення з видобутку кольорових металів до постпромислового сьогодення. Перша частина показує, як у Б’юті виникає підприємство й твориться робітнича спільнота, розкриває особливості підземного видобутку мінералів. Друга та третя частини висвітлюють історію Б’юта з 1955 року, коли шахтний метод був змінений на кар’єрний видобуток. У цій частині автор демонструє, як такий перехід змінив виробничий простір (workscape) та соціальну структуру робітництва. У третій частині йдеться про вплив такого переходу на повсякдення жителів Б’юта й те, як мешканці та управителі компанії реагували на нові виробничі небезпеки. Остання частина книжки розповідає про занепад компанії наприкінці 1970-х років, зупинення виробництва 1982 року та постпромисловий період історії Б’юта. Автор показує, як мешканці міста відповідали на економічні, соціальні, екологічні та інші виклики після того, як були припинені гірничі роботи в кар’єрі.
Одна з шахт Б'юта
Центральний сюжет книжки — соціальні та екологічні наслідки переходу від шахтного до кар’єрного видобутку. На середину 1950-х років основні можливості для шахтного виробництва були вичерпані, тож обсяги продукції почали скорочуватися. Кар’єрний спосіб здавався шансом на друге дихання для компанії та міста. Видобуток на поверхні дав змогу застосовувати бі́льші машини, ніж під землею, а нові технології допомогли автоматизувати відділення цінної гірнини від шлаку. Унаслідок цього багаторазово збільшилися обсяги виробництва, але непропорційно зросло виснаження природних ресурсів, адже кар’єрний спосіб видобутку куди більше шкодить довкіллю. У шахтах гірники вибирають цінні породи, тоді як у кар’єрах машини згрібають геть усе, створюючи багато промислових відходів.
"Подібно до териконів, кар’єр стає іконою не лише технологічного прогресу та промислової потужності, але й завданої довкіллю шкоди; рубцями планети, залишеними капіталізмом."
Наслідком такого виробництва є не тільки видобуток цінних ресурсів, але й отруйні відходи та спустошені землі. Щоб якнайшвидше отримати сировину, кар’єри надзвичайно ефективно руйнують довкілля, тож промислове виробництво перетворюється на зброю масового знищення природних ландшафтів. Подібно до териконів, кар’єр стає іконою не лише технологічного прогресу та промислової потужності, але й завданої довкіллю шкоди; рубцями планети, залишеними капіталізмом.
Шахтарі Б'юта, прибл. 1900 рік
Функціонуючи, кар’єри постійно збільшуються. Просування вглиб означає розширення назовні, бо стінки кар’єру використовують як спуски для вантажівок. Непоодинокі випадки (і Б’ют є таким прикладом), коли кар’єри поглинають сусідні населені пункти, змушуючи їхніх жителів переїжджати. Подібно до інших мегапроєктів, зокрема гідроелектростанцій та дамб, кар’єри стирають із поверхні землі цілі райони й радикально змінюють повсякдення людей у цілих регіонах.
Особливо часто територіальні конфлікти між виробничими та житловими районами виникають через кар’єри, розроблювані на місці старих копалень. Використовуючи шахтний спосіб видобутку, компанії намагаються розміщувати робітничі помешкання якомога ближче до копальні, щоб знизити транспортні витрати. Коли ж компанії починають розробляти на тому місці кар’єр, житлові райони часто опиняються в його периметрі, тож він їх «під’їдає». Видобуток на поверхні також спричиняє запиленість повітря, вібрації ґрунту, дошкуляє шумом.
Б'ют, 1942 рік
Кар’єрний видобуток поклав кінець головним небезпекам гірничої праці, зокрема завалам і професійним хворобам, але кардинально змінив її принципи. Контролювати роботу шахтарів управителям було технічно складно, адже вони не могли одночасно спостерігати за багатьма підлеглими. За таких умов підприємства переважно практикували відрядну, а не погодинну оплату праці. Виробництво на поверхні відкрило для адміністрацій нові можливості контролю гірників, тож робітники втрачали автономію. Водночас механізація праці в кар’єрному видобутку спричинила стандартизацію процесів, на думку Ліча, знецінивши унікальні навички шахтарів. Перехід до кар’єрного способу змінив публічний образ гірника. Підземний видобуток через його небезпечність, тяжкі умови праці, домінування чоловіків у колективі уможливив утворення брутальної маскулінної субкультури. Перенесення праці на поверхню й зникнення основних виробничих небезпек зруйнувало романтичний образ гірника. Браян Ліч зміг переконливо продемонструвати неоднозначний характер цього переходу: з одного боку, кардинально зменшився виробничий травматизм серед гірників, а з іншого — вони втратили автономію, їхній статус став нижчий, а особлива субкультура зникла.
"Перенесення праці на поверхню й зникнення основних виробничих небезпек зруйнувало романтичний образ гірника."
Ще один важливий сюжет – структурні зміни всередині професійного робітничого руху. Профспілки, потужні в 1950-х роках, мали поступитися компаніям і погодилися перейти на кар’єрний видобуток. Профспілки розуміли, що через механізацію виробництва звільнять частину гірників, але не могли сперечатися з тим, що кар’єрний спосіб набагато безпечніший за шахтний. Спеціалізація робочих процесів призвела до відокремлення професій, фрагментації робітничої спільноти і, зрештою, розділення місцевого об’єднання на кілька галузевих профспілок.
Кар'єр у Б'юті
Коли 1982 року видобуток припинили, Б’ют раптово перестав бути промисловим осередком і перетворився на місто-катастрофу. Кар’єр не давав прибутку. Скорочуючи витрати, компанія вимкнула насоси, тож його почали заповнювати ґрунтова та дощова вода. Багата на метали земля перетворила її на токсичну рідину. Сумновідомий випадок трапився 1995 року, коли на кар’єрне озеро сіла зграя диких гусей і всі 342 птахи загинули. Відтоді природоохоронні організації намагаються знайти ефективні інженерні ідеї, щоб відлякати перелітних птахів від озера.
"Сьогодні кар’єр — діаметром 2,7 квадратних кілометрів, об’ємом 95 кубометрів і глибиною близько 540 метрів — заповнений кислотною водою."
Сьогодні кар’єр — діаметром 2,7 квадратних кілометрів, об’ємом 95 кубометрів і глибиною близько 540 метрів — заповнений кислотною водою. Якщо припинити відкачувати її з кар’єрного озера, вона дістанеться ґрунтових вод, забруднить місцеву річку й отруїть усю регіональну екосистему.
-min.jpg)
Натомість до позитивних зрушень можна зарахувати розвиток туризму: щороку кар’єр Берклі відвідують приблизно 35 тисяч осіб. Одна з найбільших копалень Північної Америки тепер перетворилася на популярний об’єкт «темного» або «токсичного» туризму (toxic tourism).
Браян Ліч написав книжку, яку варто прочитати кожному, хто прагне зрозуміти ціну масового промислового виробництва ХХ століття. Історія міста Б’ют — це важливий внесок в історіографію індустріального розвитку США, його соціальних і екологічних наслідків. Це приклад того, як сучасні американські міста намагаються розв’язати проблеми, створені масовим промисловим виробництвом.
"Історія Б’юта доводить, що процес постіндустріального економічного, екологічного та соціального відродження часто складніший через проблемну спадщину."
Браян Ліч зміг створити зважений наратив. Автор визнає значущість технологічного прогресу, але нагадує про його ціну. Високу ціну прогресу та економічного зростання, яку сплатили мешканці Б’юта. Шкоду, завдану довкіллю, годі оцінити: розплачуватися за неї доведеться ще не одному поколінню. У книжці є багато приголомшливих сюжетів про згубні наслідки масового промислового виробництва для природи. Однак авторові вдалося уникнути пастки й не подати історію Б’юта як суцільний екоцидний наратив. Браян Ліч звертає увагу на важливу роль кар’єру Берклі у видобутку стратегічної сировини та економічному зростанні, що підвищило якість життя багатьох американців у середині й поза межами штату Монтана. Нарешті, варто зважити й на історичну та культурну спадщину, яку створили мешканці Б’юта за півторавікову історію міста.
Туристи в Б'юті
Книжці дещо бракує ширшого контексту. Не зрозуміло, чи історія Б’юта типова в порівнянні зі схожими гірничими підприємствами в США та інших країнах? Проблеми міста спричинені переходом до кар’єрного способу видобутку, невдалими технологічними або управлінськими рішеннями чи «органічні» й «неминучі» для такого типу виробництва? Чи допомагає приклад Б’юта розв’язати дилему економічного зростання та обмеженості природних ресурсів нашої планети?
Сьогодні перехід до постіндустріального суспільства часто подають як швидке перетворення промислових об’єктів на креативні утопії (коворкінги, індустріальні парки, культурні центри). Історія Б’юта доводить, що процес постіндустріального економічного, екологічного та соціального відродження часто складніший через проблемну спадщину. Історія цього міста змушує замислитися: чи не надто високу ціну заплатили його мешканці за економічне зростання? У будь-якому разі вона вчить нас бути більш відповідальними за використання природних ресурсів нашої планети.
